А слова далі лягали на папір:
«Війна триває і далі. І при Тимчасовому уряді міністрів-капіталістів так само лишається грабіжницькою, імперіалістичною війною…»
– Насамперед, – вдавався у мрії і Ян Фіалек, збуджено посіпуючи русяву борідку, – здійснимо гасло: заводи – робітникам, землю – селянам!
І на папір лягало:
«Земля, як і раніше, залишається досі у поміщиків, а на селян, котрі насмілюються вимагати її для себе, Тимчасовий уряд, як і цар Микола давніше, насилає карателів-офіцерів…»
Виходив наче й не лист до солдата Дем'яна на фронт, а ціла прокламація. Втім, ці слова і були з прокламації – щойно видрукуваної київськими більшовиками у друкарні на Думському майдані.
Іван Бриль теж прилучав свій голос до мрійників, але – така вже вдача в нього була – зауважував розсудливо:
– На світову революцію тоді нас потягне, право-слово, товариші: щоб, значить, не тільки для нас, а для всіх трудових людей на світі настала свобода і восторжествувала програма соціал-демократії. Ось слухайте мені сюди, я зараз це точно скажу…
Але непосидячий Максим Колиберда прохоплювався, щоб старий його побратим не заговорив аж до ранку:
– Атож, атож! Щоб ніде не було на світі ні банкірів, ні фабрикантів, алі поміщиків…
І тоді сам собою лягав у листі до солдата Дем'яна висновок з усього сказаного попереду:
«Солдат! Виходь з окопів! Кажи: геть війну! Викликай з німецьких окопів німецького солдата – він такий же робітник і селянин. Нехай і він скаже: геть війну! Братайтеся, солдати ворожих армій! До братання на фронті закликає солдатів більшовицька партія та вождь, товариш Володимир Ілліч Ульянов-Ленін…»
Але тут сумніви та побоювання вже остаточно перейняли обережного та оглядистого Оксентія Нечипорука, і він стривожено підкинув ще запитання:
– А коли пани, поміщики, буржуазія всяка та паразити не дадуть своєї згоди на те? Що тоді буде?
– Ох і веремія ж тоді, браток, почнеться! – скрикував Боженко.
– Тихо, ти! – спиняв його Іванов і зиркав скоса на дверці до комори. – Молодих побудиш!
І вони писали далі й гомоніли стиха – щоб не розбуркати молодих у їх першому прекрасному шлюбному сні.
Довкола хати, у садочку і на вулиці, було зовсім тихо – самий солов'їний спів. Але солов'їний спів не порушує нічної тиші, тільки заглиблює її. І тільки паровозні гудки з далекого Києва-Другого та гудки пароплавів з Дніпра інколи вповзали в кімнату крізь розчинені вікна: далекі гудки паровозів та пароплавів, зовсім нечутні вдень, вночі стають наче гучніші, більш хвилюючі і тривожні. Вони наче кличуть кудись і обіцяють щось – невідомо куди і не знати що.
Прокламацію закінчено.
Лист до солдата Дем'яна Нечипорука – на позиції, в гвардійський корпус, – вийшов довгий, на двох сторінках, видертих з учнівського зошита «в дві косі». Його згорнули вчетверо і поклали в конверт – без марки, бо на фронт, – і виписали адресу: номер польової пошти.
І тоді розігнули спини і глибоко на всі груди дихнули привіллям київської весняної ночі.
Весна на київських горах теж куди відчутніше вночі, як удень.
Їй додають сили й краси не самі солов'їні співи, але й пахощі, що забивають дух, тамують биття серця і паморочать свідомість.
Бальзамічно пахне тополя в сережках, пахне глейка брость на каштанах, пахне брунька на липі, пахне цвіт абрикоса, яблуні, вишні, пахне сама земля – чорна, глиниста, піскувата – кожна скиба на свій аромат.
Їй додає краси і неправдоподібна прозорість нічного повітря над Києвом.
Парки, що стояли вдень у зеленавому мареві першої, дрібної ще в кронах зелені, зараз, у місячному сяйві, погустішали й повились мерехтливим туманом, наче прибиті памороззю після відлиги. Місячне сяйво пронизувало все, і крізь нього повітря вгорі робилося прозорим, неначе його й зовсім не було. Далина стала глибшою, а тіні на землі – чіткішими в контурах. І це збагачувало та поширювало зір.
