Кожен робить свою роботу.
Усі на своїх місцях.
І обходиться без провокацій.
Щойно прийшло розуміння, що їхній пост на Грушевського насправді передова, неоголошена лінія фронту, Павло заспокоївся. Навіть перестав перейматися незатишною сльотою, зате ясніше уявив день, коли все нарешті скінчиться. На Майдані нікого й нічого не буде вже в пятницю. Субота-неділя наведення порядків та завершення прибирання ялинки. З понеділка там уже їздитимуть машини, ніби нічого не було.
Павло запланував у якийсь із відгулів сходити з малою до ялинки. Діти люблять таке.
Ще й із Дідом Морозом сфотографується. Безкоштовно. Нєфіг гроші платити, покаже посвідчення той ряджений ще й сам доплатить, аби не чіпали.
Може хрін із ним, дасть артистові заробити. Їм же Палич премію обіцяв по завершенню, за хорошу роботу. Нехай підніметься чоловік, не шкода.
Наступні кілька годин пролетіли, на диво, швидко.
Наказ бійці почули близько сьомої, коли мокрий сніг уже засипав товсте скло шоломів і доводилося постійно зчищати білі пластівці руками, немов автомобільними двірниками. Та Коновал відчув раніше надто активно заворушилися пацани-вевешки спереду. Щойно сині бушлати по команді синхронно та злагоджено розтеклися в різні боки, немов відкриваючи широченні ворота, Павло посунув уперед першим.
Він не намагався бігти. Просто рухався трохи швидше за інших. Між Коновалом та іншими беркутівцями, котрі йшли позад нього клином, «свинею», утворилася невеличка, на перший погляд, шпарка.
Коновал не вправився, як туди кинулися строкато вдягнені чоловіки, відсікаючи його від решти бійців.
Побачивши впритул біля себе зовсім молоде лице, не налякане, швидше зосереджене, так, ніби хлопець завзято виконував важливу для себе роботу, Павло не відчув небезпеки. Навпаки, язик засвербів зауважити цьому та іншим, аби поскидали з себе рюкзаки. Так чи інакше доведеться відступати, повертатися, показувати спини, тікати. Бруківка на Грушевського ковзала від насипаного снігу, наплічники не дозволяли до пуття тримати рівновагу. А наздогнати та схопити будь-кого з них для бійців не було проблемою простягни руку, чіпляй наплічник за ручку, смикай, ось тобі й полонений.
Та коли відчув тиснуть, відсовують до тротуару, і далі до підмурованого пагорба, зрозумів: довкола нема жодного свого. Лише чоловіки зі стрічками та рюкзаками, над чиїми головами теліпаються розгорнуті прапори.
Коновал не злякався.
Не бачив, кого тут боятися.
Завченим, відпрацьованим сотні, як не тисячі разів за час служби, рухом виставив перед собою прямокутний щит.
Відгородився від нападників.
Потім потіснив їх.
Голосно вигукнув, намагаючись перекричати загальне гудіння:
Розійшлись! Не провокуйте! Ідіть геть, я сказав!
Молодого, у каптурі та вязаній шапочці, уже не було. Навпроти виріс вусань, здер із голови шапку, закричав, дивлячись просто на щит:
Ти будеш стріляти? Кажи є наказ? Ти стрілятимеш у своїх?
Сам застрелься! гаркнув Коновал. Не провокуйте! Розійшлися, з дороги геть!
Ясно! вусань махнув шапкою, повернувся до натовпу боком. Він готовий стріляти! Вони всі готові стріляти! Ганьба!
Ганьба! Ганьба! дружно й злагоджено підхопили довкола.
Тут же молодий голос, десь ззаду, дуже схожий на жіночий, тільки захриплий, прокричав:
Банду геть!
Це так само підхопили. Вусань, ще раз махнувши шапкою, ураз кудись подівся. Натомість навпроти затиснутого з трьох боків бійця зявилися інші, з фотоапаратами й навіть двома телекамерами.
