Всього цього Вірунька не тямила, мирно кувікала від насолоди при кожному поштовхові, успішно розхитуючи горіхового стола. На якому не одне покоління директорів тамувало свої чуттєві проблеми. Важке мармурове прес-папє сковзнуло і гепнуло зі столу. За ним полетіла така сама мармурова чорнильниця з підставкою для ручок. На відміну від прес-папє чорнильниця від удару розкололася. Далі зі столу злетіли папки й папери, покотилися олівці, гупнув телефон і, жалібно дзявкнувши, замовк. Здавалося, не тільки стіл, а й весь кабінет пішов ходором, а за ним і ціла будівля зі всіма своїми кабінетами, приймальнями, залами, сходами, ліфтами і безліччю нічого не підозрюючих людей.
Я знайшов точку опори і розхитав світ, засміявся Грушкевич, напираючи на Віруньку з усе наростаючою силою, аж її добродушне кувікання перейшло нарешті в утробне харчання, мовби вона прощалася з життям під важким ножем різника. Ніж входив у неї легко і мяко, помпуючи кров, повітря й жагу.
Карр! Карр! раптом ударив у шибу гучний воронячий каркіт.
Погляд Грушкевича сполохано кинувся до вікна та впіймав лише чорний змах крила.
Сажотрус із білим обличчям продовжував свою мандрівку, але тепер уже не йшов, а біг, і руки його метлялися в усі сторони безладно й смішно. Він при цьому ще щось і кричав, кричав до нього, раз по раз прикладаючи долоні до вуст, але крик його розчинявся в шумі дощу, і вуха Грушкевича ловили саме лише сумяття.
Все, треба врешті закінчувати ці виснажливі любощі. Вірунька одначе не подавала жодних ознак пересичення. Здавалося, могла так бавитися до смерті. Але зосередитися Грушкевичу не давав клятий сажотрус на дахах. Саме лише відчуття, що хтось квапиться до тебе, вигукуючи якусь, може, й важливу вістку, зневолювало і позбавляло насолоди. Ну його к бісу, не хочу більше І з тою думкою він спробував облишити Віруньку, але раптом з жахом усвідомив собі, що не здатен цього зробити, бо вона його не пускала. Він смикнувся назад щосили, відпихаючись обіруч од сідниці, але все намарне. Натомість почулося тихе зловтішне хихотіння, і голова Віруньки поволі розвернулася на шиї на всі 180 градусів. О Господи! Обличчя її, усміхнене, з вищиреними зубами, повернулося до нього і вихлюпнуло регіт. Ні, це вже не була та сама лагідно-покірна розімліла від ситі панночка, то був справдешній диявол в жіночій подобизні з розпеченими зіницями, в яких стрибали яскраві вогні пекла.
Далі пробував вирватися з її тіла, прикладав усі свої сили, та чув, що втягує вона його, всмоктує, мов трясовина, і нема на те жодної ради. Очі його шукали рятунку за вікном, де біг і біг, стрибаючи з даху на дах, сажотрус, той самий, що недавно так його дратував, а тепер залишався єдиною надією на порятунок.
Ха-ха-ха! грубим чоловічим голосом засміялася Віруня, і в Грушкевича волосся стало сторч.
Неймовірна якась сила всмоктувала його у Віруньчине тіло, відчув усе сильніший і сильніший жар, що клекотів у її нутрі. Ноги самі собою відірвалися від землі й, зігнувшись, коліньми вперед полізли туди, звідки вже повороту нема. Ноги його щезли, і вже він по самий пояс опинився в якомусь мокрому гарячому вариві, котре обпікало шкіру і змушувало виповнювати кабінет спазматичним криком.
Той, що біг дахами, уже бачив, що спізнюється, і знову намагався щось підказати на мигах, махав руками, як навіжений, але Грушкевич нічого не розумів і тільки впирався, як міг, руками, а ноги його метлялися і не натикалися на жодну тверду поверхню.
