Запівніч гості почали розходитися.
Андзоло, де ти живеш? запитала дебютанта Корилла, залишившись із ним удвох на балконі.
При цьому несподіваному запитанні Андзолето почервонів і відразу сполотнів. Як зізнатися цій блискучій, пишній красуні, що в нього немає свого кутка? Хоча в цьому йому, мабуть, легше було б зізнатися, ніж назвати ту жалюгідну халупу, де він ночував тоді, коли не спав просто неба із власної охоти або з необхідності.
Що ти знаходиш дивного в моєму запитанні? сміючись над його зніяковілістю, запитала Корилла.
З надзвичайною винахідливістю Андзолето поспішив відповісти:
Я запитую себе, який королівський палац, палац якої чарівниці гідний прийняти гордого смертного, котрий приніс би туди спомини про ніжний погляд Корилли?
Що ти, підлеснику, хочеш цим сказати? заперечила вона, спрямовуючи на нього погляд, найпекучіший із усього її диявольського арсеналу.
Що це щастя мені ще не дано, але коли б я був цим щасливцем, то, захоплений гордістю, жадав би жити між небом і морями, подібно до зірок.
Або подібно до cuccali[33]! голосно сміючись, вигукнула співачка.
Відомо, що морські чайки вкрай невибагливі, і венеціанська приказка прирівнює до них легковажну, химерну людину, як французька до жука: «Легковажний, мов жук».
Насміхайтеся з мене, зневажайте мене, відповів Андзолето, тільки думайте про мене хоч трохи.
Ну, якщо ти хочеш говорити зі мною самими метафорами, заперечила вона, то я відвожу тебе у своїй гондолі; і якщо ти опинишся далеко від свого будинку, нарікай на себе.
Так ось чому ви цікавилися, де я живу, синьйоро! У такому разі моя відповідь буде коротка та ясна: я живу на сходах вашого палацу.
Ну, так іди ж і чекай мене на сходах того палацу, у якому ми перебуваємо зараз, мовила Корилла, притишивши голос, а то, чого доброго, Дзустіньяні ще лишиться незадоволений поблажливістю, з якою я вислуховую твої дурниці.
У пориві вдоволеного марнославства Андзолето відразу кинувся до пристані палацу, а звідти стрибнув на ніс гондоли Корилли, відраховуючи секунди за швидким биттям свого сп'янілого серця. Але ще до того, як Корилла з'явилася на сходах палацу, багато думок пронеслося в гарячковому мозку честолюбного дебютанта. «Корилла всемогутня, говорив він собі, але що, коли, сподобавшись їй, я тим самим накличу на себе гнів графа? Що, коли внаслідок моєї занадто швидкої перемоги він кине свою легковажну коханку й вона втратить свою могутність?»
І ось, коли краяний сумнівами Андзолето, вимірюючи поглядом сходи, по яких він міг би ще піти, подумував уже про втечу, портик раптом освітився смолоскипами й красуня Корилла в горностаєвій пелерині показалася на верхніх сходинках, оточена кавалерами, що змагалися між собою за честь провести її, за венеціанським звичаєм, до гондоли, підтримуючи під круглий лікоть.
А ви що тут робите? звернувся до розгубленого Андзолето гондольєр примадонни. Заходьте скоріше до гондоли, якщо це вам дозволено, а ні то втікайте берегом: із синьйорою йде сам граф.
Андзолето, не усвідомлюючи до пуття, що він робить, забився в глиб гондоли. Він зовсім втратив розум. Але, опинившись усередині, він уявив собі, до чого буде здивований і розгніваний граф, коли, увійшовши з коханкою до гондоли, побачить там свого зухвалого вихованця. Його страх був тим болісніший, що тривав більше п'яти хвилин. Синьйора, зупинившись на середині сходів, розмовляла, сміялася, сперечалася зі своїм почтом щодо якоїсь рулади, причому навіть голосно виконувала її на різні лади. Її чистий і дзвінкий голос ширяв серед палаців і куполів каналу, подібно до того як крик півня, що прокинувся вдосвіта, розлягається в сільській тиші. Андзолето, не в силах терпіти довше таке напруження, вирішив стрибнути у воду з боку, протилежного сходам. Він уже опустив було скло в оксамитовій чорній рамі, уже заніс ногу за борт, коли другий гондольєр, що сидів на кормі, нагнувся до нього й прошепотів:
Позаяк співають, виходить, вам треба сидіти сумирно й чекати безбоязно.
