Катин телефон не відповідав.
* * *
Машина – фургончик із логотипом на борту – зупинилася біля під'їзду багатоповерхівки. Скуйовджений чоловік у картатій сорочці відразу почав гасати туди-сюди, задоволений і обурений водночас:
– Чого так пізно? Уже одинадцята година! Я вас чекав цілий день!
– Ну, вибачте, – примирливо сказав працівник. – Ми не винні, нам пізно зателефонували, пізно привезли…
– Це неподобство! Я не чекатиму до завтра!
– А не треба чекати, зараз установимо, хіба довго?… Ключі від даху є?
Катя зупинилася, дивлячись, як працівники вивантажують із фургончика супутникову тарілку в упаковці. Ні, вона ні про що не думала. Вона просто дивилася; звично вібрував у кишені телефон.
– Є, є ключі від горища!
– Давайте швиденько… Взяли, пішли!
Катя звела очі до неба. Високо над нею вимальовувався на тлі фіалкового марева темний край даху.
* * *
– Що тепер робити? – Ірина стояла, дивлячись на свій телефон. На шкалі акумулятора залишилася остання поділка: ще трішки, і апарат розрядиться.
– Молитися, – сказав демон, і від звуку його голосу в Ірини волосся стало сторч. – Заупокійну читати. Я тобі ще вранці сказав, що вона накладе на себе руки! Я тебе заздалегідь попередив, паскудо! Що ти зробила, аби її втримати?!
Під його напором Ірина наїжачилася – з останньої сили:
– Що я зробила?! Та я цілий день тільки те й робила! Я її хіба що на руках не носила! Вона що, маленька? Якщо гріха не боїться і нікого їй не шкода, то нехай стрибає!
Демон зробив крок уперед – і раптом навис над Іриною, безжальний і страшний:
– А тобі когось шкода? Що ти знаєш про життя і смерть, цвіль? Що ти знаєш про самогубців? Коли ніщо не прив'язує до життя, лише біль, коли тільки й чекаєш, щоб це швидше закінчилося?!
Ірина оступилася. Позадкувала. Притислася спиною до ліхтарного стовпа; люди навколо мали її за божевільну.
– Ніщо не прив'язує, – пробурмотіла Ірина.
І раптом з розмаху вдарила себе по зраненому лобі; демон тут був ні до чого.
* * *
Катя нерішуче піднялася на чуже горище. Тут було відносно чисто й просторо, пахло пилом і вологою, пахло вітром великого міста. Працівники робили свою справу, поспішали, підсвічуючи ліхтарями, і якщо й зиркнули на Катю, то одразу ж про неї забули.
Вона мала вигляд пристойної дівчини. Спокійної, впевненої в собі, забезпеченої, нормальної дівчини, якій захотілося подивитись, як пораються працівники на даху і чи правильно встановлено тарілку…
Вона відійшла в тінь. На даху було таємничо, як у дитинстві; лісом стояли антени, великі й малі. Працівники квапилися, матюкалися, водили променями ліхтарів; Катя відійшла, зникла за цегельною башточкою, розчинилася – наче її ніколи тут і не було.
* * *
Намагаючись зупинити машину, Ірина вискочила далеко на проїзну частину. Хтось вилаяв її, опустивши скло. Хтось завищав гальмами…
Нарешті зупинилися пошарпані «Жигулі».
На годиннику у водія було пів на дванадцяту.
* * *
Катя ніколи не боялася висоти. Тепер це було як ніколи доречно.
Вона стояла майже на самому краєчку, милуючись містом. Милуючись гострими вогнями, далекими й близькими. Кольоровими й білими. Усе відбувалося само собою; так і треба. Так легко; скинути біль, мов ношу. Вимкнутись, наче зіпсований прилад. Нічого нема, нічого нема, порожнеча…
* * *
Ірина бігла через двір, задихаючись, кашляючи, тримаючись за серце.
* * *
Раптом защемив, засмикався телефон. Вона забула про нього. Після довгої безплідної атаки він затих, а тепер знову вібрував у кишені куртки, надсадно, як друге серце. І в порожнечі, у безчассі й бездумності, що поглинули Катю, цей рух – і цей звук – здалися раптом важливими.
Відстрочка? Хвилина, дві?
Вона вийняла телефон; не дивлячись, хто телефонує, натиснула кнопку:
– Алло.
І раптом почула.
* * *
Вона сиділа на кам'яній підлозі, притиснувшись плечем до дверей. Притиснувши до цих дверей телефон.
А собака, почувши своє ім'я – забута собака, яку сьогодні ввечері не виводили – скиглила й дряпала двері зсередини пазурами, гавкала, скавчала і кликала.
