Відступати було нікуди за вікном уже кишіло від щурів. Але на обличчі господаря не промайнуло і тіні страху, з очей била ненависть і тільки ненависть.
Гаразд, я згоден, сказав я.
У вас все одно не було іншого виходу.
Був. Якби ви мене не закликали до хати, я б не потрапив у цю халепу.
Так, я вчинив неґречно Але зрозумійте й мене Стільки років чекати цього дня! Боже мій!.. Чекав, доки підросте дочка Потім чекав на чужинця Але жоден не зявлявся біля моєї хати. Я вже втратив найменшу надію. Не міг довіритися будь-кому, через те змушений був увесь цей час прикидатися відданим громадянином Хоча єдиний мій син загинув у божевільні Коли народилася дочка, я, замість тішитися, бився головою в стіну. Навіщо мені дочка? Мені треба сина! Але Бог послав дочку. І тоді я змирився. Дружина при пологах померла То були пізні пологи. Весь цей час я виховував дочку на лютого вбивцю. Я вчив її ненависти Ненависть її доросла до такої міри, що вона навіть гидувала своїми однокласниками, бо всі вони вірили щурам. Але я її також навчив і ховати свої почуття. Найменша підозра і весь мій план міг згоріти на пні.
Невже за стільки літ не знайшлося в місті нікого, хто б замислив те саме, що й ви?
Досі всі такі випадки закінчувалися плачевно. Кожен, хто намагався протестувати або згуртувати довкола себе однодумців, потрапляв у божевільню. А тому спершу підемо туди. Визволимо вязнів. Їм можна довіряти Там усе мужні люди. Яким теж нема що втрачати.
Майте на увазі з мене кепський стрілець.
Я вам дам вогнемета. Це дуже проста штука. Ми з дочкою підемо попереду, а ви прикриєте наші спини. Також вам довірю візок з гранатами і пальним. Того візка не маєте права ані на секунду покинути, в ньому вся наша надія.
Як же ви зберігали зброю, якщо щури завиграшки могли проникнути в будинок?
Я її тримав у ящиках з дустом. Цей запах для них надто гидкий, і вони його уникають.
Нічого не скажеш, дотепно, розсміявся я.
З-під підлоги знову долинуло попискування й шамотіння.
Ага, допік вам! гаркнув полковник собі під ноги. Ото щоб знали, падлюки!
У цю мить двері відчинилися, і на порозі зявилася висока худорлява дівчина в джинсах і картатій сорочці. На вигляд мала, може, шістнадцять літ. Густе попелясте волосся спадало на плечі. Вона тримала тацю з трьома розпечатаними бляшанками, нарізаним хлібом і слоїком квашених огірків.
Пора обідати, сказала вона.
Це моя дочка. Її звати Віолетта, Віоля Тому, що це схоже на «волю».
Дівчина усміхнулася:
Тато надає таємничого значення навіть такій дрібниці, як імя
Не така вже це й дрібниця у наш час, коли в кожну родину проникають щурячі імена й звичаї і коли годують нас винятково консервами та маринадами. Я вам не хочу зіпсувати апетиту, але погодьтеся: їсти щодня те саме невелика приємність.
Це рибні консерви? спитав я, коли ми сіли за стіл.
Так. Це, вважайте, наша національна страва. На всі свята. Огірки це вже старі запаси. А в будень їмо консервовану картоплю або кашу.
До речі, тату, нам варто й харчів трохи прихопити.
У цьому я покладаюсь на тебе. А де вино? Ми маємо дещо з давніх часів. Дві пляшки вина. Принеси, доню.
Виходить, що й з вином у вас туго? спитав я.
У нас сухий закон. Алкоголь розвязує язика, а це дуже небезпечно. Так вважають щури. Вони оберігають нас від крамольних розмов.
Дівчина принесла дві пляшки вина і розкоркувала. Вино виявилося не лише смачним, а й міцним, це я відчув одразу язиком і піднебінням. Зате консерва перекривила мені рота.
