– Воно то так, – погодився Штунда, – але ж комісія побачить, яка в нас демократія. А то вийде, що вар’ятом може бути лише свідомий українець. Це викривлення дійсності. І ще одне. Нам бракує буфету. Знаєте, на виборчих дільницях має бути буфет.
– І чим ви збираєтесь торгувати в тому буфеті?
– Не торгувати, а пригощати кожного, хто проголосував. Поставимо стіл з канапками і баняк узвару. І шлюс.
– А то з чого ви гадаєте ті канапки робити? – здивувався пан Філюсь. – Ви ще, чого доброго, зажадаєте ковбас, шинок і сальцесонів?
– Ні-ні, Боже борони! Ми канапки зробимо з манною кашею, з бурячками, з морквою, з горохом. Як той казав – чим кухня багата.
– Да-а, то вже легше, – зітхнули лікарі. – Робіть собі буфет… Тільки… як то буде виглядало… канапка з манною кашею…
– Не переживайте, – палав ентузіазмом Штунда, – я на то майстер перша кляса.
– Що-що? На що ви натякаєте?
– Дуже просто. На плястерках буряка малюю білі очка, і прошу дуже – ковбаса «московська». З плястерків моркви вийде «докторська». А манна каша, зварена на буряках і моркві, виглядатиме, як червона ікра. Всі продукти – природного походження плюс власні секреції. Жодної шкоди для здоров’я. А до всього цього – таця з зеленню петрушки, селери, кропу…
Пан Гольцман узяв Штунду під руку і спитав стишеним голосом:
– Зелень… Звідки ви візьмете зелень?
Так само стишено Штунда відповів:
– Не переживайте. Вся зелень так само природного походження. Спритність рук і жодного шахрайства. У нас тут є такий спеціаліст з витинанок. Може в три секунди вирізати з газети ваш портрет. А нарізати з кульбаби і подорожника листя петрушки чи кропу – йому раз плюнути. Зате подумайте, як буде вражена висока комісія, побачивши такий стіл!
Обличчя лікарів зблиснули радістю.
– Пане Штунда, – сказав Філюсь, – ви вартуєте кращої долі. Зайдіть до мене ввечері на келишок дистильованої води.
– З великою приємністю, пане дохтор. Але я ще не скінчив. В буфеті ще буде шампанське.
– О, Боже! – вжахнулися лікарі. – Ви нас обдерете до нитки!
– Ні-ні, ви не те подумали. Шампанське я виготовляю власноручно. Маю чудову рецепту: чай з карбідом. Потребую тільки десять порожніх пляшок з корками.
– Я завше казав, що земля наша повниться талантами! – вигукнув пан Гольцман.
– Я подумав про одну проблему, – сказав пан Філюсь. – Коли хворі почнуть заходити у ці ваші кабіни для голосування, у них може прокинутись здоровий інстинкт. У нас є різні пацієнти. Що буде, коли хтось із них сяде справляти потребу?
– Я про це вже подумав. Там під сподом буде моя людина з шприхою. І щойно хтось захоче всістися, то враз дістане шприхою в самі… знаєте, куди.
Пан Штунда мав рецепти на всі життєві випадки. Коли лікарі розійшлися, він підійшов до мене:
– Влодзю, я тут вирішив організувати невеличку концертову програму. Покажемо фінальний акт «Вотелло», танець маленьких лебедів і кілька пісень. Вотеллом буду я, на Диздимону вмовив Гафійку, жи на кухні бульбу чистит. Але, видиш, слів я не пам’ятаю, а тут нема тої книжки. Може, ти пригадаєш, що там той Вотелло Диздимоні казав?
– Казав, щоб призналася, чи спала з тим, як його…
– З Яськом. То я пам’ятаю. Але що на то Диздимона?
– Жи спала, але тільки їден раз.
– А то стерва! Так я і думав! Після того він її дусит?
– Так, але вкінці вона ще співає, – пригадував я.
– О, власне! Напівзадушена! То не дурний хлоп писав. Я ті, Влодзю, вповім, жи я на тім дуже добре розуміюсь. Коли я дусив свою жінку, вона обзивала мене різними поганими словами. І не стрималася ані на мент! Я їй кажу: мовчи, холєро, бо ті задушу. Ну і таки мусив. Така була з неї вредна баба.
– Я думаю собі, чого ви за того Вотелло взялися. А то все з життя.
– Так, Влодзю, я пережив багацько.
– Але, пане Штунда, де ви взяли малесеньких лебедів?
– Маю шість дистрофіків. На людей вони вже не подібні, але лебеді з них – перша кляса. Ага, ту в нас є ще один вар’ят, добре співає, але не знати, якою мовою. Може б, ти його переслухав, бо не знаю, чи варто випускати на сцену.