– Джина, – хрипко повторювала відьма. – Джина…
* * *
– Джина, – прошепотіла Катя в слухавку.
Навряд чи собака її чула – радше, відчула і зайшлася новим гавкотом, заскавчала, завила.
Телефон вирвався з Катиної руки й полетів униз, у порожнечу. Дівчині здалося, що вона дивиться на нього довгі хвилини – як він падає зі страшної висоти, як свище вітер, як наближається чорна земля…
Телефон упав на асфальт.
По всьому місту пробило північ. Запищали електронні годинники, застукали баштові, електронні злилися в серію нулів.
Точка відліку.
* * *
Ще через годину Катя сиділа в нічному дворі, на лаві, стискаючи в руках повідець, а Джина сиділа поруч, не наважуючись відійти ні на крок.
– Пробач мені, – шепотіла Катя, зарившись пальцями в густу вологу шерсть.
І підводячи лице до неба, повторювала:
– Пробач мені…
У будинку світилося всього п'ятеро чи шестеро вікон. Спустився сусід, хазяїн Румпеля; поставив йорка на землю поруч із Джиною. Маленький пес здивувався.
– Можна? – запитав сусід.
Катя кивнула. Він сів поруч із нею, пліч-о-пліч; між їхніми ліктями було кілька сантиметрів.
– Ви сьогодні дуже пізно, – сказав сусід. – Я подумав… Краще б вам тут самій не сидіти.
Катя швидко на нього глянула. На його серйозне, відкрите, уважне лице; вона й досі не знала імені цієї людини.
– Я не сама, – сказала вона й заплакала.
* * *
Дорогою до офісу Ірина розжилася на піцу з грибами та на пляшку коньяку. Ліки допомогли: коли від піци лишилося кілька шматочків тіста по краях, а пляшка спорожніла майже наполовину, відьма знову відчула себе людиною.
– Ні слова доброго, – вона роззирнулася. – Ні тобі «спасибі», ні «молодець»… Це ж була моя ідея! Моя! Геніальна! Хоч би похвалив!
Ніхто не відповів. Демона Олега не було в полі зору.
П'яно всміхаючись, Ірина дістала пудреницю. Мигцем поморщилася, побачивши свою фізіономію; наблизивши дзеркальце до очей, оглянула відбиття кухні:
– Агов!
Але демон не відбивався і в дзеркалі.
Ірина пройшла до приймальні. Торкнулася черепа. Ширше розчинила кватирку; демона не було.
– Гей-гей!
Навчена гірким досвідом, вона не поспішала радіти. Повернулася на кухню, зазирнула під стіл і знайшла під стіною пачку сигарет, яку стусаном загнала туди ще вранці.
– Ага!
Допомагаючи собі руків'ям швабри, Ірина витягла пачку. Нігтями під чорним облупленим лаком підчепила сигарету, затиснула в зубах. Клацнула запальничкою. З насолодою закурила…
Нічого не сталося. Ні стусана, ні окрику.
– Слава тобі, Господи, – сказала вона від усієї душі й, переклавши сигарету в ліву руку, широко перехрестилася. – Пішов, гад. Немає його! Слава Богу…
Регочучи, захлинаючись, вона зробила кілька кіл кухнею. Розчавила сигарету в попільниці; стрибала, здійнявши руки до стелі, і бурмотіла невиразно:
– Тепер усе… тепер усе… тепер пішов… усе… свобода…
Задеренчав дзвінок у дверях.
Демони не дзвонять; гадки не маючи, хто це міг би бути, але заздалегідь готова обійняти й розцілувати гостя, Ірина відчинила двері.
Два медики в синьому ввірвались, як ніндзя, і моментально – не встигла Ірина кліпнути – натягли на неї гамівну сорочку. Услід за санітарами зайшла бліда, змарніла Віка:
– Усе добре, Ір. Спокійно. Усе буде добре…
– Гей-гей-гей! – заволала обурена Ірина. – Відбій тривоги! Зі мною вже все нормально, уже все, здорова!
Старший з людей у синьому, пройшовши на середину кухні, роззирнувся. Подивився на півпляшки коньяку, покивав головою; його погляд зупинився на кривому написі впоперек стола: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати»…
– Господи, – простогнала Віка. – Цього я й боялася!
– Біла гарячка, – сказав старший медик. – У машину!
Ірина розсміялася.
Вона сміялася весь час, поки її обережно зводили сходами й пакували в карету «Швидкої допомоги».
* * *
Двоє людей сиділи поруч на лаві у дворі, і поруч перебували ніч дві собаки.
