– Я вам співчуваю, – промовила нарешті жінка. – Ви, очевидно, зазнали дуже сильного струсу…
– Але тричі! Тричі!!
– Не хвилюйтесь… Усе минуло.
– Ану ж він… знову?!
– Не хвилюйтеся. Вчетверте таке не повториться… Насамперед вам не слід розглядати те, що з вами сталось, як щось цілком неможливе. Такі випадки рідко, та все ж бувають, це як народження сіамських близнюків, сумно, однак при нинішньому рівні медицини аж ніяк не трагічно… Зараз я вам дам номер телефону, яким ви при бажанні можете скористатися, вам відповість консультант, що спеціалізується саме на багаторазовій небезпеці… Ви записуєте?
– У мене немає ручки, – сказала Паула розгублено.
– Не страшно… Ви будь-якої миті можете передзвонити по цьому телефону, і вам продиктують… Та насамперед – не хвилюйтеся. Знайте, що таке саме вже ставалося з десятками інших людей. Переважна більшість їх прожила довге щасливе життя, але якщо у вас виникнуть нові страхи – ви завжди зможете зателефонувати…
– Якщо прокинуся, – пробурмотіла Паула глухо.
– Спробуйте прийняти легке заспокійливе…
– Добре. Дякую.
Паула повісила слухавку. По той бік вулиці, коло входу в невеликий скверик, стояла й сяяла на сонці чудова доглянута машина.
Паула блідо всміхнулася.
Вона дала зрозуміти незнайомій жінці, що її розради ніяк на Паулу не подіяли, – однак це була неправда.
Подіяли.
Подіяли аж так, що, повернувшись додому, вона насамперед подалась у свою кімнату й ретельно, без усяких зайвих думок, застелила ліжко, яке досі так її лякало.
* * *
– …таким чином відсоток результативної агресії становить на сьогодні три і вісім сотих відсотка. За минулі десять діб виявлено дванадцятеро осіб, чия норма агресивної поведінки перевищувала встановлене число у два й більше разів… Десятьох ліквідовано. Двоє перебувають під посиленим контролем; усі показники за минулу декаду перебувають у рамках норми і дозволяють охарактеризувати ситуацію загалом як стабільну.
Худорлявий жовтолиций чоловічок нарешті підняв очі від блокнота. Його трикутне обличчя було навдивовижу схоже на емблему – емблему Робочої глави, вшиту в лацкан його строгого піджака. Обличчя як емблема – виразне й абсолютно непорушне.
Певний час тривала пауза. Люди, що зібралися тут за круглим столом, чогось чекали. Проте ніхто не хотів починати розмову перший.
– Дякую… – пробурмотів нарешті дебелий бородань, чиє крісло здавалося вищим і вагомішим за інші. – А тепер… що ж. Тепер щодо антивіктимної поведінки. Щодо цього дикого випадку, про який ви згадали… Дикого, оскільки максимальний зареєстрований індекс антивіктимності… сто дев'яносто три, якщо не помиляюся?
– Не помиляєтеся, – неголосно проказала єдина за столом жінка, повна, зі звичайною зовнішністю домогосподарки. Погляди звернулися на неї, а вона продовжила перервану справу – шліфування нігтів маленькою, з тьмяним поблиском, пилочкою.
Чоловік з трикутним обличчям і емблемою на лацкані кашлянув, наче йому зненацька задерло в горлі:
– У нашому випадку – майже триста відсотків, пане координатор.
Бородань підняв брови:
– Тобто? Ви, сподіваюся, цілком виключили випадковість, помилку, ненавмисне перекручування фактів?
Чоловік з трикутним обличчям дозволив собі скривджено стиснути губи:
– Робоча глава помиляється нечасто, пане координатор.
– Слідчий експеримент?
– Імовірно, буде потреба. Проте… не найближчим часом. Спричинення психологічних травм, не сумісних з життям…
Люди за столом засовалися в кріслах, всідаючись зручніше, – так, наче у всіх одночасно затерпли ноги.
– Чи не було нестандартної поведінки з боку хижака? – продовжував допитуватись бородань. – Можливо, незавершена агресія? Чи, навпаки, перевищення припустимого індексу?
