Ах, панно, ви ніколи не були кішкою?
Дама поблажливо засміялася:
Ну що ви
А вам знайоме імя Абель?
Абель? Звідки це вам відомо? Абель моє прізвище! Сюзанна Абель!
Абель! пригніченим голосом прошепотів він.
Тим часом дама хутко все вирішила сама і під допитливим поглядом пана Луцика скинула спідницю. Він сказав: «Хі-хі» й заплющив очі. Коли вона зняла все і сказала «все», і він розплющив очі, то переконався, що дійсно все. І раптом аж захлинувся повітрям, а очі його полізли на лоба: груди й живіт чорнявки вкривало чорне кучеряве волосся, замість персів зяяла якась червона драглиста маса, вона хтиво тремтіла і переливалася на світлі, внизу живота зловтішно всміхалася чорна котяча морда: «Мурр-няу-хе-хе-хе!»
Він упізнав кота Абеля! Він упізнав його і в тій морді, і в очах цієї шльондри!
Абель! закричав пан Луцик. Ти знову мене переслідуєш! Але я тебе знищу! Знищу!
Він ухопив важкий металевий свічник і кинув його в Сюзанну Абель. Свічник пройшов крізь її тіло і вдарився об стіну, аж тиньк посипався. Сюзанна Абель зникла, мовби її й не було.
Тієї ж ночі знов почув хурчання мотора. І голоси.
Спить, наче невинна дитина, прохрипів чоловік.
Убивця, сказала жінка похмуро.
Пан Луцик міцно заплющив очі й почав прокручувати в голові нову симфонію, музика заповнила його мозок. І, здавалося, жоден інший звук не здатний прорватися крізь неї. А проте прорвався
убивця котика Абеля не повинен спати, як невинна дитина! виголосила жінка.
«Я не вбивця!» захотілося крикнути панові Луцику, але страх скував його мязи.
Ні, ти вбивця! напосідала жінка. Вбивця з садистичними нахилами! Закопати живцем у землю! Що може бути жахливішим?!
Зараз він сам переконається, яка це втіха!
Тієї ж миті пан Луцик почув, як на нього сиплеться земля.
Він заборсався в ліжку, навіть розплющив очі, але земля відразу ж їх присипала, спробував закричати, але земля затовкла рота. Ще встиг вловити, як відїжджає авто, перш ніж захлинутися під товщею землі.
Вранці прокинувся весь зіпрілий. Кімната залита лагідним сонячним світлом.
Усе це тільки сон! радісно скрикнув.
І виплюнув з рота землю. Виплюнув просто на ковдру, а потім довго її розглядав, наче якусь рідкісну копалину. То таки й справді була земля. На зубах ще скрипів пісок, і язик беріг її смак.
То це був не сон?
В двері постукали. Увійшла господиня.
Перепрошую, ви вже встали? Вам лист Пане Луцик, тут якась пані принесла вашого котика.
Що? сполошився пан Луцик. Якого ще котика?
Ну, Мацька Чи як там його. Бідолаха так змарнів Певно, десь був завіявся на зальоти, хі-хі Сказано, кіт Я йому молока налила, то він хлебче, аж труситься
Пан Луцик тетеріючим поглядом провів господиню і розірвав конверт.
«Шановний пане Луцик! З великим задоволенням повертаю вам дорогого котика Абеля. Спробуйте відшукати для нього дрібку ласки й милосердя. За що він, сирітка, терпить? За свою любов до вас? З палким привітом!»
Рипнули двері, і до покою зайшов кіт Абель. Він і справді виглядав жалюгідно вихудлий і облізлий, тепер ані на хвилю не нагадував колишнього перського красунчика. Кіт пильно подивився на пана Луцика і, гонорово почимчикувавши до грубки, згорнувся під нею калачиком.
Пан Луцик пошкодував, що у нього нема револьвера. З якою б насолодою він всадив цій потворі з півтузина куль! Раптом пригадав, що в підвалі є ще трохи трутки для щурів. Це саме те, що потрібно. Він любить молочко? Чудово. З труткою воно ще й не так смакуватиме.
