Мені теж завуч додому дзвонила.
– Йому через рік вступати! А він сам не знає, чого хоче!
– Я теж не знав…
Оце дарма. З дружиною, що захотіла виговоритись, треба мовчати. Як партизан. Як Аладдін у казці. «І зустріне тебе в підземеллі жінка, лицем подібна до матері твоєї, кличучи „Сину! Сину мій!“ – але стережися, бо, вимовивши хоч слово, пропадеш і навіки залишишся там…»
Тепер це надовго. Коли прийде Дениско, йому вже нічого не залишиться. Крім курки із захололими макаронами. Решту отримаю я.
– Воно і видно! Подивися на себе! Ти хочеш сину такої ж долі?
Наташка розчервонілася, очі горять праведним гнівом. Ми дуже любимо один одного. Це правда. Ми обидва дуже любимо Дениска. Це теж правда.
Ми – всі троє – дуже часто чіпляємося гострими кутами. Від любові.
І це куди беззаперечніша правда, ніж дві попередні.
Сідаю на диван. Я знаю, що відбуватиметься у найближчі двадцять хвилин. Архітектоніка п'єси, зіграної вже тисячу разів. Експозиція і зав’язка благополучно відбулися. Тепер – розвиток дії, кульмінація і розв'язка. Постановочний план затверджений худрадою нині, і повсякчас, і на віки віків, амінь. Головне – вчасно подавати репліки, терпляче чекаючи завіси. Не пускаючи драму досередини. Формально будучи учасником, залишатися глядачем.