Процес (збірник) - Франц Кафка 5 стр.


Середньовічні правителі вказували підданим, яку кількість поверхів належиться мати в будинку, навіть число вікон на поверсі, але у особисте, внутрішнє життя мешканців не втручалися. Принаймні порівняно із володарями сучасними тими, яких мав на увазі Орвелл у своїй антиутопії «1984». У часи Кафки диктатури XX століття ще не вибуяли. Але перед його очима стояли диктатори віку минулого, особливо перший з них Наполеон. Його імя подибуємо в листах і щоденниках, а Яноуху він сказав про імператора французів таке: «У кінці будь-якого революційного процесу зявляється який-небудь Наполеон Бонапарт Чим ширше розливається повінь, тим мілкішою й каламутнішою стає вода. Революція випаровується, і залишається тільки намул нової бюрократії. Кайдани змученого людства зроблено з канцелярського паперу».

За доби панування комуністичної ідеології письменника Кафку тривалий час (хоча був уже знаменитий і уславлений в усьому світі) у нас не друкували і навіть майже не згадували. Саме тому, що вважали художником асоціальним і аполітичним. А в 90-і роки, коли його почав друкувати навіть московський «Політвидав», інтерпретатори здійснили миттєвий «оверштаг» і відповідно до принципів, що вже ввійшли у плоть і кров, оголосили письменника соціальним критиком. У цьому була, на жаль, своя логіка. Адже усіх нас довгими десятиліттями переконували, що вартий визнання лише той письменник, який змальовує не стільки людину, скільки суспільні відносини, схвалюючи «прогресивні» і викриваючи «реакційні». Деякі наші літератори не задовольнилися тим, що оголосили кафківську новелу «У виправний колонії» антифашистською,  вони угледіли у перепохованні Старого коменданта неначебто пророчий натяк на спочилого в бозі Сталіна. Кафка ж прагнув мабуть, неусвідомлено, інтуїтивно-спонтанно зєднати між собою найдрібніше й приватне (людську долю) з найбільшим, усеохопним з Буттям, з Існуванням, їх абсурдністю та їх непозбутністю. Кафківський Наполеон по-своєму співвіднесений з атмосферою «Процесу» й «Замку». І все ж, мовлячи у другому з цих романів про владу канцелярії Кламма не стільки над службою, скільки над спочивальнею героя, Кафка мав на думці щось інше не орвеллівське й навіть не «бонапартівське». Найперше проглядає тут Кламмів прототип чоловік Мілени Єсенської Ернст Полак. Але присмак автобіографічного в даному разі важливий не сам по собі: він задає тон суто особистий, майже інтимний тон, котрий і на політику дає змогу глянути як на «сферу побуту».

І справді, влада в романі «Замок» поводить себе так само підкреслено-неофіційно: сільський староста веде бесіду з К. про справи, лежачи в ліжку. Так само, як і чиновник замкової адміністрації, від якого ніби залежить доля героя. Та цього разу засинає сам герой А все ж таки це влада. Причому не тільки політична, державна чи навіть церковна, вона й новітнє відчуження, і новітній речовизм, і недосконалість будь-якої адміністрації, і невидющість усякого натовпу, і людське користолюбство, і фанатизм, і плазування, і моторошний жах,  одне слово, весь тягар обставин, що тиснуть на нас, їхня необмежена над нами влада. Ця тотальна влада по-своєму дійсно «тоталітарна».

Допоки ми на нашій шостій частині планети жили під диктатурою, Кафка залишався для нас tеrrа іnсоgnitiа. Та, гадаю, ми в ті часи його по-справжньому й не зрозуміли б. Для прозріння нам тоді був би потрібніший Орвелл, якого ми, на жаль, також не знали. Кафка міг здатися надто безпристрасним, а його образ світу знекровленим і тим на наші ГУЛАГи несхожим. Лише сьогодні він має, нарешті, шанс стати цілковито нашим письменником. І, відкриваючи його для себе, нам ще належить пройти шлях од богорівного суспільства, яке завжди має рацію, до окремої людини, яка часто не має рації, але залишається при цьому мірою всіх речей.

