– Для… чого?.. – жахнулася Ольвія. – Господи, яке варварство!
– Так то ж рабиня, – здивувався Тапур. – А раб не людина, з ним можна що завгодно робити.
– Але для чого… очі?
– Зрячий може втекти при першій же нагоді, а сліпий вірно служитиме хазяїну. Такий звичай наших дідів і прадідів.
– І що?.. Нещасній викололи очі?
– Звичайно. Кажу тобі, ми так завжди робимо, і тут немає нічого дивного. Ми ж не вільним виколюємо очі, а рабам. У мене, наприклад, теж є сліпі раби, та ти їх сама побачиш. От і Ор велів тій рабині виколоти очі. Але щось там не так сталося, і рабиня згоріла у гарячці. До ранку й померла. Мабуть, вона дуже слаба була. От у Скіла й пропало півкобили. Скіл за ті півкобили і впав духом. Він уже не міг завести свій табун, і йому нічого не залишалося робити, як до скону своїх літ пасти табуни мого батька. І тоді Скіл узяв лук, стрілу, прийшов до шатра мого батька і крикнув: «Вождь Ор, вийди, я приніс тобі гостинця». Батько вийшов із шатра і каже насмішкувато: «Якого ж ти мені гостинця приніс, як у тебе було півкобили і ту ти втратив?..» – «А ось якого гостинця!..» – вигукнув Скіл, натягнув тятиву лука і пустив моєму батькові стрілу в груди. А сам кинувся тікати. А батько мій крикнув йому вслід: «Не тікай, Скіле, я вождь, і мені не пристало ганятися за якимось там пастухом». Тоді Скіл зупинився і каже: «Викликай мене на герць!..» Батько мій зареготав: «Забагато честі, щоб вождь викликав на герць останнього пастуха! Такого ще ніколи не було в наших степах». Скіл аж розгубився, бо ждав від мого батька чого завгодно, тільки не таких слів. «Але ж я тобі, – сказав він, – пустив стрілу в груди». – «Тобі це приснилося, нікчемний пастуше», – сказав батько і повернувся в своє шатро. Звідтоді Скілові так і здавалося, що то йому все приснилося… Ну що він пустив стрілу вождю Ору в груди. Він уже й сам вірив, що то був всього лише сон… І після того він ще дужче боявся вождя Ора. Ось яким гордим був мій батько. Для нього ліпше смерть, аніж неслава, що якийсь там пастух пустив йому стрілу в груди. Стріла була із двома шипами і глибоко застрягла у грудях батька. Він не зміг її вийняти, а кого-небудь попросити це зробити не зважився. Щоб по стрілі не дізналися, чия вона… От який він був гордий. Так і носив у собі ту стрілу. Дужий він був і міцний, як дуб біля Борисфену. І стріла та заросла в його могутніх грудях, і все б закінчилося добре, аби стріла та не була мідною. Мідний наконечник у грудях позеленів, і батько невдовзі помер… Я став гадати: від чого помер такий здоровий і сильний чоловік, як мій батько? Оглянув його тіло і знайшов слід від наконечника у грудях. Я вирізав його акінаком, то був наконечник Скіла. Адже кожного скіфа можна взнати по наконечниках його стріл. Взагалі у Скіла, крім ремінного наконечника, більше не було нічого, але один наконечник він виміняв мідний. Ще й хвастав: півкобили, каже, є, мідний наконечник є, лук є, скоро, мовляв, забагатію. Матиму свій табун, і наконечники моїх стріл будуть тільки мідні. Його так іноді й дражнили: Той, у кого аж один мідний наконечник!
Ось так я дізнався, що той мідний наконечник – то Скілів. Я велів схопити того злидня, він і зізнався у всьому, як було. Я велів прив'язати його до хвоста дикого коня тарпана і пустити коня у степ, поштрикавши його перед цим списом. Тарпан як шалений кинувся геть і поволік за собою того харпака… А вождя Ора я поховав он у тій могилі.