Його співрозмовник ледь підняв підборіддя:
– І нам спадало на думку це питання. Спеціальне дослідження підтвердило: хижак діяв стандартно, в рамках своєї особистої норми агресії. Вона в нього досить висока… Інша річ, що саме в цьому випадку перевищення визначити складно – занадто нестандартна, е-е-е, ситуація. Але, треба сказати, ця людина сама пішла на те, щоб дати інформацію… Про всяк випадок ми взяли її під контроль.
– Дивовижна передбачливість, – неголосно зронила жінка. І поклала пилочку на стіл.
– Охоронна глава чимось незадоволена? – поцікавився чоловік з емблемою.
Жінка підвела погляд; на її заплилому, позбавленому косметики лиці сиділи чіпкі, мов гаки, пильні очі.
– Охоронна глава, – жінка говорила недбало, з її голосу можна було подумати, що вона розмовляє з подругою по телефону, – має дані про витік інформації… скажімо так, про можливість такого витоку.
Якийсь час було тихо.
– То можливість витоку чи витік? – повільно перепитав бородань.
– Маніакальна підозріливість, – сказав чоловік з трикутним обличчям, погладжуючи свою емблему, – це необхідна особливість охоронних структур… Факти?
Жінка помовчала, пронизуючи його поглядом. Потім обернулася до бороданя:
– Охоронна просить повноважень для роботи з цією… несподіваною проблемою.
– У нас виникла не тільки проблема, але й можливість, – неголосно сказав чоловік, що сидів навпроти.
У нього було вузьке, смагляве, ледь асиметричне лице, дуже яскраві, ясно-зелені очі й низький, часом аж до глибоких басів, голос. Говорячи, він не зводив очей з екранчика кишенькового комп'ютера – там змінювалися мальовничі поєднання барв.
– Я знав, що Пізнавальна зацікавиться, – з напруженою усмішкою проказав бородань.
– Так, пане координатор. Ми вже зацікавились. Небувалий в історії випадок, небувало високі показники… Пізнавальна просить повноважень для себе.
– Виняткових, – упівголоса додав блідий юнак, що сидів поруч.
– Природно, – смаглявий підняв брови. – Природно, виняткових, Пізнавальна здатна подбати і про спостереження, і про безпеку, і про…
– Охоронна висловлює протест, – голос повної жінки зберігав байдужість, проте очі блиснули так, що бородань у кріслі нервово моргнув. – Це гра з вогнем! Відомі всім нам сили не втратять нагоди… А всяка інформація, що якимось чином од нас витече, рано чи пізно потрапить до них.
– Факти? – скривджено повторив чоловік з трикутним обличчям, звертаючись чомусь до пилочки для нігтів. – Факти, докази, що підтверджують наявність витоку? Чи буде, як того разу?
Смаглявий нарешті відірвав свої зелені очі від барвистих поєднань на екрані. Ледь усміхнувся; подивився собі на руку, потім на повну жінку з очима, як сталевий гак.
– Порушення людських прав… суб'єкта, – він загнув одного пальця на своїй смаглявій руці. – Спричинення травм, не сумісних з психічним здоров'ям… – другий палець. – Репресивні заходи, що суперечать кодексові Триглава… що ще новенького може запропонувати нам Охоронна?
– Вам не слід говорити в такому тоні, Тодіне, – знехотя огризнулася жінка. – Ви чудово розумієте, що ваші дослідження теж не теє… Як ви, цікаво, збираєтесь працювати? Шлях до результату… до того результату, що вас цікавить…
– Який нас усіх цікавить, – холодно зауважив смаглявий.
Жінка вишкірилася, й цей вишкір страшнувато контрастував з м'якими рисами домогосподарки.
– Добрий Лікар використовував методи, що призводили до каліцтв, – ніби нічого й не сталося продовжував смаглявий. – Ми сподіваємося… знайти інший шлях.
Жінка гмикнула, всім своїм виглядом тавруючи співрозмовника за неправду.
– Одне можу сказати напевно, – на обличчі смаглявого не здригнувся жоден м'яз, – дві Глави навколо об'єкта не тупцюватимуть. Або Пізнавальна, або ми втрачаємо свій шанс.
Стало тихо. Чоловік з емблемою Робочої глави нарешті всівся в кріслі й полегшено відкинувся на спинку – немовби все, що буде далі, його не стосувалося.
– Тодіне, – повільно, ніби міркуючи, запитав бородань, – ви справді можете… одержати ТОЙ результат?
– Майже напевно, – пробурмотів зеленоокий, дивлячись на світний екран.
– Ви розумієте, що це означає?