І здавалося, що там, удалині, та й тут, близько, між чорними тінями, ховається якась таємниця, якась загадка – і її неодмінно треба розгадати, тепер же, негайно, ту ж мить.
І чути такої ночі над Києвом – через яри та провалля, з шпиля на шпиль, – на багато гін, як над широким морем. Скажеш на одному березі Дніпра, а почуєш – на другому, ледь примітному для ока…
Благий вітерець приніс ще відгомін пізнього співу до хати Брилів: сюди, на Печерськ, звідкілясь аж з нагірного міста.
Співалося хором «Заповіт».
Спів линув з Великої Підвальної, номер двадцять п'ять, з приміщення першої, від революції, української гімназії директора Науменка. В просторих класах парти були зсунуті геть під стіни, просто на підлогу накидано горами торішнього пахучого сіна, і на сіні – покотом, по півста в кожній кімнаті, – лежали, сиділи навпочіпки, а декотрі примостилися по підвіконнях розчинених у весняну ніч широких вікон – хлопці-молодики.
І півтисячі юнаків, кожний од сили шістнадцяти-сімнадцяти літ, виводили побожно, як у церкві на молитві:
Їм, певне, рано ще було вмирати – тільки ж виходили в світ! Але всім серцем своїм молодим вони любили свою рідну батьківщину, землю батьків і дідів, свій народ – скривджений і знедолений, знеособлений і ображений – і вони хотіли жити для свого народу і віддати йому своє життя. Тільки вони ще не знали, як це зробити. Тому так і співали. Не про смерть був цей спів, а про життя. Бо про життя, віковічне життя свого народу, написав поет ці слова, – і в ці слова, в слова улюбленого поета-борця, вони, молодики, вкладали всю свою любов до рідної батьківщини, до милої України…
В класах першої української гімназії співали гімназисти, реалісти, семінаристи, учні міських вищепочаткових шкіл: їх скликано з усієї України від Слобожанщини до Карпатських передгір'їв, від Чорного моря до Брянської пущі сюди, в столицю Київ, на всеукраїнське віче середньошкільників. Юнацьке віче мало зародити широкий молодняцький національний рух. Найпершим, невідкладним завданням було: школу на Україні зробити українською, навчати в школі рідною мовою і вивчати в ній рідну літературу та історію рідного відроджуваного народу.
Все це були юнаки шістнадцяти-сімнадцяти років – старших не було: старших віком вже покликано до армії, на війну. Батьки цих юнаків – майже поспіль усіх – жили по селах розлогої України, а вони, навчаючись, тулилися по містах і містечках по пансіонах чи учнівських квартирах. Батьки їхні були сільські вчителі, службовці цукроварень, земські лікарі, землеміри й агрономи, управителі панських маєтків, попи провінціальних парафій, урядовці поштового відомства, дрібні крамарі, ремісники та всякий інший служилий люд – одною ногою в місті, другою – на селі.
Вони, ці молодики, як і їхні батьки, запалені були нині нестримним бажанням – будувати Україну.
Як будувати – того вони ще не відали, про те їм мав ще сказати хтось, хтось розумніший, що ближче стояв до «політики».
І вони співали:
І відгомін співу вітерець з центру міста заносив аж на Печерськ, під хату старого арсенальця Івана Бриля.
І люди в хаті Бриля – сам Бриль, його шуряк Оксентій Нечипорук, його побратим Максим Колиберда та їхні друзі й товариші – Андрій Іванов, Василь Боженко, Ян Фіалек, солдат Федір Королевич – стиха, щоб не побудити молодих у коморі, – підтягали й собі:
Зорі вже ген зблідли, небо наче посивіло, за дніпровською неозорою лукою – звідтам, звідки й сам Дніпро випливає, – крайнебо зарожевіло.
Надходив світанок.
Першим, як завжди, загув «Арсенал». До нього зразу відгукнулися Південно-російський металургійний та Гретера – Криванека на Шулявці. Потім броварня Бродського, взуттєва фабрика Матіссона на Подолі і Миклошевського на Глибочиці. А тоді вже й всі – Фільварта й Дедіна, Унгермана й Неєдли, «Бронзолит», «Фенікс», «Ауто», «Труд», Кузнецова, Когена, Дувана, Шіманенка, Валентина Єфимова та десятки інших, – один за одним, а там і суцільним хором, і хор гудків покотився від верфі на Подолі аж на гори старого Києва і до Святошина в степ.
