Кілька днів тому відважився розповісти все знайомому психіатрові.
Якби я тебе не знав, то подумав би, що це звичайний психічний розлад, а все, що ти розповідаєш, буйна фантазія, сказав доктор Ковалик. Декотрі люди забивають собі голову такими чудернацькими речами, аж сміх бере. Однак я нічого тобі втішного не скажу. Ти став чимось на зразок екстрасенса, а все це дарунок сил темних і злих. Вони спочатку обдаровують людину різними чудодійними здібностями, дають їй силу передбачення, але не задарма. Мине час, і він почне втручатися у твоє життя, змусить тебе підкоритися його волі.
Ти про кого говориш? здивувався Грушкевич. Хто він?
Той, хто обдарував тебе надзвичайними здібностями. Поки що він для тебе лише невинна проекція свідомості, але згодом набере реальності і якимсь чином проявить себе.
Що я повинен робити?
Не підкорятись йому. Не виявляй нікому свої здібності, не використовуй їх ні для себе самого, ні для когось. Дехто від шалу не може отямитися і кидається рятувати людей від сотень хвороб. Він не розуміє, що служить Сатані. Це Сатана благословляє усю цю зграю псевдолікувальників, щоб вони завоювали для нього якнайбільше невинних душ.
Грушкевич спочатку не повірив власним вухам. Який Сатана? До чого тут Сатана? Але доктор Ковалик явно не жартував. Голос його тремтів од хвилювання і стишувався, мовби з остраху, що хтось їх підслуховує.
Як же мені жити з цим?
Отак і живи. Може, він побачить, що не ізвладав з тобою, і покине. Головне, щоб ти не піддався спокусі.
Але я вже піддався. Я використовував свій дар для справи фірми. Це принесло значні зиски.
Більше не роби цього. Намагайся відволікатися, не надто зосереджуватися, коли вирішуєш якусь справу.
Одного разу я загіпнотизував директора іншої фірми, й він підписав нам такі папери, яких ніколи б не підписав у нормальному стані.
От бачиш, ти уже в нього в лапах. Мусиш зрозуміти, що життя твоє в небезпеці. Зараз ще не пізно виборсатися з полапки.
Не пізно? Але як мені навчитися не бачити те, що бачу?
Думай про щось інше. А взагалі пора тобі відпочити. Влітку ти, здається, нікуди не їздив?
Ні. Коли обійняв цю посаду, то ніяк не міг вирватися.
Знайди таку можливість, наполягав лікар. Можу ще порадити секс. Це, знаєш, найкращі ліки на стрес, депресію, перевтому й таке інше. Секс людину вивільняє. Нерви заспокоюються, дурні думки розвіюються. Маєш коханку?
М-м зараз не маю почервонів Грушкевич. Відколи став директором, якось не було часу І потім та аварія
Але чуєшся в силі? плеснув його лікар по рамені й голосно засміявся.
М-м зараз не маю почервонів Грушкевич. Відколи став директором, якось не було часу І потім та аварія
Але чуєшся в силі? плеснув його лікар по рамені й голосно засміявся.
Грушкевич відповів сміхом і подумав, що лікар таки має рацію. Коханка вирятує його з цього дурнуватого стану. Грушкевич надпив кави, і смак її видався йому дивним. Була солонувата й тягуча. Наче кров. Коли це порівняння спало йому на гадку, з жахом зиркнув у горнятко. Але кава не була червоною. Мала звичайний темний колір. Я перевтомився, подумалося йому. Варто б кудись гайнути відпочити. Осінь не найкраща пора для цього, але далі ж так не може продовжуватися. Погляд його знову ковзнув по темних мокрих дахах. Дивна істота сиділа тепер на комині і бовтала ногами. А може, це сажотрус? Тоненькі пасмуги диму огортали його і мовби витягували, видовжували, перетворюючи у щось зловісно велетенське.
Грушкевич пригадав собі, що кілька днів тому бачив уже щось подібне, але тоді воно було на он тій заводській трубі, дуже далеко, щоб можна було розпізнати, що це. Йому видалося тоді, що це птах, але птах якийсь чудний він змахував надміру довгими крилами, мовби намагався злетіти, але не злітав, якась сила прикувала його до тієї труби і не пускала.