Займався світанок.
Історія друга
Гра в наперстки
– Якщо чесно, то треба мені у відпустку…
Поки спускалися сходами лікарні, Віка все намагалася підтримати Ірину під лікоть. «Невже в мене такий жахливий вигляд? – думала відьма. – Невже я схожа на людину, нездатну здолати трьох сходинок?»
Ледь одійшовши від порога, вона вивільнила руку:
– Сигарети принесла?
Віка простягла їй пачку «Вінстона» й запальничку. Ірина затягнулася; згори, з вікон, затягнутих у фігурні ґрати, на неї дивились із заздрістю.
– Клієнтки телефонували, – повідомила Віка, явно бажаючи підбадьорити. – Одна плакала, дякувала – до неї чоловік повернувся. Друга хоче ще раз прийти – не дотримувалася твоїх приписів, не постувала, тому й досі роботи не знайшла.
– Ага, – безбарвно відгукнулась Ірина.
– На сайт пишуть, нові щодня телефонують… Відпустка, звісно, це добре. Але оренди за офіс ще ніхто не скасував.
«Капіталізм, – похмуро подумала Ірина. – Потогінна система, як у дев'ятнадцятому столітті. Ні тобі оплаченого лікарняного, ні тобі соцпакета, ні профспілкової путівки до санаторію. Працюй, працюй, наче раб на галерах. Бо клієнтура розбіжиться, оренда зжере весь прибуток, а у Віки, до речі, дочка шістнадцятирічна, їй наступного року до інституту вступати…»
Відразу подумки вона роздратовано себе урвала: «А чому це я повинна дбати про Вічину дочку? Що, своїх проблем мало? У мене задниця сколота, повна сумка таблеток, та ще й діагноз під сумнівом. От замкнули б мене до шизарні місяці на три, якої б Віка тоді заспівала? Добре, що згоди на лікування я не підписала, а той факт, що я небезпечна для себе й оточення, у стані ремісії виявити не вдалося. А якби я розказала чесно, що і як зі мною було – застосували б, не вагаючись, статтю двадцять дев'яту про примусове лікування, і сиділа б я в палаті, і з нудьги знімала б вінець безшлюбності подругам по нещастю…
Добре, що я прикусила язика й не розказала їм правди про демона. Не зізналася, хто мені лоба об дзеркало розбив, хто синця під оком поставив. Утім, синець уже майже зійшов…»
– Іринко, – Віка стурбовано зазирнула їй в обличчя. – Ти взагалі як?
– Нормально.
– Ти вибач, раптом що. Я за тебе злякалася. Подумай сама. Припадок, потім лице розбите, неадекватна поведінка, потім ті твої есемески…
– Ти все правильно зробила, – вимушено погодилася Ірина.
– А тепер ти… здорова?
– Сподіваюсь, – Ірина намацала на дні сумки, під капцями в пакеті, перемотаний скотчем паперовий згорток з таблетками. Однією з перших лікаревих версій була «симуляція наркоманки в надії одержати свої колеса…» Помилився ескулап. Ніякої радості від цих таблеток мені нема. Чи їх треба горілкою запивати?
Одна надія – якщо, боронь Боже, знову з'явиться цей… демон на ім'я Олег, – таблетки виженуть його крутіше за будь-який екзорцизм.
– Добре, – вона кинула сигарету повз урну, – їдьмо.
* * *
Якщо чесно, відьмі треба було не у відпустку, а на пенсію.
За три довгі ночі, проведені в клініці, вона встигла багато про що передумати. І, як буває в складних ситуаціях, щохвилини всередині розгойдувався величезний маятник. Праворуч – і вона вірила, що в неї стався нервовий зрив, загострення невідомо де набутої шизофренії, обтяжене маренням. Ліворуч – і вона точно знала, що їй явився натуральний демон – потойбічна істота – чомусь стурбований порятунком самогубці Каті.
Демон досяг успіху, Катю врятовано Ірининими руками, зате рятівниця опинилась у шизарні. Заради справедливості – сама винна; якби відьма не намагалася так затято позбутися демона, не довелось би красуватися в гамівній сорочці.
А якби Катю, зовсім чужу дівчину, врятувати не вдалося?
Ледь задрімавши, Ірина прокидалася на твердому ліжку від страшного сну – вона стоїть на даху, і ноги самі собою роблять крок у порожнечу. Хіба є сумнів, що демон відьми не пощадив би?
А скількох він уже не пощадив?!
