Полонені – це люде, що втратили людську подобу. Їм кидають дохлих коней. Вони їх розривають зубами. Тиф.
Нічого. Все одно ні один фашист звідси живим не вийде.
В Липовецькому районі гітлерівці розстріляли 480 душевнохворих у лікарні.
В селі ніхто на зборах не міг бути обраним у президію. Ніхто не згодився бути старостою. Призначили полоумного.
Німці переконують всіх, що вони прийшли остаточно.
Кличка «Іван» для всіх.
Німці грабують одне село і роздають другому.
Влада: староста села, старшина колгоспу, поліція.
Повертаються куркулі.
Прийшов Жеривіл.
Категорії працюючих:
1) од почуття страху,
2) добровільно, ворожі нам елементи.
Німець:
– Кажи: ти за кого – за Гітлера чи за Сталіна?
– Хоть убийте мене, я за Сталіна! – одповіла жінка.
Націоналіст запропонував жінці після зборів заспівати українську пісню.
– Іди ти к чортовій матері. У мене муж у Красній Армії десь бореться і діти пухнуть з голоду, а тобі пісень хочеться […]
Баба Вівдя: «Кажуть, у Єрусалимі одкрилась дірка в небі і звідти голос Божий, неначе по радіо, щодня каже: «Молітесь хоч раз у день, і тоді буде щастя і погинуть німці».
На конференції вчителів у Томашківці було сказано, що вчителі, народжені по сімнадцятім році, мусять усі хреститися. У Нікополі всіх учителів піп окропив святою водою.
Зайшли фашисти у двір до колгоспника Затуливітра і, замкнувши хату, спалили всю родину.
Молодих мужчин уже мобілізують ніби для війни проти Англії.
Два поранених бійці, блукаючи в крові і горі, зайшли чи, мо', залізли рачки через леваду і городи до одної старої жінки переховатися од смерті й води напитись. Та там і залишились. Напоїла, нагодувала, і рани обмила, і чистими хустками перев'язала чи, мо', порізавши сорочку, що приготувала на смерть. Приходили часом сусідки. Одна глечик молока, друга крашанок десяток, третя сала чи ще чогось, а четверта – відьма, шасть до управи, до старости, та й виказала всіх. З'явились німці.
– Що за люди?
– Сини мої.
– Брешеш?
– Як то брешу? Хіба ж їх не двох виряджала до Червоної Армії? Не трогайте. Це ж бо мої діти.
– Ваша мати?
– Так. Мати, правда. Наша рідна ненька.
– Брешеш, комісаре.
Та за зброю. Стала мати перед дітьми, обох затулила.
– Не дам, розбійники! Люде добрі, адже мої це діти, мої сини! Чого ж ви мовчите? Кажіть-бо! Невже вам жалько їх признати хоч на хвилиночку, благаю?!
– Бреше вона, її сини на фронті.
І плакали люде. А бійці тоді: «Матусю, спасибі, прощайте. Нам уже не страшно і не жаль нічого, коли є на Україні отакая мати».
– Стріляйте, солдати!
Команда, залп. Отак попадали бійці, а з ними і безсмертна мати своїх синів, що десь на фронті німців б'ють і матір споминають.
1/IV[19]42
Це велика тема, це тема для новели, для поеми, для сценарію. Це факт, а не вигадана автором композиція про матір нашого великого многостраждального доброго народу.
Найдися, письменнику, рівний талантом красоті материної душі, і напиши для всіх грядущих літ оцей кришталевий прояв материнської душі, генія української матері. З оповідань партизана. О. Д. (нрзб).
А хату висадили в повітря гранатою.
Бреше вона. Її сини повбивані ще в 19-м році.
– А їдять, коли б ви бачили, як черва. Їдять і їдять, аж дивитися гидко.
Німець роздягся у хаті, зовсім голий. Він передав бабі свою одіж мити і вибивати вошей. Тут же почав митися. Це все при людях, при всій родині. Зайшли наші розвідники, вигнали його на мороз, і побіг він як божевільний у поле.
– О проклята скотина! Сорому в тебе немає.
Я бачив, як з хати вискочила гола жінка і побігла по снігу з криком: «Рятуйте, що вони роблять зі мною! Ой горе мені, рятуйте!» За нею бігли два німці.
Дівчинку 15 років Христю зґвалтували, і вона збожеволіла.
