Богун тим часом уважно оглянув Кирина:
– Не зустрічалися?
– Під Львів разом йшли.
– А! Добре! – З московським драгуном загонщик полови[18] Богун міг зустрітися у бою – бо царські воєводи весь час намагалися зайняти нижню течію Дінця[19] та ті притоки Волги, що близько підходять до Дону, а Богун вважав, що тамтешні козаки і без бояр проживуть, – і чомусь виходило по-івановому. Одного разу – ще до появи Кирина в тих краях – сам воєвода тікав, аж коня загнав.[20]
– Але… – Боярин розмовляв неначе сам із собою, – якщо Москва справді вступить у війну, то це змінює все!
– Поки що, – відрізав Богун, – це змінило тільки одне: поляки перейшли в наступ.
І без перерви:
– Будеш шукати?
– Знайду.
Драгон зрозумів, що комусь не жити. Або ляський чаклун піде до сатани в пекло, або Боярин загине. «І ми з ним разом». Утім, іншого виходу не було – такий ворог страшніший за сто гармат.
– Ну, тоді бувай, друже. Келеп вам принесуть.
– Бувай, Іване. І не лізь під кулі. Усі й так знають, що ти хоробрий.
Щось несподіване і страшне трапилося з голосом Богуна. Неначе ротом полковника відповів хтось інший.
– Ще не зараз, Боярине.
Ніколи Драгон не бачив, щоб козак, знайомий зі смертю, так полотнів. Тільки найсвіжіший сніг, сніг, що сьогодні випав, міг зрівнятися з кольором обличчя Боярина.
– Так ти що – бачив?
Богун кивнув:
– Судячи з мого виду – чекати ще років десять-дванадцять. Добре, що хоч від кулі, а не на палі.
Богун піднявся і, явно не бажаючи, аби співбесідники бачили його обличчя, вийшов геть. Драгон отетеріло дивився у спину людині, яка десь, якось, якимось дивом бачила власну смерть.
* * *
Вони остаточно вибилися із сил. І люди, і коні.
Кожен шлях, кожна стежка… Рано чи пізно – частіше рано – Боярин з Драгоном відчували попереду небезпеку, доводилося звертати, повертатися назад, давати гаку.
Кілька разів взагалі блукали. Коні провалювалися у сніг майже по самі сідла.
Геть знесилені, вони знайшли річечку. Боярин сподівався, що це Краснянка, на якій лежить Красне.
Але треба йти.
– «Navigare nessesere est, vivare non est nessesere»[21] – пробурмотів Кирин під носа, але Барило почув:
– І де це купецьких дітей так добре вчать? У Сочаві, Яссах чи Хотині?[22]
Драгон здригнувся.
– Ну, не вважай мене дурнем, я ж тобі у батьки… Освічений, на коні – неначе народився, але битися на шаблях не вмієш, отже, не шляхтич, на розстригу також не схожий, почерк поганий – не писар. Що залишилося? А Молдова… Ти намагаєшся говорити, як на Уманщині, але саме намагаєшся.
І, бачачи, що Кирину неприємно, Семен змінив тему:
– Сподіваюся, ви вдвох знаєте, куди нас ведете.
– Я – ні. А Боярин знає.
Драгон пригадав недавню розмову.
– А чому цей секей почав з двох полковників, а не з гетьмана?
– Бо гетьмана зурочити неможливо – бувають такі люди. Я саме вас трьох недаремно з собою узяв.
– Так ти знав?
– Що в ляхів хтось з’явився на нашу голову? Здогадувався, отож і взяв вас… Тебе – придивитися – чого вартий, їх – в охорону. Бо їх теж не зурочиш. До речі, чекав, що ти про інше спитаєш.
– Ну, це ж ясно. Якби Богун щось витряс із того, хто йому зачаровану зброю підсунув, – він би тобі сказав.
– Так. Мабуть, він не зразу помітив, що річ зачаровано. А секеї тут ні до чого. Бачиш… Ну, скажімо, є різні види чарівників, як є різна кіннота. Як гадаєш, що буде, якщо райтара перевести у п’ятигорці?[23]
«Урайтарів – рапіри, у п’ятигорців – шаблі».
– Попервах він колоти буде, а не рубати.
– Ось так і з цим закляттям. Не наш його накладав, не наш…
– Але ж іноземець? Був би лях, давно б вони щось таке спробували.
– Один з трьох – точно іноземець. Їх було троє, хлопче. Пояснень ти поки що не зрозумієш, отож повір мені на слово, троє. Причому один був уже в Красному, і його-то ми знайдемо. А далі – побачимо, як сказав сліпий тому, що вмирає…
…Крига замерзлої річки – кращого шляху узимку – заворожувала незгірш від чар. Кортіло спати. Драгон під’їхав до Боярина.
– Слухай, ти казав, що дівчина може приворожити хлопця.
Отаман зрозумів запитання.
– Кому що, а курці – просо. Хлопець дівчину – ні.[24] Тільки вона його…
– Почав би ти мене вчити.
– А що, час є. Отож слухай. У Руському воєводстві[25]бував? Там є така приказка – «Обре, сховайся добре».
– Інколи і в нас кажуть. І є ще… коли дітлахи у схованки грають, то рахують: «Обре, сховайся добре, я шукати починаю, собак спускаю: цуц! Бери!»[26]
– То був народ такий – обри.[27] Могутній. Жорстокий. Їх винищили – за наказом чи то римського цісаря, чи то круля французького.[28] Ну, ясна річ, дехто порятувався – «Обре, сховайся добре». У жилах деяких секеїв тече кров обрів, і від батька до сина передають… що пам’ятають. Така ж кров у моїх жилах, та й у твоїх теж.
– Чарами дізнався?
– І чарами. А ще ти викапаний мій дядько Карпо, отож ми, мабуть, родичі.
(Драгон згадав, що небіжчиця мати про свою рідню нічого не знали.)
– Руде пасмо у волоссі…
Цієї своєї прикмети Драгон боявся понад усе.
– Що я про себе казав – майже все правда. Я справді з боярського роду,[29] справді був у неволі, хіба що не сам я втік. Один секлерський чаклун побачив, де я, і влаштував утечу. Дідька лисого я б сам утік у тринадцять-то років… До речі, друге тобі правило…
«Друге? А, перше було – не гадай, що чари всесильні».
– Не намагайся дивитися. Раніше це багато хто вмів. Подивиться у воду – є ж така примовка: «Як у воду дивився», – або у дзеркало… Дехто навіть у діамант-камінь – і бачить, що схоче. Але вже років з п’ять… Неначе щось зіпсувалося… Тобто дивитися можеш, але побачиш що завгодно, тільки не те, що треба. Он Богун свою смерть…
І, неначе почувши слово «смерть», десь у лісі завив собака.
Як по небіжчику.
* * *
Ще сто кроків, ще поворот, – і вони побачили завал.
Колись – мабуть, ще напровесні – річка підмила кілька дерев. На повороті одне з них зачепилося за берег, на нього налетіли інші, сплутавшись гілками та корінням. Тепер, узимку, увесь цей завал узявся кригою – кішка, мабуть, і та не пролізе.
А по обох берегах – нетрі.
– Доведеться назад.
– Отамане, я щось відчуваю, але не можу втямити що.
– Нас тут двоє таких. Я теж нічого не розумію. Постривайте, зараз роздивлюся. – Боярин зійшов з коня, узяв бандолет,[30] вийшов на берег, підійшов до велетенської смереки. І… і пішов угору по її стовбурові. Просто пішов, неначе вона лежала, а не стояла. Здавалося, що вгору підіймається товста гілка.
– Хрест святий, оружіє на диявола! – прошепотів Білий.
– А ти хотів, щоб таке тільки ляхи з татарвою могли? – теж пошепки відрізав Барило.
Кирин тим часом теж спішився – кормових драгунів[31]не вчили битися верхи, – притис люльку до ґнота своєї рушниці.
І вчасно. Бо на правому березі з кущів посипався сніг, щось свиснуло у повітрі – і Боярин полетів униз…
Драгон вистрелив, і туди ж послав свою кулю Адам. Двоє інших вирішили чекати на більш ясну ціль.
* * *
– Хтось із вас сучому сину у зброю влучив, хоча не розумію, що це за зброя.
Білий тримав у руках дерев’яну палицю з розщепленим верхом. Майже точно в середину палиці влучила куля.
– Про це є у Святому Письмі. У Книзі Царств. Ось саме такою штукою Давид здолав Голіафа.[32]
Семен Святого Письма був добре навчений – учився в Острозі.
– Давайте, хлопці, туди, де собаку чули. Нам зараз житло потрібне.
* * *
Двері хутора були замкнені. Зсередини.
Проте одне з вікон мало такий вигляд, неначе в нього влучили з гармати.
Білий вужем зсковзнув усередину, і зразу ж звідтіля донеслося:
– Ісусе Назарейський!
Грюкнув засув, прочинилися двері.
– Ну, хлопці, бачив-бачив, але такого…
На долівці лежало шість трупів.
– Хлопці, а він же один був. Жоден козак, жоден лях…
– Та де там жоден! Бійців тут, вважай, не було. Дід хоча і кремезний, але дід. І з ножем проти чекана.[33]
– Хлопці зовсім ще шмаркачі, лавками боронилися… Баба з дівчиною – тим більше не супротивники.
– А…
Очі усіх повернулися до тіла козака, що й досі стискав у руці вже не потрібний пістоль.
– Тут і двох кроків немає, молодик – і той не промаже.
Барило вказав пальцем на ганчірку, якою було обмотано голову небіжчика.
– У поранених у голову часто руки тремтять та в очах двоїться. Ви мені інше скажіть – навіщо?
– Лотр.[34] – Білий пнув ногою зламану скриню.
– А кінь у стайні, а корова, а інше майно?
– Мабуть, тутешній і брав тільки гроші та ті речі, що їх не розпізнають.
Усі знову подивилися на мертвого козака.
– Такий кордобан[35] десять злотих коштує. Пістоль, чоботи. І ризику ніякого – з убитого зняв, і все!
– Не про те мову ведете, – Адам Перший обвів усіх важким поглядом. – Чому він хату не запалив?
«А й справді? Викресати вогонь – і хто розбере, чи то ляхи всіх убили, чи то самі згоріли?»
І знову Драгон заговорив неначе не своїми словами:
– Він хоче, щоб ми тут на ніч залишилися.
– А в нас немає іншого виходу.
За вікнами сутеніло, у хаті вже було темно.
– Якщо там десь ховається цей… З Давидовою пращею… То я ще не поспішаю до пекла.
– І ще. – Адам Перший відкашлявся. – Собаку теж убито. А другого пса не було, по слідах бачу.
– Ну то й що? – Білий посміхнувся – і зразу ж його посмішку наче ганчіркою стерло. Зрозумів, що…
«Ми взнали про хутір, бо тут вив собака. Але єдиний пес уже давно неживий».
– Хрест святий, оружіє на диявола!
– Оце вчасно сказано, – і собі перехрестився Барило.
* * *
Ніхто, звісно, і не хотів спати. Який тут сон.
– Очуняв, тебе зве.
Драгон підійшов до Боярина.
– Слухай уважно. Це підтвердження.
«Підтвердження чого?»
– Я тобі казав, що їх троє. Чаклунів ворожих. Один дуже далеко, живий буду – знайдемо. Другий у війську польському – дістати важко. Але третій був у Красному, навіть у замку був. Ворожив ізсередини. Тепер я точно знаю – цей Юда сам із Красного або із сіл навколишніх. Увечері я відчув смерть двох наших – ми таке завжди знаємо. То були оцей дід та дівчинка. Дід, на жаль, слабкий – слабший за Богуна, онука могла у щось значне вирости. Але головне не це… Вони ж усіх тут знали, мали здогадатися, хто зрадив, звабив своїх.
– Чому тоді тільки тепер? Чому не зразу їх убили?
– Не знаю. Може, Юда думав, що ляхи назавжди прийшли і боятися нічого. А тепер засумнівався.
Драгонові теж спадало на думку, що ляхи по-дурному марнують час: замість того, щоб іти на Вінницю, вони грабували Брацлавщину, даючи Богунові час зібрати військо, харчі, побудувати нові укріплення. Та й гетьман не спить, мабуть, інші полки вже рушають на допомогу. Отож можливо, що через півмісяця-місяць до Красного повернуться козаки.
– Може, ще щось, у нього спитаємо. Але – про всяк випадок – пам’ятай: він із цих місць. І кинь свої жарти з люлькою – просто накажи ґноту, щоб горів.
Драгон так і зробив, коли прийшла його черга йти вартувати. І ще роздвоєним кінцем шомпола витяг кулю, а натомість запхав до дула шматок змащеної салом ганчірки, в якій було загорнуто кілька вухналів.[36] Не знаючи, що він до скону картатиме себе за цю помилку, Кирин вважав, що у такій темряві все одно можна стріляти тільки зблизька, а раз так, то вухналі страшніші.
Знову повторювалося те ж саме, що вдень, – якась невиразна тривога, неначе хтось є поблизу – але не людина.
«Отче наш… А чаклунство – гріх… Але ж я майже не чаклував, це Боярин! – Ось так і стають Юдами, хлопче».
Щось підкрадалося. Щось було вже близько. Складність становища, в яке потрапив Драгон, полягала в тому, що поночі постріл засліпив би його самого. Драгон вирішив повторити прийом, який йому показував батько, – щоправда, досі Киринові ця штука ніколи не вдавалася. Але тепер він міг заприсягтися, що знає місце, де ховається ворог.
Він заплющив очі, натягнув на самісінький ніс шапку, неначе збирався спати на чатах, навів рушницю – і вистрелив. Тільки батько стріляв на слух, а Драгон – на відчуття.
І зразу ж рвонув убік, рятуючись від кулі у відповідь.
Проте замість шматка олова[37] на нього кинувся зі страшним гарчанням великий звір. Добре, що сніг перед хутором було втоптано.
«Ведмідь-шатун. Смерть».
