В романі «Саламбо» маемо дві сюжетні лінії, що непросто співвідносяться між собою. Перша з них це повстання найманців, яке переростає в масштабну й криваву «внутрішню війну» Карфагена, поразку повстанців і жорстоку розправу над ними. Розробляючи цю лінію, автор дотримувався історичної канви подій, розповіді Полібія, зайнятий він тут головним чином сумлінною «реставрацією історії». Ця лінія вільно вписується в реалістичний дискурс. Друга сюжетна лінія, кохання лівійця Мато, вождя найманців-повстанців, і молодої дівчини Саламбо, дочки карфагенського полководця Гамількара й жриці богині Таніт, є витвором уяви автора, романічним вимислом, що має яскраво виражений романтичний характер, хоч автор ставив перед собою й інші завдання. Вона також була його спробою проникнути в таємничий світ давньосхідної культури, в загадкову ментальність і психологію її носіїв. Іншими словами, це було «наукове завдання» по реконструкції далекого минулого, але мало хто наважиться сказати, що воно було здійснене письменником. Натомість йому справді вдалося вкласти містичну одухотвореність і своєрідний шарм «в ці чудові й далекі образи, що майже втрачають людські риси».
В романі «Саламбо» маемо дві сюжетні лінії, що непросто співвідносяться між собою. Перша з них це повстання найманців, яке переростає в масштабну й криваву «внутрішню війну» Карфагена, поразку повстанців і жорстоку розправу над ними. Розробляючи цю лінію, автор дотримувався історичної канви подій, розповіді Полібія, зайнятий він тут головним чином сумлінною «реставрацією історії». Ця лінія вільно вписується в реалістичний дискурс. Друга сюжетна лінія, кохання лівійця Мато, вождя найманців-повстанців, і молодої дівчини Саламбо, дочки карфагенського полководця Гамількара й жриці богині Таніт, є витвором уяви автора, романічним вимислом, що має яскраво виражений романтичний характер, хоч автор ставив перед собою й інші завдання. Вона також була його спробою проникнути в таємничий світ давньосхідної культури, в загадкову ментальність і психологію її носіїв. Іншими словами, це було «наукове завдання» по реконструкції далекого минулого, але мало хто наважиться сказати, що воно було здійснене письменником. Натомість йому справді вдалося вкласти містичну одухотвореність і своєрідний шарм «в ці чудові й далекі образи, що майже втрачають людські риси».
Третій роман Флобера, «Виховання почуттів» (1869), був поверненням до «буржуазної сучасності». Щоправда, його дія відсунута в недалеке минуле, в 3040-і роки, в часи молодості письменника; він змальовує в ньому «романтичне покоління», до якого належав сам, і виносить йому суворий вирок. Входить у роман і найзначніша історична подія того часу, революція 1848 року, але зображена вона без героїчного ореолу, в знижено-буденному плані, з відвертим наміром дезавуювати те, що називають «романтикою революцій».
«Я хочу написати моральну історію людей мого покоління, точніше кажучи, історію їх почуттів», заявляв Флобер про свій новий роман. Якщо говорити ще точніше, йдеться в романі про романтичне «виховання почуттів», як досить приблизно, калькуючи російський переклад, передається в українському виданні назва твору. В оригіналі це «L'education sentimentale», тобто «почуттєве» чи «сентиментальне виховання», поняття з іншою семантикою. Саме воно піддається в романі критичному аналізу й рішучому осудженню при всій формальній об'єктивності письма.
Треба тут сказати, що романтизм розуміється автором широко, не як літературна течія чи художній стиль, а як особливий тип світосприйняття і життєдіяльності, притаманний цілій епосі. Таке розуміння властиве було не одному Флоберу, це була загальна реакція на «романтичну епоху, реакція, що набула у Франції великого поширення у другій половині XIX століття, коли стало звичайним звинувачувати романтизм в усіх бідах і провалах, що спіткали країну протягом століття. Не можна сказати, що ці звинувачення були зовсім безпідставні, адже романтизм не замикався в рамках мистецтва, він був великим рухом, що охопив різні сфери духовного життя і ставив перед собою далекосяжні завдання його оновлення, створення нового світогляду, нової етики й моралі, зрештою суспільства.