Не кривіться, сказав господар. На голодний шлунок робити державний переворот надто нерозважно. Хтозна, скільки триватиме наша революція.
Я через силу впихав у себе їжу великими шматками, заковтуючи, мов гарячу картоплю. Від випитого вина настрій у мене дещо піднявся, але не настільки, щоб одразу кидатися на барикади. Який мене чорт підкусив забрести у цей Щуроград? І бачив же, що це якесь підозріле місце, а бач, таки попхався. Тепер невідомо, чи взагалі виборсаюся звідси живим.
От чортяки! Вже тут! скрикнув старий.
Я глянув, куди він показував, і побачив посеред кімнати щура, який уважно до нас приглядався.
Старий блискавичним рухом вихопив з-під пахви револьвера і вистрілив. Постріл розірвав створіння на шматки, кинувши ним об стіну та захляпавши її кровю.
Не цілячись! сказав він. Ну, що ж випиймо за відкриття сезону полювання на щурів! Це найщасливіший день у моєму житті.
Мені б ваш ентузіазм! усміхнувся я невесело. Що таке один щур, коли їх тисячі?
Зараз буде на сотню менше, одрізав він і з тими словами витяг із шафи автомата.
Тату, що ти надумав? сполошилася дівчина.
Маленька розвага, кинув їй батько. Можу я собі дозволити маленьку розвагу після стількох літ принижень?
Ударом кольби висадив шибу й послав чергу в саму гущу вишкірених щурів, котрі обсіли вулицю. Я побачив, як цвиркає кров, як злітають у повітря лапки, голови і шматки шкури. Щури, збожеволівши від несподіванки, металися в різні боки, вилазили одні на одних, даючи змогу одній кулі прошити відразу кількох.
Постріли шматували їх без жалю, перетворюючи на криваву спінену масу, яка вищить і стогне. Дивитися на це було гидко, і я врешті відвів очі. Але це тільки початок. Подібне видовище супроводжуватиме мене доти, доки я або згину, або виберуся з цього триклятого міста. Тільки йдучи по трупах щурів, можна буде порятуватись. Найгірше, що я сам змушений буду стріляти у ці хижі створіння.
Автомат змовк. Диск спорожнів і старий пошпурив його на вулицю. В очах його світилася невимовна втіха.
Ну, що? Тепер переконалися, що ми їх можемо бити? Головне тільки не панікувати і не розмякати: ненависть, ненависть і ще раз ненависть! Розумієте? Наша порода надто милосердна. Нас може розчулити будь-яка дурничка. Зламана квітка чи пташеня, що випало з гнізда Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, обєднана мовою, вишиванками і піснями про безсмертя. Зважте співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті! Ми, що не створили власної держави, умремо в боротьбі зі щурами! Вже вмираємо!
Чому ви так загострюєте проблему? не погодився я. Щури опанували тільки одне місто, та й то лише через ядерну катастрофу. Що таке одне місто проти десятків інших міст?
Помиляєтесь. Щури живуть разом з людьми в кожному місті й селі. По цілій країні, по цілому світі. Ба навіть подорожують на кораблях і літаках. Вони є скрізь. І тільки чекають сигналу. Розумієте? Чекають сигналу, щоб перейняти владу! А тут буде їхня інтелектуальна база, де розробляються плани майбутньої війни, готуються диверсанти і проводирі. Мусимо це все знищити.
Нам, якщо пощастить, вдасться убити яку тисячу-дві, похитав я головою.
Так, вибити їх до ноги не вибємо, але знищити найагресивніших, загнати сліпу масу в підвали й каналізації та опанувати становищем ми зможемо.
Якщо вистачить зброї. Чи в місті ще можна десь розжитися хоча б гвинтівкою?
Ні. Вся зброя була знищена. Щури не вміють нею користуватися, і вона їм не потрібна. Мені чудом вдалося дещо врятувати.