Київ-столиця тільки-тільки заснув, але Київ-трудовий вже прокидався. Півста тисяч київських пролетарів наспіх плескали холодною водою в обличчя, хапали сніданок у глечику чи сундучку і мерщій поспішали до заводських брам.
Двірники в білих фартухах вийшли з шлангами в руках – поливати сірий брук вулиць та жовту цеглу тротуарів, щоб на восьму, коли посуне службовець та крамар, їм не курило з-під ніг.
Іванов, Боженко, Фіалек, Бриль та Колиберда пішли на роботу, не переспавши й годинки.
А втім, гуляти на весіллі доводиться не щодня.
Квітень, 2
Будинок на Володимирський
1
Професор Михайло Сергійович Грушевський сидів у кабінеті.
Це була простора і світла кімната на другому поверсі. Два широкі вікна виходили на Володимирську вулицю, і молоді каштани, висаджені понад тротуаром, сягали кронами якраз до луток. У цю пору каштани вже виставляли рясно білі свічки цвіту перед самісінькими вікнами, і це було особливо урочисто. Підлогу кімнати застилали барвисті українські килими – непогана колекція українського килимарства по обох боках Збруча: полтавські, чернігівські, подільські та верховинські, з Гуцульщини. При одній з коротших стін стояв величезний, мореного бука письмовий стіл, позаду нього – велике з готичною спинкою крісло, перед ним – два подібні ж, тільки зі спинками значно нижчими: для відвідувачів. У кімнаті був ще один стіл – круглий, з кількома стільцями довкола – в кутку: для розмов з гостями «на рівній нозі». Ще з меблів було в кімнаті тільки два предмети: дві вузькі, готично видовжені, теж мореного бука, невеличкі шафи. Одна з шафок насправді шафкою не була: в ній вправлено величезні дзиґарі – такали вони м'яко і мелодійно. Друга і насправді була книжковою шафою, але на її полицях стояло лише одинадцять книжок – у розкішних сап'янових оправах з золотим тисненням на корінцях. Це було повне видання «Історії України-Руси» професора Михайла Грушевського. Інших книг у кабінеті не було: перечитавши за своє життя гору книжок, професор на схилі віку не любив мати постійно перед очима будь-які книжки, крім своїх власних.
На столі перед професором лежала купа друкарських гранок-шпальт: професор готував для перевидання скорочений курс своєї наукової праці. Це мала бути «Коротка ілюстрована історія України». Потреба в такому виданні була зовсім невідкладна: в годину визволення кожний син нації повинен знати минуле своєї країни, але ж не міг кожнісінький перечитати десять тисяч сторінок!..
На стінах кімнати око могло примітити тільки одну скромну окрасу. Над кріслом, осіняючи того, хто в ньому сидить, висіла невеличка рамка, на кшталт футляра для окладних ікон. Але ікони в футлярі не було. На білому муарі там схрещено два невеличкі прапорці – малиновий і жовто-блакитний, над ними – викарбуваний з латуні невеличкий тризуб, а під ними – на бронзовому щитку з голубою емаллю – контур лева, що спинається на скелю.
Лев, що спинається на скелю, тризуб та малиновий і жовто-блакитний прапори, – все то були історичні емблеми української державності, тільки професор української історії Грушевський ще остаточно не вирішив, на котрій же з них спинитись для встановлення державного герба України тепер, коли зайшла-таки справа про утворення держави.
Більше в кімнаті нічого не було.
І був це не домашній кабінет професора – в його власній оселі на Паньківській вулиці, а був це кабінет у приміщенні «Педагогічного музею» – по Володимирській, 57, де примістилася тепер українська Центральна Рада.
Бо головою Центральної Ради і був якраз професор Грушевський.
І сидів він зараз у кабінеті сам – замислений та заклопотаний.
Власне, настрій у професора був чудовий, піднесений настрій.
