Ревакович, закінчивши Празький університет, наприкінці 1930-х був форвардом українського клубу «Україна», але що по війні відкалатав сім років на Сибіру, то усе, на що він міг сподіватися це бути вчителем фізкультури, здоровя ще дозволяло йому працювати, та й виходу не було, пенсія йому навіть у сімдесят ще не скоро світила довоєнний стаж і тюрми йому ніхто не зарахував.
Десь так на середині гри мяч злетів високо-високо і, в мить, коли сонце усім, хто спостерігав за мячем, засліпило очі, непомітно перелетів через двометровий облуплений мур, де розкинулось захаращене пустище з давно всохлими фруктовими деревами, які цупко обвив дикий виноград та обсіли ворони. Пролунав хрускіт сухого гілляччя, тихий шурхіт і все стихло. Хлопці уже збиралися лізти за мячем через мур, коли щось схоже на вітер сколихнуло сухими деревами, і мяч раптом вилетів з того боку та впав на поле. Однак вітру не було, а дерева знову стояли непорушно, мов скелети у музеї. Гравці кинулися до мяча і остовпіли: це не був їхній мяч. Це був дивний мяч, якого вони ще ніколи не бачили, а крім того він був старий, зачовганий, з брудними плямами і латками. Вони загукали учителя. Ревакович наблизився і відчув, як у грудях щось кольнуло, а відтак перехопило подих. Він упізнав мяча, то був старий німецький мяч з довоєнних часів. Він підняв його і побачив рештки витертого напису, з якого можна було упізнати лише окремі літери, але він знав, що це за напис «Adidas». Нижче можна було розрізнити рік 1936 саме з цього року фірма «Adidas» почала випускати мячі. Як він тут опинився і хто його пошпурив з-за муру?
Учитель пояснив хлопцям, яку реліквію вони тримають у руках, але залишилася загадка їхнього мяча, їм його ніхто не квапився повертати.
Там далі є вилом у стіні, сказав Ревакович, ходімо подивимося, куди пропав наш мяч.
Пустище зустріло їх липким павутинням і криками сполоханого вороння, під ногами хрумтів хмиз, спурхували з травяних гущавин розгнівані комарі й мушки і вилися над головами, колишній сад геть здичавів, заріс і перетворився на справдешні джунглі, крізь які не так просто було продертися. А проте вони намагалися роззирнутися і відшукати мяча, адже то був шкільний мяч з інвентарним номером, і учитель за нього відповідав. Опинившись у саду, Ревакович відчув незрозумілу тривогу, яка опанувала ним, серце забилося так, мовби він щойно здолав сходи на пятий поверх. Він зупинився і спробував зясувати джерело тієї тривоги, але не помітив нічого вартого уваги.
Школярі пронишпорили по кущах добрих півгодини, озброївшись палицями та зазираючи під кожен кущ, але мяча не було, зате до їхніх вух долинуло скавуління, тонке і пронизливе, воно долинало від руїн будівлі, що стирчала сірими облупленими стінами серед кущів і сухотних дерев. Вікна будівлі були давно вибиті і зяяли чорними дірами, але зсередини усе ще чулося оте дивне скавуління, і вся компанія рушила туди, не в стані стлумити цікавості. Та коли вони проникли туди, де лежали купи цегли, тиньку і напівзотлілих дощок, то таємниця скавуління відкрилася дуже просто: то скавуліла єдина віконна рама, яка зосталася на одній зі стін, розгойдана невідомо якою силою, бо вітру не було.
В сусідній кімнаті, доволі просторій, вони побачили старі лави і столи, а на стіні велике деревяне розпяття, густо подзьобане й посічене. Хтось торкнувся стола і він повалився набік, як старий дід, якого штовхнули у натовпі. Кольорові скельця на підлозі свідчили, що вікна колись були оздоблені вітражами. Що то була за будівля, вони не здогадувалися, на церкву вона схожою не була, але якийсь стосунок до церкви мусила мати.