Сажотрус врешті зіскочив з димаря і, незграбно балансуючи в повітрі руками, рушив гострим гребенем даху. Тепер уже можна було вгадати у цій постаті людину. Ось тільки руки мав непропорційно довгі, а може, то він вбрав на себе якусь лаху з такими довгими рукавами. Одяг мав чорний і нагадував крука.
Якась незрозуміла тривога обіймала Грушкевича, коли дивився на цього чоловіка, котрий рухався у його напрямку.
Дійшовши до краю даху, сажотрус нерішуче переступив з ноги на ногу, а тоді раптом змахнув руками, підскочив і вмить опинився на сусіднім даху. Грушкевич отерп і відчув, як конвульсивно стискається його серце. Знервовано вихилив рештки кави і вирішив більше не дивитися у вікно. Хай йому грець, тому пришибленому.
З приймальної долинуло тоненьке хихотіння секретарки. Дурне теля. Вона не викликала в нього жодних емоцій. Лишилася в спадок після попереднього директора, а той любив пампушок. Невідомо, чи мав що-небудь із нею. Швидше всього, що ні, старий гриб ледве чи був здатен на подібні подвиги. Єдине, що, певно, дозволяв собі це лапнути Віруньку за мяке місце. А воно в неї і справді мусило бути мяке, бо так ласо випирало в різні боки, а особливо дозаду, що руки самі тяглися до цього скарбу.
Як так вийшло, що я до неї ніколи не залицявся? Така думка за півроку, що він тут директорує, навідала його вперше. Ніколи раніше не звертав на секретарку надмірної уваги. Чому ж нині виплив йому на гадку цей пишний задочок? Мабуть, тому, що нічого цікавого більше в ній не було. Хіба ще груди. Бо рожеве поросяче личко з маленькими наквацяними очками свідчило про те, що в недалекому майбутньому Вірунька перетвориться на пухку розморену льоху, здатну лише сонно похрюкувати коло свого чоловіка. Якщо, звісно, хтось її візьме.
Грушкевича жінка покинула, і він уже пару літ задовольнявся якимись сумнівними романами, але нічого путнього так досі і не знайшов. Тепер йому пригадалося, що секретарка не раз його жартома зачіпала, робила очка, закопилювала губки і при кожній нагоді наставляла свою фантастичну дупенцію.
Якась сила знову повернула його до вікна. Сажотрус повільно і зосереджено долав дах за дахом, неухильно наближаючись і виростаючи на очах. Навіщо йому ця мандрівка дахами?
Ось пішов знову дощ, і сіра пелена імли опала на місто. Та навіть це не зупинило невідомого. Здавалося, що не зупинили б його навіть громи і блискавки, ані постріли з рушниць. Ніщо б не спинило його в цьому упертому просуванні вперед, вперед до якоїсь чудернацької і дикої мети, котра цілком можливо була порожнечею, прірвою й нічим.
Грушкевич подумав, що якби цей дивак нарешті послизнувся і беркицьнув з даху коміть головою, то на душі йому полегшало б. Натомість чув незбагненний приплив тривоги, що стискав йому серце і викликав піт на чолі. Передчуття якоїсь неприємної події гнітило його й наповнювало страхом. Але кого мав боятися? Цього дивака-сажотруса? Чи самого себе?
Тепер невідомий робив йому якісь знаки, але що це було надто далеко, аби можна було щось зрозуміти, то Грушкевич відчув лише гнів і роздратування. Якого біса хоче від нього цей божевільний? Навіщо підстрибує, пригинається, випростовується, махає руками-крилами? Ось видряпується на димар, просовує в нього голову і завмирає в безруху, дозволяючи густому димові закопчувати обличчя. Дим повалив ще густіший, як був, але то був дим якийсь білий-білий, наче ранковий туман, і у витких його сувоях ввижалися дивні істоти, що неоковирно витягувалися і розповзалися в сірій нудоті неба.
Грушкевич натиснув дзвінок, і до кабінету вплила Вірунька. Ще за дверима встигла засвітити на своєму пухкому личку привітну усмішку і тепер, сяюча й піднесена, виповнила кабінет неймовірною радістю існування.
