– Дзенькую, – повним презирства голосом відповів Рудницький. – Скоро пан не буде мати можливості приймати шляхетних гостей, тож із задоволенням наостанок складу йому компанію.
Рушили до великої світлиці, де, за наказом Богуна, було приготовано справжній бенкет. Рудницький лютував. Він, хоча й намагався виглядати спокійним та насмішливим, з великими зусиллями тамував злість і розчарування, адже мав свої дивіденди в разі успішного виконання особистого прохання коронного гетьмана. Отже, тепер, після того, як Богун відмовив посприяти, поляк вирішив не лише викласти все старості в необхідному світлі, а й самому всіма силами сприяти негайному покаранню цього нахабного реєстровика, який став на заваді його планам. Хоча, якби пан Рудницький пильніше вивчив справу, за яку вирішив взятися, у нього неодмінно поменшало б ентузіазму і надій на швидку помсту.
Усе відбулося на початку жовтня 1626 року, рівно через рік після нещасливої для козаків Куруківської битви, коли один з кандидатів на ханський престол, Нуреддін-салтан, напав на центральноукраїнські землі з багатотисячною ордою кримських і буджацьких татар. Пройшовши за які-небудь два дні степи Дикого Поля, він став кошем під стінами Білої Церкви. Новопризначений рейментар коронних військ на території України Стефан Хмелецький, який до недавнього часу обіймав посаду хорунжого Брацлавського воєводи і лише місяць тому прийняв командування, спішно вирушив назустріч Нуреддіну з двома тисячами кварцяного війська і кількома надвірними хоругвами Томаша Замойського. Того самого, з яким тепер був у тяжбі Богун. Хмелецький стрімко просувався до Білої Церкви, одночасно вирядивши гінців до реєстрового козацького гетьмана Михайла Дорошенка, з наказом приєднуватись до нього, що Дорошенко, не гаючись, і зробив. Шість тисяч козаків, все, що залишилося від війська після Куруківської угоди, скоро приєднали свої хоругви до штандартів Хмелецького, спільно з ним форсували Рось і підступили під татарський кіш.
Доля була неприхильною до Нуреддін-салтана. Побачивши авангард польського війська, він сприйняв його за основні сили і, з огляду на, як йому здалося, невелику кількість ворожого війська, кинув у бій своїх вершників, усупереч традиційній татарській тактиці приймати бій у коші. Помилку було з'ясовано досить швидко – реґіменти Хмелецького, що їх на деякий час затримав напівзруйнований вал стародавнього, побудованого ще Ярославом Мудрим, Юр'єва, почали швидко підходити й оточувати орду. На додаток розпочалася сильна злива, розмочивши тятиви на луках і порох на пановках, тож дуже скоро зчинилася кривава рукопашна битва – татарське лихо і козацька слава. Саме тоді Вороновицька сотня Брацлавського полку опинилася серед почту Хмелецького, який кинувся в битву в перших лавах. Сп'янілий від пісні мечів рейментар усе далі й далі врубувався у ворожі натовпи, не помічаючи, що залишив позаду хоругву крилатої гусарії, на чолі якої починав битву. Не бачив навіть, що ординці навмисне почали піддаватися, одночасно відсікаючи його і ще кількох товаришів від решти гусарії. Та оказія неодмінно мала закінчитись полоном Хмелецького, тому що викуп за такого бранця, в разі його захоплення, міг би виправдати татарам значні жертви. І якби не втручання півсотні козаків під приводом сотенного хорунжого Богуна, так напевне і сталося б. Козаки на власні груди прийняли всю лють ординців і вистояли-таки, дочекавшись підмоги, самі серед кількатисячного ворожого війська. А після розгрому татар Федора покликали до шатра Хмелецького. До оксамитового мішечка із золотими і коштовної турецької шаблі приєднався щирий потиск руки Хмелецького та його завіряння:
– Від цього дня, шляхетний лицарю, знай: я завдячую тобі власним життям та волею і завжди радий бачити тебе у своєму домі. Якщо якісь негаразди псуватимуть твоє життя, ти лише дай знати, і я докладу всіх можливих зусиль, щоб повернути свій борг. Жалкую лишень, що не всі в сеймі розуміють: сила і гонор Речі Посполитої багато в чому лежать на мужніх плечах подібних до тебе воїнів…
Отже, тепер вороновицький хорунжий не був беззахисним перед Рудницьким і його сюзеренами. І хоч скрипів зубами від думки, що мусить йти на поклон до ляхів, усе ж тепер Федір мав змогу діяти супроти своїх здирників їхньою зброєю…
Через дві години, не дивлячись на близьку ніч і темряву, котру та мала принести, Рудницький, захмелілий і спокійний, виїздив з хутора на чолі свого невеличкого загону. Ночувати він мав у Кальнику, але до того йому ще дещо належало зробити. Цей дурний схизмат намислив собі, що дізнатися про потрібне можливо лише користуючись його прихильністю! Свята простодушність. Хіба він, Рудницький, виходець з бідної околичної шляхти, яка в рідному Самборі мало чим відрізняється від підлих хлопів, зміг би досягти всього, що має, якби виконував усі покладені на нього завдання, покладаючись лише на господарське слово? Звичайно, ні. Але ж Богун не єдина людина на хуторі! Тож за допомогою Діви Марії все може піти на краще, а тоді можна й просити пана старосту, щоб згадав у присутності коронного гетьмана ім'я того, хто посприяв, аби ясновельможний міг задовольнити свою жадобу помсти. А там хто знає! Адже фортуна – то цілком непередбачувана кобєта!
