І невдовзі відчув, що холодна невидима сила владно почала тягти його вниз, у морську глибінь. Розпачливо хапав ротом повітря.
«Все… – безнадійно подумав хлопець, – не дістануся до берега. Море заманило мене, щоб втопити. Видно, така моя доля. А свою долю і на швидкому коні не обскачеш…»
Він облишив боротьбу з морем, віддався на поталу хвилям. Що буде – те й буде… А буде – кінець…
І тоді, мовби з туману, виринула перед ним Ольвія.
Зовсім поруч, майже біля себе, побачив юнак її ніжне обличчя із стрілками брів, побачив очі, що світилися для нього, як дві теплі, дві найрідніші зорі…
– Ольвіє! – крикнув він, все ще не вірячи побаченому. – Радість моя… Я не здамся. Я здолаю море, щоб повернутися до тебе. Я повернуся, вір мені… чекай… чекай…
Серце знову забилося, кров гаряче завирувала у жилах, несучи захололому тілу нову силу і віру в перемогу. Образ коханої, що виник перед ним, надихнув, збудив жагу життя.
Ясон дістався берега. Як він здолав море, як плив – не пам'ятає. Перед ним невідлучно маячила Ольвія, манила, звала на берег. Вибравшись на прибережний пісок, лежав безсилий, з сльозами на очах шепочучи дороге ім'я коханої.
І відчув Ясон серцем, що то було йому знамення, що Ольвія на далеких берегах Понту кличе його, не докличеться, і якщо він зараз, негайно, не повернеться додому, то втратить кохану назавжди.
Вранці, нікому не сказавши й слова, він побіг у Пірейську гавань, і – о щастя! – в гавані лаштувалась до далекого плавання торгова трієра, котра мала везти в Ольвію амфори з оливковою олією і вином, посуд та інші товари.
До науки Ясон не повернувся, його взяли моряком на трієру.
У полудень, діждавшись попутного вітру, тріпочучи вітрилами, трієра вже виходила з гавані. Востаннє глянув Ясон на Афіни, де він провів цілих два роки. Ось вже залишився позаду мис Суніон з мармуровими колонами храму морського бога Посейдона, й місто наче відпливало, зливалося з морем, аж доки й не зникло з обрію назавжди.
І прощай,
Попереду були тижні і тижні далекого і небезпечного плавання, попереду була Ольвія – місто й кохана.
Суму прощання із сонячною Елладою не було, була радість зустрічі з Ольвією…
Коли вранці трієра з попутним вітром входила у гавань рідного йому міста, Ясон ладен був кинутись у воду, щоб плавом, швидше дістатися берега. Надто повільно впливала трієра у гавань, її вітрила то обвисали безпомічно, то знову тріпотіли. Гребці налягали на весла, та швидкість від того не дуже збільшувалась.
Ясон прикипів до борту, подумки підганяючи трієру, і до болю в очах вдивлявся в знайомі обриси гавані і міста… Погляд його метався берегом, шукаючи дівчину в білому платті, – мусить його Ольвія зустрічати, мусить. Вітрильники раніше примчали у місто, сповістили про прихід трієри. Вона забарилася, чекаючи потрібного вітру, а вітрильники легкі, їхнім вітрилам вистачило й малого подиху.
Тож Ольвія знає про прибуття трієри, а знаючи, вийде зустрічати, неодмінно вийде.
І він вдивлявся й вдивлявся в знайомі обриси гавані, але дівчини у білому платті поки що не бачив.
«Зараз вона прибіжить, зараз…» – думав він, і радісна усмішка блукала на його засмаглому, обвітреному обличчі.
Дивився на гавань, що повільно наближалася до нього, й пригадував: дітьми вони любили приходити сюди, щоб зустрічати далекі заморські судна. І було так хвилююче, незвично, коли в гавань, тріпочучи білими вітрилами, входила трієра. Побравшись за руки, Ясон та Ольвія годинами простоювали мовчки у гавані, дивилися на різні дива, і здавалося їм, що вони самі потрапили у загадкові заморські краї…
Раби, наче мурашва, ланцюгом, що не мав кінця і початку, снували з берега на судно і з судна на берег з мішками за плечима, носили корзини, амфори…
Скрипіло дерево, ревіла худоба, кричали люди, а над усім цим гамором безпечно кружляли білі чайки. І Ольвії здавалось, що то линуть над морем її мрії…
Любили вони дивитися, як вивантажують товари. І чого там тільки не було: чорнофігурний посуд із Аттики, вино з островів Родосу, Самосу, фрукти з Єгипту, з островів Егейського моря…
Якось Ясон признався їй:
– Виросту – буду мореплавцем. У далекі країни світу поведу трієри.