Тоді яка буде користь із тих людей, що ми їх визволимо з божевільні? Їм доведеться з кілками гонити щурів?
Не забувайте, що бій це таки виснажлива робота, і підмога нам не зашкодить. А потім хтозна, чи обійдеться без ран, а то й
Не договорив, піймавши мій погляд.
а то й без чиєїсь загибелі? договорив я за нього.
Пробачте Я не повинен був так казати. Якщо тут хтось і мусить загинути, то тільки я. Бо це моя справа і моя війна. Хоча чому тільки моя? Ви не можете уявити, чим ці щури загрожують усьому світові! Цивілізація щурів! Так-так, вони задумали створити свою цивілізацію. І наше місто це тільки перша ластівочка новітньої цивілізації. Проте їхні плани сягають значно ширше. Вже тепер вони готують бойові дружини для наступу на інші території. Їхні емісари постійно курсують в усіх напрямках. Адже їм не страшна навіть радіація. Зрештою, саме завдяки радіації почали плодитися щури-мутанти. Ви ж либонь помітили, усі вони завбільшки з кота, а бувають і більші. Кожне наступне покоління дає дедалі розвинутіших щурів. І це тоді, коли те покоління, яке нас витіснило і захопило владу, не вміло ані слова по-людському. Зараз же вони не лише розмовляють, а й випускають книги. Правда, читають їх по-своєму, зїдаючи. Я підрахував, що років за десять зявляться щури завбільшки з вівчурів. А тоді вже при їхній кількості не дасте їм ради ніяк, надто коли до цих розмірів доплюсувати ще й людський інтелект. Вони дуже хутко переважать нас і розумом, і силою. Ми самі тоді перетворимося на щурів, забємося в льохи і пожиратимемо їхні недоїдки. Вас не лякає таке майбутнє?
Спочатку мені подумалося, що слухаю божевільного. Вся ця історія зі щурами не виглядала аж так серйозно. Тобто якщо я й бачив для когось небезпеку, то лише для мешканців міста, ну і для себе особисто. Але щоб оця небезпека могла стати світовою? При сучасній техніці й рівні науки?
Щоб розвіяти сумніви, запропоную вам дуже цікаву річ. Це своєрідний щурячий «Майн кампф».
Полковник простяг мені брошуру, на обкладинці якої красувалося:
«Камо грядеші, брате щур!»
Коли це прочитаєте, для вас багато що проясниться. Побачите, що це вже не забава, а страшна загроза для всього людства».
2
У цьому місці Марко вимкнув магнітофона й сказав:
Ледве чи ти мені повіриш, якщо я намагатимусь переказати всю цю маячню своїми словами. Я зумів винести брошуру зі Щурограда.
Ти маєш її з собою?
Так. Можеш ознайомитися. А я тим часом зготую каву.
Коли він вийшов, я вставив нову касету і, зачинивши двері, взявся читати вголос.
«Коли я заплющую очі, то бачу безмежне сіре море щурячих спин, бачу могутні хвилі, що пробігають по ньому, бачу гаряче світло очей, спрямованих у майбутнє, чую стукіт хоробрих сердець, що рвуться до бою, і знаю се мій народ, готовий на все заради щастя і миру на землі
Так, саме миру прагне уся збурунена маса, котра стільки віків була позбавлена найелементарніших прав живої істоти, загнана була в катакомби, в запілля, в глухі й темні закутини, в смердючу каналізацію, у цю жахливу ріку людських нечистот. Ми приречені були на животіння, на голодне існування, і єдине, що нас іще рятувало, це наша жадоба до життя і здатність розмножуватися за будь-яких умов, здатність поновлюватися при найстрашніших катаклізмах, коли тисячі, десятки тисяч наших найкращих синів і дочок гинули у страшних муках від пекельної отрути, накладали буйними головами в залізних полапках, а часто помирали просто під чоботами й палицями.