Тим часом назустріч польському загону, в напрямку хутора, їхали, безтурботно розмовляючи, двоє вершників. У вечірній тиші на сотню кроків лунав хрускіт підталого за день і тепер замерзаючого снігу, брязкіт збруї і голоси.
– А от ще шпага, Омельку, шпага! Хіба не добра зброя?
– Mo' кому й добра, – знизав плечима Омелько і потер кожушаною рукавицею знівеченого носа. – Зимно, у біса та його неньки!
– Ні, ти поглянь, – не вгавав Іван, – от вона хоч і легенька… Але, головне, її швидкість. А відстань, на яку можна дістати! Це ж у випаді… – Іван примружившись підрахував, – півтора сажні, ніяк не менше!
– То й що?
– Як що?
– Та хоч і три сажні. А як на супротивникові панцир?
– Ну…
– Ось тобі й ну! Шпага є колючою зброєю. Нею мусиш вишукувати слабкі місця в захисті супротивника, а на це не завжди маєш час, це – по-перше. Далі: під час комонної сутички багато в чому вона поступається шаблі, це – по-друге. А якщо вражений противник у гарячці бою по лезу до тебе кинеться, чим спиниш? А ти як думав, і таке буває! Тут сила потрібна, щоб спинити. Шабелька, вона як жіночка, її кохати потрібно, голубити, а ти – шпага! От скажи, як мислиш, чому в шаблі лезо загнуте?
– Не знаю, – зітхнувши зізнався Іван.
– А тому, голубе, що коли ріжуча поверхня завернута по колу, кожна її п'ядь ріже, як дві п'яді прямого леза. Ось і виходить: сила і разючість, як у справжньої бастарди,[18] а вага вдвічі менша – звідси й швидкість.
Іван деякий час їхав мовчки, потім ще раз зітхнув.
– Ти так багато знаєш, Омельку. Мені стільки за все життя не пізнати…
Омелько у відповідь посміхнувся:
– За те не журись. За такою наукою в Січ їдуть. Там, серед братчиків, швидко опануєш, як Аз та Буки.
– А ти ось на Січі був, розкажи, як там воно?
– Добре там Іване, вільно. За таке життя що хоч віддаси, хоч душу Богові. Там козак – усе! Сьогодні пан, а назавтра може й пропав, але навіть не це головне. Розумієш, там людину видно наскрізь, що воно за одно. Тому справжньому лицареві там просто і добре жити.
– А-a, – протягнув Іван, хоч і зрозумів не все зі сказаного, – а чому ж ти тоді на Січі не залишився?
– Я? – Омелько всміхнувся і дістав зі шлика люльку. – Щоб постійно там жити, то я не здатен. Занадто жіноцтво полюбляю. А так, у похід, то воно ніколи не пізно. Січова брама завжди відчинена. Прийшов – здоров будь, йдеш – ходи здоровий. Може, навесні й подамся, на морі козацького щастя спробувати.
– А мене візьмеш? – очі Івана аж засвітилися.
– Не зарано?
– Ні!
– Подивимося. Ще треба знати, яка твого батька воля на те буде.
Плечі в Івана опустилися.
