– Гри-и-ицю-у-у!!!
Не тямлячи себе, бідолашна Ганна кинулася слідом. Декілька розлючених мамлюків доклали чимало зусиль, аби спочатку стримати, а потім зупинити жінку, яка безуспішно намагалася допомогти синові. Тільки тут Ганна нарешті второпала, що немовля кудись зникло від неї, поблизу нема також ні Килини, ані Насті з Варкою.
– Ді-і-іти-и-и!.. Ді-і-іточ-ки-и-и!.. – заголосила вона і з новою силою забилася у твердокам'яних ручищах турецьких вояків. Озирнулася на їхню халупу: вікна і двері розчахнуті навстіж, з вікон на сніг вилітають якісь бебехи, на ґанку – натовп мамлюків.
Але дочок та старої служниці там не було… Може, все-таки втекли?!
Знов позирнула у глиб провулка – і помертвіла: відчайдушно жестикулюючи, згадуючи «шайтана» та іншу нечисту силу, вояки спостерігали, як один з них обмотував ноги Грицька біля щиколоток міцною мотузкою, інший кінець якої був приторочений до сідла вершника. Той білозубо вишкірився, оглядаючи жахливі приготування.
– Гри-и-ицю-у-у!!! Гри-и-ицю-у-у-у-у!!! Hi-i-i-i-i!!!
Хтось вдарив Ганну кулаком в обличчя, у роті з'явився солоний присмак крові, та вона продовжувала відчайдушно вириватися й волати під задоволені вигукування мамлюків.
Як раптом гамір натовпу перекрив потужний владний окрик, і вояки миттю замовкли. Жінка озирнулася на голос та побачила між двох хатинок молодого турка у багатому вбранні, а з ним…
– Сенаторе Сапєга!!! Сенаторе, допоможіть!..
Поважний поляк здивовано оглядав сцену, що відкрилася його погляду. Між тим заможний турок щось розлючено викрикував, звертаючися до мамлюка, який в'язав Грицькові ноги. Вояк кричав у відповідь, тицяючи пальцем у бік пораненого хлопцем нападника, який лежав неподалік на снігу. І без товмача можна було зрозуміти, про що вони сперечаються.
– Сенаторе!.. – знову відчайдушно скрикнула жінка і зробила нову спробу звільнитися з рук поневолювачів. Наступної миті заможний молодик розмахнувся і так зацідив мамлюкові у вухо, що той повалився у сніг просто Грицькові під ноги. В той же час вершник, який незворушно спостерігав за суперечкою, раптом змахнув канчуком. Вороний заіржав, здибився, рвонувся уперед, мотузка натягнулася, хлопець завалився на спину…
– А-а-а-а-а-а!!! – скрикнула Ганна, у якої світ запаморочився перед очима.
– А!.. – дружно видихнули мамлюки.
Та гримнув постріл, кінь захрипів, його передні ноги підломилися, вершник клубком вилетів із сідла й покотився по прим'ятому снігу.
– Е-е-е!.. – розчаровано відгукнулися турецькі вояки.
У передсмертних судомах молотив копитами вороний. Поруч корчився Грицько, марно намагаючись якщо не розплутати, то принаймні послабити пута. А над ними стояв задоволений власною спритністю сенатор Сапєга з пістолем у руці. Стояв і весело всміхався.
Справді, тепер хлопцеві нічого не загрожувало. Можливо, аби зайвий раз продемонструвати прихильність до Грицька, заможний турецький молодик особисто розрізав його пута й допоміг підвестися. Мамлюки неохоче відпустили Ганну, бідолашна жінка миттю кинулася до хлопця, обійняла й розцілувала його.
– Не треба, мамо… Ну не треба ж того, прошу!.. – Син явно застидався того, що мати поводиться з ним, немов з маленьким. Зрештою м'яко, проте наполегливо відсторонився від неї й запитав по-турецьки: – А де моя шабля?..
Заможний молодик, який все ще стояв поруч, грізно гукнув на мамлюків. Ті вмить принесли клинок. Грицько хотів було взяти його, проте знатний молодик заперечно хитнув головою і забрав шаблю собі. Хлопець сердито сіпнув плечем і звернувся до Ганни:
– До речі, мамо, познайомтеся: це принц Калга-Султан, син його величності.
Поки вона рвучко цілувала принцові руки, а той приймав знаки вдячності з гордовитою величчю, Грицько додав турецькою:
– Це мати моя, шляхетна Ганна Орлик, дружина його світлості козацького гетьмана Пилипа Орлика, шляхетного мого батька.