Герой роману Фредерік Моро та інші його персонажі й представляють тип світосприймання й самосвідомості, що називали тоді романтизмом. Визначальні його риси, за Флобером, це перебільшена самооцінка особистості й індивідуалізм, нехтування розумом і культ почуття, неспроможність бачити реальне і підміна такого бачення ілюзіями, мрії і прожекти замість вольових акцій, цілеспрямованої діяльності. Носієм цього «романтичного комплексу» виступає у творі не якась визначна особистість, не поет чи мислитель, а рядова, пересічна людина. Це типовий персонаж в повному значенні слова, все, що з ним відбувається і ким він стає, мотивовано середовищем, в якому він живе, духовною й моральною атмосферою епохи, вихованням, яке він отримує в найширшому значенні слова.
В свідоме життя Фредерік вступає з перебільшеним уявленням про себе і свої можливості, з певністю, що йому доля судилася незвичайна. Він вирішує стати письменником і пише роман, але не завершує його, компонує вальси, вивчає китайську мову, пробує свої сили в живописі, але ні в чому не знаходить свого покликання. Він не може зрозуміти свою звичайність, бо мислить романтичними штампами епохи, її загальниками. Так, він вірить у те, що необхідно любити, щоб створити шедевр, і береться за перо, покладаючись на своє кохання до мадам Арну. Розорившись, він радіє тому, вважаючи, що бідність творить великих людей. Врешті-решт, ні в чому не проявивши себе, Фредерік перетворюється на дрібного рантьє, розчарованого і невдоволеного життям. Але в тому, що йому не пощастило «здійснитися», він готовий обвинувачувати кого завгодно і що завгодно, тільки не самого себе. Флобер назвав свого героя «пустоцвітом», тим самим винісши йому справедливий вирок. Таким же «пустоцвітом» виявились й Дєлор'є, Пелерен та інші персонажі роману, що представляють «романтичне покоління».
До пізніх творів Флобера, написаних в 70-і роки, належать драматична феєрія «Спокуса святого Антонія» (1874), роман «Бувар і Пекюше», що не був завершений і побачив світ після смерті автора (1881) і збірка «Три повісті» (1877). Щодо «Спокуси святого Антонія», то це була третя редакція твору, задуманого Флобером ще в часи романтичної молодості; тоді ж була написана перша його редакція (1849), фрагменти другої редакції публікувалися в 1856 році. Зберігши фабульну основу драми, письменник в третій, остаточній редакції скоротив її і надав ідейно-художньої завершеності. Цей твір відзначається складністю змісту, в ньому трактуються філософські, моральні й психологічні проблеми, що знаходять вирішення в символіко-алегоричній формі.
Роман «Бувар і Пекюше» автор визначив як «критичну енциклопедію у формі фарсу». В ньому розповідається про те, як два приятелі Бувар і Пекюше, які своїм обмеженим обивательським мисленням нагадують аптекаря із «Пані Боварі», вийшовши на пенсію, зайнялися вивченням філософії, наук, всієї суми знань, набутих людством. Та критика в романі спрямована не тільки на потворні деформації знань в свідомості «біснуватих міщан», а й на самі знання, на здобутки людського розуму. Останній великий твір Флобера особливо відзначається глибоким скепсисом і песимізмом.