– Розумію краще за вас! – глибокий голос смаглявого прозвучав несподівано різко. – Чудово розумію, що… але якщо ми сховаємо голову в пісок – ми програємо майже напевно! Метод Доброго Лікаря спливе рано чи пізно, а так ми могли б… грубо кажучи, знайти протиотруту. Досліджувати механізм… Донор з'являється раз на сто років! ТАКИЙ донор! Така можливість, а ви…
– Який темперамент, – жінка криво посміхнулася. – Розумію, Тодіне, чого ваші пацієнти так вами захоплюються… А пацієнтки особливо.
– Ви мені лестите, – відгукнувся смаглявий, миттю заспокоюючись. – Але як доказ, це ваше зауваження… небездоганне.
– Ми не зможемо забезпечити герметичність інформації, – жінка міцно стисла губи, одразу ж утративши подібність з домогосподаркою. – Охоронна категорично проти.
– Це її природний стан, – утомлено пробурмотів зеленоокий.
– Не треба, Тодіне, – роздратовано зронив бородань. – Усі нервуються… Ваш проект справді може спричинити руйнування особистості донора?
Зеленоокий мовчав.
Люди за круглим столом чекали його відповіді, але він мовчав, і відблиски барв з екрана робили його мовчання мальовничим, майже карнавальним.
Чоловік з лицем, як емблема, складав білий аркуш паперу. Удвоє, учетверо, увосьмеро, ушістнадцятеро…
Жінка з зовнішністю домашньої господарки тарабанила нігтями по своїй пилочці. На щоках її палали червоні плями.
Блідий юнак за плечем зеленоокого нервово сопів.
Двоє похмурих чоловіків, що сиділи праворуч і ліворуч від жінки, похмурніли дедалі більше.
По периметру великої круглої кімнати йшла, опустивши хвоста, невелика сіра кішка.
Ледь чутно гурчав кондиціонер.
– Починайте, Тодіне, – поволі мовив бородань. – Починайте, але… в разі застосування травматичних методів вам будуть потрібні особливі санкції. Звертайтеся в координатуру.
Жінка рвучко підняла голову – бородань зупинив її порухом руки. Сказав сухо, ні до кого зокрема не звертаючись:
– Повноваження за фактом антивіктимної поведінки передаються Пізнавальній главі і панові Тритану Тодіну особисто. Пізнавальна глава повинна особливо дбати про збереження інформації і по змозі щадити людські права суб'єкта… Усе, панове. До появи додаткових обставин питання цілком вирішено.
Чоловік із зеленими очима відкинувся на спинку крісла. Якщо він і був задоволений – зовні це не проявилося ніяк.
Розділ другий
Розганяй пробіг очима по оберемку ксерокопій, довго вивчав ядучий допис у «Пліткарці», нарешті, гмикнувши, підняв очі на Паулу:
– Мало.
– Скільки було, – Паула прекрасно знала, що цим «мало» відгук про її роботу не обмежиться.
– Довго запрягаєш, Німробець. По верхах хапаєш… Касети від Ковича вже мають лежати отут! – і Розганяй пальцем вказав місце для касет на своєму захаращеному столі.
Паула зітхнула:
– Він хоче особисто з режисером…
– Та мені начхати, що він хоче! Це твоя робота, ясно? Не в «скляночці» каву пити цілими днями і не з операторами женихатися, а розкрити рота, домовитися з Ковичем і принести мені касети!..
Паула спалахнула. Докір був напрочуд несправедливий.
Сьогодні вранці вона справді випила в «скляночці» дві чашечки кави, але тільки тому, що в неї злипалися очі! Тільки тому, що вона до ранку боялася лягти в ліжко й заснула на світанку, в кріслі, за розшифровкою якогось дурного інтерв'ю! І проспала – о щастя, глибоко й без сновидінь – усього дві години чистого часу! Та Розганяй про це нічого не знає, а цілком безпідставно лає за каву і за операторів, бо в «скляночці» Паула зустріла Саву з чотирнадцятого каналу, а Сава її навіть НЕ ВПІЗНАВ!..
