Гюстав Флобер
ПАНІ БОВАРІ
Роман, повість
Gustave Flaubert
Роман, що започаткував новітню прозу
Коли заходить мова про великих французьких письменників-реалістів минулого століття, звичайно згадують Стендаля, Бальзака і Флобера. При докладнішій розмові Флобера, який жив і творив у другій половині XIX століття, атестують як митця, що продовжував і розвивав традиції своїх попередників, котрі жили й творили в першій половині століття. Це визначення у нас повторювалося так часто, що давно стало стійким стереотипом. В повному розумінні воно слушне, оскільки справді всі три письменники належали до реалістичного напряму в літературі. Але при уважнішому розгляді виявляється, що реалізм Флобера на різних рівнях настільки відрізняється від реалізму його попередників, що його можна назвати якісно новим явищем. Разом с тим у творчості Флобера беруть початок нові настанови й тенденції, що наберуть розвитку в літературі наступних епох, і все це зрештою робить його однією з центральних постатей європейського літературного процесу другої половини XIX століття.
Але спершу коротко скажемо про життєвий і творчий шлях письменника. Його біографія не багата на зовнішні події, зате вона відзначається багатством та напругою внутрішнього, духовного життя. Народився Флобер 12 грудня 1821 року в Руані, в родині лікаря-хірурга. Його батьки були людьми далекими від літератури й мистецтва, проте у хлопчика дуже рано пробудилися літературні нахили. Вже десь у дев'яти-десятилітньому віці він пише сценки-жарти, через деякий час виникають задуми романів та історичних творів. Йому було дев'ять років, коли він повідомляв маленькому другу Ернесту Шевальє: «Я напишу такі задумані мною романи: «Чарівна андалуска», «Маскарад», «Карденіо», «Доротес», «Мавританка», «Завбачливий чоловік»». Також рано пробуджується у нього критичне ставлення до суспільного середовища, відчуття відчуженості від нього. Восени 1833 року Руан готувався урочисто приймати короля Луї-Філіппа, і з цього приводу дванадцятилітній Флобер занотовує: «Які дурні люди, який обмежений натовп! Метушитися заради короля, витрачати тридцять тисяч франків, виписувати за двадцять п'ять тисяч музикантів із Парижа, клопотатися! Заради кого? Заради якогось короля! Стояти годинами в черзі біля дверей театру, заради кого? Заради короля! Ох!!! Які дурні люди!» Цікаво зазначити, що в цьому щоденниковому запису підлітка Флобера сформульована позиція Флобера-письменника, якої, власне, він дотримувався до кінця життя.
Навчався Флобер у Руанському ліцеї, який закінчив у 1939 році; згодом він згадував: «Я пішов до школи, коли мені виповнилося десять років, і незабаром відчув антипатію до всього роду людського». Це не було позерство, дослідники не ставлять під сумнів його щирість. Як зауважує в своєму нарисі С. Моем, «він і справді став песимістом вже в юності», бо «відзначався експансивністю, багатою уявою, вразливістю, і його мучило відчуття внутрішньої самотності, властиве багатьом підліткам». До цього додалася дія романтизму, котрий у той час якраз досягнув у Франції розквіту й інтенсивно впливав на молоде покоління.
Через три роки після ліцею Флобер вступив на правовий факультет Паризького університету, але навчався на ньому, жорстоко нудьгуючи, без зацікавлення, нерегулярно, а потім і зовсім залишив його. В 1844 році він поселився в Круассе поблизу Руана, де його батько придбав садибу на березі Сени, і прожив там до самої смерті. «Я, як то кажуть, ведмідь, живу монахом, іноді (навіть у Парижі) тижнями не виходжу з дому», писав Флобер про свій спосіб життя. Тут слід вказати, окрім своєрідного характеру письменника, ще на одну серйозну причину такого усамітненого способу життя на його хворобу, епілепсію. Перший її сильний приступ стався 1844 року, коли він впав як підкошений, заюшений кров'ю; далі приступи почали часто повторюватися. Тоді ж Флобер дав собі слово не одружуватися, щоб не обтяжувати сім'ю своєю хворобою. Біля нього незмінно залишалася мати, а також племінниця, їх пов'язували теплі й ніжні почуття.
За життя він здійснив лише дві віддалені подорожі: в 18491851 роках подорожував по Близькому Сходу, відвідав Сирію, Палестину й Єгипет, а в 1859 році побував у Північній Африці, на руїнах Карфагена, що було пов'язано з роботою над історичним романом «Саламбо». Час від часу Флобер наїздив у Париж, де займався літературними справами, зустрічався з друзями, відвідував театри. В 70-х роках він був учасником знаменитих «обідів п'яти» в Парижі п'яти видатних письменників: Г. Флобера, Е. Гонкура, Е. Золя, А. Доде й І. Тургенева. Під час цих обідів вони обмінювалися думками на різні теми, обговорювали твори й фрагменти з них, ділилися творчими задумами.
Невелика рента, залишена батьком, дозволила Флоберу займатися літературною творчістю, не турбуючись про заробіток на хліб насущний. Він був справжнім подвижником літератури, жив нею, служив їй вірно й самовіддано все життя. Стали майже легендою самовимогливість Флобера-митця, його ненависть до будь-якої фальші й підробок у мистецтві. Г. де Мопассан, літературний учень Флобера в прямому значенні слова, так згадує уроки й вимоги свого наставника: «Яка б не була річ, про яку ви заговорили, є тільки один іменник, щоб назвати її, тільки одне дієслово, щоб передати її дію, і тільки один прикметник, щоб її означити. І треба шукати до того часу, доки не будуть знайдені цей іменник, це дієслово і цей прикметник, і ніколи не слід задовольнятися приблизним, ніколи не слід вдаватися до підробок, навіть вдалих, до мовних фокусів, щоб уникнути труднощів».