– Ну і де він?
– Ходи в сусідню палату. Я їх там загнав слова вчити.
В палаті з десяток хворих вгризалися в якісь клапті паперу. Штунда підкликав високого худого чоловіка і сказав до нього:
– То є Влодзьо, відповідальний за культурну програму, вийдіть собі до парку, бо тут такий галас, що годі говорити.
Ми вийшли в парк, сіли на лавці, і я спитав:
– Що то за пісня, яку ви співаєте?
– Це наш національний гімн.
– Ваш? Особисто?
– Ні, мого народу.
– Ага, то ви представник національної меншини?
– Я представник великого народу. Я прибув з планети Бездрик і вже п’ять літ мучуся у цьому вашому Кульпаркові.
Мені все стало зрозуміло. У нас тут є різні особистості. Є просто Марія, апостол Павло і навіть Сергій Головатий. Чому б мало забракнути якогось Бездрика?
– Я знаю, що ви думаєте, – сказав він. – Але ви помиляєтесь. Я справді прибув сюди звідти, – він тицьнув пальцем у небо. – І повернуся туди.
– Всі там будемо коли-небудь, – хитнув я головою.
– Влодзю, я вам вірю, ви не є божевільний. Я давно за вами стежу! Вирятуйте мене звідси, і я віддячу. Я маю дивовижні властивості: можу лікувати людей, ба навіть воскресати із мертвих.
Напевно, я подивився на нього трохи дикувато. Тоді він встав, роззирнувся і сказав:
– Зараз я вам доведу. Злапайте мені щось… Щось живе – муху, метелика…
– Де я вам тут буду бігав по парку і лапав мух! Це вам не палата.
Я ліниво покрутив головою і побачив метелика, який сонно стирчав на стеблі квітки. Я впіймав його і приніс тому диваку.
– Обірвіть йому крила.
Колись у дитинстві я бавився цим залюбки, але зараз це справило для мене мало приємності. Проте я слухняно позбавив бідолашного метелика крил і поклав на лавку.
– Тепер розчавіть йому голову.
– Та ви що гадаєте собі? Що я садист?
– Добре, тоді це зроблю я.
І він узяв камінчик, роздушив метеликові голівку й почекав, доки той не перестане вовтузитися.
– Тепер ви бачите, що він мертвий, правда? Бачите?
– Ну, бачу.
Він втупився в метелика своїм поглядом і завмер непорушно, затамувавши подих.
Я зустрічав тут різних вар’ятів. Одні пророчили майбутнє, інші бачили крізь стіни, ще інші могли впливати на міжнародну розрядку силою своєї думки. Мене вже нічим не здивуєш. Я спокійно дивився на метелика.
Але поволі цей спокій зник. На моїх очах розчавлена голівка метелика поворушила вусиками, а за мить уже він і лапками дриґав. Та найдивніше було попереду: на спині в метелика почали відростати крила, а голівка поволі набрала нормального вигляду. Ще секунда, і комаха злетіла в повітря.
Що б ви помислили на моєму місці? Я вирішив, що коли вже конче хтось із нас двох має бути божевільним, чому не я? Хіба здоровій людині може подібне привидітися?
– Тепер ви не вірите своїм очам, правда?
– Може, ви фокусник?
– Називайте це як завгодно. Я хочу вирватися звідси.
Я подумав, що в майбутньому можна було б на цьому ділі незле заробити, і погодився йому допомогти.
4
У день виборів Кульпарків майорів прапорами і цвів гірляндами.
Пан Штунда, який мав зображати пам’ятник славного депутата Цвібака, вже стояв на постаменті, загорнутий в простирадло, мов Юлій Цезар. Для урочистого відкриття його покрили полотном, звідки стирчала тільки його рука з історією хвороби в жмені. На помості зайняв свою позицію жіночий хор у грецьких туніках. По краях його стало двоє вар’ятів з барабанами і двоє з піонерськими горнами.
Коли брама Кульпаркова відчинилася, і в’їхало кілька автомобілів, гучно забили барабани і зарипіли горни. Ледве їх вдалося спинити. З машин вигулькнула вся міська влада і ще купа якихось представників. Мурашки побігли по спині лікарям, й медики почали поправляти на собі халати.
Висока делегація наблизилася до помосту, і хор почав співати гімн. Як на біду, Ганулька навчила їх одразу двох пісень, і ті вар’ятки усе змішали докупи. Після першого рядка гімну пролунало «І шумить, і гуде, дрібен дощик паде!», а після другого «А хто ж мене, молодого, та й додому заведе?» При цьому дівки ще й пританцьовували. Туніки, одначе, для танців не були розраховані і посповзали, оголивши перса, котрі стрибали на очах ошелешеної делегації. Видовище було фантастичне. А коли хористки почали підкидати догори ноги, всім глядачам забило подих.