Проте, кинувшись на людину, ведмідь вибіг на освітлене місяцем місце, перед самими вікнами – кроків за п’ятнадцять, і до того ж боком до вікон. А хлопці не спали.
Три мушкети вдарили разом, – ніби за командою, – і жоден з них не промазав, а дві кулі влучили напрочуд вдало: задні лапи ведмедя неначе надломилися, роз’їхалися, і він міг тільки повзти – перебито хребта. З пащеки била рожева піна – прострелено легені.
Мисливський досвід підказував – звір усе одно, як вже неживий.
Але так думали тільки люди.
Коли два козаки з’явилися на ґанку – Барило зі списом, а Білий із сокирою, – ведмідь перевернувся на бік, схопив передніми лапами велику бурульку, що впала з даху стайні, й метнув з такою силою, що Петро ледве встиг відбити її сокирою.
– С-сто свічок поставлю апостолові![38]
Це були останні його слова.
Драгон дивився на ведмедя, що вже сіпався у конвульсіях, розкрив був рота, щоб розповісти, що чув про ведмедя, який кинув поліно (сам відчував – щось не те) – коли камінь, невеликий, довгастий, влучив Білому просто в скроню.
І помер Петро Білий.
На них біг… бігло.
На перший погляд це нагадувало людину – і статурою, і одягом.
Тільки голова була чимось середнім між головами собаки та вовка.
«Песиголовець. Кінокефал».
Потвора бігла до ґанку, не звертаючи уваги на Драгона, який залишався з флангу.
Кирин рвонув із-за халяви метального ножа. Ось чого батько вчили, так це метати ножі. У розбійників захисних обладунків немає.
З вікна вдарив постріл – Адам вистрелив з отаманового бандолета і влучив.
Драгон побачив, як здригнулося від удару кулі тіло потвори, його власний ніж уп’явся в плече, але здавалося, для песиголовця усе це – іграшки.
Козак неначе потрапив у жахливий сон: він рвався до друзів, але, здавалося, ледве рухався.
Барило зробив випад списом. Потвора його відбила.
У дверях з’явився Перший Адам з двоствольним пістолем в одній руці і короткою шаблею в другій.
Песиголовець ударив Барила в груди, лезо увійшло по самий держак.
І помер Барило.
Адам витяг руку і спокійно – неначе і не лежали на снігу мертві друзі – увігнав кулю монстру точно між очі.
І, не чекаючи, впаде чи не впаде, з розвороту встромив шаблю у черево.
З хати донісся якийсь гуркіт.
– Сті-ій! Адаме!
Той, не чуючи, чи не бажаючи чути, рибкою стрибнув у двері – і, якимось дивом, ухилився одразу від двох каменів.
Кирин був уже на ґанку. У кімнаті сухо клацнуло – другий ствол Першого дав осічку.
І, бачачи поперед себе дві пари жовтих очей, Адам рубонув шаблею – і його обдало чимось теплим.
Але збоку блимнув чекан – і помер Адам, на козацьке прізвисько Перший.
Драгон, який був уже в дверях, завив страшніше за будь-якого песиголовця і, вже не чекаючи порятунку – тієї миті козак був певен, що цих потвор навколо сила-силенна, – перехопив келеп обома руками і вдарив.
Ніякий шолом не встояв би проти такого удару.
У хаті запанувала тиша. Мертва.
Тільки було чути, як кров капає.
З лавки, на якій лежав Боярин.
Якби у хаті знайшлося хоч трохи горілки, Драгон би напився і, найпевніше, загинув.
Але нічого навіть схожого не було, і йому залишалося лише клясти себе: чому не згадав про песиголовців, хоча в Парціумі[39] здибував людей, що бачили їх. Чому не здогадався уважно обдивитися хату, заглянути в запічок – там, виявляється, був хід до справжнісінької печери, і поки один песиголовець атакував, відвертаючи на себе увагу, два інших просто залізли.
Якби не міняв кулю на вухналі – здоровий ти виріс, хлопче, а в твого батька був дурний син! Забув, що в лісі не тільки люди бувають – звірі також трапляються.
А коли сонце піднялося понад лісом, він побачив сліди.
Це було схоже на ті літери, що проступали зсередини металу.
Через звичайні сліди на снігу, сліди, які замете перша ж завірюха, проступав ланцюжок якихось іржавих плям.
Диво дивне – Драгон ці плями бачив очима, майже так само, як і будь-який навколишній предмет, але при цьому не сумнівався: ніхто інший їх бачити не може.
Кирин відніс тіла своїх друзів у сани – хай буде, що буде, але він довезе їх до церкви. Вони ляжуть в освячену землю. І служби будуть.
До саней він прив’язав усіх коней, та ще й господарську корову – ну не залишати ж на поталу вовкам! – і рушив.