Вітаю вас з іменинами! прощебетала вона й поставила на столі перед ним вазу з квітами.
Тільки зараз похопився, що сьогодні якраз день його ангела, раніше йому про це нагадували друзі. Але згодом не стало вже кому нагадувати. В директорів друзів не буває.
Погляд Грушкевича ковзнув по її тілу, проник у найпотаємніші глибини і виніс на поверхню щось страшне і вражаюче. Віруньці лишилося жити лічені дні. Жахлива невиліковна хвороба загніздилася у її тілі, розїдала його з усе поглинаючим захватом, і смерть підступала все ближче та ближче. Як могло статися, що ніколи раніше цього не бачив? Чому лише тепер, коли вже зарадити нічим неможливо? Сама Вірунька, вочевидь, і не здогадувалася ні про що. Мабуть розлад її організму ще не дався взнаки, але з дня на день настане той моторошний момент, коли біль пройме тіло і спалить її молодість, здоровя і всі надії.
Щось сталося? спитала, помітивши його стурбоване обличчя.
Що він міг їй сказати? Що бачить її швидкий кінець? Навіщо?
Вона підійшла і спинилася коло нього. Це все ще було пухке і звабливе тіло, яке прагло кохання й тваринних інстинктів, їй повинен подобатися біль, ляпаси по задку, укуси зубів і дике гарчання на вухо
Рука його без слів притягла її ближче, і Вірунька не так сіла, як упала йому на коліна усією своєю розкішною ваготою. Лівою рукою пригорнув її за талію, а права лягла на груди. Вірунька примружила від щастя очі й замуркотіла щось дурне й невиразне.
Грушкевич цілував її шию, пробігав язиком по підгорлю, від чого у дівчини розкривалися від захвату повні вуста, мов у риби, коли її викинути на берег.
«Сміливіше!» сам собі наказував Грушкевич, і ось рука його вже пестить круглі коліна. Чи це панчохи, чи колготи? Рука його повзе по стегнах які вони великі, обємні, сильні, а всередині гарячі! Це таки панчохи. Ось пальці його торкаються гладюсінької шкіри, під якою вгадується товстий шар сала. Пальці рвуться вперед, мов хоробрі гвардійці, й, натрапивши на шовкову перетинку майточок, рішуче її відгортають, щоби нарешті дістатися до цих гарячих, пекучих, клекочучих жагою вуст, у які так і багнеться проникнути обома руками, як ото в дитинстві, коли, ловлячи раків, просовував обережно руки в темні печери їхніх жител і тихо-тихенько рухав пальцями, намацуючи зачаєну здобич. Вірунька стогнала і сходила соком. Далі уже годі було стримуватися, і Грушкевич, перехиливши Віруньку грудьми на стіл, задер на ній сукню і увійшов у цей сніжно-білий мякуш, мало не обпікаючись від нестримного жару, що бив з неї, мов із кратера вулкана.
Виверження могло настати з секунди на секунду, але тут якийсь біс повернув його голову до вікна, і погляд упав на того йолопа, що мандрував дахами. Він стояв тепер на комині не так уже й далеко, щоб не побачити нарешті його неприродно білого і пожмаканого, мов папір, обличчя. Нічого на цьому обличчі не було, крім сміху. З кого сміявся цей ідіот? З нього? Невже він бачить усе, що відбувається в кабінеті? Ось він випрямляє свою довжелезну руку і вказує пальцем. На що?
Грушкевич повернув голову і спробував зосередитися на панні. Але білий задочок розкрив перед ним усю жахаючу панораму хвороботворних процесів, які з особливим завзяттям заквітнули зараз у її організмі. Акт мовби стимулював усе й прискорив, перед ошелешеним поглядом директора стала рости червона ракова пухлина, схожа на яскравий гіллястий корал, мацаки її поповзли у різні боки, загарбуючи усе більшу й більшу територію, нищачи на своєму шляху геть усе. Клітини вибухали й вистрілювали, наче консервні бляшанки, судини затріпотіли й забилися, мов шланги від раптового натиску води, вирвалися зі своїх влежаних місцин, і кров з якоюсь шаленою швидкістю кинулася на всі сторони, мовби хтось почав її гнати сильною помпою.