Блін! Зараза! гаркнув Ігор, ступивши назад капців не вдягнув, стояв босий, бо так і прийшов, у сандалях, без шкарпеток.
Обережно! крикнула Алла, бачачи, як хлопець, на мить утративши рівновагу, ураз поточився й почав хапатися за мийку, аби втриматися на ногах.
Блін! Зараза! гаркнув Ігор, ступивши назад капців не вдягнув, стояв босий, бо так і прийшов, у сандалях, без шкарпеток.
Обережно! крикнула Алла, бачачи, як хлопець, на мить утративши рівновагу, ураз поточився й почав хапатися за мийку, аби втриматися на ногах.
Повернувся незграбно й невдало. Нога ковзнула по вину, Ігор гидливо відсмикнув її, при цьому підняв, стоячи тепер на одній. Ще можна було б утриматися, та Алла, як зясувалося наступної миті, своїм бажанням допомогти зробила тільки гірше, усе зіпсувавши.
Сіпнувшись до хлопця, хотіла підхопити під лікоть. При цьому сама ковзнула в калюжі, у них була не дуже велика кухня, простір для маневру обмежував стіл. Збоку шарпанина справді нагадувала дурнувату американську комедію, навіть падіння могло насмішити, і це можна було б потім багато разів згадувати в компаніях та наодинці. Але обом на той момент було не до сміху.
Ігор, намагаючись таки не впасти та втримати рівновагу попри все, пересунув праву ногу вперед і ступив на підлогу.
Просто на гострий зуб розбитої пляшки.
А-а-а-а-а!
Тепер переніс вагу на пяту і таки впав, хвицьнувши пораненою ногою в повітрі, штовхнувши при цьому Аллу. Машинально потягнувшись до небезпечної склянки, Ігор, сидячи у винній калюжі, спробував відкинути її подалі.
Мабуть, таке трапляється раз у житті незграбно схопивши осколок, хлопець тепер уже розпанахав руку.
А-а-а-а-а-ййййй!
Алла вклякла, із жахом дивлячись на хлопця. З глибокого порізу на долоні цебеніло, заливаючи аж до ліктя. Права стопа так само кривавила, але ще й змокла у розлитому, тому не розібрати, кров її залила чи червоне вино.
Алло!
Вона зрозуміла до неї кричать крізь невідомо звідки виниклий товстий повстяний шар. Крики болю линули здаля, немов Ігор був зараз не за півкроку, на підлозі, а за стіною чи навіть на вулиці під вікном. Від вигляду крові її заціпило.
Алла Дорош боялася крові.
Дуже боялася.
Алло! Чого стоїш, блін! Чого дивишся?
Що робити? запитала тихо й, на диво, спокійно.
Кров витирай! Бинт, йод, перекис давай все сюди! Руку давай, руку!
Руку чи перекис?
Ти приколюєшся? Поможи встати, кажу!
Обережно, ніби торкалася чогось небезпечного для її власного життя, Алла нахилилася, простягаючи пораненому руку, складену чомусь човником.
Закривавлена ліва рука стиснула їй запясток. Правою не схопився, бо спирався нею об підлогу.
А-а-а-а-а!
Це кричала вже Алла. Вона побачила кров на собі, нехай чужу та враз уявила, що то струменить її власна. В очах потемнішало.
Поточившись, Алла впала просто на Ігоря, не припиняючи кричати й при цьому примудрившись скинути зі столу емальовану каструлю, до половини заповнену мясними квадратиками й прямокутниками. Посудина впала, стукнувши між ребрами, і ось обоє вже сиділи серед гострих скалок, у калюжі вина, у мясі та крові.
Збоку картина виглядала сюрово, не інакше.
Злазь! кричав Ігор. Пусти мене! Уставай, Алко, вставай!
Кров! вона не стримувала сліз. Ігорю, у тебе кров!
Та кров же, зараза! Треба зупинити! Бинт давай!
Не можу, Алла не кричала стогнала. Мені погано! Коли бачу кров завжди погано!
Та потім поговоримо! Пусти, сказав!