Зрозумівши, що мяча вони й тут не знайдуть, хлопці вийшли у сад і продовжили пошуки. Хтозна скільки б це тривало, якби раптом з-за будівлі не вийшов старий чоловік, сперся на костур і почав спостерігати за ними. Ревакович, помітивши дивного гостя, наблизився до нього і запитав:
Ви, часом, не бачили нашого мяча?
А що залетів сюди? спитав дід.
Так. Але звідси вилетів якийсь старий мяч Я таким грав у футбол ще до війни.
А-а, то звична річ звична річ
Що ж тут звичного?
То ви ніколи нічого не чули про семінарський сад?
Оцей?
Еге То була богословська семінарія, чи то пак бурса, дід кивнув на будівлю, а оце довкола неї був сад. Які тут красні дерева росли! Сам Шептицький любив сюди прийти та помріяти, ая Бувало стане оно під тим тюльпановим деревом хоча яке то вже тюльпанове дерево? іно скелет лишився і милується А квіти на ньому росли білі-білі і запах розливався такий аж голову пянив А що вже бджіл було то аж повітря гуло Та вони тут і пасіку мали, грядки, квіти, все тут було
А що потім сталося?
Коли потім? За совєтів? А ви ніби не знаєте?
Ні. Не чув.
То я вам вповім. Ці семінаристи створили футбольну команду. У 1946 році вони оно на тім полі, на котрім, певно, і ви граєте, тренувалися. І раз їх побачили енкаведисти та й почали з їхньої гри насміхатися. А семінаристи були теж на слова не скупі та й відповіли такими самими кпинами. Слово по слові, домовилися вони про дружню зустріч на полі. Одної неділі зійшлися обидві команди, чекісти поприводили своїх жінок і дітей, щоб ті побачили, якого вони жару дадуть. Але жару не вийшло, бо семінаристи забили енкаведистам шість голів, а ті ані одного, хоча й грали дуже брутально, копали по ногах, хапали за руки Ну і тепер настала черга сміятися бурсакам. Але енкаведисти так просто не змирилися і викликали бурсаків на другу неділю. Але й другу гру вони програли і пішли дуже лихі. А за кілька днів увечері приїхало їх на вантажівках зо дві сотні, оточили бурсу, вивели хлопців у сад і змусили копати яму, а відтак їх усіх постріляли, залили вапном і засипали землею.
Ревакович слухав, затамувавши подих, і щойно, коли дід скінчив оповідати, помітив, що школярі згрудилися за його спиною і теж слухають.
То вони що і досі там у тій ямі?
А де ж їм ще бути? Ходіть, покажу
Дід повів їх за будівлю, де довелося їм продиратися крізь хащі кропиви і будяків, і вивів на простору галявину без дерев біля бічного муру, посеред галявини виднівся чіткий квадрат, довкола нього буяла висока лепехата трава яскравого зеленого кольору, і тільки квадрат, у якому трішки запалася земля, був порослий низенькою блідою травичкою, над якою не вилися ані метелики, ані мушки.
От бачите? кивнув дід. Тут навіть трава не хоче рости. Тут вони всі й лежать. Колись доживете до щасливіших часів, то не забудьте про це місце. Щоб по-божому тих дітей поховали, а то душі їхні й досі мучаться.
А що ви мали на думці, коли казали, що то звична річ?
А-а то, бачите, яка справа це місце дивне тут не раз щось пропадало, а натомість вигулькувало якесь старе рупя таке враження, що хтось робить заміну, привласнює щось новіше, а викидає непотріб не в одних вас тут мячі пропадали, але вам ще повезло, бо вам викинули мяча, яким ще можна грати, а бувало, що викидали саме дрантя від мяча Або скине хтось вбрання та повісить на дереві коло муру, потім прийде а висить подерта стара хламида. Чи мешти замінять на деревяні гупанці.
Та йдіть! здивувався Ревакович. Мені оце вперше така пригода. Але хто ж то може бути?
Та хто ж вони дід кивнув на зелений квадрат. Не спиться їм, не лежиться Кажу ж мучаться душі їхні
А звідки ви про усе так добре знаєте?