Не провокуйте! укотре рявкнув Коновал, спробувавши дістати найближчий обєктив кийком.
Оператор відступив, та знімати не припинив.
Павло зціпив зуби. Зручніше перехопив свою гумову палицю. Наказу бити не чув. Та бачив себе в ситуації, коли загроза небезпеки явна. Отоваривши одного або двох майданутих, жодної інструкції не порушить.
Коновал заніс руку для удару.
Наступної миті крикливий натовп відтіснили з лівої сторони невблаганно сунули металеві щити, звільняючи Павла з короткочасного полону.
Сипав сніг, не танучи на шоломах.
Павлові хотілося, аби хоча б одному з горлопанів стало ясно: він не збирається забувати приниження.
Боєць спецпідрозділу «Беркут» ще ніколи не впирався спиною в стіну під натиском беззбройних провокаторів.
Комусь із них це має дорого обійтися. Усе одно кому. Вони ж тут усі заодно.
Значить, відповідатиме один за всіх. Не завжди Коновал буде звязаний та обмежений відсутністю відповідних наказів.
Котя. На ногах
Йому прокололи колесо.
Як, коли сталося, Котя поняття не мав. Автомайдан блокував підїзди до центру з боку Хмельницького, запрудивши машинами вулицю та зупиняючи беркутівські й міліцейські автобуси. Протрималися недовго, гайці розігнали. Хоча діяли не жорстко, швидше дозволяли водіям гаркатися з собою. Деякі навіть посміхалися, добродушно та з претензією на приязність. Словами, діями та жестами даішники давали зрозуміти: рипайтеся, хлопці, скільки хочете, на скільки вистачить часу, натхнення та бензину. Усе одно влада не у вас. І раз поки нікого не чіпають, усе добре, майже все дозволяють, значить, нема наказу. Так треба. Будемо буцатися з вами, доки хтось перший не постирає й не відібє собі роги.
Це будемо не ми, отак гайці заявляли без натяків, прямим текстом.
Коли Котя з іншими вирішили пересунутися трохи нижче, зрозумівши, нікому не стане краще від того, що їхні автівки безкарно протаранять, змітаючи з дороги, він і помітив пробиту камеру.
Улупили від душі, чимось твердим, потужним та гострим. До того ж діяла людина зі знанням справи, напевне, маючи багатий досвід. Звісно, поруч постійно крутилися тітушки, мов саранча, не надто ховаючись, лиш закриваючи лиця каптурами та тримаючись про всяк випадок ближче до гайців або ментівських патрулів. Інших винних Котя не бачив. Розуміючи також став обєктом нападу, бо джипи взагалі привертають увагу гопоти. Він не розгнівався, смислу нема, лють ні на що не вплине. Знав, на що йшов. Машина чужа, проте ціла. Навіть якщо її розтрощать одного разу, Жека, власник машини, не особливо засмутиться. Сидячи вдома зі зламаною ногою, міг лише дивитися новини по телевізору, кожних півгодини сіпатися до Інтернету, скреготіти від безсилля зубами. Тож, схоже, змирився з тим, що авто, позичене ним на потреби революції, рано чи пізно може сильно постраждати.
Костя Стогов досі не міг собі пояснити до пуття, чому на місці Жеки думав та чинив би так само.
Але чисто теоретично йому кортіло відшукати серед одноманітних тітушок «свого» шкідника. Дав би щигля. А потім поставив пляшку. Вони люблять пляшки, нема мови. Гребтимуть усе, що даватимуть. І Котя серйозно готовий був віддячити тому найнятому для шкідництва дурневі. Пояснивши, чим саме той тип його виручив.
Коті дивним чином щастило на подібні збіги обставин.
