А як же Лєнін?
А що Лєнін?
Виходить, що ви його бачили дитиною? Якщо ви народилися у 1912, а Лєнін помер у 1924.
А дитячі спогади, я тобі скажу, найміцніші. От знаєш, я зараз не памятаю деколи, куди окуляри поклав. А запитай мене, що я робив 21 квітня чи 10 травня чи 15 вересня 1924 року, я відповім.
Можливо. Але ж розмови з Лєніном
Слухай, чого ти пристав? Тобі що, про Лєніна розповісти? Наливай. Я його бачив, як оце тебе. Але ж учням цього мало, правда? От я й Ага значить грали ми у футбол. У нас був і свій стадіон, але його окупувало начальство. От ми ходили туди, до Янівського цвинтаря. Зранку там грали працівники склозаводу, а тоді, після церковної служби, семінаристи. А після них ми. Ну, а це ж неділя, сам розумієш. Зранку заправилися, дещо і з собою взяли, сонце голову припекло і почали наші тих бурсаків зачіпати. А під кінець домовилися про спільну гру.
Ну, я це знаю. Ви програли раз і другий. Але хіба за це розстрілюють?
Ні, не за це. Але якраз у березні ми ліквідували Греко-католицьку церкву. Усіх католиків, які не хотіли переходити у православя, відправляли на лісоповал. Переважно то були старшого віку люди. Так що надії на те, що вони виживуть, було мало. А от що робити з молодими? Ну, відкалатає він там років десять чи й усі двадцять пять, повернеться і знову почне каламутити воду. От і прийшла вказівка згори ліквідувати.
Не розумію логіки Молодих партизанів відправляли в табори, а семінаристів розстріляли?
Ну, ти ж подумай. Партизани це ж тупі селюки ну, яку він несе ідеологічну небезпеку? А ці інтелігенти серед них, між іншим, були не тільки місцеві а було й кілька бельгійців та італійців. Тут же ж Шептицький ще у 1913 запросив до Львова бельгійських ченців-редемптористів. Вони вивчили українську мову, заснували монастир і школу. Відправити їх назад у Бельгію чи в Італію? Щоб заробити новий менінгіт?
А ви чули про те, що якісь речі там, на стадіоні, можуть зникати, а на їхнє місце зявляються інші старіші
Бураченков усміхнувся, катуляючи на язику шоколадку.
Ти хочеш і це розслідувати?
Я хочу докопатися правди.
Ми там трішки прокололися свідків, здавалося, не було а потім виявилося, що сторож усе бачив.
Як ви це виявили?
Розстріл відбувся пізно. Поки яму викопали, поки їх у розход пустили, уже й ніч застала. То ми наступного дня приїхали, щоб зачистити сліди. Полізли на горище, там люк на дах відкритий, а на даху інструменти. І недопалки. Сухі. А вдень був дощ. Так що ті недопалки мусили ввечері зявитися. Почали ми того сторожа шукати, але він як у воду скочив. А тепер ти кажеш, якийсь дід зявляється То, може, це він і жартує так? Краде новіші речі, а підкидає старіші? Зроби облаву Може, вдасться його піймати. Ой, щось натомився я з тобою. Досить на сьогодні.
А маєте якісь документи про той розстріл? Список імен?
Усе в Москві. Все, що стосувалося УГКЦ, відправили до Москви. Хоча, думаю, вони там уже все знищили. Нема людини нема справи.
Чи відоме вам таке імя Артемій Пенцак?
Артемій Пенцак Бураченков задумався, повторив ще кілька разів: Пенцак Пенцак Давай ще по чарці А випивши, струснув головою і підняв догори вказівного пальця: Але чекай, є ж картотека. За кілька хвилин він уже повертався з папкою, розкрив її і радісно повідомив: В саме яблучко! Це ж і був той сторож, якого ми шукали. Ось він! і простягнув фотографію літнього чоловіка.
Капітан глянув і відчув, як йому по спині поповзли мурашки з фотографії на нього дивися той самий «варят», якого вони з учителем зустріли на пустищі.
Що таке? зацікавився Бураченков, помітивши реакцію капітана.
Я бачив його могилу.
Оцього?
Так. Але і його самого.
Що? Не може бути! Йому ж зараз чекай сто два роки!
Виглядав на вісімдесят не більше
Значить, це не він.
Але у мене є фото.
Давай сюди.
Його мали проявити у лабораторії. Може, уже й готове.
Капітан набрав номер лабораторії і попросив принести фотографії до архіву. Тим часом Бураченков прибрав зі столу пляшку і чарки, а натомість поклав цілу стопку папок і, підморгнувши капітану, занурився у котрусь із них. Незабаром зявився фотограф з виразом провини на обличчі. Він поклав стопку фотографій перед капітаном і розвів руками:
Більшість знімків неякісні я нічого не міг зробити тобто їх проявити неможливо
Капітан глянув і відчув, як йому по спині поповзли мурашки з фотографії на нього дивися той самий «варят», якого вони з учителем зустріли на пустищі.
Що таке? зацікавився Бураченков, помітивши реакцію капітана.
Я бачив його могилу.
Оцього?
Так. Але і його самого.
Що? Не може бути! Йому ж зараз чекай сто два роки!
Виглядав на вісімдесят не більше
Значить, це не він.
Але у мене є фото.
Давай сюди.
Його мали проявити у лабораторії. Може, уже й готове.