О-ой, прошу пана, то все на моїх очах було. Я тоді в бурсі був за сторожа Коли енкаведисти приїхали, я на даху сидів, латав діру. Перед тим дощ лив і в одному місці дах протікав, от я дочекався, що випогодиться, сонце трішки дах підсушило, я й поліз. Дірка була маленька, я хутко справився, аж тут авта загуркотіли. Я завмер і сидів там, як щур. Вони мене й не помітили.
Ревакович підійшов ближче до місця розстрілу і уважно придивився до трави. Здавалося, вона була мертва, хоч і не була сухою. Якийсь стриконик, що досі весело сюркотів неподалік, стрибнув посеред квадрата, вчепився лапками за стебло пирію, хвильку погойдався і раптом, наче підстрелений, звалився на землю, сіпнувся кілька разів і завмер. Ніщо у тій траві не ворушилося, не зумкотіло і не зблискувало крильцями.
Коли повернувся до хлопців, діда уже не було.
Куди він подівся?
Пішов у ті руїни.
Капітан КГБ Ігор Королюк дивився на учителя, примруживши очі, злегка засліплені сонячним промінням, що лилося з вікна, і думав про те, що знову йому доручили справу, яка не завершиться нічим добрим. Ось сидить перед ним цей учитель, який за інших обставин міг бути професором в університеті, і розповідає якісь байки. Хоча мяч
Той мяч у вас? перебив він учителя.
Так, прошу пана.
Не називайте мене «прошу пана». Звертайтеся до мене «товариш слідчий».
Так, товаришу слідчий.
Завтра принесете його сюди. І що було далі, коли ви зайшли у будівлю за тим старим?
Я його не знайшов. Він зник. Я обійшов усі закапелки, але жодного сліду.
Хіба там не було других дверей?
Були і не одні, але геть завалені цеглою і дошками. Він би не міг через них вибратися.
Капітан закурив і поглянув на годинника: уже дві години триває ця розмова, а кінця нема.
Так, товаришу слідчий.
Завтра принесете його сюди. І що було далі, коли ви зайшли у будівлю за тим старим?
Я його не знайшов. Він зник. Я обійшов усі закапелки, але жодного сліду.
Хіба там не було других дверей?
Були і не одні, але геть завалені цеглою і дошками. Він би не міг через них вибратися.
Капітан закурив і поглянув на годинника: уже дві години триває ця розмова, а кінця нема.
І як ви це пояснюєте? запитав утомлено.
Ніяк.
Далі.
Я зібрав дітей, ми ще трохи понишпорили за нашим мячем, але так його й не знайшли. А коли вийшли на стадіон, то виявили, що у двох хлопців пропали кеди, а на їхньому місці опинилися старі стоптані мешти Правда, фірми «Baťa»
Як-як ви кажете? Можете написати? Отак з апострофом?
Так. То були мешти славетної довоєнної чеської фірми. Я сам у таких ходив. Але по війні фірму націоналізували, і вона вже випускала взуття під іншою назвою Здається, «Svit» А власник фірми Ян Батя, який очолив її по трагічній смерті брата Томаша, емігрував до Канади і там уже заснував фірму «Bata Shoes». Без апострофа.
І ті мешти, само собою зрозуміло, є у вас?
То були мешти для гри у футбол. Я подумав, може, варто створити у школі музей спорту
Капітан примружив очі ще дужче і подивився на учителя таким пронизливим поглядом, що в того сіпнулися вуста.
А ви, часом, не жартуєте? Щось дуже підозрілі збіги І мяч, яким ви грали, і мешти, які ви носили Хочу нагадати, що жартувати з нами не варто.
Я це знаю.
Авжеж, що знаєте. Хоча тоді ви теж пожартували, визнавши, що працювали на американську розвідку.
Якби вас протримали босим на зимній камяній підлозі три доби без їжі, не дозволяючи ні лягти, ні сісти, ви б і не в такому призналися.
То були інші часи. Зараз ми з вами розмовляємо у затишному кабінеті. Бачите на вікнах навіть ґрат нема.