Гайці ж чудово все розуміють, мовив він, струшуючи сніжинки з коміра й піднімаючи його, аби стало затишніше. Знають, за яким лихом я припхався на Хмельницького. Бачили, що я з усіма. Але є протокол, я викликав евакуатор за свої гроші. Хай доведуть, що я перешкоджав рухові транспорту свідомо, зі злочинними намірами!
Такий великий, а такий дурний, гмикнув Юра Шевель.
Новий товариш викладав працю в школі. Йому вже стукнуло сорок, він рано почав лисіти й пояснив: то ознака високої сексуальної активності, доведено науково. Видно, говорив так усім, хто звертав увагу на залисини. Чоловіки познайомилися менше трьох годин тому, знайшовши одне одного біля стели. Сюди після одинадцятої вечора сходилися всі охочі патрулювати нічний Майдан так кияни відгукувалися на поширені через Інтернет оголошення.
Учора до глибокої ночі солдати внутрішніх військ разом із беркутівцями зачищали довколишню територію. Тепер ближні вулиці рясніли синіми бушлатами, засніженими вушанками, синіми, у рябу смужку комбінезонами. Метро цілий день то зупинялося, то відновлювало роботу, а соцмережами вперто гуляли чутки про можливу нічну силову акцію.
Котя ж лишився без коліс.
Джип залишив у приятелів на СТО, там із машиною точно нічого не станеться. Та вдома, у порожній квартирі, де в холодильник уже скоро тиждень, як нічого не клали, Котю нічого не тримало.
Навіть якби тримало. Нехай би бурчала дружина, кувікали маленькі діти знаючи себе, Стогов розумів: усе одно не міг би лишитися в чотирьох стінах. Йому давно хотілося, аби в Києві щось почалося. Не знав, з чого та з ким закрутити справи. Тож коли стартувало, долучився відразу. Ще й почав прокручувати подумки варіанти, де б та в кого на короткий час позичити машину, щоб не сидіти без діла.
Тож заклик до всіх охочих вартувати вночі виявився тим, що йому було зараз треба. Просили патрулювати хоча б по три години. Та Котя збирався відстояти, точніше відходити цілу ніч. Бажаннями збіглися з Шевелем і тепер неквапом походжали Хрещатиком.
Тож заклик до всіх охочих вартувати вночі виявився тим, що йому було зараз треба. Просили патрулювати хоча б по три години. Та Котя збирався відстояти, точніше відходити цілу ніч. Бажаннями збіглися з Шевелем і тепер неквапом походжали Хрещатиком.
Попри попередження, тут цієї ночі було якось незвично тихо. Наметове містечко огортав дим від десятків багать. Люди грілися біля діжок та пічок-буржуйок, які нагадували фільми про війну, а молоді, особливо закорінені містяни, узагалі бачили це чудо вперше. З повстанської сцени біля вільного мікрофона хтось монотонно читав вірші про Майдан, і читця слухало кілька десятків, переважно люди старшого віку. Де-не-де біля наметів чулися співи згуртувавшись, люди самі знаходили, чим і як себе забавляти.
Тут ніхто нікого не знає але можна підійти до першого-ліпшого та поговорити, мов із другом дитинства чи давнім родичем, котрого нарешті побачив. Нічого особливого. Усе, як завжди. Спокій та безпека серед однодумців.
Хтозна.
Може, то заспокоював лапатий сніг. Кортіло, мов у дитинстві, примоститися біля вікна й стежити, як білі пластівці неквапом укривають землю, дерева й машини, демонструючи нарешті зима помітила територію. А ще можна постояти під снігом, заплющивши очі, і ні про що не думати. Загадуючи бажання щоразу, коли на носа сідає чергова велика кошлата сніжинка.
Даішник, як мент, Костю, товариш констатував очевидне. Придумає тобі те порушення, яке сам захоче. Я ось не водій і знаю. Ти не тягнеш на наївняка, знаєш усі пастки, які готують гайці. Тільки даішнику все одно насрати на твій досвід боротьби з ними. І твою, братику, пробиту шину.