Різким рухом скинувши її з себе, Ігор Лященко нарешті підвівся. Рухаючись незграбно, немов немовля, що лише вчиться ходити, спершу рачки, потім, тримаючись за стіну шкутильгаючи, посунув до ванної. Алла, з огидою струсивши шматки свинини й випроставшись, рушила за ним попри все, відчувала, що мусить допомогти.
Побачила кривавий слід на підлозі й шпалерах.
Остаточно потемніло в очах.
Зойкнула й зомліла.
Той день скінчився, неначе в тумані. Ігор так і не знайшов бинта, тому замотав руку однією половинкою кухонного рушника, другою перетягнув поріз на нозі, завязавши першою-ліпшою знайденою мотузкою. Про якесь продовження, звісно, не могло бути й мови. Вони навіть не розмовляли, лиш обмінюючись зрідка порожніми фразами. Ігор привів Аллу до тями, надававши ляпасів неушкодженою рукою. Щось обурливе й образливе висловив про те, що через неї він стікає кровю, і на неї ані тепер, ані в подальшому жодних надій нема. Зібрав свої речі та пішов, навіть не прибравши сліди розгрому та крові.
Алла робила це сама, час від часу переводячи подих та заплющуючи очі. Млосно ставало вже від згадки про закривавлену руку хлопця. Коли нарешті прибрала, не стрималася допила залишки білого вина просто з пляшки. Переконала себе це заспокоїть. Передзвонила Віті Залевській, усе скасувала.
Від неї ж першої почула: аби веб-дизайнер був нормальним, усе б зрозумів. Будь-кого може знудити від вигляду крові. Теж знайшовся супермен.
Наступного дня подруги все одно зібралися. І хоч намагалися веселитися, хто як міг, настрою помітно не було в усіх.
Алла далі думала могла б стриматися. Це ж не просто кров, людина поранена, треба хоч якось рятувати. Тобто, як не крути, сама винна.
Подруги хором підтримали Залевську: аби не такий привід, Ігор знайшов би інший, щоб її кинути, бо дівчат не кидають за те, що вони бояться крові.
Усі бояться крові.
2
Фари прорізали пізній вечір, і Птаха закрився рукою.
Спершу не думав, що машина у дворі чатує саме на нього. Повертався з мітингу на Майдані, змок, голова була зайнята зовсім іншим. У такі моменти він узагалі ставав небезпечним для оточуючих і водночас наражався на небезпеку сам.
Причина була в тому, що Богдан Пташук часто ширяв думками аж за хмари.
У такому стані він міг легко наскочити на перехожого, ніби намагаючись, як у старому фільмі «Привид» із молодим Патриком Свейзі, пройти крізь людину. І вже боронячись від справедливого гніву під зливою матюків, Птаха бурмотів тоді, затинаючись, свої вибачення. Причому обкладали його як чоловіки, так і жінки. Одного разу Птаху навіть послав школяр, хлопчина років дванадцяти. До того ж одразу нахер, рубонувши з плеча й не поспішаючи тікати.
Птаха виглядав старшим за свої девятнадцять. Перестав голитися, щоб виглядати солідніше. Та було, мабуть, у ньому щось таке Не міг пояснити, але воно вилазило на поверхню, відчувалося відразу, навіть здалеку, і дозволяло дівчатам, підліткам, ось тепер і школярам, посилати його, розуміючи: відповіді не буде. Цей проковтне язика, почервоніє, почне бурмотіти щось собі під ніс і задкувати. Адже розвернутися й побігти означало, на думку Птахи, провокувати: у спину неодмінно щось жбурнуть, а чи доженуть і копнуть ззаду.
Доживши до девятнадцяти, хлопець думав, що встиг вивчити себе повністю. Розібрався у своєму прикрому нутрі до кінця. Якщо б запитали, яку Богдан Пташук сам собі може дати оцінку, то порадив би знайти й почитати казочку, індійську, здається, про мишеня, яке перетворили на тигра, залишивши хижакові мишаче серце. Казка, як і книжка, була старою, з його дитинства. Мама працювала в міській дитячій бібліотеці рідного Козятина, нових книжок, із яскравими обкладинками, у часи його дитинства ще не було, і ота потріпана збірка, списана з фондів, бо розпадалася в руках, стала його першою читанкою. Історія про мишеня, яке не змінити жодними перетвореннями, чомусь найбільше зачепила Птаху. І коли вже підріс і почав займатися самокопанням, то зрозумів, чим тигреня із серцем мишеняти так його зачепило.