– Не пустить. Я вже й ту латину нудну вивчаю і все, що панотець загадають, а він все одно не задоволений…
– Не переймайся, малий! – поплескав його по плечу Омелько. – Прийде ще твій час.
Раптом, перериваючи розмову, з чагарників, що росли обабіч дороги, з тріском і хмарками снігової куряви вихопилася і побігла навперейми вершникам темна постать.
– Тпр-ру! – натягнув Омелько повід наляканого коня, одночасно вихоплюючи із сідельної кобури пістолет. – А я зараз якомусь дурневі як шмальну!
– Не стріляйте! Дядьку Омельку, не стріляйте! – почули вершники тонкий дитячий голосок. Придивившись, впізнали молодшого сина Охріменка – дванадцятирічного Миколку.
– Ти чого кидаєшся, немов Пилип з конопель? – напустився на нього Омелько.
– Мене батько послали, – тремтячим від холоду й переляку голосом вимовив Миколка. – Тікати вам потрібно, дядьку Омельку!
– Це ж ще чому?
– Ляхи за вами приїздили. Я сам чув, як жовніри мовили, що лиш упіймають, так одразу ж на палю і посадовлять.
Омелько пошкрябав пальцями кілька днів неголену щоку.
– Так ось… Ну що ж, зачекаємо, доки поїдуть.
– Не можна! Ніяк не можна! Тато казали: на хуторі іуда є. Ляхи знають, що ви з Іваном на шаблі битися поїхали, зараз, певно, навперейми поспішають.
– Отакої! – Омелько подивився на Івана.
Іван повільно похитав головою.
– Не дивись так… Чуєш?! Не дивись, Омельку! Це не міг зробити батько.
– Та знаю я, не мели дурниць, – козак простягнув до Івана руку, – йди сюди.
Іван торкнув острогами коня і за мить зрівнявся з Омельком. Той похапцем піймав його голову і притис до грудей.
– Прощавай, брате. Видно, доля по-своєму покладає, мушу раніше, аніж планував, на Низ податися. Пам'ятай, усе, чому тебе вчив. Якщо через п'ять років не повернуся і звістки не матимете, все моє майно за тобою. Біля хати, під сливкою, скринька… Знайдеш, одним словом. – Омелько різко відсторонив Івана. – Давай їдь. Будуть запитувати, скажи: він щойно почув, як хтось наближується, і утік.
– Омелько! – ошелешений усім, що відбувалося, Іван учепився тому в жупан і не відпускав.
– Уперед! Уперед! – козак оперезав батогом Іванового коня так, що той скочив на кілька кроків і захропів. – Не стій, малий! Бог дасть, побачимося!
І він не гаючись повернув коня і почвалав у густіючі сутінки. Краєм ока Іван побачив, як Охріменків Миколка прожогом кинувся до чагарників, з яких так несподівано з'явився хвилину тому. Зітхнув. Далеко попереду, наближаючись, чувся стукіт копит загону Рудницького. Рішуче смикнув Іван за повід, спрямовуючи коня назустріч жовнірам баским клусом. Незабаром, за пагорбом, побачив їх самих – ляхи їхали по двоє в ряд, високо здійнявши у вечірнє небо темні ратища списів. У ніс усе ще били гіркі пахощі тютюну, пороху та фарбованого сукна, що їх відчув, ткнувшись обличчям в Омелькового жупана, а у вухах дзвеніло оте: «прощавай, брате!». Сам того не розуміючи, Омелько вперше говорив з ним не як старший з молодшим, а як побратим. Сліз не було. Була лише злість та рішучість.
– Ані руш! – почув Іван брутальний голос, як тільки порівнявся з поляками.
Він мовчки притримав коня. Скоро до нього під'їхав багато вбраний шляхтич.
– Ти єстиш Іван Богун?
– Так.
– Де Омелько Чорний?
– Не знаю.
Шляхтич роздратовано схопився за батіг.
– Скурв'яче коліно! Кажи негайно, інакше я тебе, лотра, примушу це зробити!
– Я не знаю! – уперто повторив Іван.
– Добже! То є добже! – хижо осміхнувся Рудницький і оперезав хлопця батогом.
З несподіванки Іван ледве втримався в сідлі. Кров раптово вдарила йому в голову, і він з криком обурення вихопив з піхов шабельку.
– Пся крев! Це стає навіть цікавим. У сих скажених псів козаків скажені навіть цуценята! – засміявся Рудницький і повернувся до одного з шеренгових. – Януше, полоскочи його списом. Тільки так, щоб він ще деякий час міг говорити.