Як могло статися, що чиюсь загибель передбачити міг, а свою проочив?
Сила, що всмоктувала його у тіло панни, була незборима. Він сіпався, шарпався, але попри всі зусилля поринав усе глибше та глибше, і ось, коли вже на поверхні зосталася лише його голова, у вікні несподівано виник темний силует, у якому можна було пізнати того дивака, що біг по дахах. Сутінки розмили його обличчя, але видно було, що бється він у вікно, мов нічний метелик, і замість рук у нього поламані крила, а весь він чорний лише тому, що в сажі, бо вилетів з якої-небудь фабричної труби. Ось сильна й радісна злива змиває з нього чорну сажу, й поволі висвітлюється вся його постать, і останнє, що побачив Грушкевич на цьому світі, була істота з поламаними крильми, але біла і чиста, мов сніг, біла і світла
Провалюючись у гаряче нутро, він угледів під собою червоний вируючий узвар, у якому з шаленою швидкістю переверталися чиїсь голови, ноги, руки. Останній скрик і шубовсьнув у вариво, вмить задихнувшись палючим окропом.
Вірунька граційно підсмикнула майтки, поправила зачіску і, повернувшись до вікна, показала язика.
1. V.1993
Нічліг: 1583
Ще якби хтось тої осені сказав, що не нині, то завтра козаки пива наварять на Правобережжі, йому б ніхто не повірив. Тиша, що постала довкола, мало кому навіювала передчуття громів, бо Січ мовчала, заціпивши зуби, мовчали турки з татарами, мовчали й ляхи, тільки небо осіннє час од часу хрипло кашляло в сірі хустинки хмар, і вітер жалібно квилив навздогін бузькам.
Львів гуляє й веселиться. Давненько вже тут не було катавасій, татари три роки тому пішли на Правобережжя, але іно Галич спалили, а ще рік тому козаки по тім боці в Переяславі півня пустили. Та все те далеко, сюди й не чути.
1. V.1993
Нічліг: 1583
Ще якби хтось тої осені сказав, що не нині, то завтра козаки пива наварять на Правобережжі, йому б ніхто не повірив. Тиша, що постала довкола, мало кому навіювала передчуття громів, бо Січ мовчала, заціпивши зуби, мовчали турки з татарами, мовчали й ляхи, тільки небо осіннє час од часу хрипло кашляло в сірі хустинки хмар, і вітер жалібно квилив навздогін бузькам.
Львів гуляє й веселиться. Давненько вже тут не було катавасій, татари три роки тому пішли на Правобережжя, але іно Галич спалили, а ще рік тому козаки по тім боці в Переяславі півня пустили. Та все те далеко, сюди й не чути.
Усі львівські шинки переповнені, а шинкарі тішаться, що настали для них золоті часи. В однім такім шинку збирається тілько вибране товариство, бо то дуже славний шинок, а називається «Під білим гусаком», хоч той гусак, що висить над дверима, вже далеко не білий і скидається швидше на мокру ворону. Прості міщани чи там селюки сюди й носа не потикають, бо не дурний казав: «де пан гуляє, там Іван минає». Перед шинком просторе подвіря, а там берлини, візочки, брички, коні, челядь. На берлинах пишні герби. Пана видно не тільки по гербу, але й по челяді одне ходе пихате й мордате, а друге тонке, як стеблина, ще й лікті зацеровані. Челядь у доброго пана не буде на подвірї нудитися, бо пан завше звелить їй вина й пива винести, а до того ще й мяса. Тоді тая челядь, котора бідніша, підступає зо всіх боків і жадібно очима лупає.
Ану вступися, бидляку! Чого витріщився, як жаба?
А тобі що, шкода? Ади який гоноровий! Мордяку нажер, а сам панові задницю лиже!
Се я лижу? А в пику не хочеш?!
За мить уже й бійка готова, і коли хтось із шинку не вискочить та не пальне в небо з пістоля, то, чого доброго, може й до шабель дійти.