І показав нагаєм на могилу, над якою кружляв орел. Тінь його носилася по зеленій ковилі. Тапур, прикусивши губу, сторожко спостерігав за орлом.
– Батько й досі не полишає надії повернутися у цей світ, – зітхнув він, і в його голосі відчулося невдоволення. – Певно, у нас краще, аніж у світі предків.
– Звідки ти знаєш, чого він хоче? – здивувалась Ольвія.
– Над його пристанищем літає орел, – пояснив Тапур. – То його Ор підманює, щоб він приніс йому Борисфенової води у дзьобі.
– Ну й що?
– Хіба ти не знаєш, що вожді завжди повертаються із того світу, якщо ковтнуть хоч краплину Борисфенової води? От і вождь Ор хоче повернутися сюди.
– Це добре?
Тапур якось дивно глянув на неї.
– Повернувшись у білий світ, Ор відбере у мене владу і знову стане владикою над кочовиками. Але я влади нікому не віддам. Навіть рідному батькові. Тому хай Ор краще не повертається, його дні у цьому світі вичерпані, і він свою чашу випив до дна.
Чим ближче під'їздили вони до могили, тим більшою і грізнішою вона ставала, наче виростала із землі. Ольвія знала, що у скіфів по висоті і величі могильного кургану можна визначити, хто лежить під ним у гробниці та яке становище займав небіжчик за життя. Жінок, дітей, наложниць та рабів скіфи ховали просто, у простих ямах, і курганів над ними не насипали, якщо ті жінки та діти були незнатних родів. Загортали яму, і все. І ті могильні горбики швидко зрівнювалися з поверхнею степу, заростали ковилою і назавжди щезали. Дрібним був небіжчик за життя, не виділявся ні багатством, ні військовою кметою, то для чого його виділяти курганом після смерті? А ось воїнам вже насипали кургани, невеликі, скромні, але нагортали. В яму клали лук, стріли, акінак, глиняну чашу – от і все. А вже над старійшинами родів і племен, над прахами знатних мужів з'являлися високі кургани, ще вищі – над вождями та їхніми синами й родичами, а ще вищі – над царями. Їм нагортали такі високі кургани, що коли під'їдеш до його підніжжя та глянеш на вершину, то треба так голову задирати, що й башлик на спину впаде… І стоять ті кургани віки та віки, й стоятимуть ще віки та віки… Тисячі літ стоятимуть.
– Вищої могили за могилу мого батька немає у цих краях! – гордовито вигукнув Тапур. – Вищі кургани є тільки у краю Герр[13], де ховають самих царів.
І Тапур почав розповідати Ольвії, що, за прадавніми звичаями його народу, тіло померлого вождя бальзамували, одягали в найкраще вбрання, клали на візок і сорок днів возили по родичах покійного, по підвладних родах і племенах. Чому сорок днів? Цього Тапур не знає, але возити треба сорок днів. Так велить звичай предків, а звичаїв треба дотримуватись. Коли з'являлась жалобна процесія в кочовищі, всі виходили їй навстріч, на знак скорботи скіфи обрізали собі волосся, дряпали обличчя, часто калічили себе, щоб показати, як вони горюють за померлим, щоб цар чи вождь і на тім світі пам'ятав про їхню вірність.
Об'їхавши всіх родичів, всі роди й підвладні племена, процесія поверталася до землі Герр. Де земля Герр? Там, махав Тапур нагаєм кудись у степ, далеко звідси, аж на самім краю скіфської землі. Там протікає річка Герр, і там живе народ, який так і називається – герри. Вони визнають скіфів за своїх владик, у їхньому краї скіфи й ховають своїх царів, вождів та дуже знатних мужів і прославлених воїнів… А вже за життя Ора возити знатних небіжчиків у землю Герр перестали, а почали ховати їх там, де вони кочували і де їх наздогнала смерть. От і Ора Тапур не повіз у землю Герр, а поховав у цих краях. Тут кочував тоді Ор із своїми племенами, тут він зустрів свій останній день, тут його й велів поховати Тапур.