Януш – дебелий жовнір у вкритих памороззю обладунках, схилив спис і почав наближатися. Іван заворожено дивився на спрямовану в його груди рихву, але не торкався з місця. Лише міцніше стискав руків'я шаблі. І в цю мить оглушливо та несподівано для всіх ударив мушкетний постріл. Рудницький, не встигнувши навіть кавкнути, полетів з коня. Швидко, моторошно, наче мішок. Іван блискавично повернув голову в бік, звідки почув постріл. Не далі, як за сорок кроків, за рідким кущиком верболозу Омелько закладав за спину мушкет.
– Гей, собаки! Чи ви не по мою душу?! – і він щосили уперіщив коня. – Ловіть!
За хвилину біля Івана залишився лише кінь невдахи Рудницького і він сам, ногою заплутавшись у стременах, з широко розкритими невидющими очима і темною плямою на лобі. Іван неспішно торкнув коня, об'їхав розпростерте на землі тіло і подався до хутора. Сутінки приховували посмішку на його обличчі. Він не мав сумнівів – Омелька їм нізащо не нагнати. Колесо долі стрімко підхоплювало Івана, і він відчував: золота пора дитинства залишається позаду. А попереду… Один Бог знав, що чекає його попереду.
Розділ II
І
Терпкий, сповнений ароматами перегрітого степу вітерець розчісував неслухняну тирсу, утворюючи в ній важкі темно-зелені хвилі. Звідкілясь з височини подавав свій пронизливий голос сокіл, якому вторив безтурботними переливами життєрадісний жайворонок. Сонце, не дивлячись на те, що наблизилося вже до заходу, все ще відчутно припікало. Козацькі коні, немов човни, які неквапно прорізають річкові хвилі, розтинали могутніми грудьми море степових трав. Одразу ж за вершниками трави знову змикалися, чим доповнювали подібність до безмежних морських просторів. Далеко на обрії, вкрита імлою відстані, застигла, немов острів серед океану, одинока могила. Німий свідок століть, що пропливли над нею, майже не змінюючи вигляду її урочистої непорушності над степом. А степ жив. Ґелґотав, шипів, цвірінчав і ревів з різних сторін на прибульців, які мали нахабність тривожити його спокій. Мало не щохвилини з-під кінських копит вистрибували куріпки, зайці та лиси. Стрімко пірнала у трави вигріта на сонці гадюка, важко підіймала своє тіло в повітря невправна дрохва. Час від часу, лякаючи коней, десь здалеку долинало густе басовите ревіння чи то тура, чи то казкового полоза – змія, який, згідно з чутками, міг розчавити, опутавши міцними кільцями, вершника разом з конем. Але на обрії не виникало жодного руху, лише одвічні хвилі у високих травах.
Надвечір пласка немов стіл рівнина почала виказувати невидимі здалеку зморшки місцевості, дорога нарешті пішла похило донизу, і за півгодини невеличка кавалькада вершників почала збігати стрімким схилом глибокої балки. Утворена природою схованка серед степу мала продовгастий перетин, була близько версти завдовжки і не більше півтораста кроків завширшки. На порослому кущами верболозу і шипшини сподові балки виблискувала у променях вечірнього сонця невеличка калюжка-озерце, один берег якого був вкритий очеретом та паростками запашного татариння, а другий, дещо вищий, смарагдовим килимом невисокої трави. Там розкинули над плесом свої могутні крони три кількасотрічних дуби. До них і спрямували коней потомлені мандрівники. Зійшли в затінку дерев з коней і повели змучених спрагою тварин до води. Коні пили довго, грузнучи передніми ногами в намулі, стригли вухами, відганяючи настирливу комашню, що хмарами здійнялася з очеретів і миттю налетіла на них, як на безкоштовний бенкет.
Іван Богун, насолоджуючись тихою красою краєвидів, пройшовся берегом. Окрім того, що місцина була на диво живописною, а сонце сідало і забирало за собою спеку, він уперше за цілий день зміг розім'яти затерплі від верхової їзди ноги, тож відчуття землі під ногами поповнювало ліричний настрій юнака. Ще зранку він був у Чигирині, а тепер ось воно – Дике Поле! Таємниче і безмежне, величне і вкрите козацькою славою. Скільки ж чувано про нього, скільки разів бачене воно в юнацьких мріях та снах…