Капітан набрав номер лабораторії і попросив принести фотографії до архіву. Тим часом Бураченков прибрав зі столу пляшку і чарки, а натомість поклав цілу стопку папок і, підморгнувши капітану, занурився у котрусь із них. Незабаром зявився фотограф з виразом провини на обличчі. Він поклав стопку фотографій перед капітаном і розвів руками:
Більшість знімків неякісні я нічого не міг зробити тобто їх проявити неможливо
Як то неможливо? обурився капітан і став розглядати фото. Але чіткими фотографії вийшли тільки ті, які він знімав у саду. Ані квадрата на траві, ані того всього, що вони бачили на стриху будівлі, не виявилося суцільні темні плями. А найгірше, що й замість фотографії діда виднілася розмита пляма, у якій лише вгадувалися контури чоловіка. Зате фотографія з хрестом вдалася. Бураченков узяв її, уважно роздивися і сказав задоволено:
Чудово. Я її покладу ось у цю папочку і можна вважати, що справа щодо сторожа нарешті закрита.
Капітан не заперечував, він був ошелешений і не знав, що думати.
Через кілька днів його викликав начальник.
Ми того твого учителя звільнили Не знаю, як ти, а я йому не довіряю. Таке враження, що він усе це вигадав. Про того сторожа.
Школярі його теж бачили.
Ну, мало що божевільних багато. Як ти казав: «Сьвірк? Сьвірк? Сьвірк?» От комік! Вчора я послав екскаватора, і він загорнув той квадрат. А будівлю розвалили і усе вивезли. Тепер там викорчують усі сухі дерева, посадять нові і буде парк. А то чортзна-що відбувається. Поруч стадіон, а тут тобі така дика місцевість. І ось іще ти здай той фотоапарат, нехай наші майстри подивляться. Він уже старий. А візьмеш новіший. Все, можеш іти.
Капітан затупцяв на місці.
Що ще? запитав начальник.
Та от учитель йому до пенсії лишилося небагато
Ти що добрий самаритянин? Знаєш, чим цей твій учитель займався під час війни? Партизанив на Поліссі.
Тобто воював із німцями?
Воювати воював, але під якими прапорами! Ні, таких людей до школи й на кілометр підпускати не можна.
Капітан покинув кабінет начальника з почуттям провини перед учителем, який фактично не був ні в чому винен. Він же ж не знав, що буде молоти той божевільний перед школярами. Хоча божевільний виявився хитрим, при ньому не сказав нічого. Та не це дивувало капітана, а те, що фотографії не вдалися і якраз ті найцінніші. Такого з ним ще не бувало.
Він зайшов до свого кабінету, вийняв з шафки пляшку коньяку, налив чарку і вихилив. Потім сів за стіл, погортав папери, закурив і, відкинувшись на спинку крісла, задумався. Йому згадалося, як учитель ступав, наче чапля, там, на стриху. Так, наче остерігався на щось наступити. Що то могло бути? А ще скриня, яка не піддавалася, а віко пружинило Згадався і дивний холод, який пробирав до кісток, хоча довкола панувала спека. Тепер там буде парк, і більше нікого не прониже холод. А божевільний Як йому вдалося йти поміж густими кущами, не зачепивши жодної галузки?
Капітан Ігор Королюк висунув шухляду, вийняв чистий аркуш паперу, узяв лінійку і став креслити план саду: мур, по той бік гаражі з чорними коминами, а над одним білий а по цей бік широкий квадрат Поруч намалював колію, сторожову будку, озеро і кілька маленьких човнів Хотів ще затушувати квадрат, аби відтінити, але передумав
2012
День ангела
Пане Грушкевич, ось ваша кава!
Тонкий голос секретарки сполохав його погляд. Пополудні за вікном свого кабінету побачив якусь маленьку чорну постать, що бігла мокрими осінніми дахами, смішно підстрибуючи і розмахуючи руками. Пан Грушкевич стежив за нею уже кілька хвилин, відколи перестало дощити і вигулькнуло з-за хмар сонце. От тоді він повернув голову до вікна і побачив чудернацьку істоту. Може, це була людина, хоча сумнівно, аби людина здатна була так собі легенько скакати по дахах.
Фірма пана Грушкевича знаходилася на пятнадцятому поверсі, й з вікна було видно широку панораму міста. Ніколи раніше нічого подібного не доводилося йому бачити. Хоча інші чудні видіння були. І то віднедавна, коли авто, в якому він квапився на дуже важливу нараду, занесло на закруті й кинуло в яму. Пан Грушкевич видобувся з аварії цілком щасливо, зазнавши тільки незначного струсу голови. Однак після того він відчув у собі дивовижну зміну. Невідомо звідки появився в нього дар передбачення.
Безпомильне вгадування завтрашньої погоди це дрібничка, про яку не варто й балакати. Пан Грушкевич міг тепер передбачити куди складніші речі, як от халепу, котра має спіткати сусідку, чи хворобу, котра звалить співробітника фірми. А бувало, мов електричний розряд, пронизував його свідомість образ чиєїсь смерті. «Ця людина завтра помре!» раптово спалахувало в його голові, й він ледве стримував себе, щоб не кинутися до приреченого й застерегти перед нещастям.
Його дар передбачення небавом дуже вплинув на діяльність фірми, бо Грушкевич зумів провернути кілька таких вдалих оборудок, що фірма подесятерила свій капітал.
Якби новий стан його свідомості обмежився лише передбаченнями, то це ще було б не так дошкульно, адже доводилося йому зазирати в майбутнє зовсім без потреби, не маючи жодного інтересу в тих або інших особах. Але зявлялися ще якісь чудні образи, котрих витлумачити не міг ніяк. То часом в чиємусь обличчі раптом починав добачати якихось подвійних рис, мовби одне обличчя проступало крізь інше, але те друге було потворне й гидке та ще й корчило гримаси Грушкевичу або показувало язика. Деколи це було навіть не обличчя, а морда якоїсь тварини. Якось в нутрі співбесідника побачив ціле клубовище змій, котрі нервово звивалися і вигойдували головами.