У другої жінки, що мала 26 років, було сиве волосся, і вона здавалася літньою.
Розстрілюють всіх, хто захворів сипняком.
На ґанок вийшла перекладачка і сказала:
– Ви прийшли скаржитися? Не забувайте, що ви завойовані і скаржитись не можете, а наші солдати знають, що їм робити. Здрастуйте. Ідіть вон.
Можна зробити у фільмі інтересну сцену такого змісту: Біля села табір за колючим дротом. У таборі військовополонені. Перебувають вони, звичайно, в умовах жахливих. Стережуть їх німці і, припустимо, частина зі служби порядку, у всякому разі, щось схоже на Гусака-зрадника чи дезертира. І от уночі між ними тиха розмова через колючу проволоку. Розмова тиха, щоб нікого не сполохнути, і тим страшніша своєю гострою зненавистю. Далі вони не витримали і зчепилися, схопивши один одного за груди через поріг. Вони почали ламати один одному руки. Потім вони обнялися і душили один одного через дріт, і полонений не одпускав вартового, щоб той його не застрелив. А трохи далі полонені, збившись у страшну брудну купу, співали «Ой закувала та сива зозуля».
Про що говорили вони? Про владу. Про соціалізм, про колгосп. Про Гітлера, про історію, про Богдана, про Мазепу, про все. Це символічна одвічна картина: многосотлітній двобій двох українців, ожорсточених од довгої важкої, тернистої дороги. Про Сибір.
Може бути вартовий галичанин, чи гетьманець, чи, може, просто селянин з одного ж таки села. Розмова може вестися на загальних і на крупних планах: голова і дріт, голова і дріт, і кров, і блиск очей і зубів у темряві, і дріт терновий обвиває голову і вгрузає шипами в чоло, і кров з чола капле, і біль, і ненависть, і пристрасть.
Може, по сюжету, вартового підіслали для того, щоб він щось вивідав у полоненого після допиту. Абсолютно вірно. На допиті партизан назвав себе начальником партизанського загону, одмовившись давати пояснення. Оце він ночує у таборі, завтра його розстріляють, і це остання спроба Гусака чи Персистого вислужитися перед німецьким начальством.
Так їх ранком і найшли обох, вони були мертві – в обіймах, обкручені дротом.
Написати, що розмовляли і душили вони один одного тихо, пошепки, щоб не дати нікому підійти. Тихо! Вони говорили про Тимошенка, і коли провокатор сказав, що Тимошенко перейшов на бік німців, партизан ударив його:
– Брешеш ти, таку твою мать!
– Не брешу, сам чув по радіо!
Коли вартовий чув десь шелест, чи що, він стріляв з автомата в небо.
– Стріляєте в небо, тіні своєї боїтеся, боягузи, злодії! – шипів партизан.
– Стріляєм, коли хочем. Є чим стріляти.
– Батьку своєму скажи дурному, продажна душа!
«І блідий місяць на ту пору з-за хмари де-де виглядав, неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав».
Люди як коні, як тяглова сила – це характерне явище, і його обов'язково треба подати в сценарії.
Левко Цар: «Я не людина вже. Я кінь. Дурний, дурний, колись я лаяв вихідний радянський день. А зараз, у німецьку неділю, ми возимо німецьку зброю на собі, і православний український пан-отець наш труд благословляє. Ганьба, ганьба! О, ганьба!»
Про що ще говорили коло дроту? Про Левчиху. Про труп її, сердешної, що тут лежав ось недалеко з картоплею у горщику малому, і трошки хліба й сала, що несла була небога за дрота кинути голодним бранцям на нашій, не своїй землі.
– Ти вбив, гадюко? Подай-но хліб. Я їсти хочу.
– Нехай не лізе на рожен. Приказу не було. Команда є – не лізь. Огонь.
Про що говорили вони? Один про Сибір, про Соловки, про заслання, про нелюдські страждання у засланнях, про голод. Другий погоджувався частково. Але що роблять німці? Говорив про німецькі жорстокості, про погроми, про німецьке рабство і про те, як німців ненавидить увесь світ. І яка страшна кара жде нещасну Україну, що піде за Гітлером.
Вони говорили то тихо і поволі, ніби нехотя, ніби втомившись. Слова виривались у них з уст, як одинокі постріли, то раптом, коли гострота антагонізму починала роздирати їхні гарячі душі, вони розстрілювали один одного в упор шаленим ураганом безперервного кулеметного вогню. Слова вилітали у них з швидкістю надзвичайною. Один проти одного.