– О, ставши вождем, я відрядив Ора у світ предків з усіма почестями, на які він заслуговував. Рідко кого з вождів так ховали у цих краях! Яму викопали у сім людських зростів, а збоку вирили підкоп довжиною у п'ять людських зростів. Обіклали його камінням. Там у саркофазі й поклали Ора, його каптан так і сяяв од золотих бляшок, ще я поклав йому меч у золотих піхвах. Пояс його теж у золотих прикрасах, горить і сагайдак, обкладений золотом. На шию небіжчику наділи золоту гривну. Рядом поклали ще один одяг у золоті, поставили бронзовий посуд і великі казани, щоб Ор на тім світі варив м'ясо, поклали амфори з винами, чаші поставили золоті й срібні. І це ще не все! – гордовито вигукнув Тапур. – Сорок відбірних коней велів я закопати в боковій ямі, щоб вождь Ор мав на чому їздити у світі предків. П'ятеро конюхів лягло, десять рабинь пішло в могилу Ора! Ще й у ноги йому семеро задушених слуг кинув. От! І збруя у коней теж вся у золоті. От як я відрядив свого батька у той світ! Далеко в степу видно його могилу! Довго скіфи возили землю, доки насипали такий високий курган. Коли курган насипали, на кургані провели тризну, пили і їли у славу Ора, а потім вбили п'ятдесят слуг і стільки ж коней. Вбитих насадили на кілки, щоб слуги були на конях, і розставили їх навколо кургану, а потім навозили землі ще… О, далеко видно у степу могилу Ора! їдуть скіфи, питають: чия ж то могила? Вождя Ора, одказують, то син його, Тапур, так поховав батька. Все літо мої люди возили землю до могили Ора, а я казав ще і ще. Тепер могила найвища у цих степах. Кращих каменотесів я знайшов, і вони вправно вирубали Ора із каменю. Он він стоїть на могилі, кам'яний Ор. Хто йому все те поставив? Тапур. І про Тапура всі в степах говорять. І ще довго-довго розповідатимуть. От! Бачиш, з кургану дивиться на нас кам'яний Ор. Нас зустрічає. Ара-pa, батьку! – крикнув Тапур на все горло. – Ара-ра-а!!!
– …ара-ра-ра-а-а… – понеслося степом.
– То голосом луни озивається із того світу мій батько. Він ще пам'ятає клич свого роду!
Ольвія відчула, що їй стає не по собі, коли під'їхали до могили. Яка ж вона страшна! Скільки людей велів задушити Тапур для Ора! О боги, які жорстокі ці скіфи! Вона ще ніколи не чула, щоб у греків щось подібне траплялося.
– Так треба, – мовив Тапур, – повелитель мусить бути і на тім світі повелителем. Та й чи не все одно рабам, де їм слугувати вождю: на цім світі чи на тім?
Під'їхали ближче.
Могила здіймалася високо і широко. На її вершині вросла у траву кам'яна статуя Ора, неоковирна, грубо витесана із каменю. Ор сутулий, в гостроверхому башлику, руки на животі складені, на світ білий спідлоба дивиться… За поясом стирчить нагай, висить акінак. Грубезний камінь лише підкреслював могутність померлого вождя, навівав страх, адже навіть у світі пращурів Ор все одно могутній і знаний!
– Батьку мій, великий вождь Ор! – крикнув Тапур, зупинившись біля підніжжя могили. – Це я, твій син, Тапур, приїхав до тебе у гості. Подивись у білий світ, тебе вітає твій син Тапур. Як тобі живеться у тім світі? Ти всім задоволений, великий вождь?
