Чітко вибиваючи крок, оглашаючи весь Печерськ могутніми руладами геліконів, награючи бойову, на пролетарській крові скомпоновану, робітничу пісню «Вышли мы все из народа, дети семьи трудовой», – оркестр київських авіаторів, славних своїми героїчними подвигами на фронтах війни, вимарширував на Рибальську під паркан хатинок Брилів і Колибердів.
– Мир хатам, війна палацам! – вітали оркестр дружним вереском вуличні хлопчаки, бо на червоному прапорі, який прийняв Третій авіапарк в день повалення самодержавства як новий бойовий, революційний штандарт, вигаптовано золотим шитвом саме ці слова: «Мир хатам, війна палацам!»
Величезна юрба народу хлинула за оркестром і враз затопила всю Рибальську аж до стежки на Собачу тропу.
Оркестр відіграв і змовк з віртуозним вивертом кларнетів на останньому акорді пісенних слів «если ж погибнуть придется в тюрьмах и шахтах сырых, дело всегда отзовется на поколеньях младых», – і на вулиці враз стало так тихо, неначе довкола людей і зовсім не було.
Бо в тісному подвір'ї Брилів вже розпочалася церемонія батьківського благословення.
Старший боярин Харитон метушився серед натовпу, даючи лад і готуючи все як треба:
– Дружки, сюди! – гукав він. – Рядочком ставайте, рядочком! А молода ж де? Де Тоська? Антоніно Максимівно, ну як вам не соромно? Де ви запропастились? Ставайте сюди… Та чого ти єрепенишся? Ти ж молода? Та майте ж совість, товариші! Уступіться, батькам дорогу дайте! Та грядочок же з розсадою не топчіть! Тьху, бий тебе лиха година! От народ! – раптом він у відчаю вхопився за голову. – А діжа де? Хіба ж можна весілля без діжі? Щастя і хліба молодим щоб на ціле життя! Флегонте! Біжи, тягни діжу сюди! Та не від Брилів – у Брилів маленька, від Колибердів коти: там така діжа, на двадцять персон, що в ній сам дядько Максим утопитися може!
Молоді вже стояли посередині, і Харитон в'язав їм руки хусткою, затягуючи мало не потрійним морським вузлом.
Данило і Тося похилили голови і втупили погляди в землю, ховаючи очі від людей. Данило аж схуд від хвилювання. Тося і зовсім світилася від блідості – і тепер добре було видно, що ластовиння вкриває їй все обличчя, шию і плечі. Вона зовсім очманіла, тільки зиркала спідлоба сюди і туди, наче кошеня, загнане собаками на кілок.
Іван стояв з Меланею, Марта з Максимом. І в Марти, і в Мелані були на вишитих півниками рушниках округлі хлібини, присипані сіллю – як випроваджують у далеку дорогу. Мами вже не втирали сліз, бо руки були зайняті, і сльози вільно котились їм по щоках: за тим клопотом цілий день їм так і не дали виплакатися як слід, як належить матерям, коли виряджають діточок на самостійне життя. А як же хотілося б їм, сердешним, наплакатися з того лиха: без молитви, без хреста благословляли вони кров і плоть свою у стражденну життєву путь…
Іван і Максим стояли поважні та урочисті. Вони теж переживали всю складну гаму батьківських почувань, але свідомі були й величі та значущості того акту, який наважились учинити. Вони знали, що в цю хвилину ступають вже одною ногою в нове життя – в те нове життя, що починається від революції, яка, проте, і сама ще не почалась по-справжньому, творять нові революційні форми життя, яких одначе не уявляла собі ще й сама революція.
Вони стояли поважні та урочисті – в святкових піджаках і чистих сорочках, з акуратно розчесаним волоссям, але – куди подіти руки свої, так і не знали. Кляті руки совалися сюди і туди – то пригладжували вуса, то обсмикували піджаки, то лізли до кишені й виймали кисет та мерщій ховали його назад, – тоді знову метлялися сюди і туди без усякого ладу. Руки були в обох натруджені, шкарубкі, мозолясті, – такі меткі та вправні в роботі і такі незграбні без діла, тепер.
Позаду батьків – з прапором у руці, правда, ще завинутим, – примостився Андрій Іванов. Фіалек та Косяков, почесний ескорт, стояли обабіч, виструнчені, як на параді. Проте вони й були на параді, на вахті, при прапорі «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
Тиша запанувала в подвір'ї, тільки жіноцтво ще потихеньку охкало та бідкалося – як же це невінчані та нехрещені підуть у шлюб християнські діточки, Тоська з Даньком?