Здавалося, вони на льоту таранили один одного, і бризки, що часом вилітали з їхніх уст, здавалися іскрами.
Вони говорили про євреїв. Партизан назвав його мерзенним жидомором.
– Положив я на твоїх жидів…
– А я на твоїх німців, сволоч…
– Пусти, не души мене.
– Пусти ти. Не души ти мене.
– Пусти, кажу тобі… жидівський наймите.
– Пусти, німецький пес. Пусти, лакиза німецька.
Часом вони з високих вершин свого двобою падали; очевидно, од великої втоми, до звичайної лайки. Вони лаяли один одного брутальною лайкою! Коли хвилинний вітер здував з їхніх уст полум'я, вони диміли один на одного самими огидними лайками.
– Пусти, нас… твоїй матері.
– Ага. Просиш. Гад. Ось завтра повитягаєм з тебе жили, наріжем зірок з твоєї спини.
– Ріжте. Ріжте, людоїди.
– Одріжемо й язика твого. Скажеш, гадино.
– Я нас… твоєму Гітлеру в рот.
– Хрустітимуть твої кості. На очах твоїх поріжемо твоїх дітей і розпоремо черево твоїй жінці.
– Слухай, іудо! Нечиста сило!
– Заговориш, пес.
– Невже тебе породила земля наша!
Всього народила наша земля. Добре угноєна вона з давніх-давен кров'ю і трупом. Буде їй тепер.
– Пусти руку. Пусти, не крути. Ти паскудний гній для німецької культури.
– Я гній?
– Ти.
– Я мученик.
– Брешеш.
– Мученик я.
– Жандарм. Кат. Ага, плачеш?
– Сам ти плачеш…
– Ти чого плачеш? Що? Не смій плакать, не хочу я бачити твоїх проклятих сліз!
– Тихо, тихо.
– Мовчу. Не дави, мовчу. Не хочу я говорити з тобою. Облиш мене. Я хочу перед смертю подумати. Іди собі, роби своє страшне діло. Я хочу очиститись од твого дотику. Я син трудового народу, партизан. Не пропадуть даром мої страждання. Я не загину. Не забудуть вже мене живі, і житиму я… Бідна тітко Левчихо, спасибі вам за хліб… Подай хліб, я його не буду їсти. Я поцілую його.
– А болячки. Ух, як я ненавиджу тебе! Кажи, де партизани?
– Ти мертвяк німецький.
«Ой повій, повій, та буйнесенький вітре, та й понад морем. Та й винеси нас із кайданів, з неволі в чистеє поле…»
2/IV
Сьогодні, як і вчора, як і завтра, всі газети переповнено описанням таких жорстоких фактів, таких нелюдських вчинків ворогів наших, таким жахом людських страждань, що надлюдське горе уже давно перелилося через край в кожній людській душі і вже не сприймається почуттям, не викликає навіть гніву, а лише звичний рефлекс огиди чи обурення. І коли б ми були Дантами і Мікеланджелами, нічого б не змінилося. Те, що робиться, не вміщається нині ні в одну душу і вміститися не може.
У газетах злива нарисів про це ж таки, про кров і смерть. І їх, мо', не всі вже й читають. Вони, ці оповідання, подібні одне до одного, як крики людського болю, чи зойки людського відчаю, чи стогони розпачу. Є загроза, що після війни з'явиться письменницька пошесть, особливо багато письменників з'явиться серед наших квартирантів, що наб'ють собі руку на нарисах. І, може, зараз уже слід продумати дальші шляхи нашої літератури.
Народ не хотітиме чтива про війну побутово-описового. Народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шлях і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б і на десять колін. Щоби вправи в жорстокості, в злі і горі не ожесточили його душу, не притупили її, і щоб радість перемоги не приспала його пильність, не заколисала в самозакоханості молодців од пера, і стола, і кабінету, і щоб не забув він своїх помилок, і не втратив оптимізму, і не впав в оптимізм самозакоханих провінціалів і застольних промовців. А найголовніше, щоб наша трибуна перестала нарешті бути завороженим гоголівським місцем, на якому трава не росте, а росте щось часом таке, що й чорт не розбере.
– Що це ви пишете, що фотографуєте?