КОНЕЦ ОЗНАКОМИТЕЛЬНОГО ОТРЫВКА

Допоки ми на нашій шостій частині планети жили під диктатурою, Кафка залишався для нас tеrrа іnсоgnitiа. Та, гадаю, ми в ті часи його по-справжньому й не зрозуміли б. Для прозріння нам тоді був би потрібніший Орвелл, якого ми, на жаль, також не знали. Кафка міг здатися надто безпристрасним, а його образ світу знекровленим і тим на наші ГУЛАГи несхожим. Лише сьогодні він має, нарешті, шанс стати цілковито нашим письменником. І, відкриваючи його для себе, нам ще належить пройти шлях од богорівного суспільства, яке завжди має рацію, до окремої людини, яка часто не має рації, але залишається при цьому мірою всіх речей.

Для Кафки людина завжди була мірою всіх речей, і людська недосконалість не відігравала при цьому жодної ролі. Просто Кафка дивився на світ з позиції недосконалої людини, котра становить міру всіх речей. У 1921 році Мілена Єсенська написала про нього Бродові: «Він знає про цей світ у десять тисяч разів більше, ніж всі люди світу». А що коли це слушно? Принаймні роман «Процес» на цю думку наштовхує.


Дмитро Затонський

Процес

Розділ 1

Арешт. Розмова з фрау Ґрубах, потім із панною Бюрстнер

Напевне, хтось обмовив Йозефа К., бо одного ранку, дарма що він не скоїв жодного злочину, його заарештували. Куховарка фрау Ґрубах, його хатньої господині, щодня на восьму годину ранку носила йому сніданок, але цього разу вона не прийшла. Такого ще ніколи не траплялося. К. зачекав якусь мить, подивився, не підводячи голови з подушки, на стару, що жила на тому боці вулиці і тепер з не баченою досі цікавістю приглядалась до нього, а тоді, водночас здивований і голодний, погукав куховарку. В двері нараз постукали й зайшов чоловік, дотепер К. ще не бачив його у цій квартирі. Він був стрункий, а проте кремезний, його чорне, прилегле до тіла вбрання, схоже на дорожні костюми, мало всілякі складки, кишеньки, пряжки, ґудзики та ще й пояс і тому, хоч годі було второпати, навіщо те все, видавалося дуже практичним.

 Хто ви?  запитав К. і підвівся на ліжку.

Чоловік, проте, не звернув уваги на ці слова, немов з його появою треба було змиритись, і натомість запитав сам:

 Ви гукали?

 Анна мала принести мені сніданок,  мовив К. і спробував, не вдаючись до слів, уважно придивитись до незнайомця, поміркувати й визначити, хто він, власне, такий. Але той не дав йому цієї змоги, бо підійшов до дверей, прочинив їх і сказав комусь, хто, здається, стояв біля самого порога: «Він хоче, щоб Анна принесла йому сніданок». У сусідній кімнаті розлігся регіт, проте годі було визначити, сміється одна людина чи декілька. Хоча така відповідь не сповістила незнайомцеві нічого, чого б він не знав уже давніше, цей непроханий гість обернувся до К. і немов наказав йому:

 Неможливо.

«Дивна річ,  подумки мовив К., зіскочив з ліжка і притьмом надягнув штани.  Зараз подивлюся, що там за люди в тій кімнаті і як фрау Ґрубах пояснить мені цю ситуацію». К. одразу звернув увагу, що він не наважився заговорити вголос,  отже, певною мірою визнав за незнайомцем право бути присутнім у кімнаті, але така несміливість видалася йому незначущою. Та чужинець, здається, прочитав його думку, бо сказав:

 Може, вам краще залишатися тут?

 Я й тут не залишусь, і не дозволю вам розпитувати мене, поки я не почую, хто ви.

 Та я хотів як краще,  промовив чужинець і тепер уже сам відчинив двері.

К., як і намірявся, повільно ступив до сусідньої кімнати, і попервах йому видалось, ніби з учорашнього вечора там нічогісінько не змінилось. То була вітальня фрау Ґрубах, і, можливо, ця захаращена меблями, килимками, порцеляною та фотографіями кімната стала трохи просторіша, ніж звичайно, проте одразу помітити таке збільшення простору було годі, тим паче, що головна зміна полягала в присутності чоловіка, який сидів із книжкою коло відчиненого вікна і тепер відірвав від неї очі.

 Чого ви вийшли з кімнати? Хіба Франц нічого не казав?

 Казав, але чого вам від мене треба?  відповів К. і озирнувся, на мить перевівши погляд з нового незнайомця на того, що звався Франц і тепер став у дверях. Потім глянув у вікно і знову побачив, як у будинку навпроти стара з суто старечою пожадливою цікавістю підступила до вікна, щоб і далі приглядатися геть до всього.  Я хочу бачити фрау Ґрубах,  проказав К. і, наміряючись іти, вдав, немов виривається від обох чоловіків, хоча ті були далеченько від нього.