І вмовк, прислухаючись. Він мовчав якусь хвилю і хмурнів. Але виду не подав.
– Ти незадоволений тим світом? – запитав Тапур. – Але ж я відрядив тебе туди з усіма почестями, і могила твоя найвища у наших краях. Чому ж тобі бути невдоволеним?.. Поглянь краще на твого сина і на його нову жону, котру він роздобув собі у греків. Сам грецький архонт віддав мені свою дочку!
Толочачи ковилу, коні легко винесли їх на могилу, аж до почорнілої грубезної статуї вождя.
Лице Ора надуте, губи відкопилені, і на білий світ він дивиться пихато.
– Таким гордим Ор був і за життя, – сказав Тапур. – Його погляду всі боялися. Один лише голяк Скіл не злякався.
Ольвії здалося, що грубезна каменюка ворухнула надутими губами: чи плямкнула, чи хотіла щось сказати. І їй стало страшно, і вона поспішно опустила очі.
– Подивися, Ор, на мою грецьку жону! – весело вигукнув Тапур. – Вона дорожча мені за найдорожчого коня! Вона народить мені сина-орла, і я залишу для нього ці степи і табуни свої! Ти мене чуєш, Ор? Твої губи надуті. Чому вони надуті? Ти чим незадоволений? Подай же голос, чи подобається тобі моя жона?
І вмовк прислухаючись, ніби чогось чекаючи.
Зненацька по той бік могили свиснув бабак.
– Чую!.. – стрепенувся Тапур. – Чую посвист бабака. Ор подає знак, що йому сподобалась моя грецька жона. Він схвалює мої задумки.
– А де твоя мати? – запитала Ольвія, коли вони, спустившись з могили, помчали рівниною до війська.
– Не знаю, – неохоче відповів він. – Напевне, десь блукає у світі предків. Коли помер вождь, мати, а вона тоді була молодою та гарною, мусила іти за ним у світ предків. А їй дуже хотілося жити тут, у білому світі.
– І… що?
– Утекла. Вона виявилась боягузкою. Злякалася, що їй залізним цвяхом проб'ють лоба і покладуть у могилі поруч з Ором. Щезла вночі. Куди вона хотіла тікати – не знаю. Знайшли її через три дні. Точніше, знайшли те, що лишилося од неї. Її пошматували вовки. За те, що не захотіла іти з вождем у той світ. Вона й пішла у той світ, але без почестей. Кістки її й досі десь валяються у степу.
– Як ти смієш так… про свою матір? – вражено вигукнула Ольвія. – Невже ти такий… жорстокий? Байдужий до чужого горя?..
– Мати порушила закон предків, – відмахнувся він від її слів. – Вона не захотіла йти за своїм чоловіком у той світ. От за це її вовки й покарали. Тільки й того.
Ольвії здалося, що в ту мить над степом пролетіла шквиря – і все тіло її взялося наче кригою.
«Я теж… стану дружиною скіфського вождя, – мигнула розпачлива думка. – Що як раптом з Тапуром… Або у сутичці загине… Невже й мені проб'ють цвяхом чоло і кинуть мене у яму?..»
Яким підступним, страшним і жорстоким видався їй у ту мить скіфський степ!..
Розділ восьмий
Правнуки Тала
Кожний вільний скіф спершу навчиться їздити на коні, а вже потім – ходити. Так було споконвіку, звідтоді, як хитрий Тал здобув скіфам Владу над дикими кіньми. І так буде завжди, допоки скіфи житимуть у цих степах.
Про це, їдучи верхи у голові свого війська, співав Тапур.