Свій творчий шлях Флобер розпочав як романтик, його рання творчість розвивалася в річищі «несамовитої романтики» течії пізнього французького романтизму, що поширилася в 2030-і роки. В її основі неприйняття стабільного буржуазного суспільства з його ситим і вульгарним достатком, протест проти заснованого на ньому «оптимістичного світогляду», підтримуваного офіційними колами. Несамовиті романтики прагнули «вивернути світ навиворіт», показати приховану страхітливість і потворність того, що відбувається повсякчас і сприймається як належне. Все ж нелюдське й жахливе, що автори готичних романів другої половини XVIII століття знаходили в середньовіччі, «несамовиті романтики» переносили в сучасність, в буржуазну повсякденність. В противагу благополучному оптимізму суспільства вони сповідували найпохмуріший песимізм.
Молодий Флобер був весь у полоні цього «несамовитого» умонастрою, ним пройняті його повісті, драми й оповідання другої половини 30-х і першої половини 40-х років. Вже назви деяких із них засвідчують їх належність до «несамовитого романтизму» («Танок смерті», «Мрії в пеклі», «Записки безумця» та інші). Так у «Танку смерті» історія зображається як нескінченність людських страждань, яку переможець-Сатана демонструє Христу, котрий плаче, дивлячись на ці страждання. Коли ж Сатана запитує у Історії, що вона може йому заперечити, та відповідає: «Нічого, Сатано, бо ти заповнюєш мене всю, я постійно відчуваю на собі твої кігті, що впиваються в мене і заливають мій шлях кров'ю».
В другій половині 40-х років Флобер поступово відходить від несамовитого романтизму, відчувається його перехід на принципово інші естетико-художні позиції позиції реалізму, але реалізму іншого типу, ніж бальзаківський. Завершується цей процес на початку 50-х років, після повернення письменника зі згадуваної подорожі по Близькому Сходу. У вересні 1851 року розпочинається робота над романом «Пані Боварі», твором, який знаменував новий стан не тільки його творчої біографії, а й розвитку французької літератури.
Проте це зовсім не означає, що з романтизмом було повністю покінчено і він став лише пройденим етапом творчого шляху письменника. Насправді все було набагато складніше: Флобер переходить до іншої «технології» письма, розробляє «об'єктивний метод», але річ у тім, що в своєму світосприйнятті, в душі він залишається романтиком. Не важко помітити, що його об'єктивність приховує обурення та ненависть до дійсності, до наявного буття, і в тому, з якою гіркотою та зневагою змальовує він «життя кольору плісняви», вловлюється темперамент романтика, своєрідна помста йому за те, що воно постійно насміхається над його потребою, що досить схематично можна означити поняттям ідеального. Звідси його бажання «вимазати XIX століття ненавистю, як індійці вимазують гноєм свої пагоди».
Як стисло і точно сказав Г. Манн у своєму есеї «Гюстав Флобер і Жорж Санд», «безперервна боротьба з самим собою ось що постійно супроводжує творчість Флобера. Цей борець за реалізм не любить реальність і ненавидить світ обивателів». Справа в тому, що всупереч його внутрішнім нахилам і бажанням, епоха, в яку він жив і творив, перетворювала романтика на реаліста і навіть натураліста. «Епоха вимагає від нього сучасності, вченості й розважливості. Ці потреби виникають в ньому самому. Його інтелект, розвиваючись, починає ворогувати з його серцем. Прагнучи подолати своє колишнє «я», він оголошує війну всьому тому юнацькому, що в ньому ще лишалося. Але воно виявляється живучим у тих, хто починає своє життя романтиком []. В сповненій обурення романтиці ми бачимо також і витоки песимізму Флобера».
Сюжет роману «Пані Боварі» взято із життя, що загалом характерно для реалістичної літератури, котра відмовилася від користування арсеналом «готових сюжетів», до якого широко вдавалася література попередніх епох. За фабульну основу Флобер взяв історію сімейного життя руанського лікаря Ежена Деламара, яку розповів йому друг, постпарнасець Луї Бульє, не вносячи в цю драматичну історію істотних змін. Але інтерпретує він її вільно, наповняючи глибоким і складним загальнолюдським змістом. Давався роман авторові тяжко, його листи того часу повні скарг на труднощі, що без кінця поставали під час роботи над ним. Коли була написана десь третина твору, Флобер влаштував його читання друзям-літераторам, і ті одноголосно порадили кинути роман, заявивши: «сюжет тебе згубить». І для цього у них були серйозні підстави.
І річ тут не у фабульній основі сюжету, а в його характері й способі його трактування. Флобер по-новому розумів сюжет, він вважав, що не має сюжетів гарних і поганих, цікавих і нецікавих, все залежить від його розробки, від глибини проникнення в предмет і досконалості його художнього вираження. Він відмовляється від інтригуючої фабули, від будь-яких загострень і перебільшень, від усього, що викликає «зовнішній інтерес» читачів до твору (чим не гребували його попередники, зокрема Бальзак). «Про що завгодно можна написати гарно й можна написати погано», такого принципу дотримувався Флобер у своїй зрілій творчості.