 Hi,  заперечив чоловік біля вікна, кидаючи книжку на стіл і підводячись.  Вам нікуди не можна, ви заарештовані.

КОНЕЦ ОЗНАКОМИТЕЛЬНОГО ОТРЫВКА

 Hi,  заперечив чоловік біля вікна, кидаючи книжку на стіл і підводячись.  Вам нікуди не можна, ви заарештовані.

 Я вже бачу,  кивнув головою K.  А за що?

 Ми тут не для пояснень. Зайдіть до своєї кімнати і чекайте. Ваш процес тільки-но на початку, тож про все ви дізнаєтесь слушного часу. А от я, коли отак по-дружньому розмовляю з вами, виходжу за межі своїх обовязків. Але, сподіваюсь, нас ніхто не чує, крім Франца, а він і сам усупереч інструкціям занадто приязний з вами. Якщо вам і далі так щаститиме, як пощастило з вартою, то й боятись нема чого.

К. захотів сісти, але аж тепер побачив, що в кімнаті є тільки отой стілець біля вікна.

 Ви ще пересвідчитесь, що з вами тут ніхто не жартує, сказав Франц і водночас з іншим чоловіком підступив до К. Вони обидва помацали нічну сорочку К. і додали, що відтепер йому доведеться вдягати куди грубшу білизну, але оцю сорочку, так само як і решту одягу, вони зберігатимуть, і якщо вирок суду буде для нього сприятливий, речі йому повернуть. «Це навіть краще, ніж просто віддавати їх на збереження,  переконували вони,  бо там не раз трапляються крадіжки, крім того, як мине певний час, там продають геть усе, не зважаючи, чи вже скінчився процес тієї особи, яка здавала речі. А які довжелезні тепер процеси, надто останнім часом! Хай там як, зрештою вам повертають виторг за продані речі, але, по-перше, той виторг украй мізерний, бо під час розпродажу все вирішує не запропонована ціна, а розмір хабара, до того ж, як показує досвід, сума виторгу, переходячи з рук до рук, з роками дедалі меншає».  К. навряд чи й дослухався до цих слів, право користуватись власними речами, які начебто ще належали йому, він поціновував невисоко; набагато важливіше, гадав він, зясувати своє становище, але в присутності тих людей ні на мить не спромагався зосередитись; другий вартовий так, це безперечно варта всякчас ніби по-дружньому припирав його черевом, та, придивившись, К. побачив, що до того гладкого тіла аж ніяк не пасує сухе, кістляве обличчя з довгим, скрученим набік носом, побачив, як понад його головою вартові очима порозуміваються між собою. Що це за люди? Про що вони говорять? Чиї накази виконують? Адже К. живе в правовій державі, де всюди панує мир і шанують закон,  хто ж наважиться принизити його у власному помешканні? К. завжди був схильний якомога менше всім перейматися, згадував про лихо тільки тоді, як воно ставалося, нітрохи не дбав про майбутнє, навіть коли навколо вчувалася загроза. К. здавалося, ніби тут щось не так, ніби до цієї пригоди можна поставитись як до жарту, щоправда, грубого, і цей жарт з якихсь незбагненних причин, можливо, тому, що сьогодні йому виповнюється тридцять років, надумали утнути з ним його колеги з банку,  чом би й ні? Може, треба знайти якийсь привід і розреготатись вартовим в обличчя, і тоді вони теж засміються, може, це просто посильні, що стовбичать на розі вулиці, а вони наче й скидаються на них,  проте цього разу К., відколи він уперше відчув на собі погляд вартового Франца, не хотілося випускати з рук бодай найменшої своєї переваги,  напевне ж, він має їх!  над оцими людьми. В тому, що згодом казатимуть, мовляв, він не розуміє жартів, К. не вбачав великої для себе небезпеки, добре памятаючи, дарма що не мав звички вчитись на власному досвіді, про одну, власне, незначущу пригоду, коли він, на відміну від своїх куди стриманіших товаришів, повівся, навіть не здогадуючись про можливі наслідки, так необережно, що стягнув на себе кару. Такого більше не станеться, принаймні цього разу; якщо це комедія, він підграватиме.

Назад Дальше