Головний лікар, рятуючи ситуацію, вибіг на поміст і почав виголошувати святкову промову. Хористок хутенько стягли зі сцени.
– Шановна громадо! Ми – українські психіатри, хворі на голову та інші щирі патріоти нашої неньки, зустрічаємо цей день значними здобутками. Українська психіатрія вийшла на нові, незнані ще рубежі. Ми повертаємо для народу його блудних синів і дочок, звар’йованих в часи колоніалізму. За звітний період Кульпарків виростив гідну зміну нашому суспільству. У нас куються кадри нової держави. В зв’язку з тим, що кількість божевільних невпинно зростає, населення Кульпарківської лічниці мріє про статус автономної республіки зі своїм парламентом і президентом. З цією метою ми плануємо провести з’їзд божевільних України й діаспори. Вар’яти українського походження! Єднайтеся під прапор президента Цвібака!
Бурґомістр якось дивно зиркнув на Цвібака, але теж двічі плеснув у долоні, коли депутата виштовхнули на поміст.
– Я до глибини душі зворушений тим, що Кульпарків мене пам’ятає. Я провів тут найкращі роки свого життя. Адже тільки тут міг як належиться відпочити, розслабитися і ні про що вже не думати. Як мені тепер цього бракує! Але на заклик Кульпаркова я готовий повести вас у світле завтра. Дешевої ковбаси не обіцяю, цукерок теж. Зате ви будете мати різнобарвні піжами! Першим своїм декретом я скасую ці ненависні заштрики!
Громове «ура!» з вуст усіх пацієнтів перелякало ворон на деревах, і ті шугнули в небо.
– Я буду боротися за те, щоб вар’ятам надали рівні права з рештою населення. Вар’яти теж повинні посідати відповідні пости і вчитись керувати країною. Окремі одиниці вже прорвалися у верхні ешелони влади. Але їх вкрай мало. А найгірше те, що вони змушені вдавати з себе людей при здоровому глузді.
Цвібака змінив бурґомістр.
– Панове! Мені здається, що ми у своїй ейфорії задалеко зайшли. Одним подавай Крим, іншим Донбас, а вам Кульпарків! Навіщо вам відокремлюватися? Адже бути вар’ятом – це почесно. Це так само, як бути відомим артистом. Ідеш вулицею, і всі на тебе звертають увагу, всі озираються, бо ти вар’ят. Пан Цвібак обіцяв боротися за проникнення вар’ятів в урядові структури. Це похвально. Але головне тут не переборщити. Бо в окремих міністерствах і партіях божевільні явно переважають. Це видно й по телебаченню. Чимало у кого вже на обличчі написано, що він працює не на Україну, а на Кульпарків. А в економіці – там уже одна тільки ваша агентура. І тому жалітися на утискування прав нема чого. Деколи мені самому робиться прикро, і я запитую: мамо, чому я не вар’ят? Тоді б я не протирав штани у Ратуші, а керував би промисловістю. А тепер я хочу надати слово представникові Спілки українських вар’ятів Америки.
Представник мав напрасовані штани і напуцовані мешти. І це виразно виділяло його з-поміж наших.
– Шановні пані й панове! Ми – українські вар’яти Америки – чуємося пригнобленими муринами. Ми не маємо таких прав, як ви, бо нас не пускають до влади. Ми не можемо пробиватися до парламенту. А тому ми рішили вертатися в Україну. Ми принесемо із собою наш американський досвід. Перше, що ми зробимо, – складемо списки всіх вар’ятів України, аби нарід знав своїх героїв. Тоді вони побачать, яка ми сила! На закінчення скажу, жи ми вам привезли гуманітарну допомогу. Сто пачок зі заштриками. А ще велику паку гамівних сорочок, які розшили хрестиком наші вар’ятки в Америці. Носіть і штрикайтеся на здоров’я!
Після американця зійшов на сцену Штунда.
– Панове! Зараз відбудеться урочисте відкриття пам’ятника славному синові Кульпаркова, борцю за незалежність і різнобарвні піжами, панові Цвібаку! Гурра!
Під гучний бій барабанів з пам’ятника здерли полотно, але зробили це так поспішно, що разом з полотном потягли й те простирадло, в яке був замотаний пан Шопта. А відтак перед глядачами явився голий волохатий хлоп з переляканими очима. Як йому вдалося при цьому не зробити жодного руху, важко сказати.