Він сам був таким.
Лиш уперто не хотів собі зізнаватися.
Та чим довше жив у Києві, тим частіше доводилося з прикрістю згадувати казку. І намагатися або стежити за собою, зосередитися, обходячи ймовірну біду десятою дорогою, або знаходити зусилля й пробувати хоча б трошки змінити себе.
«Чтобы тело и душа были молоды закаляйся, как сталь».
Так наспівував тато, коли голився, тягав гирю чи гантелі, приймав холодний душ. Іншого, до речі, не було: багато років Птаха щиро вірив гаряча вода буває, лиш якщо її нагріти на газовій плиті в чайнику чи каструлі. Вони жили в міській квартирі, там були ванна й старий, ще у вигляді зігнутої мідної труби, душ із пластмасовою насадкою-дощиком. Звісно, тут ще з прадавніх часів, як думав Птаха, лишилися два вентилі з червоною позначкою на одному з них. Та звідти або текла холодна, або, що частіше, не лилося нічого. Проте батько все одно вперто ліз під душ, наспівуючи чи, як підкреслювала мама, горлаючи свою пісню. Ніколи не співав її повністю, лише рядки про душу й тіло.
Гаряча зявилася, коли до мами переїхав вітчим і народилася менша сестричка. На відміну від батька, новий чоловік у хаті виявився діловитим (на думку Птахи, аж занадто діловим). Мама вже не працювала в бібліотеці, приймала телефоном замовлення на збірні меблі, які вітчим виробляв, маючи фірму та невеличкий гурт працівників. Причому він пишався: нарешті, обпікшись кілька разів із православними, знайшов спокій, найнявши на роботу баптистів. Ці не пили, не лаялися, робили все старанно, вчасно, багато не балакали. Щоправда, були і в цих сектантів свої таргани: віра не в усі дні дозволяла їм працювати, замовники не завжди були задоволені. Та загалом це однаково краще, ніж коли наші влаштовували собі свято, звіряючи своє бажання випити з датами календаря. Ну, а у квартирі, крім, звісно, нових вбудованих шаф, зявився бойлер. Причому, як любив говорити вітчим, він поставив автономний нагрівач води ледь не одним із перших у Козятині. Добре, нехай у першій сотні
Птаха не розумів і, мабуть, ніколи вже не зрозуміє, що мама мала проти його рідного батька. Не могло ж бути причиною розлучення те, що хлопець, за татовим прикладом, поліз якось під холодний душ, після чого страшно, за маминим діагнозом, застудився. І дитину ледь вичухали, бо ліків же взяти тоді не було де, доводилося з оказією замовляти через знайомих у Києві. Більше серйозних батьківських сварок Птаха не міг пригадати. Тим не менше, одного разу тато тихо, неквапом зібрав особисті речі, які помістилися в одну велику сумку, погладив сина по стриженій потилиці й, нічого до пуття не пояснивши, пішов. А мама згодом уникала будь-яких згадок про нього. Крім, хіба що, могла дорікнути спересердя Птасі: ні на що, мовляв, не здатний, такий самий тюхтій, як твій татко.
Проте хай там хоч як, але навряд чи рідний батько зміг би платити йому за квартиру в Києві.
Вступивши до Могилянки, аби ґрунтовно вивчати інформатику, два перших роки Птаха жив у гуртожитку. Коли в нього потягнули вже другий ноутбук, мама поставила вітчима перед фактом: хату дитині наймати дешевше. Той зітхнув, але через своїх знайомих ціле літо покірливо шукав фінансово прийнятний варіант, аби цього вересня студент перебрався в однокімнатну шпаківню на девятому поверсі панельного будинку в Дарниці. Тут був нормальний Інтернет, холодильник, стіл на кухні та дві табуретки. Ще власниця пообіцяла й почепила на вікно штори, щоб сонце не било в очі. Помешкання без меблів, за яке ще треба було сплачувати комунальні, обійшлося у дві тисячі гривень на місяць, і то вітчим доводив: по великому блату. Ще й просили нікому не казати, як людина нахабно збиває ціни.