Либонь, зміна виразу її обличчя підказала Розганяєві, що цього разу він перегнув. Принаймні інші образливі слова, заготовлені ним для нехлюйки Німробець, так і залишилися невисловлені. Якийсь час Розганяй сопів, скептично дивлячись у вікно, неначе звіряючи побачене з учорашнім прогнозом погоди; потім сказав на тон нижче:
– Півгодини тому я дзвонив Ковичу, і він погодився дати касети. Вирушай негайно; адресу візьмеш у Лори. Я буду вельми вдячний, якщо ти нічого не наплутаєш і не загубиш. Іди.
Паула посопіла, дивлячись у Розганяєві глузливі очі; потім потупилась і сумно кивнула.
У ліфті її раптом наздогнав голод; може, тому, що швидкісна кабіна, несучись униз майже у вільному падінні, завжди якось дивно діяла їй на шлунок. Утім, Паула сьогодні не снідала, а пора була вже обідня, а на першому поверсі широким колом розташувався десяток скляних кафе, тому вона знехтувала недавній Розганяїв докір і зайшла в «Крило грифона», чия назва на всіх поверхах давно звучала як «Кіло батона».
Поспіхом жуючи бутерброд зі свіжою рожевою ковбасою, вона раз у раз злодійкувато поглядала на всі боки – чи не з'явиться за скляними стінами кафе-акваріума жовчне Розганяєве обличчя. За сусідніми столиками жваво базікали: у когось шеф схвалив до випуску серію передач, хтось добув геніальний сценарій, хтось вискочив уперед у рейтингу; потім у «скляночку» ввірвалася ціла юрба, вишукала серед їдців блідого, туманно знайомого Паулі хлопчика й накинулася на нього з поздоровленнями – виявляється, у хлопчика вийшла перша передача, і приятелі стали в чергу заради права потиснути йому руку.
Спостерігаючи за чужим тріумфом, Паула відсьорбнула гарячого чаю, закашлялася й тому проґавила мить, коли малознайомий журналіст – здається, з відділу проблемних програм – надумав сісти за її столик:
– Не заважатиму?
Паула мотнула головою. Бутерброда лишалося менше половини; навряд чи малознайомий журналіст устигне їй завадити. Вона зараз піде.
– А я вас, здається, знаю… Паула. Ви в пана Миреля асистентом працюєте, правда?
Паула здивувалася. У «скляночках» не було звичаю заводити душевні знайомства – по-перше, на роботі, по-друге, на очах… По-третє… ну, не було такого звичаю та й годі. Принаймні з Паулою тут не знайомився ніхто й ніколи.
Вона кивнула – невдоволено і водночас розгублено. Її співрозмовник, навпаки, запалився:
– А мене звати Дод Дарнець, програма «Заборонене питання», ви, мабуть, бачили…
Паула бачила. У «заборонників» був високий рейтинг, хоч передача анітрохи не була розрахована на широку публіку; там не було ні ведучого-провокатора, ні почервонілих зірок, ні оплесків радісної юрби роззяв – серйозний, навіть похмурий імідж, напружене словесне дійство і справді гострі, напрочуд сміливі теми.
Паула не любила «заборонників» – хоч кілька разів, коли Розганяй наполіг, дивилася й аналізувала. І оцього Дарнця, хоч убий, не пам'ятала… Втім, це природно, чорнороби-журналісти потрапляють у кадр дуже рідко.
Її співрозмовник з розумінням усміхнувся:
– Думаю, Пауло, ви не любите нашої передачі.
Вона здригнулася:
– Чому ви так вирішили?
Дарнець сьорбнув зі своєї чашечки:
– Бачите… занадто гострі теми – це все одно що занадто гострі приправи. Хтось любить… Комусь неприємно. І не можна ж усе життя харчуватися самим хроном…
Паула машинально жувала бутерброд.
– І це, Пауло, цілком правильно з вашого боку… Є речі, про які вголос, з екрана, не говорять. І навіть ми не говоримо – не потрібно… Але від нашого мовчання ці, як я сказав, речі з життя не зникають, згодні?
Рожева ковбаса раптом стала Паулі в горлі – така раптова й сильна була тривога. І Дарнець, зрозуміло, все помітив; він розвів руками, ніби демонструючи добрі наміри:
– Ні, Пауло, тобто так, ви правильно подумали, але в цьому немає нічого дивного чи страшного… Я журналіст, проте друга моя робота – консультант у центрі психологічної реабілітації…
Вона нарешті пересилила неслухняне горло й мужньо ковтнула напівпережований кусень.
– Вам дико, що я говоритиму з вами про Печеру. Повірте, справа варта того, щоб цю ніяковість перебороти…