– Я посилать мамлюк заарештувать його світлість гетьман Орлік на наказ повелитель правоверні, нехай делать Вєлікі Аллах довгі-довгі його дні, – мовив нарешті Калга-Султан ламаною польською, – а потьїм піти сам след у след разом із сенатор Сапєга. Та мамлюк все делать не так, шайтан їх забирать!..
Принц грізно озирнув ряди притихлих вояків, котрі під його суворим поглядом миттю впали на коліна, немов підкошені.
– Так-так, мамлюки справді трохи… м-м-м… перестаралися, бо не мали жодних вказівок щодо сім'ї ясновельможного пана гетьмана, – підтвердив сенатор, підійшовши ближче. – Але наскільки я розумію, сталося це з-за поведінки юного нашого пана гетьманича.
Під його трохи зверхньо-насмішкуватим поглядом Грицько потупився й неохоче пробурмотів:
– Коли я тіль-тіль побачив вояків, то одразу вирішив, що…
– Мамлюк вас не треба тшіпать, нам треба заарештувать гетьман Орлік, – повторив Калга-Султан.
– Як бачите, шляхетного мого батька, пана гетьмана Пилипа Орлика, тут нема, – з неочікуваним у такій ситуації достоїнством заперечив Грицько.
– Ну от, так я і знав!.. – сплеснув руками Сапєга. – Казав же, що пан гетьман, скоріш за все, допомагає королю Карлу оборонятися.
– Ну, тогді ми шити, мамлюк теж піти, – вирішив принц. – Ми нічого не брать, окрім вся зброя.
– Але ж!.. – гордовито задер голову Грицько.
– Синку!.. – спробувала втихомирити його мати.
– Зброя оставаться у нас, доки гетьман Орлік не присягать ім'я свій Бог, що не оборонять круль Карл тут, а йти з круль Карл до Стокгольм прямо-прямо. Тогді оддавать весь зброя, який забрать. Так. А панна… пані Ганна Орліківна нехай швидко-швидко збирать далекі-далекі дорога Стокгольм. Збирать все, що мать у свій дім…
Тут Ганна несподівано зойкнула:
– Діти!.. – І почала схвильовано озиратися довкола, Проте Грицько з неочікуваною твердою впевненістю взяв її за руку й мовив тихо:
– Не хвилюйтеся, мамо, з ними усе гаразд.
– Ти певен?.. – бідолашній жінці якось не вірилося. До того ж вона несподівано відчула, до чого холодно тут, на вулиці. А вони ж повибігали з хати, не одягнувши ніяких теплих речей!..
Діти…
Що з дітьми?!
– Мамо, будь ласка!.. – Грицько з усіх сил смикнув її за руку, в той же час звертаючись до Калга-Султана: – Отже, як бачите, ясновельможного пана батька тут немає. Чи є у вас ще якісь справи?
Не сказавши жодного слова, принц подав знак мамлюкам, і вояки пішли геть, забравши з собою пораненого. Сенатор Сапєга підкрутив вуса, кинув коротко:
– Честь!.. – і пішов слідом. Тільки тоді Грицько потягнув матір за собою в хату. Усередині помешкання царював справжнісінький розгардіяш. Було також очевидно, що зникла не тільки геть уся зброя, ще декілька хвилин тому розвішана по стінах, але й багато чого іншого. Та не це хвилювало зараз Ганну, гризло її душу понад усе.
Діти!.. Що з дітьми?!
Пройшовши через усю хату до чорних дверей, Грицько вивів матір назовні. За сотню кроків від хати починався негустий лісок, куди вони і попрямували невеличкою напівзаметеною стежинкою, протоптаною у снігу.
– Грицюню, ти певен?..
– Ну то дивіться самі, мамо, як не вірите, – знизав він плечима і раптом двічі свиснув так різко, що аж у вухах заклало. Десь праворуч свиснули у відповідь, жінка повернулася туди… і невдовзі побачила Мишуньку, в руках якого виблискували обидві дитячі шабельки – і його власна, і Грицькова. Слідом за ним по неглибокому снігу брели всі четверо дочок, а позаду всіх – стара Килина з немовлям на руках… Не тямлячи себе від щастя, Ганна кинулася до дітей, почала всіх обіймати і цілувати. Втім, Марта поквапилася одразу поскаржитися:
– Ма-а-а, а Мишунька нас Бабаєм жахав – о!
– Та-а-ак, заха-а-а-ав!.. Ля-а-а-ац-цно-о-о!.. – заскиглила одразу наймолодша Марусенька.