Та коли підсунув котові тарілочку з отруєним молоком, почув лише обурене шипіння. Кіт був ображений і контактувати з паном Луциком не збирався.
Нічого, дорогенький, я недаремно читав «Історію інквізиції». Ти загинеш у мене в жахливих муках. Хай знають це ті, хто тебе підіслав до мене!
З тими словами пан Луцик вхопив кота і хотів було запхати в чорний «дипломат», як несподівано відчув біль у скронях короткий і різкий, мов постріл. Це тривало тільки мить, але в цю мить він, здавалось, втратив свідомість. Коли отямився, то не відразу второпав, що з ним діється. Лежав у когось на колінах. І хтось його лагідно гладив долонею по по шерсті
Пан Луцик повернув голову й переконався, що перетворився на кота. Той, хто тримав його в себе на колінах, був не ким іншим, а паном Луциком.
Це було настільки жахливо, що кіт Луцик випустив кігті й обережно попробував ними ногу, на якій лежав. Це відчуття виявилося ні з чим не порівнюваним. Уявив себе могутнім тигром, у якого всі запобігають ласки.
Тепла рука гладила йому карк, і він чув, як його зморює солодка дрімота, хотілося спати і снити про нетрі пралісу. Але, напруживши всю свою волю, кіт Луцик не піддався дрімоті й зіскочив з колін на підлогу.
Киць-киць, почувся лагідний голос господаря.
Отже, я став котом, а кіт Абель став мною Хто ж затіяв цей дикий жарт?
Пане Луцик! Пане Луцик! пролунав ще зі сходів пронизливий голос господині.
За мить вона вже влетіла до покою, розмахуючи газетою.
Дивіться, що я прочитала! Яка радість! Поздоровляю!
Кіт Луцик вистрибнув на стіл і спробував зазирнути в газету, але намарно.
Яка радість!
Що таке? спитав пан Абель.
Поздоровляю! Дайте я вас поцілую!
І вона всіма своїми півтора центнерами кинулася його обіймати.
«Здуріла баба», подумав кіт Луцик. Нарешті пан Абель, вивільнившись із палких обіймів, заволодів газетою.
Ви лявреат! Вітаю! Державна премія! Хто б подумав! У моїй хаті така особа! Пане Луцик, зара йду ліпити ваші улюблені вареники! Ви не можете собі уявити, яка я рада!
«Прокляття! вилаявся кіт Луцик. І то в таку історичну хвилину сталася зі мною подібна халепа! Який же я йолоп, що відразу не спалив цю тварюку!»
Пане Луцик! сокотіла господиня. Таж то вам треба збиратися по ту премію! Я вже йду прасувати ваш костюм і сорочки.
Я буду дуже вдячний, відказав пан Абель. Завтра, очевидно, поїду.
«Чорта лисого поїдеш!» скреготнув зубами кіт Луцик. Погляд його упав на тарілочку з молоком. Поруч стояла бляшанка з труткою. Здається, це якраз те, що треба. Залишається почекати обіду.
Сяюча господиня впливла до покою з тацею, на якій стояла макітра паруючих вареників і повна миска сметани.
Ходіть мити руки, пане Луцик.
О, ви вже впорались! радісно засміявся пан Абель і, зірвавшись на ноги, цьомкнув господиню в щоку.
Який ви ніжний, пане Луцик, як ніколи, зашарілася вона.
Ходіть мити руки, пане Луцик.
О, ви вже впорались! радісно засміявся пан Абель і, зірвавшись на ноги, цьомкнув господиню в щоку.
Який ви ніжний, пане Луцик, як ніколи, зашарілася вона.
«Ще б пак, скривився кіт Луцик. Я собі ніколи нічого подібного не дозволяв. Цілувати цю стару дримбу? За макітру вареників?»
Коли обоє вийшли з покою, кіт Луцик прожогом метнувся до бляшанки і пошургав у ній лапкою. Далі вже на трьох лапах вискочив на стіл і розбовтав отруту в сметані.