«Чому саме я? – питала себе Ірина і щоразу доходила невтішного висновку: через те, що я відьма. Я стою над пеклом, упевнена, що це порожня бульдозерна яма, і за гроші придурююся, що говорю з духами. І раптом із ями вилазить… не хочу знати хто. Він вилазить, бо я говорю з духами, в яких не вірю, але він вилазить…»
Залишившись, нарешті, сама, Ірина довго прибирала в квартирі: збирала, вигрібала звідусіль аркуші, клаптики, обривки паперу, на яких олівцем і кульковою ручкою було написано одне й те ж: «Гро, ти влетіла». Збирала їх, намагаючись не дивитися, скосивши очі, затамувавши подих; зав'язала все у два великих поліетиленових пакети й винесла, хитаючись, на смітник.
Сусідка подивилася співчутливо. За час, проведений у лікарні, Ірина схудла так, що одяг висів на ній мішком. Це для клієнтів добре: у їхніх очах худа відьма краща за ситу.
«Хоча – які там клієнти! Я ж клялася зав'язати!»
* * *
В офісі нічого не змінилося. Хіба що з кухонного стола зникла клейончаста скатертина з написом «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати», а на її місці з'явилися пластикові серветки з голландськими краєвидами: млин, пастушки, корови.
– Дивися, – Віка ввімкнула ноутбук, відкрила для Ірини таблицю. – Цій, цій і оцій я обіцяла перетелефонувати сьогодні о дванадцятій… От зараз і телефонуватиму. Їм треба терміново. Платити готові. Їм тебе рекомендували, розумієш, як справжню відьму.
– Хто рекомендував?
– Колишні клієнтки.
– Ти ба, які ми, – Ірина важко опустилася на стілець.
– Іринко, – Віка сіла навпроти, – я ж говорила з твоїм лікарем. Він каже – нема в тебе шизофренії, йому, каже, весь його досвід підказує, що нема. Він узагалі був переконаний, що ти симулянтка – тільки не розуміє, нащо тобі симулювати.
– Якщо чесно, – Ірина нарешті наважилася вимовити вголос те, що не давало їй спокою, – якщо чесно, Вікусю, треба б мені покинути практику. Якось це все… Це дзвіночок.
Віка помовчала.
– А жити на що? – нарешті спитала.
– Ну, – Ірина подумала, – ти що, роботи не знайдеш?
– Знайду, – Віка насупилась. – Хоча… А ти на що житимеш?
– А тобі хіба не однаково? – Ірина витягла з пачки нову сигарету. – Усі наче подуріли: думають і думають, бачиш, про інших, рятують їх, переживають за них…
– Я за тебе не переживаю, – Віка ображено підібгала губи. – Це твоє власне рішення.
Ірина курила, дивлячись у стелю.
– Я тобі щось винна? – запитала нарешті. – По грошах?
Віка змінилася на лиці. Тонкі губи взагалі зникли, втяглися під шкіру; вона вийняла паперовий блокнот (особливо важливі розрахунки Віка комп'ютерам не довіряла), послинила палець, перегорнула кілька сторінок; показала Ірині.
Ірина так само мовчки витягла гаманець. Відрахувала гроші. У гаманці після цього майже нічого не лишилося.
– Дякую, – біла й сувора, як статуя, Віка сховала гроші й поклала на стіл ключі від офісу. – Сплачені рахунки за електрику в нижній шухляді стола. Щось іще?
Ірина люто затяглася.
– Дякую, – з гірким сарказмом повторила Віка.
І рушила до дверей. Ішла дуже довго, як по злітній смузі – хоч у тісній квартирі від кухні до виходу було близько трьох метрів, не більше.
– Стривай!
Віка з готовністю зупинилась, але обертатися не стала.
Ірина відклала сигарету:
– Ти, той… Шизофренії в мене нема, але нерви не в порядку. Спробуємо… Помаленьку. Ану ж я ще на щось згоджуся?
* * *
– Як листя на дереві, як золото в кришталі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!
Горіла свічка, масно дихали пахощі. Наче нічого й не було, щирився старий череп на столі, вкритому церковною парчею. У кришталевій вазі, дзенькаючи, каталася старовинна жовта монетка.
– Як зірки на небі, як золото в дзеркалі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!
Монета лягла на кругле дзеркальце.
– Як сильна річка притягує струмочки, а море – сильні річки, як жінка притягує чоловіка, а чоловік – жінку, як ніч притягує день, а день – ніч, так щоб і ти, грошику, притягував рублі та евро, долари й фунти, хай прибуде до тебе, і хай буде так завжди!
У пальцях з оновленим манікюром з'явився зелений гаманець із зображенням Бенджаміна Франкліна.