– Мишунько, ну як тобі не соромно?! – мовила жінка, захлинаючись слізьми щастя, потоки яких мимоволі текли з очей.
– І нічого мені не соромно. Просто так треба було, от і все.
– Навіщо?..
Довелося розповісти все.
Виявляється, коли Грицько підслухав прощальні слова батька, то одразу почав складати план дій, як він висловився, «про всяк випадок». План цей хлопці обговорювали пошепки весь ранок після сніданку. Тільки-но з боку табору короля Карла захлопали постріли, Грицько наказав Килині, Насті й Варці одягатися, тоді як Мишунька прихопив обидві дитячі шабельки й терміново повів Марточку й Марусеньку до потаємної схованки, де вони гралися у Полтавську битву.
– У що ви там гралися?! – не зрозуміла Ганна.
– У Полтавську битву. Я, звісно, за козаків і шведів був, а Мишунька – за московитів. І наші козаки завжди перемагали, – не моргнувши оком, повторив Грицько. – Хочете подивитися, як там усе облаштовано?..
Спантеличена жінка кивнула. Тоном суворого головнокомандувача хлопець звернувся до брата:
– Віддай-но нарешті мою зброю. Поведи матусю до схрону і покажи там усе, що треба…
Мишунька віддав Грицькові шабельку і повів матір на узлісся. Там показав напівзруйновану землянку, продемонстрував також, як пройти до неї зовсім з іншого боку таким чином, щоб слідів не було видно з боку селища. Тут же розповів, як, завівши молодших сестер до схрону, вирішив про всяк випадок повернутися до Грицька. Щоб Марта й Марусенька раптом не вибігли назовні, добряче налякав їх «злим голодним Бабаєм, який харчується гарнесенькими малесенькими дівчатками». І побіг назад, до хати.
Добре, що так – адже Килина не повела Настю й Варку до чорних дверей, а всупереч наказу пішла за Грицьком, який переконував матір терміново забиратися від небезпеки. Тут і з'явилися мамлюки… Вирішивши, що усім жінкам загрожує смертельна небезпека, Грицько зірвав зі стіни одну з батькових шабель (свою ж бо віддав братові) та побіг боронити оселю. Коли турки полонили Грицька, мати миттю передала немовля служниці (як Ганна не напружувала пам'ять, але пригадати цього так і не змогла) й кинулася за сином. Дурна Килина ледь не подалася слідом за господинею… не кажучи про те, що Настя й Варка теж готові були бігти братові на виручку… Та Мишунька не дозволив – майже силоміць потягнув усіх до схованки, де скиглили нажахані розповідями про Бабая сестрички – насилу їх утихомирили!..
Добре, що все скінчилося саме так, а не інакше…
Під вечір додому повернувся похмурий, вкритий брудом і кіптявою батько у супроводі таких же смурних козаків. З болем у голосі гетьман розповів, як мужньо обороняли вони короля Карла, як турецькі мамлюки все ж таки полонили його й повезли до Демюртаського замку. Козаків же змусили заприсягтися, що ті більше не баритимуться, а якнайшвидше полишать Бендери й подадуться куди завгодно – хоч би до тієї ж таки Швеції.
Потім вислухав звіт Грицька про не надто вдалу оборону оселі. Спочатку похвалив обох синів за кмітливість, але потім наморщив чоло і довго думав, перш ніж сказати таке:
– Втім, ти, Грицько, повівся сьогодні занадто нерозважливо. Цього не можна, ніяк не можна дозволяти собі, якщо ти відповідаєш не тільки за самого себе, але й за інших також. Карати тебе, синку, не стану – ти й без того натерпівся вдосталь. Але скажи мені от що: ну хіба ж так важко було повестися бодай трішечки спокійніше?! Це дало би тобі шанс оцінити ситуацію більш тверезо, а відтак, можливо, і не ризикувати життям. Адже їм не ви були потрібні, а саме я… Подумай над цим, синку. Добряче подумай і наступного разу не поспішай ставити на карту життя і спокій своїх близьких. Це, синку, штука така: голови позбутися легко – повернути назад на плечі неможливо. Подумай над цим.
– А ви, батьку?..
– Що – я?
– Хіба можете сказати ви, що завжди і повсякчасно робили вірні ставки? І хіба ви самі ніколи не ризикували життям не тільки своїм, але й моїм, наприклад?..
Гетьман лише мовчки подивився на сина й розтер вкрите кіптявою обличчя, на якому піт з чола вже встиг проборознити декілька світлих доріжок. Що там він збирався відповісти, так і лишилося нез'ясованим: у двері постукав посланець Семена Півторака, який прийшов довідатися, чи все гаразд з родиною Орликів. Причина такого занепокоєння була зрозумілою: Півторак давно вже домовився висватати Софійку – одну зі своїх дочок – за Грицька. Чекав лише, коли обоє підростуть настільки, щоб гетьманич заслав старостів. Поголос про сьогоднішній «подвиг» Грицька вже облетів усі Бендери, отже, долею майбутнього зятя непокоїться…
– Пішли, синку, гостя приймати, – мовив Пилип, здіймаючись на рівні. – А про те, що сталося вдень, договоримо потім.
Гетьман скуйовдив волосся на маківці сина й додав тихіше:
– Потім, не зараз…
Глава 2
Борги і кохання
Січень 1759р. від Р.Х.,
Російська імперія, Санкт-Петербург
Лише якусь годину Ле-Клерк провів у наскрізь просяклому вологою темному підвалі, але встиг змерзнути так, ніби весь цей час простояв на пронизливому вітрі лише у спідньому. Лікар відірвав очі від порослої темно-зеленим мохом стіни й подивився на слідчого. І як цей неборака примудряється просиджувати тут цілими днями?!
Слідчий розцінив погляд піддослідного по-своєму, якось дуже специфічно, оскільки мовив презирливо і трохи насмішкувато:
– То що, мусью дохтур розповідатиме нарешті все-все?
– Тобто?.. – Лікар посерйознішав, підібгав губи. Але на слідчого це не справило жодного враження, оскільки він продовжив спілкуватися тим самим презирливо-насмішкуватим тоном, що і досі:
– Отже, мусью дохтур продовжує грати у мовчанку? Гаразд, гаразд…
Ле-Клерку почала набридати ця комедія. Окрім того, скільки ще можна мерзнути у цьому клятому підвалі?! Тож він вирішив прискорити розвиток подій:
– Послухайте, пане… Як вас там звати…
– Для тебе, мусью дохтур, я – найгірший жах, от хто я для тебе такий! – спробував перейти у наступ слідчий. Проте на настільки брутальну провокацію Ле-Клерк не піддався:
– Послухайте, дорогоцінний мій жахлику, ви знаєте, хто я такий?
– Оце я й намагаюся з'ясувати в тебе, жабоїде, вже биту годину…
– Отже, дорогоцінний мій, знайте, що я – Ніколя-Габріель Ле-Клерк, особистий лікар Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни, тоді як ви…
– Те-те-те!.. Пішло, поїхало…
– Послухайте, шановний пане!..
– Ні, це ти послухай, жабоїде!..
Близько хвилини вони їли один одного очима, щосили намагаючись навіть не кліпнути.
– Між іншим, ви відриваєте мене від виконання надто важливих обов'язків при високошляхетній особі Її Імператорської Величності, – нарешті процідив крізь зуби Ле-Клерк.
– На що маю повне й законне право, – не розгубився слідчий.
– Сумнівно щось…
– Сумнівайся, жабоїде, сумнівайся, якщо хочеш.
– Хіба вам невідомо, що Її Імператорська Величність почуваються зле?..
– Тобі, либонь, теж несолодко сидіти у моєму підвалі, – криво посміхнувся слідчий, відводячи нарешті очі. – Але ти, мусью дохтур, врахуй, що по-справжньому я за тебе ще навіть не брався. Тож зізнавайся краще зараз…
Раптом Ле-Клерк здогадався про дещо.
– Послухайте, шановний, – мовив він якомога проникливіше, – у вас що, ревматизм?
Слідчий нервово сіпнувся, зиркнув на імператорського лікаря з-під насуплених брів, але не відповів нічого.
– Ну, так-так, авжеж, – Ле-Клерк зітхнув із співчутливим виглядом. – Заробиш ревматизм у такій сирості, еге ж…
– Це тебе не стосується, дохтуре, – пробуркотів слідчий, але вже без жодної насмішкуватості чи презирливості.
– А хочете, допоможу?
– Я тебе, жабоїда, спитав, здається…
– Ні, правда-правда, допоможу!
– Послухай-но, ти!..
Втім, слідчий добре розумів, що поганого лікаря до царственої персони і на гарматний постріл не допустять. Отже, після настільки звабливої пропозиції беззаперечного майстра своєї справи кричати на нього… якось, знаєте, не личить… Навіть природному хамові…
– Отже, дохтуре, я тебе востаннє по-доброму запитую: до якої масонської ложі ти приписаний? Відповідай чесно і відверто, немов своєму духівникові. І по-доброму, інакше я візьмуся за тебе по-злому…