– Занотовуємо, увічнюємо всі ваші страждання і трупи спалених, порубаних і мерзлих дітей і сестер ваших.
– Вони ж гидкі й страшні.
– Вони страшні. Який відчай і жах пережили вони од розпроклятих отих катів. Запишемо і намалюємо картини.
– Еге. Мо', не треба. Забути б, мо'? Хіба мерців повернеш? А жити ж треба не спогадами жаху. Забуть.
– Як?
– Бо тоді краще вмерти. Треба жити чимсь добрим. Ви нам про добре напишіть та научіть нас доброму й красивому. Хочеться радості хоч крапельку.
– Це лакіровка.
– Не знаєм. Пожалійте нас.
Розмова партизанів про війну і про життя. Про майбутнє. Будемо оце ще битися років зо два, а там ото письменники да кіно показуватимуть років тридцять, тьху.
– Гітлер мобілізує молодь для війни з Англією. Пропаща молодь. Що жде її? Смерть у Європі чи в Азії загибель?
– Чому в Азії?
– А ти думаєш, простять? Нам не прощають, хлопчику, нічого.
– Як страшно жити! Яка страшна є наша доля. Нас сорок мільйонів. Скажіть мені, чому такі нещасні ми і безголові?
– Не варто поринати в давнину. А як поглянути вперед – не час про це думати. Спізнилися років на сто. Зараз, синку, не роз'єднуватись, а кувати єднання треба. І гордість наша перед людством у єднанні.
– Я не згоден.
– Бо дурний. Ти думаєш щось, ідіоте, про німецькі плани. Запам'ятай собі. Німці – мерці. Мерці і ті, хто з ними свідомо чи несвідомо.
У мене був дід, похожий на Бога. І коли я молився Богу, я бачив на покуті ніби портрет діда, а сам дід лежав на печі і кашляв.
Він був високий, з сірими очима і тонким орлиним носом. У нього був високий лоб і хвилясте волосся, а борода біла. Був він добрий і гордий. Він безумно любив гарну бесіду і гарне слово. Мати вважала його за чорнокнижника і ховала його псалтир. Потім вона почала палити його по листочку в печі.
Він був добрий дух лугу і риби. Він збирав гриби і ягоди краще за нас і розмовляв з кіньми.
Написати новелу чи епізод, умотивований у формі діалогу – може, про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою верхівку інтелектуальну, що кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської, лишаючи народ свій темним і немічним в розумінні передової культури. Про відсутність вірності, про легку асиміляцію і безбатьківщину. Про байдужість до своєї старовини й історії. Пригадати тільки наші пам'ятники старовини, всі вони в г…і занепаді. Наша урядова верхівка в цих справах, на жаль, нікчемна і розумово слабенька, провінційна, що і знайшло своє жалюгідне завершення в N.
Кам'янець-Подільські башти, Меджибіж, Винниця, Лавра, «Арарат», Видубець, Нікольський собор, Чернігівський ув'язнений музей, і Спаська церква, Растреллі для (нрзб) в Козельці. Інші приклади. Шабля Богдана і Суботів. Новела про ув'язнений музей. Розбазарювання Лаври… Занепад музеїв.
Витравлювання українського в Художньому інституті. Відсутність в архітектурі. В ім'я чого? За чиєю забороною? Про безбатченків, і лакиз, і дурників убогих, і про холодних боягузів з замками на душевних вікнах і дверях.
Отаку неприглядну картину треба намалювати, точну, правдиву й чесну, і подати уряду, щоб після війни почати по-новому підходити до свого культурного господарства. Скільки загинуло у війні? Де музеї, де картини, скільки знищено пам'ятників старовини? Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу. Однаково, свідома чи несвідома, бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік у соціалізмі.
2/IV[19]42
Героя Радянського Союзу І. Кузіна виносять на плечах пораненого і змореного з боліт бійці. Героя т. Руденка, під Севастополем убитого, несуть товариші, бійці під шаленим артилерійським обстрілом. Картина, потрясаюча по своїй класичній мужності.
Сцена у хаті. Розмовляючи, жінка глянула у вікно:
– О, уже повели в долину.
Розмова продовжується.
– Повели, кого це? Ага. Повели стріляти. А мене відпустили на пару днів.
Три ночі обмірковували брати Півні, куди податися – у дезертири чи тікати до армії. Пішли в дезертири і попали до німецького концентраційного табору. Сильно потерпали і проклинали свою долю.