«Я ще не знаю цих звичаїв», подумав Андзолето й став чекати, не зовсім, утім, спекавшись свого болісного страху. Корилла зробила собі приємність змусити графа провести її до самої гондоли. Стоячи вже на носі, вона не переставала посилати йому побажання felicissima notte[34] доти, поки гондола відчалила від берега. Потім вона всілася біля свого нового коханця так спокійно та просто, немов не ризикувала ні його життям, ні своєю долею в цій зухвалій грі.
Позаяк співають, виходить, вам треба сидіти сумирно й чекати безбоязно.
«Я ще не знаю цих звичаїв», подумав Андзолето й став чекати, не зовсім, утім, спекавшись свого болісного страху. Корилла зробила собі приємність змусити графа провести її до самої гондоли. Стоячи вже на носі, вона не переставала посилати йому побажання felicissima notte[34] доти, поки гондола відчалила від берега. Потім вона всілася біля свого нового коханця так спокійно та просто, немов не ризикувала ні його життям, ні своєю долею в цій зухвалій грі.
Бач яка Корилла! говорив у цей час Дзустіньяні графові Барберіґо. Даю собі відтяти голову: вона не сама в гондолі.
А чому вам могло спасти на думку таке? запитав Барберіґо.
Тому що вона всіляко наполягала, щоб я провів її до її палацу.
І ви не ревнуєте?
Я давно вже вилікувався від цієї слабості й дорого б дав, якби наша примадонна серйозно захопилася ким-небудь, хто змусив би її віддати перевагу перебуванню у Венеції над мріями про подорож, якою вона мені загрожує. Втішитися в її зраді мені неважко, а от замінити її, знайти інший такий голос, талант це складніше: хто, крім неї, зможе так приваблювати публіку в Сан-Самуеле й доводити її до шаленства?
Розумію. Але хто ж, одначе, щасливий коханець цієї химерної принцеси на сьогоднішній вечір?
Тут граф із приятелем почали перебирати всіх, на кому Корилла протягом вечора могла зупинити свій вибір. Андзолето був єдиний, про кого вони не подумали.
Розділ 5
Тим часом жорстока боротьба відбувалася в душі цього щасливого коханця в той час, як ніч і хвилі у своєму тихому мороці несли його в гондолі, розгубленого й тремтячого, поруч зі славнозвісною красунею Венеції. З одного боку, Андзолето почував наростання пристрасті, ще більш розпалюваної вдоволеним марнославством; з іншого боку, його запал охолоджувався страхом швидко потрапити в немилість, бути осміяним, випровадженим, по-зрадницькому виданим графові. Обережний і хитрий як справжній венеціанець, він, прагнучи цілих шість років потрапити на сцену, був добре обізнаний із навіженством і владолюбством жінки, що стояла на чолі всіх театральних інтриг. У нього була цілковита підстава припускати, що його царюванню біля неї незабаром надійде край; і якщо він одразу не ухилився від цієї небезпечної честі, то тільки тому, що не припускав свою перемогу такою близькою й був підкорений і викрадений раптово. Він гадав, що його лише терпітимуть за його чемність, а його вже полюбили за молодість, красу, за славу, що народжується! «Тепер, аби уникнути важкого й гіркого пробудження відразу після мого торжества, мені нічого більше не залишається, як змусити її боятися мене, вирішив Андзолето з тією швидкістю міркування й умовиводу, якими володіють інші дивно влаштовані голови. Але як я, нікчемний молодик, умудрюся вселити страх цій втіленій цариці пекла?» думав він. Одначе він незабаром зміркував: розіграв недовіру, ревнощі, образу, і з таким захопленням, з такою пристрастю, що примадонна була вражена. Всю їхню палку й легковажну бесіду можна звести ось до чого:
Андзолето. Я знаю, що ви мене не любите й ніколи не полюбите. Ось чому я такий смутний і стриманий біля вас.
Корилла. А якби я раптом тебе полюбила?
Андзолето. Я був би в повному розпачі, тому що ризикував би звалитися з неба просто в прірву і, завоювавши вас ціною всього мого майбутнього щастя, втратити вас через яку-небудь годину.
Корилла. Що ж змушує тебе припускати таку мінливість з мого боку?
Андзолето. По-перше, моя власна нікчемність, а по-друге, все те погане, що про вас говорять.
Корилла. Хто ж так злословить про мене?
Андзолето. Усі чоловіки, тому що всі вони обожнюють вас.
Корилла. Виходить, якби я мала дурість закохатися в тебе й зізнатися тобі в цьому, ти, мабуть, відштовхнув би мене?
Андзолето. Не знаю, чи знайду я в собі сили втікати від вас, але якби знайшов, то, звичайно, ніколи не став би більше з вами зустрічатися.
У такому разі, заявила Корилла, мені хочеться просто із цікавості провести цей дослід Андзолето, мені здається, що я тебе люблю.
А я цьому не вірю. І якщо не втікаю від вас, то тільки тому, що дуже добре розумію ви з мене смієтесь. Але ви не збентежите мене такою грою й навіть не скривдите.
А я цьому не вірю. І якщо не втікаю від вас, то тільки тому, що дуже добре розумію ви з мене смієтесь. Але ви не збентежите мене такою грою й навіть не скривдите.
Ти, здається, хочеш здолати мене хитрістю?
А чом би й ні? Але я не такий страшний, оскільки сам даю вам засіб перемогти мене.
Який же?
Спробуйте повторити серйозно те, що ви сказали жартома. Я злякаюся на смерть і кинуся навтіки.
Який ти дивний! Я бачу, що з тобою треба бути насторожі. Ти з тих, кому мало аромату троянди, а потрібно її зірвати та ще сховати під скляний ковпак. Я не очікувала, що у твої роки ти такий сміливий і свавільний!
І ви зневажаєте мене за це?
Навпаки, ти мені такий більше подобаєшся. Добраніч, Андзолето, ми скоро побачимось.
Вона простягла йому свою красиву руку, й він жагуче поцілував її.
«Спритно ж я відкараскався», думав він, біжучи по галереях уздовж каналу.
Не сподіваючись такої пізньої години достукатися в халупу, де він зазвичай ночував, Андзолето вирішив простягтися біля першого-ліпшого порога й насолодитися тим райським спокоєм, що його знають лише діти й бідняки. Але вперше у житті він не зміг знайти жодної плити, достатньо чистої, щоб зважитися на неї лягти. Хоча бруківка Венеції й чистіша та біліша за всяку іншу на світі, все-таки вона занадто курна для елегантного чорного костюма із найтоншого сукна. До того ж ті самі човнярі, які зазвичай уранці обережно крокували сходами, намагаючись не зачепити лахміття юного плебея, тепер, попадися тільки він їм під ноги, могли покепкувати з нього сонного і навмисно забруднити розкішну ліврею «дармоїда». Дійсно, що б подумали ці човнярі про людину, що спить просто неба у шовкових панчохах, у тонкій білизні, у мереживному жабо й мереживних манжетах? У цю хвилину Андзолето пошкодував про свій милий плащ із коричневої й червоної вовни, щоправда, вицвілий, потертий, але ще міцний і здатний відмінно захистити від нездорових туманів, що піднімаються вранці над каналами Венеції. Був кінець лютого, і хоча в тутешніх краях у таку пору року сонце вже світить і гріє по-весняному, ночі бувають іще дуже холодні. Андзолето спало на думку забратися в одну з гондол, які стояли біля берега; на лихо, всі вони виявилися замкненими. Нарешті йому вдалося відчинити двері однієї з них, але, пролазячи всередину, він наткнувся на ноги сплячого човняра й звалився на нього.