Головний лікар пояснив делегації, що пам’ятник вирішили поставити в античному стилі. Без одягу.
– Оригінально, – погодився бурґомістр. – Але я б собі не бажав подібного пам’ятника. Чи не стануть ваші пацієнти від споглядання на цей пам’ятник відчувати збудження?
– А ми після свята знову його полотном накриємо.
Тим часом Штунда оголосив танець маленьких лебедів, і на сцену вискочило шість розмальованих дистрофіків. Коли вони підстрибували, здавалося, ось-ось їх підхопить вітер і понесе, мов пір’їнки.
Скінчився танець, і Ганулька оголосила «Вотелло». На сцену вийшов Штунда, щедро вимащений сажею, з великими червоними губами. На носі мав кільце, як у бика. Дездемону грала груба Гафійка з кухні. Вона робила вигляд, ніби розчісує ті два п’юрка, що були в неї на голові.
– Диздимоно! – гаркнув лютий Вотелло. – Скажи мені, чи ти з тим Яськом щось мала?
– Мала. Але тілько раз!
– Де то було?
– На сіні.
– Ах ти, стерво! Жи ти мене так зганьбила! Розкажи, як то було!
– Йой, та шо там вповідати! Чи ти не знаєш?
– Я хочу знати всьо! Кажи, бо ті вдушу!
– Шо буду дурно говорила, як ти мене й так вдусиш.
– І то правда, – тяжко зітхнув Штунда і вхопив Гафійку за горло.
Коли вона закотила очі й почала голосно хрипіти, я перелякався, що то вже не забава. Обличчя у неї посиніло, і тілом побігли корчі.
Я побачив жах на очах лікарів. Мабуть, вони теж здогадалися, що сталося. Гафійка повалилася на поміст, як мішок бульби. Штунда ще не вийшов з ролі й весь тремтів, розглядаючи свої скарлючені пальці.
На сцену вибігли вар’яти і винесли Гафійку та вивели Штунду. Глядачі плескали в долоні. Концерт продовжувався.
Я пішов подивитися за лаштунки. Сумнівів уже не було. Штунда її таки задушив.
– Чому ви її задушили? – спитав я.
– Я згадав свою жінку. Не міг себе стримати. Ех, файна була баба Гафійка, царство їй небесне.
– Зачекайте, може я спробую врятувати ситуацію.
Я хутенько відшукав Бездрика, привів його і показав на труп.
– Ну, тепер маєш можливість проявити свої талант.
Бездрик став на коліна і почав маніпулювати руками. Я шепнув Штунді:
– Ідіть звідси, бо коли вона оживе, то сама захоче вас задушити.
За пару хвилин обличчя мертвої проясніло, повіки відкрилися, і перше, що вона сказала, було:
– Де та зволоч? Зараз я йому покажу Вотелло!
Вона зірвалася на ноги і почала люто озиратися. Я зрозумів, що пора нам накивати п’ятами.
Концерт закінчився, і весь тлум посунув усередину. На виборчій дільниці уже працював буфет. Гори канапок і зелені виглядали на диво пристойно. Побіля пляшок із «шампанським» лежали банани. Я штурхнув Штунду:
– Признайтеся, з чого ті банани?
– З качанів капусти.
За мить я сам у цьому переконався, коли почув гучний хрускіт. Це один із вар’ятів ласував бананом. Кожен, хто проголосував, квапився до буфету.
Бурґомістр був дуже задоволений виглядом виборчої дільниці. Та ось його увагу привернув портрет депутата Цвібака.
– Що це в нього?
Аж тепер я помітив, що на портреті намальовано іскри, які сипалися з Цвібакових очей. Що поробиш: близнюки-дауни зрозуміли «дати вогню в очах» по-своєму.
Головний лікар спробував тлумачити:
– Бачите, це така авангардова течія в мистецтві, внутрішній стан людини зображено на портреті іскрами. Депутат Цвібак горить і рветься в бій.
– Кабіни у вас оригінальні, – сказав бурґомістр. – Буфет багатий. Це дуже добре, що ми закінчимо наш візит фуршетом.
Лікарі отерпли, а Штунда враз пополотнів.
– Взагалі ми… е-е… – мимрив щось головний, – приготували для вас дещо… але не тут… а…
– Нічого. Нам тут подобається. До того ж, ми відчутно зголодніли.
І гості обступили буфет.
– О, канапки з ікрою! – захоплювався бурґомістр.
Ясно, що всі в першу чергу розібрали саме канапки. Лікарі проковтнули язики і чекали скандалу. Штунда закотив очі на стелю і щось мимрив: чи то молитву, чи то монолог Вотелло.