Скіф не чекає готової пісні, він сам її, залежно від настрою, творить і співає. А співає про все, що побачить у степу. Їде собі, похитується в сідлі, дорога довга, рівнини одноманітні, тож вершник і співає… Пролетів орел над степом, скіф співає про орла, який пролетів степом, шмигнула зеленою травою руда, аж вогниста, лисиця, скіф і про лисицю вогнисту у зеленій траві заспіває. Про що думає – те й співає. Що на серці має – про те й співає. Радість – співає, гнів – співає, удача – співає, невдача – теж співає… А Тапур про коней любить співати, бо коні для скіфа – то все. Бо скіф без коня, що степ без сонця, земля без дощів. Пішки далеко не підеш у степу, на сусідні племена за здобиччю і рабами без коня не нападеш, і битися пішому – не те, що верхи… А колись у скіфів не було коней. Гай-гай, як давно то було, тільки-но білий світ народжувався, а перші скіфи з'явилися у цих степах. І було тоді у степах повно-повнісінько диких коней. Куди оком не кинь – всюди табуни, та тільки не підступишся до них – дикі коні, як звірі, близько до себе не підпускають!
Як же вкоськати, як приборкати диких коней? Зле у степах без коней. Як без рук чи без ніг!
От один скіф, його звали Талом, почув, що буцімто у степу є цариця-кобилиця, повелителька степових коней. Слухаються її коні, і має вона Владу над кіньми. І забаг Тал роздобути оту Владу над кіньми і рід свій у сідла посадити. Тож гайнув він на пошуки тієї цариці-кобилиці. Довго-довго блукав степами, з сил уже вибився, але вперто йде і йде. Бо сказав своєму роду: без Влади над кіньми я не повернуся! А був він упертим і коли чого хотів, то не шкодував і себе. От дійшов він до Глибокої балки, на дні якої біг струмок. Там і жила цариця-кобилиця. Глянув на неї Тал – волосся йому на голові сторч стало. Голова у білої кобилиці – жіноча, а все решта – як у коня. Коли мчала степами цариця білих коней, то земля двигтіла і гул такий ішов, що птиці з неба од того гулу мертвими на землю падали. Балки та яри у степах – то сліди тієї цариці-кобилиці, то вона під копитами своїми їх полишила.
– Чого тобі, скіфе? – сердито питає та цариця. – Як ти смів на мої очі з'являтися?
Тал поборов страх, вклонився і каже смиренно:
– О велика і грізна царице степових коней! Славна мати-кобилице роду конячого, прохаю тебе і увесь наш скіфський рід прохає: дай нам Владу над кіньми, бо не хочуть нас слухатися коні, а пішому у степах кепсько жити!
Тупнула цариця одним копитом – дрож по землі пішла!
Ледве Тал на ногах утримався.
Тупнула цариця другим копитом – земля загойдалася…
Заіржала цариця – трохи було не оглух Тал.
І все ж він не відступив, вистояв перед царицею-кобилицею, а та блиснула вогняними очима і питає:
– А нащо тобі і твоєму роду скіфському Влада над кіньми?
– Хочемо коней приручити і мати їх за вірних помічників, – одказує Тал. – Тяжко скіфам без коней у степу жити. Ніг не вистачить степами бігати.
Як заірже враз цариця усіх коней, аж вогонь із ніздрів пішов, аж трава полягла й обгоріла.
– То ви хочете вільних коней у роботу запрягти? Вудила їм у роти повставляти? Не дам я вам Влади над кіньми! Йди геть, нерозумний скіфе, доки ще живий!
Позадкував Тал і кинувся тікати, радий, що цариця-кобилиця хоч живим його відпустила. І на тому спасибі.
От пішов він куди очі дивляться, бо не можна йому до свого кочовища вертати, слово дав, що повернеться тільки із Владою над кіньми. Тому й пішов степами блукати. Йшов, йшов, стомився, ніг уже ніби й немає, присів… Коли чує, хтось пищить… Оглянувся Тал – нікого не видно. Звісив голову – думу думає, що ж йому, бідолашному, тепер діяти і куди податися?.. Коли чує – хтось пищить-дзижчить йому у вухо.
– Ти хто? – схопився Тал.
– Комарик, – чується у відповідь.