Національне волевиявлення навесні тисяча дев'ятсот сімнадцятого року вибухло раптом таким огнедишним вулканом, що годі було й сподіватися десять років, рік, навіть місяць тому. Тридцять мільйонів українців – віками дискримінованих, знеособлених, денаціоналізованих – що й українцями не мали себе називати, бо за це треба було йти на каторгу, в тюрму, – тепер, після Лютневої революції, признали себе синами своєї нації. Непогана запорука тому, що нація таки відродиться: поширяться національні організації, конденсується національна економіка – ствердиться і сама національна державність!
Ні, що не кажіть, а підстави для доброго гумору були в професора Грушевського неабиякі!
І справ у голови Центральної Ради під таку пору було, звісно, до біса; ще більше виникало різних запитань, – і всі справи треба було вирішити, а на всі запитання дати відповідь. І вирішувати та відповідати треба було перед лицем історії.
Правда, взаємини Грушевського з історією були свійські: історію України він написав своєю власною рукою.
Але тепер – претендуючи стати на чолі історичного процесу на Україні – історію треба було вже – не писати в минулому, а – робити в сучасному, і це було трудніше, ніж писати.
Тим-то професор історії Грушевський – відомий ерудит, знавець джерел, своя людина в кожному історичному архіві, видатний авторитет поміж істориків цілого слов'янського світу, – ставши головою Центральної Ради, що віднедавна наважилась прийняти на себе місію динамічного творення сучасного України, – і замислився зараз тяжко та жував свою бороду.
Жувати бороду – то була загальновідома професорова звичка. Саме за цю звичку вулична малеча з Паньківської дражнила його «дід-бородоїд». А кияни дорослі – «Чорномором», бо тільки пушкінський, з «Руслана і Людмили», лихий чарівник Чорномор міг би змагатися з професором Грушевським на довжину борід. Втім, прозивали Грушевського «гадким чорномором» і його політичні опоненти з партії російських кадетів, – за те, що, всупереч їх програмі завоювання чорноморських проток, Дарданелл та Босфору, для потреб Російської імперії, він домагався приєднання всього чорноморського узбережжя виключно до України, а саме Чорне море іменував не інакше, як – «Українське море».
А Центральна Рада – орган самовладдя, який проголосив, що виповідає всі історичні прагнення українського народу, – утворилась лише півтора місяця тому, сімнадцятого березня, після молебня в Святій Софії, стараннями партії українських кадетів, що мала назву «Товариство українських поступовців». Партія ця мала разом двадцять п'ять членів – поважних і статечних інтелігентів-лібератів – і всі вони поспіль, як фундатори, і ввійшли до складу Центральної Ради. Всі інші партії на Україні, які мали в назві своїй неодмінний префікс «укр», як-от – українські соціал-демократи, українські соціалісти-революціонери, українські соціал-федералісти, українські націонал-революціонери та українські самостійники, – виділили на цю потребу своїх представників на паритетних засновах. Надіслали до Центральної Ради своїх послів і українські губернії та Ради депутатів великих міст. Крім того – в ім'я вищої справедливості, тобто забезпечення інтересів неукраїнських партій, – до складу Центральної Ради ввійшли також російські соціал-демократи, меншовики, російські соціалісти-революціонери, російські трудовики, польські соціалісти, польські націоналісти, єврейські бундівці, єврейські сіоністи та інші, а також – три попи, два ксьондзи і один рабин.
Таким от чином і трапилося, що персональний склад Центральної Ради – в його частині без неодмінного префікса «укр» – раптом переважив елемент український. З цього й почалася біда, – цим і сушив собі зараз голову голова Центральної Ради.
Як же за такого стану встояти на ногах? Як здійснити політичну програму, яка б була національно-українською, а партійно-кадетською? Яким способом гарантувати ствердження української державності, щоб була вона, по-перше, державністю, по-друге, – українською, а головне, – відповідала прагненням і потребам національної еліти, тобто кіл національно-свідомих, поміркованих, статечних, маєтних на своїй рідній землі? Бо тільки ця частина нації, вважав професор Грушевський, є «сіль землі», тобто – здатна й спроможна стати основою держави, а не якісь там гольтіпаки та перебенді – без нічого святого в душі, крім мрії про шматок хліба, і вже, певна річ, не якісь там перевертні чи зайди-чужинці.