– А я? – здивовано озивається Ольвія. – Мене кинеш?
– А ти… ти будеш мене чекати із заморських країв! – палко вигукував він. – Я див тобі знаєш скільки привезу. То будеш мене чекати? Будеш?..
Він трепетно чекав її відповіді і не мигаючи дивився на неї блакитними чистими очима. І вона, ніяковіючи й гублячись, відповіла йому пошепки:
– Буду…
І Ясону завжди вчувався її голос, завжди, всі ці роки бриніло в душі оте коротке клятвене слово: «Буду».
Вчувається воно йому й зараз, вчувається у шумі хвиль, в чаїному кигиканні, у посвисті вітру, в тріпотінні вітрил…
Трієра нарешті пришвартувалася в гавані.
Дівчина у білому платті так і не прийшла його зустрічати.
Стрів Ясона батько, полемарх Керікл.
– Але ж і витягнувся ти за два роки афінського життя! – вигукнув він і обіймав сина та стискував його плечі, поляскував по плечах. – Ач, який красень! Аж замилуєшся тобою. Зовсім уже дорослим став, зовсім.
І, не даючи йому й слова мовити і слова запитати, квапно говорив, говорив:
– Ну, розказуй, розказуй, як там в Афінах? Чому ти навчився за два роки? Чим збагатився? Що бачив у далеких краях?..
У єдиному оці батька спалахувала радість зустрічі з сином, але десь за тією радістю стояли тривога, і біль, і відчай… І син вловив ту тривогу в батьковім оці, і тривога стисла його серце. Що сталося? Чому це батько – взагалі неговіркий – так багато говорить, говорить… Наче боїться, що син його щось запитає…
– Батьку… – насторожено сказав Ясон. – Ти щось таїш від мене, бо надто багато говориш. Я відчуваю тривогу й біду… О, тепер ти й зовсім замовк… Говори, батьку, говори…
Керікл ураз наче зів'яв, згасло його єдине око, і Ясон побачив, що батько за ці два роки дуже постарів, жахливі шрами на його обличчі проступають тепер ще різкіше, більш впадають в око, і на них боляче дивитися.
– Ну чого ж ти, батьку мій? – І син обняв батька за плечі й намагався зазирнути в його око. – Я повернувся, все буде добре. Тільки скажи мені… зараз же скажи, негайно скажи… що сталося? Чому в тебе сум на серці? Чому ти з жалем на мене дивишся? Говори!..
– Ольвія… – видихнув батько і похилив голову. – Її вже немає, сину. Ольвії немає. Чуєш?..
– Чую. – Але до нього ще не дійшов зміст тих страшних слів, і він поволі оговтувався. – Як – немає?.. Що ти кажеш?..
– Немає! – крикнув батько.
– Померла?.. – зойкнув син. – Загинула? Коли? Як? Від чого? Чому?.. Та не мовчи, не мовчи… Померла?
– Гірше, сину, зовсім гірше. Померлу ми б оплакали і… Та що казати. Гірше… Але так треба було. Розумієш, так треба було. Треба.
І щось почав бурмотіти про інтереси міста й ольвійського поліса, а ті інтереси, мовляв, вище людини, і на них треба зважати. От Родон і зважив, і вирішив, що так буде краще для поліса і народу.
– Я нічого не збагну, – потемнів на лиці син. – Про які ти інтереси міста і поліса говориш? До чого мені ті інтереси? Я питаю тебе за Ольвію, що з нею і де вона?
– Синку, будь мужнім. Немає вже Ольвії, дочки Родона, а є жона скіфського вождя.
І вигукнув у розпачі:
– Вона пішла, щоб зміцнити стосунки греків із скіфами! Отак, сину… Негадано все це сталося, несподівано. Така, видно, твоя доля. А свою долю не поміняєш на іншу, на кращу.
– На кращу, на кращу… – бурмотів Ясон. – А краще було б, аби я зовсім сюди не повертався!
Керікл знову щось почав мимрити про вищі інтереси міста і поліса, про дружбу греків та скіфів… Та що було сину до тих вищих інтересів? Йшов з батьком вулицею, що вела з Нижнього у Верхнє місто, йшов, а міста не бачив. Вітався із стрічними, щось їм відповідав, навіть на запитання, а як там Афіни, хвалив Афіни («О, Афіни!…» – багатозначно вигукував), до когось посміхався, комусь тиснув руку, з кимось розкланювався, комусь казав, що місто змінилося в кращий бік, що небо ще голубіше над ним, а лелеки ще завзятіше клекотять, але все те механічно робив і балакав, а сам нічого не бачив і не чув. Бо йшов наче вві сні, і все йому здавалося, що ось-ось вибіжить навстріч Ольвія, посміхнеться, простягне йому руки, і все справді виявиться сном – жахливим, страшним, але сном. І батько посміхаючись термоситиме його за плечі:
– Та проснись же, сину!.. Ольвія прийшла тебе зустрічати.