Пан Абель, повернувшись, не помітив нічого підозрілого. Кіт забився під ліжко і тер лапою по підлозі, щоб зчистити трутку. Дуже з тим квапився, бо не міг відмовити собі у такому задоволенні, як поспостерігати за агонією ненависного ворога. Сподівався, що з Абелевою смертю повернеться він до свого природного стану. Не можна сказати, що при цьому не відчував остраху, живучість кота перейшла уже в якийсь містичний вимір, де всі явища нараз втрачають будь-яке логічне пояснення. Ті, що вирішили проводити над ним свої жорстокі експерименти, можуть перебувати неподалік і спостерігати. Якщо так, то вони обовязково б втрутились. Однак Абель поглинав вареники з отруєною сметаною без жодних перешкод.
Кіт Луцик не зводив стривожених очей від свого двійника. Абель урешті помітив це і проплямкав:
Що, і тобі хочеться вареничка? А от не дам! Он там маєш своє затруєне молочко, можеш хлебтати А як ти дивишся на прогулянку в лісок у чорному «дипломаті»? Га? Ха-ха-ха
Він реготав так самовдоволено, що бризки сметани, вилетівши з рота, опали просто перед носом кота Луцика. Кіт форкнув і відступив до стіни.
Сміх Абеля змінився враз на якесь хрипке деренчання, а ще за хвилю він уже впав на підлогу і забився в корчах, стискаючи руками живота.
Пан Луцик відчув різкий і пекучий біль в животі, хотів кричати, але натомість виривалося лише нерозбірливе булькотіння. В голові завили пронизливі сирени. Бачив перед собою живісінького кота Абеля з ядучою посмішкою.
Заскреготіли гальма, і авто зупинилося біля його голови.
Догрався, сказала жінка. Абсолютно нездалий екземпляр.
Я мав рацію, коли не радив його вибирати. Він для цієї ролі явно не годився, відказав чоловік.
Чомусь мені здавалося, що це саме той, який нам потрібен. Шкода, стільки праці і все намарне.
Не так уже й намарне. Контакт повинен будуватися на взаємній симпатії. Для цього не варто вибирати занадто інтелектуальну особу. Гадаю, такий екземпляр, як господиня, цілком придатний для дослідів.
Ти думаєш?
Я впевнений.
Пан Луцик звівся на ліктях, але не побачив ні машини, ні людей.
Йому залишилися лічені секунди.
Сам собі винен.
Пан Луцик одним сильним ривком кинув своє тіло вбік і підімяв кота.
Боже! Що він робить?! зойкнула жінка. Чого ти стоїш?! Роби щось!
Пан Луцик не чув, як його хтось тягнув за плечі, намагаючись перевернути горілиць, зате чув, як пальці зі страшною силою стискають котячу шию, чув хрускіт хрящів і теплу кров, що розтікалась по пальцях, які вже прорвали шкурку й проникли у конаюче котяче тіло. Воно ще здригалося, коли нарешті пана Луцика вдалося перевернути.
Мертвий, сказала жінка. І невідомо, кого це стосувалося кота Абеля чи пана Луцика.
1974 р.
Ті, що стежать за нами
Травень 1983 року був особливо теплим, Львів потопав у пахощах бузку, фіялок, тюльпанів і нарцисів. Дні стояли сонячні і неймовірно радісні, хоч совєтська дійсність і не розділяла тієї радості, яку випромінювала природа, якраз півроку тому до влади прийшов старий чекіст Юрій Андропов, і мацаки грізного КГБ з новим завзяттям стали проникати у вікна і двері, в душі і голови, ламаючи слабких і нищачи міцніших. Але сонце кликало на вулицю, і тому нічого немає дивного в тому, що по обіді місто переповнювалося дитячим галасом, а сквери і парки над вечір залюднювалися.
Учитель фізкультури Роман Ревакович вивів школярів восьмого класу у підніжжя Кортумової гори неподалік Янівського цвинтаря, розділив їх на дві команди і сів на лавочку, спостерігаючи за грою. Інша учителька у цей час займалася з дівчатами гімнастикою, і ті заздро позирали на хлопців, які ганяли мяча, бо робили це не з примусу, а з задоволенням. За такого погідного дня футбол був спасенною думкою заняття у прохолодному спортзалі, в якому не ставало тепліше навіть у найбільшу спеку завдяки товстелезним стінам старої будови, задоволення не приносили нікому.