– Ну, дітки… – почав нарешті Іван Бриль.
Ту ж мить Харитон сіпнув за білу хустку, якою пов'язані були молоді, і Данило з Тосею вклякли навколішки.
Андрій Іванов розв'язав поворозки і почав розкручувати полотнище прапора. Він тримав держално ще похило до землі, і стяг неначе стікав червоним струменем з його рук на землю. Проміння низького вже сонця багрянило його й іскрилося самоцвітами у новенькому позументі.
Іван Бриль зам'явся. Все старе, що примовлялося батьками й дідами до благословення, тепер неначе до пуття не йшло. Що ж його говорити по-новому, по-революційному?
– Прийшла вам пора, дітки, – нарешті сказав Іван, – і покохалися ви між собою, як ті голубки. Не перечити проти цього нам, старим батькам…
Меланя з Мартою заплакали вголос, але так і належало на таку нагоду мамам.
– Пам'ятайте ж, діти, – підвищив голос Іван, – що старі люди кажуть: нема кращого друга, як супруга!
– З добрим подружжям і горе розгорюєш! – докинув поспіхом і Максим. – Гляди ж, Даньку, і в лиху годину не кидай вірну дружину! – І тут він раптом згадав, як у аматорському гуртку у п'єсах не раз і сватав, і благословляв. – На щастя, на здоров'я, на довгії літа. Дай Боже, вам на світі пожити, діток наплодити, а там і попарувати, як самі паруєтесь зараз. Був ти, Даньку, наречений, а став суджений. Була ти, Тосю…
Та Йван відсторонив його і сам виступив наперед.
– Пожди! Я від тебе старший на два роки, та й син же – мій, а твоя тільки – дочка…
І тепер, цілковито перебравши в свої руки ініціативу, Іван заговорив достойно та урочисто:
– Вважай, Даниле: батьки глядять дочку до вінця, а чоловік жінку – до кінця! – Він поглянув суворо на маківку похиленої перед ним синової голови, а тоді перевів погляд на стрижені патли похиленої Тосі, що вся дрібно-дрібно тремтіла з хвилювання й переляку. – А ти, Антоніно, гляди: будь синові моєму і супруги моєї, Меланії Опанасівни, вірною дружиною, а дітям його – доброю матір'ю. Будеш тоді і нам з старою гарною дочкою. Благословляю вас, діти мої, моїм отецьким благословенням і бажаю вам…
Тут Іван відчув, що зараз і сам заплаче – бо ж саме такими словами благословляв колись і його батько на шлюб з Меланкою. Тому Іван мерщій нахилився, підняв Данила з колін, за ним і тремтячу Тосю, поцілував кожного в губи тричі, тоді ще раз в голову, а Данило і Тося припали до його шкарубкої, мозолястої руки.
Після того Іван передав дітей Максимові – на такий же обряд. А вже Максим – і Мелані з Мартою.
Меланя з плачем припала до Данила, потім огорнула ніжними обіймами Тосю. Марта була сувора та урочиста і перецілувала дітей міцно, коротко, по-мужському. Але обидві вони притому потай, поспіхом хрестили дітей, і кожна заступала тілом своїм другу, – щоб не побачили старі, такі вже непримиренні революціонери, хай їм біс!
Данило з Тосею знову вклякли, ледь живі з хвилювання.
А Іван, взявши прапора з рук Іванова, високо змахнув полотнищем і тоді укрив похилених перед ним дітей, – так, що їх не стало й видно під червоним знаменом.
– Нехай же вас наш прапор червоний на все життя і на всі діла благословить, як ми вас благословляємо…
Іван поцілував краєчок прапора. Максим теж поцілував, але нічого сказати не міг: він спливав слізьми, і сувора Марта лагідно зацитькувала його.
– Ура! – залементував Харитон.
– Ура! – покотилося з двору на вулицю, а з Рибальської на Кловську й Московську та за Собачу тропу.
Оркестр авіаторів вдарив туш.
Тут виступив наперед Андрій Іванов. Підхопивши прапора з Максимових рук, він змахнув полотнищем угору – над молодими, над батьками, над усією юрбою гостей.
– Товариші! – гукнув Іванов.
Йому треба було зіп'ятись на щось, але поруч була лише діжа, підкочена Флегонтом, і він став на весільну діжу.
Люди посунули ближче: що ж скаже на таку нагоду більшовицький на Печерську «главковерх»?
Та Іванов сказав зовсім коротко:
– Даниле і Тосю! Робіть у вашому житті все тільки так, щоб бути достойними червоного прапора.
– Ура! – залементував Харитон.
– I слава вашим батькам, що підняли на благословення прапор революції!
– Слава! – гримнули всі.
Оркестр заграв «Інтернаціонал».
І тоді все враз загомоніло, зашуміло й перемішалося. Данила з Тосею кинулися обіймати й цілувати, а тоді підхопили на руки – і не самі вони, своїми ногами, пішли навколо діжі, а попливли над усіма в повітрі, на руках дружок та бояр. Так що й не було кому кидати поліно під ноги і невідомим залишилося, хто ж першим через нього переступить і стане першим у подружжі.
І саме в цей час – коли Данила з Тосею обнесли вже третій раз – біля хвіртки знов утворилась якась колотнеча і в двір в'їхала на велосипеді студентка Марина Драгомирецька.
Марина не зрадила своєї вдачі – спізнилася і на цей раз.
Тільки велосипед під нею був неначе і не її, лискучий нікелем та з сіткою над колесами, англійський «Дукс», а якесь ламане доробало ризького заводу – найдешевшої марки.
– Невже я опізнилася? – у відчаю гукала Марина.
Скотившися з велосипеда, вона ухопила Тосю в обійми і – як обіцяно було – почала її заціловувати до смерті.
І тут виявилося, що Марина з'явилась з подарунком.
У хвіртку пара за парою ввійшли двадцятеро хлопців і двадцятеро дівчат – та всі в гарних народних строях: дівчата – в керсетках і вінках, хлопці – в вишиваних сорочках: славнозвісний хор печерської «Просвіти». Бас, баритон і тенор – Данило, Флегонт і Харитон – з поважної причини не могли з'явитись на чергову пробу, щоб практикуватись у виконанні кантати «Слава Україні», – тож весь хор повним складом прибув до них.
Хор вишикувався по голосах перед молодим подружжям і гримнув – та так, що й оркестр авіаторів не здолав би заглушити голоси, – «Славу Україні».
– Оце так-так! – ахнув народ. – Оце так весілля! Та такого і в генерал-губернатора з графом Потоцьким не було! Коли генерал-губернаторів син женився з дочкою графа Потоцького, то під вечерю терликали їм самі скрипалі з Купецького зібрання.
Андрій Іванов підійшов до студентки Драгомирецької і від душі потис їй руку. За ним потрусив руку Марині й Василь Боженко.
– Ну, панно-товаришко! – приказав притому Боженко. – Удружили! Спасибі від ім'я батьків і всього робочого класу!
Тося кинулась до Марини, і тепер вже вона почала заціловувати Марину до смерті.
Після того все ввійшло в лад. Молодих повели до кімнати і посадовили за стіл – «на посаді», тобто, на покуті, якраз проти уквітчаного гільця. Батьки посідали біля своїх дітей, а навпроти – Андрій Іванов, одностайно признаний весільним батьком. Біля нього – не те щоб весільною матір'ю, бо вік і дівоцький стан того не дозволяли, але ж почесною гостею посадовлено панночку Марину Драгомирецьку. Жінки урочисто внесли коровай – два аршини вдовжки і півтора вширшки і, озираючись та прикидаючи в умі, взялися краяти його на дрібні-дрібні шматочки: щоб було кожному бодай причаститися. Тоді й Харитон з Флегонтом внесли своє цеберко і почали розливати «оковиту» по чарках, важко катуючися, – бо ж відра не вистачало й на гостей, а тут же ще й цілий оркестр і сорок хлопців та дівчат з хору!
Та тут Марина Драгомирецька мигнула своїм басам, і просто в хату баси вкотили барильце самогонки на три відра і барило пива – на десять відер.
Оце й була причина запізнення Марини на весілля, а заразом і секрет її велосипеда. Марина проміняла свій розкішний, за двісті сорок карбованців куплений «Дукс» на поламане, що й нове коштувало тільки сорок карбованців, доробало ризької марки – і на додачу взяла самогонку й пиво.
Тепер вже могла починатися справжня процедура квітчання молодих хрещатим барвінком, співи дружок та причитання матерів.
Пили самогон, пили пиво, гукали «гірко» – і молоді цілувалися: Данило – урочисто і Тося – стидаючись.
Гості, які не вмістилися в кімнаті, розташувались у садочку, просто між грядками з редискою та левкоями. Жінки таки прихопили з собою дещицю у хусточках: хто пиріжок, хто іржавий оселедець, хто цибулину з хлібом.
Шустрі хлопчаки стрілами перелітали під лавру до пані Капітоліни й назад – туди з карбованцями, переданими батьком потай від матері, а назад – з сороківками, закоркованими кукурудзяними качанами.
Оркестр з хором змагалися в чергу: оркестр – танець, хор – веселої на перепочинок. За полечкою – «У сусіда хата біла», за краков'яком – «Ой що ж то за шум учинився».
І навколо діжі кружляли та вибивали спочатку дружки з боярами, потім – вся молодь, а там вдарили лихом об землю й старші – вже ген пізніше, коли сонце сіло за Черепанову гору, запав смерк і в широкому небі над Печерськом засвітилися рясні та огнисті весняні зірки.
Звичайно, перед тим як піти і собі в танець, старше покоління хвацько, в надміру швидкому темпі, відспівало двоголосим хором «Кинем об землю лихом, журбою».
А коли старше покоління в танці притомилось, то полилися – в надміру повільному темпі – і традиційне: «Не осенний мелкий дождичек» та «Реве та стогне Дніпр широкий».
Гуляли це не загорьовані трударі, не жителі нужденних халуп на бідацькій приміській околиці, а безжурні володарі всього рухомого і нерухомого добра на землі.
І, мабуть, тільки на балконі четвертого поверху мавританського будинку не було тієї ночі гульні.
Старий доктор Драгомирецький стояв високо над усіма, ухопившися за голову. Завтра о восьмій – вранішній обхід лікарні, а він досі, запівніч, не міг заснути. Він вже пив валер'янку, нюхав солі – нічого не допомогло. Хіба заснеш, коли на десять кварталів такий гармидер і ґвалт? Яке неподобство, яке кричуще порушення правил додержання громадського супокою і тиші! Ні, ні! – цього модного тепер солоденького запобігання перед плебсом доктор Драгомирецький ніяк не сприймав. Хоча, певна річ, і великопанську зневагу до народних низів і, тим паче, утискування їх, доктор теж категорично засуджував.
А втім, доктор Драгомирецький мусив бути чесним з собою. Один раз за життя – було то, певна річ, ще замолоду – і йому довелося ввійти в тісне зіткнення з простолюдином, відбути, так би мовити, місію ходіння в народ. І якої тяжкої кари зазнали за це і він сам, і… народ. Навіть згадувати прикро, але – що поробиш: мусиш пригадати – почуття нещадного самокритицизму зобов'язує до того.
Був тоді Гервазій Оникійович ще тільки гімназистом четвертого класу, жив з покійними батьками на Солом'янці і захоплювався Луї Буссенаром, Луї Жаколіо та Майн Рідом. А в тому ж подвір'ї в підвалі проживав – прізвища тепер доктору Драгомирецькому вже не пригадати – шустрий та метикуватий хлопчина, на ймення Василько. Гімназист Гервазій, – відчуваючи себе культуртрегером, – читав Василькові і «Вершника без голови», і «Останнього з могікан». По правді, можливо, то й були найкращі хвилини в цілому житті Гервазія Оникійовича. Хлопці мріяли вдвох – захоплювались, жахались, заздрили, неначе зазнавали разом з героями книг усіх надзвичайних пригод у преріях і пампасах: скакали на мустангах, кидали ласо й бумеранги, стріляли з вінчестерів, навіть знімали томагавками скальпи. Словом, вирішено було твердо: тікати на привільне життя в Америку, в країну «Великих озер». І втекли… Що вийшло з того? В Боярці їх зняли з поїзда, Василька батько відшмагав ременем – такий жах, така некультурність і дикунство цих простих людей! А Гервазієві – не купили велосипеда, який був обіцяний йому за перехід з четвертого класу до п'ятого. Ну й, певна річ, заборонили не тільки водитися, але й зустрічатися з тим капосним Васильком. Так і не бачив свого приятеля дитячих літ Гервазій Оникійович з тієї пори. Бо того ж таки року батьки його переселилися з Солом'янки на Печерськ.