Але те пробудження чомусь так і не наставало.
Вже вдома Ясон ніби отямився, заусміхався до батька, забігав по кімнатах, дивувався, що нічого тут не змінилося за час його відсутності, а потім зненацька вигукнув:
– Як я його ненавиджу!!
І батько не питав, кого, бо знав, кого тепер ненавидить син. А тому знову (вкотре!) завів свою стару пісеньку про вищі інтереси міста, поліса і народу…
Розділ п'ятий
А де моя Ольвія?..
…І Родон відчув, що він боїться.
Він, Родон, який ніколи не знав, що таке страх, раптом став боятися. І кого? Чого?
Зустрічі з полемарховим сином, котрий повернувся з Афін і в кожну мить може прийти до нього і запитати: а де моя Ольвія?
І Родон лякався тієї зустрічі, бо сам не знав, де його Ольвія. Вірніше, боявся не зустрічі, а першого погляду Ясона, перших його слів. Потім буде легше, але перших слів він боявся. А може, навіть і не боявся, боявся – не те слово. Просто Ясон роз'ятрить рану в душі архонта, і він, архонт, втратить спокій… Хоча… Хоча спокій він уже втратив, і рана в душі його ятриться і не заживає. Не хотів він віддавати єдину дочку в чужі, незнані степи, але так треба було. Обставини вищі за його, батьківські, почуття. І він підкорився їм. Бо він не просто батько, він ще й архонт і мусить перш за все дбати про поліс, про місто, про городян, їхнє теперішнє і майбутнє, а вже потім думати про себе.
Чи зрозуміє це полемархів син? Не просто полемархів син, а син його побратима, котрого він любив як свого рідного і почувався б щасливим, аби він побрався з Ольвією, аби Ольвія жила в полемарховім будинку, а не в шатрі скіфа. Але так сталося… Обставини…
Скільки минуло часу звідтоді, як скіфи забрали Ольвію, він не знав. Час для нього зупинив свій плин. Чи, навпаки, надто швидко плинув… А мабуть, таки швидко, бо здавалося, що Ольвії вже немає цілу вічність. Ніколи не думав архонт, що так тяжко доведеться йому без дочки. Доки вона була поруч, в будинку, він якось і не думав про неї, бо вона – була. А тільки її не стало… Ох, як йому стало важко. А ще тяжче буде полемарховому сину.
Керікл розуміє, що він, архонт, не міг інакше вчинити, а хіба збагне його Ясон? Він прийде і неодмінно запитає: а де моя Ольвія?..
І полемархів син прийшов, став перед ним, стиснув кулаки і, дивлячись потемнілими очима в очі архонта, гнівно запитав:
– Де моя Ольвія?..
– Твоя?.. – вчепився за слово архонт, і від того стало трохи легше при перших митях зустрічі. – Чому це вона твоя? Хіба я тобі віддавав свою дочку? Чи дарував? Чи брав з тебе викуп за неї, а тоді обманув тебе? У вас було спільне дитинство, юність, і тільки. Вона моя дочка, і я…
– Вона – моя!!! – крикнув Ясон, не тямлячи себе. – Самою долею судилась мені!
I архонт незчувся, як у нього вихопилось:
– Так, вона судилась тобі, але… але обставини часом бувають сильніші за нас. Обставинами керують боги, а не ми – люди.
– Тільки не говори мені, архонте, про вищі інтереси міста і поліса, про зміцнення стосунків між греками і скіфами. Мені про це батько гудів і гудів. Але то все дарма, серце моє не хоче слухати цих слів. Серце питає: де Ольвія?
Архонт похмуро мовчав.
І тоді Ясон викрикнув йому в лице, викрикнув з ненавистю, із гнівом, що сліпив його в ту мить:
– За золоті дари віддав дочку скіфам, архонте?!! За породистого коня?!! Ну, золото, розумію… А навіщо архонту кінь? Чи, може, архонт вже й до народу буде з'являтися тільки на коні? Ах, яка врочиста мить: архонт на скіфському коні в'їжджає на агору, ольвіополіти вітають свого архонта!..
Родон дивився на полемархового сина вражено, з подивом, наче вперше його бачив.
– Твій гнів засліплює твій розум, тому ти й верзеш несусвітне. Але я не гніваюсь на тебе, я розумію тебе. На твоєму місці я теж так би кричав. – Архонт замовк. – А де Ольвія тепер? Якби я знав, де вона тепер, де моя дочка, – глянув на Ясона важким, колючим поглядом. – Що тобі ще говорити? Словами тут нічого не зарадиш. А того, що сталося, не повернеш назад і не переграєш. Немає вже твоєї Ольвії, полемархів сину. Немає і не буде ніколи. А був сон, і вона тобі снилася. От і все.