До збірки «Три повісті» ввійшли три невеликих твори пізнього Флобера, один із них, «Проста душа», на тему із сучасності, і два, «Легенда про святого Юліана» та «Іродіада», на теми легендарно-історічні. Перша повість це сумна історія життя селянки-служниці Фелісіте, «простої душі, яку життя обділило в усьому, позбавивши її навіть можливості когось любити й про когось піклуватися, чого вона найбільше потребувала». Це, за словами автора, «звичайна розповідь про одне непомітне життя, життя бідної селянської дівчини», яка «любить спершу мужчину, потім дітей своєї господині, небіжа, старого, за котрим доглядає, нарешті папугу; коли папуга помирає, вона замовляє його чучело і, помираючи, приймає папугу за святого духа. Тут немає ніякої іронії, навпаки, тут все серйозно і печально».
Флоберові нерідко закидали індиферентність, а то й жорстокість, з якими він змальовує своїх персонажів, їхні терзання й страждання, і на цій підставі робився висновок про його мізантропію, людиноненависництво. Повість «Проста душа» може служити одним з найпереконливіших спростувань цих тверджень, народжених поверховим розумінням особистості письменника і його творчості. На цю повість спирався й Анатоль Франс, який особисто знав її автора й писав про нього: «Гюстав Флобер був дуже добрий. Він мав якийсь гідний подиву запас ентузіазму й доброзичливості. Ось чому він так часто шаленів. З будь-якого приводу він готовий був кинутися в бій. З ним відбувалося те, що й з Дон Кіхотом, якого він так шанував».
Повість «Іродіада» належить до лінії творчості Флобера, представленої романом «Саламбо» й почасти «Спокусою святого Антонія». Вона повертає до стародавнього Сходу пізнішої доби (порівняно з «Саламбо»), де її дія відбувається в Іудеї на початку І ст. н. е. Сюжет повісті взято із Євангелія, це розповідь про страту Іоанна Хрестителя. Царю Іроду дуже сподобався танок, який виконала на його прохання падчерка Саломея, і він пообіцяв їй винагороду, яку вона тільки забажає; та, за намовою своєї матері Іродіади, забажала, щоб їй піднесли відрубану голову Іоанна. Про все це в Євангелії говориться стисло й загадково, без пояснення причин і мотивації дій учасників кривавої драми. Флобер у своїй повісті дає художню інтерпретацію цієї драми на «сучасний лад», розкриваючи її причини, її зумовленість політичними, віросповідальними й національними конфліктами. В результаті маємо прекрасну історичну фреску, написану в реалістичному стилі, про Іудею І століття нової ери, про спосіб життя і звичаї, мораль і психологію її правлячої верхівки. Незмінним творчим принципам Гюстава Флобера було: глибоко пізнавати й досконало виражати. Своїми творами він прагнув говорити правду про життя, якої люди не знають або вдають, що не знають, відмовившись при цьому від будь-яких втішаючих ілюзій. Але ж, як доводили ще Байрон та інші романтики, пізнання не є шляхом до щастя, воно є скоріше гіркотою і скорботою. І потрібні були письменникові постійні надзусилля, щоб цю правду життя перетворити у справжнє мистецтво. Так народжувалася чудова й гірка проза Гюстава Флобера, реаліста й водночас романтика, одного з найкращих майстрів художнього слова у французькій і світовій літературі. Він мав на неї великий і різнобічний вплив, який захоплює й XX століття. З великим пієтетом ставився до нього М. Пруст, своїм учителем називав його Д. Джойс, попередником і наставником вважали його Н. Саррот та інші «нові романісти».
Д. Наливайко
ПАНІ БОВАРІ
Побут провінції
Марі-Антуану-Жюлю Сенару,[1]
членові паризької колегії адвокатів,
колишньому голові Національних зборів,
колишньому міністрові внутрішніх справ
Дорогий і славетний друже!
Дозвольте мені поставити ваше ім'я на початку цієї книги, у присвяті, бо ж не кому іншому, як вам, завдячую я в першу чергу її опублікування. Ставши предметом вашого блискучого захисту, мій твір для мене самого набув якоїсь нової, особливої ваги. Прийміть же тут данину моєї вдячності; яка б велика вона не була, їй ніколи не зрівнятися з вашим красномовством і вашою відданою дружбою.