Час від часу в дверях зявиться котрийсь із панів та почне махати руками, наче вітряк, намагаючись вирівняти світ в очах, тоді челядники підскакують до нього, беруть попід пахви і ведуть в е-е та ви й самі знаєте куди. Ну, пан, коли щедрий, то кине там пару шагів чи вина поставить, а як ні, то й так буде.
Десь так по обідній порі зайшов на подвіря парубок з кобзою за плечима. Зразу видно якийсь прителіпанець. Але хто б від нього чекав, що попре просто в шинок? Йде і з дороги не звертає. Челядь остовпіла аби якийсь хлоп та до панського шинку пхався?
А чи не дати копняка цьому гультіпаці, жеби він ся не пхав межи чесну братію? запитав один челядник.
Нащо панам се задоволення забирати? відказав другий. Най собі йде, за хвилю вилетить з гульов під воком!
Га-га-га-га! заґелґотіли слуги і наготовилися чекати забави.
Але ні за хвилю, ані за три парубок не вилетів із шинку з підбитим оком.
Е-е, щось тут не те закивали розчаровано головами челядники та й посипали до вікон.
Те, що вони угледіли, й зовсім їх вивело з рівноваги:
Ну, не псяча кість? Жере й пє разом із панами!
Раптом один з челядників ляснув себе по чолі:
Гей! Та се ж не хто, як Демянко з Гусятина! Брат його, Северин Наливайко, в надвірному війську князя Василія Острозького служить, а сам він писака вдатний. Ще й нути компонує та потім співає з кобзою. Такого ані оден пан не посміє зачепити, бо то є друга шабля на Волині після Северина.
О, я також про нього чув! кивнув інший. Добре, що ми його не рухали. А то ще б від пана по писку дістали.
Коли Демян перекусив, то взяв кобзу і заспівав щось сумне, і враз товариство завмерло, мовби й хмелю в голові не було. А далі втяв «журавля», і з півдесятка реєстровців вискочило на стіл і давай викручувати ногами кренделі.
Властиво, то все, що оповів я досі, це тільки передслівя до історії, котра трапилася з Демяном і була згодом описана ним у листі до Лаврентія Зизанія. Лист писано у 1598 році, зберігся не повністю, а тому нам доведеться окремі епізоди домислювати, щоб уся пригода вибудувалася в рівну й цікаву оповідь.
Отже, як пише Демян, засидівся він у шинку до вечора, а коли зібрався вже йти, то сутінки стелилися вулицями, густішали й липли до дерев та будинків. Поволі зникали перехожі.
«Мавєм на вибір кількох міщан, которі мене б радо на ночівлю прийняли. І ото, кгди ся застановлялем, кого з них навідати, як якась зацна білоглова проз мене майнула і за рогом пропала. Внет поспішивєм за нею, бо привиділося мі, буцім дала знак, аби за нею ішов. І тоє зробивєм».
Темна постать дріботіла, час від часу озираючись, так начеб хотіла пересвідчитися, що Демян не передумав і продовжує йти назирці. А той увесь час тримався на відстані й навіть не намагався її наздогнати. Тому, коли незнайомка зупинилася, стишив крок і теж став.
Темна постать дріботіла, час від часу озираючись, так начеб хотіла пересвідчитися, що Демян не передумав і продовжує йти назирці. А той увесь час тримався на відстані й навіть не намагався її наздогнати. Тому, коли незнайомка зупинилася, стишив крок і теж став.
«Білоглова подивилась на мене і знов пальчиком поманила».
Демян підійшов ближче.
Ах, пане, перепрошую, що мусіла вас таким неґречним робом заманювати, але не хтіла-м попастися на лихе око
Тінь від каптура ховала верхню половину її обличчя, і Демянові ніяк не вдавалося роздивитись незнайомки. Та повні вишневі вуста виднілися виразно й обіцяли так багато в проміжках між словами, що він не намагався навіть тії слова ловити і тільки механічно кивав головою, згоджуючись на все.