– Це схоже на сон. – В Ясона безпомічно опустилися руки, і він тяжко-тяжко зітхнув.
Архонт ніби з жалем глянув на нього.
– Чим тебе пригостити в моєму домі, полемархів сину?
– Дякую!.. – різко вигукнув Ясон. – Архонт мене вже пригостив. Ситий ось так, – провів ребром долоні по горлу. – До кінця своїх днів не забуду.
– А ти думаєш, те, що сталося, я забуду? – глухо запитав архонт. – І старість моя буде тяжкою. А ти… ти тільки починаєш жити. У тебе попереду життя та життя. А час, як відомо, все лікує.
– Аби твої поради, архонт, та лікували рани.
– Не будь злим. Зло ще нікого не прикрашало.
– А від чого мені бути добрим?
– У місті багато дівчат. Вродливих.
– Але немає серед них Ольвії!
– Так, немає, – згодився архонт.
– Я ненавиджу тебе, архонт, – вигукнув Ясон.
Родон навіть не ворухнувся.
– Я заслужив твою ненависть, тому сприймаю її як належне.
Ясон повернувся і вийшов з покоїв ще з важчим серцем, аніж раніше. Він не сподівався на розмову з архонтом, билася навіть думка: поговорить з архонтом, і, може, що зміниться? Була така думка, хоч і розумів, що вона – наївна. Нічого вже не зміниться, та й не може змінитися.
Архонт ішов слідом за ним. Вже в дворі Ясон запитав:
– У якому краї Ольвія? У яких скіфів?
– Тапур – вождь кочових скіфів.
– Де вони? Кочовики?
Архонт розвів руками.
– Степи безмежні, а скіфи кочують, на місці не стоять. Хіба я знаю, де вони тепер?
Ясон ступив крок до архонта і, дивлячись йому у вічі, твердо мовив:
– Не ховай від мене Ольвії, архонте! Я все одно знайду тих проклятих скіфів і того Тапура, який її захопив. І Ольвію знайду. Чуєш, архонте, знайду!
В ті дні Ясон шукав собі коня.
Що б він не робив, чим не займався, а все думав про коня. Дістати б прудкого коня, кинутись у степи, і – вірилось! – він би знайшов скіфів, він би виручив із біди Ольвію. Навіть коли з батьком ходив у некрополь відвідати матір, навіть коли стояв біля її могилки, все думав і думав про коня і вірив: знайди він коня – знайде й Ольвію.
Йому навіть снився кінь – баский, крилатий. Сідав на нього юнак і летів над степами, і крилатий кінь мчав його, мчав його попід хмарами, і вже бачив він унизу скіфів… Але в ту мить прокидався…
І розумів, що все те – задумки з конем – дитяча задумка. Питав у батька про той день, про той останній день, коли скіфи забрали Ольвію. Як вона до них пішла? Із сльозами чи з радістю?..
Батько не хотів того казати, аби не пекти синове серце, але син наполягав, і батько змушений був йому розказувати:
– Скіфи тоді стали табором за містом. Примчали і стали зненацька. Всі переполошилися – тисяча-бо скіфів! На прудких конях. А вони нап'яли для свого вождя шатро, запалили багаття. Їхні вершники сюди й туди носилися на рівнині, залітали в місто. А потім їхній вождь прислав до архонта сватів із багатими дарами, й архонт…
– Не треба далі, – прохав син. – Я й так знаю, що архонт продав дочку за багаті дари, а тепер посилається на якісь обставини…
– Але справді обставини, – почав було батько, та син знову його спинив:
– Кажу, не треба про це… – Помовчав. – Ти розкажи мені, як Ольвія ішла до скіфів…
Була вона у скіфському вбранні: у червоних шароварах, малиновій куртці, на голові – башлик, з-під якого розсипалося по плечах каштанове волосся…
На поясі – акінак.
У руках – нагай.
В очах – сльози.
У серці – відчай.
А скіфи підійшли ближче до міста, щоб належно зустріти дочку архонта. Тисяча вершників стала перед містом стіною і чекала її.
Чим ближче підходила Ольвія до стіни вершників у чорних башликах, тим повільнішими ставали її кроки. А скіфи ніби самі пливли їй навстріч – бородаті, чубаті, смагляві, білозубі…
Страшні, незнані, незбагненні.
Хижі.
– Ой мамочко… – вихопилося в неї, і дівчина в розпачі спинилася і навіть було зробила крок назад.
І тоді від ольвіополітів, котрі її проводжали, хтось підбадьорливо гукнув: