І Мілена заметушилася у шатрі, так легко і так швидко віднаходила потрібні речі, що Ольвія невдовзі й перестала звертати увагу на її сліпоту. Тільки з сумом подумала:
«Невже і я стану отут рабинею? Не сліпою, а зрячою, але все одно… рабинею… Як це страшно – рабиня…»
– Мілено?..
– Я слухаю, моя господине.
– Тобі тяжко, що ти… рабиня?
Мілена мовчала, ворушачи сухими, безкровними губами, зрештою запитала:
– А що таке тяжко?
– Ну… – затнулась Ольвія. – Це коли нелегко…
– Нелегко… – замислено повторила Мілена. – А що таке легко? Я не пам'ятаю, щоб мені коли було… легко. Тому не відаю, що таке тяжко, що таке погано чи добре. Я – рабиня.
– І давно тебе продали?
– Давно… – Мілена ворушила пальцями, наче лічила. – Може, двадцять весен, може, більше чи менше… Я вже з ліку збилася.
– Мені вісімнадцять… – задумливо мовила Ольвія. – То, виходить, ти увесь мій вік у неволі?
– Атож… увесь твій вік.
– І дітей у тебе не було?
– Ой… – зойкнула враз Мілена і, аби стримати стогін, прикусила губу. По хвилі, зборовши хвилинну слабість, глухо додала: – Для чого… згадувати те, що було? Багато чого в мене було, ой багато… І все навіки кануло у Лету.
– Який же варвар і тиран твій чоловік! – вихопилось в Ольвії.
Але Мілена байдуже відповіла:
– Чоловік як чоловік… Правда, гарячкуватим трохи був. А втім, я вже й забула про нього… Давно то було.
– Невже у твоїм серці немає до нього вічного гніву? – у відчаї вигукнула Ольвія. – Люті? Помсти?
Мілена журно похитала головою.
– У моєму серці вже немає нічого. Воно давно закам'яніло і… І тільки давить мені груди. Коли б його не було зовсім, то, може, краще б я себе почувала. А так… камінь у грудях ношу і сама не знаю, для чого і кому потрібний той камінь.
В пориві жалю Ольвія погладила рабиню по гострому плечу, що випирало кісткою.
– Не відчаюйся, Мілено… Очей я тобі не поверну, та й життя заново не можна прожити, але… Але я ніколи тебе не скривджу. Мені боляче, що такі муки терпить моя співвітчизниця. Тому все зроблю, аби твоя старість хоч трохи прояснилася… Аби ти хоч під кінець свого тяжкого життя відчула, що таке легко. І твоє кам'яне серце знову стане людським…
Мілена раптом впала на коліна, обняла Ольвію за ноги й притулилась до них щокою.
– Спасибі тобі, моя добра і чула господине, – тремтіла рабиня. – За всі роки неволі з Міленою ще ніхто не говорив по-людськи. Мілена буде відданою тобі до кінця своїх днів і берегтиме тебе, як добрий пес…
Розділ десятий
Пий, Арес, солодку кров ворогів!..
Коли скіфський юнак, ставши воїном, вбиває першого у своєму житті ворога, він неодмінно п'є його кров. Прокусивши жили на шиї у поверженого ворога, він висмоктує гарячу, ще паруючу кров, аби стати відважним і хоробрим, аби воєнне щастя ніколи його не зраджувало, аби ворожа кров дала йому силу і звагу.
І немає у Скіфії чоловіка, котрий би не попробував ворожої крові. А якщо і знайдеться такий, хто ніколи не вбивав ворогів, то його і за чоловіка не мають.
«Йди до жінок, у кибитку, – зневажливо скажуть йому. – Тобі нічого робити серед справжніх чоловіків Скіфії!»
І тому всі чоловіки Скіфії п'ють солодку кров повержених ворогів. П'є кров і бувалий воїн, коли здолає особливо грізного і відважного воїна, щоб самому стати ще хоробрішим. Недарма ж у скіфських воєнних піснях з давніх-давен співається про «солодку кров ворогів».
П'є ворожу кров і скіфський воєнний бог Арес.
Пантеон скіфських богів та богинь з предковічних віків незмінно очолює Папай – бог грому і блискавки, покровитель скіфського гнізда. Скіфи шанують Папая, вітаючись, завжди кажуть: «Хай бог Папай пошле тобі здоров'я!» Хоча в руках Папая і грізний грім, але це мирний і добрий бог.
Інша річ – Арес, бог війни.
Війни не затихають роками, і в Ареса завжди вистачає роботи. Безжалісний бог війни! Марно молити у нього милосердя, рятунку. Він не знає ні жалю, ні співчуття. Його збуджує лише кров. Гаряча пролита кров. Він багне крові, і його щедро напувають кров'ю. І своєю, і чужою.
Жодному богові, навіть самому Папаю, не ставлять скіфи кумирів, не зводять храмів та вівтарів. Обійдуться мирні боги і без зайвого клопоту із святилищами.
Інша річ Арес – бог війни.
Йому, єдиному серед усіх богів, споруджують величезні святилища у всіх краях і землях Скіфії. Смерть чекає кожного, хто забуде принести Аресу щедрі дари – жертви!
Є святилище Ареса і в краї Тапура. Хоча воно далеко в степу, але видно його здалеку. Тисячі в'язанок хмизу, щільно складені одна на одну і добре втоптані, утворюють чималу споруду кроків двісті довжиною, а висотою у зріст вершника. З трьох боків стіни прямовисні, лише з четвертого пологий спуск. За зиму хмиз осідає, і тому щовесни привозять по п'ятдесят повозок нового хмизу й оновлюють святилище.
На вершині святилища – трикутний майданчик, а на нім стоїть прадавній залізний меч, для богатиря кутий, із широким лезом…
Той меч і є бог війни Арес.
Немає у бога обличчя. Зайве обличчя богові війни.
Меч – то його обличчя.
А меч оновлюється кров'ю.
На широке плато вихопились вершники і закричали, розмахуючи короткими мечами:
– Арес! Долиною сини твої ідуть! Ти чуєш, як іржуть їхні прудкі коні? Ти чуєш, як дзвенять мечі їхні і співають в польоті стріли?.. Сини твої ведуть ворогів, щоб напоїти тебе кров'ю! Солодка кров ворогів!.. Ара-ра!!!
На заході над далеким кряжем застигло червоне сонце. У степу було сухо і вітряно, і обрії від кривавого сонця багряніли.
– Сини йдуть, Арес!.. Вони ведуть ворогів!..
Першим піднявся на плато Тапур в оточенні ватагів, старійшин та знатних воїнів. За ними гнали трьох полонених – вбраних у біле. Два літні бранці, високі, сивуваті, ступали рівно і твердо, а третій – юнак – спотикався, його очі бігали гарячковито сюди-туди, наче шукали порятунку. Коли він відставав, його підганяли списами і кричали:
– Іди, іди, калліпід!.. Радій, що твою кров питиме сам Арес!
Юнак беззвучно плакав, рукавом витираючи бліде, вже помертвіле обличчя. А в голові билася одна-єдина думка: за віщо? За віщо скіфський аркан вихопив його із рідного гнізда?.. Його життя тільки-но починалося, він ще нікого не вбив і навіть нікого не зобидив, і ось за це його хочуть убити, а кров'ю його молодою напоїти свого бога… За віщо?.. За віщо?.. Він все ще озирався з надією, але рятунку уже не було.
Позад нього стіною сунули страшні бородаті вершники у чорних башликах і кричали, щоб він радів, бо кров його питиме сам Арес, а попереду, затуляючи білий світ, здіймалося чорною горою святилище жорстокого бога, де мала обірватися його така коротка дорога життя! У пошуках рятунку він звів очі до неба й жахнувся: над ним, над святилищем чужого бога вже кружляло гайвороння.
– Іди, іди, калліпід! Радій, що твою кров питиме сам Арес!
Але йти вже не було куди. Вершники кількома рядами оточили святилище свого бога і підняли вгору мечі, на яких заграли червоні відблиски кривавого сонця.
– Арес, ми прийшли!!
Наперед виїхав вождь і крикнув до святилища:
– Великий і всемогутній Арес! Ти чуєш нас?
– Чую вас, сини бойового кличу «арара»! – в один голос за бога війни відповіли скіфи.
– Я прийшов із своїм військом, щоб напоїти тебе солодкою кров'ю, могутній і славний наш Арес, покровитель наших непереможних мечів! – звертаючись до святилища, голосно крикнув вождь. – Ти завжди милостивий до мого війська, всемогутній Арес! А цього разу ти був особливо прихильним. Ти вклав у наші руки гострі мечі і цілкі стріли. Ти послав нам перемогу. Зрадники калліпіди, які відвертаються од нас, покарані. Я захопив багато здобичі і рабів. Грецький архонт відкупився од мене власною дочкою. Ми дякуємо тобі, наш славний і всемогутній боже! Ми напоїмо тебе кров'ю, щоб ти завжди вкладав у наші руки силу, а в зброю нашу ясну – міць. Пий кров, Арес, ти її заслужив!!
В одне горло крикнули вершники:
– Арес хоче пити кров! Арес багне крові! Напувайте Ареса!
Троє скіфів схопили першого полоненого, побризкали йому голову вином, нагнули голову над глиняною чашею, котру тримав четвертий. Підбіг п'ятий скіф, змахнув мечем, і в чашу бризнула кров, а голова покотилася до підніжжя святилища.
– Пий, Арес, пий!!! – в екстазі кричало військо. – Пий, щоб ясна наша зброя перемагала усі народи і племена!
– Пий, Арес, солодка кров у ворогів!
– Ара-ра!!!
Старий дід з довгою білою бородою, взявши чашу, з якої через вінця лилася паруюча червона кров, врочисто піднявся нагору. Біля меча, що стирчав у хмизі, він прочитав молитву і, вмочивши пальці у крові, провів по лезу меча.
– Пий, Арес, кров наших ворогів! – кричало внизу військо.
Шепочучи заклинання, дід хлюпав кров'ю на меч. А внизу два скіфи мечами відрубали у безголового трупа руки і ноги і розкидали їх у різні боки. І там, де падали обрубки, вже з галасом опускалось сите гайвороння, а решта кружляла, чекаючи нової поживи.
Спорожнивши чашу, спустився білобородий вниз і жестом велів, щоб брали другого полоненого.
Тоді вивели наперед високого сивого калліпіда з густо зарослим обличчям. Він глянув на криваве сонце на заході і відвернувся. І раптом благально крикнув юнак:
– Помилуйте…
– Цить, слабкодухий! – зневажливо кинув йому високий і сивий калліпід. – Будь мужчиною хоч в останню мить свого життя. Ти ж воїн! А втім, який ти воїн! Не доріс ще до воїна.
Його схопили за руки два скіфи і розтягли руки, намагаючись нагнути йому голову над закривавленою чашею.
– Напувайте… Напувайте свого мерзенного бога моєю кров'ю, може, подавиться! – повертаючи голову до скіфа з мечем, кричав сивий калліпід. – Чого стоїш?.. Рубай!.. Щоб подавився ваш бог моєю кров'ю!..
– О, хоробрий! – схвально загуділи вершники.
Скіф змахнув мечем, і голова калліпіда з глухим стукотом впала на суху, закам'янілу землю і покотилася, цвіркаючи кров'ю… Два скіфи тримали безголовий труп над чашею, аби в чашу побільше налилося крові.
– А-а-а… – здавлено закричав юнак і впав на землю, забився в корчах. – Помилуйте!.. Помилуйте!.. Я нікого не чіпав… За віщо?.. За віщо?..
Скіфи вже схопили його за руки і поставили на ноги.
– Стривайте! – крикнув їм Тапур. – Чи подо бає напувати Ареса кров'ю боягуза?
– Ні, – відповіли вершники. – Арес п'є тільки кров хоробрих!
– Геть звідси, миршавий калліпід! – зневажливо сказав юнакові Тапур. – Твоя кров ляклива, її не буде пити Арес! Йди у степ, хай тебе там загризуть вовки. На більше ти не заслуговуєш!
Розділ одинадцятий
Червоний башлик
Повернувшися з походу, скіф мусить очиститись[14] від злих духів чужих країв, від недобрих поглядів та чорних заклять і наврочень чужинських чаклунів, від пилу далеких доріг. Пішов у юрту очищення і Тапур. Вона була така низька, що роздягатися доводилося сидячи. У низькій та тісній юрті жар не втече вгору, як у великій, а буде приємно обволікати тіло.
Біля юрти слуги заздалегідь розвели вогонь і наклали у нього каміння. Як тільки те каміння стало червоним, слуги поскладали його у дві великі глиняні чаші, трохи піднявши запону, посунули чаші в юрту і відразу ж щільно опустили запону. Сухий, гарячий жар наповнив юрту, в пітьмі яскраво жевріло каміння.
Тапур брав у жменю з торбини конопляне сім'я і посипав ним каміння, сім'я плавилось, ішгліло, наповнюючи юрту густим запашним димком, таким запашним, таким гарячим, що в Тапура по всьому тілу потекли струмки поту. Він з насолодою вдихав пахучий димок, неквапно проказуючи:
– Сім'я родюче, сім'я плодюче, очисть мене від походу й далеких доріг, вижени з мене злих духів і чужі наговори, поверни моєму тілу чистоту і легкість.
Пара, змішана з димом, все наповнювала і наповнювала юрту, а Тапур кидав і кидав сім'я на червоне каміння. Сидів непорушно, розслабивши тіло, ні про що не думав, насолоджуючись приємною втомою. Почував себе легко, дим і пара змили з нього гріхи, а натомість повернули йому чистоту і легкість.
Незчувся, як і задрімав сидячи. Прокинувсь, розімлілий од спеки, витерся насухо, одягнувся і вийшов з юрти, вдихаючи свіже повітря. Слуга підніс йому чашу з холодним кумисом, вождь перехилив її одним духом і відчув себе, як ніколи, бадьорим.
Йому підвели коня, він скочив у сідло і помчав у степ.
Як степи огорнули сині вечорові сутінки, й на небі – ще світлому – вигулькнули перші зорі, в кочовищі загукали огласники:
– Гей, люде скіфський!! Воїни з бойовим кличем «ара-ра»! Сходьтеся всі до Великого шатра вождя. Олум і Тавлур будуть пити кров побратимства.
За час відсутності Тапура в кочовищі сталася пожежа: загорілися кибитки двох зброярів: Олума і Тавлура.
Від чого вони загорілися – одні боги відають, але Олум, замість того щоб гасити свою кибитку, побіг на поміч до свого сусіда Тавлура, допомагав його дружині виносити дітей та збіжжя. І не заспокоївся, аж доки не виніс останньої ганчірки.
Олумових дітей і майно тим часом рятував… Тавлур. І також не покинув у біді сім'ю сусіда, доки не виніс і дітей, і майно.
І ось Олум і Тавлур на очах у свого племені будуть пити кров побратимства.
Яскравими червоними квітками палахкотять вогнища. Чорне небо нависає над кочовищем, щільним колом оточують скіфи багаття, і на їхніх обличчях грають червоні полиски.
Вождю піднесли золоту чашу, і він, піднявши її, врочисто сказав:
– Олум і Тавлур, підійдіть до мене і витягніть свої вірні акінаки!..
Олум і Тавлур, обидва низькорослі, трохи сутулі чоловіки з обсмаленими бородами, у старих витертих башликах і таких же куртках, підійшли до вождя, витягли акінаки й покірно схилили сиві голови.
– Повідай мені, Олуме, – звернувся до першого вождь, – чи горіла твоя кибитка?
– Палахкотіла, – зітхнув скіф.
– А чому ж ти кинувся рятувати Тавлура?
– Як чому? – здивувався Олум. – Але ж у Тавлура діти…
– Гаразд… Хай підійде Тавлур. Чи горіла твоя кибитка?
– Горіла, вождь, – зітхнув Тавлур. – Вогонь жер її з усіх боків.
– А чому ж ти побіг рятувати Олума?
– Та тому, що в Олума діти.
– Але ж і в тебе є діти? – доскіпувався вождь. – І вони теж могли згоріти?
– А хіба Олумові діти не бояться вогню? – здивувався Тавлур.
– Олум і Тавлур, повідайте правду перед народом скіфським, чи об'єднає ваша кров ваші руки і серця?
– Об'єднає, вождь.
– Тож лийте свою кров у чашу з вином.
Олум і Тавлур надрізали один одному акінаками пальця, видавили кров у чашу з вином, котру тримав перед ними Тапур.
– А тепер пийте до дна, як брат з братом!
Обнявшись, Олум і Тавлур одночасно вдвох торкаючись губами країв чаші, випили вино, змішане з краплинами своєї крові, і підняли чашу високо над головами.
– Слава!.. – загуділо кочовище. – Ара-ра!!!
– Благословляю вас іменем богів Скіфії! – врочисто сказав Тапур. – Осине гніздо Скіфії збагатилося ще двома братами! Віднині і аж до самої смерті ви – побратими. Найщасливіші люди на землі. Адже брати по крові – це просто брати. А названі брати – це славетні брати. Хай завжди вас міцно тримають пута братерства. Стійте і надалі горою один за одного. Точіть акінаки свої на чорному камінні, захищайте ними один одного. А захищаючи себе, захищатимете скіфську землю. Щоб завжди лунали і ніколи не вмовкали у цих степах бойові кличі наших родів.
Він прийшов до неї у біле шатро пізно увечері, як кочовище нарешті вгамувалося і вляглося спати. Ольвія сиділа біля вогнища, що червоними відблисками освітлювало шатро, і, коли він зайшов, схопилась, від її руху хитнулися язички вогню, і вгору, у дірку для диму, сполошено шугнули золотисті іскорки…
– Це… ти?.. – І їй нараз стало важко дихати.
– Я…
Він стояв посеред шатра, розставивши міцні ноги й поклавши руки на широкий пояс, оздоблений золотими бляшками.
– Це я, Ольвіє…
На голові в нього був м'який червоний башлик, поверх куртки накинутий білий грецький плащ, скріплений на грудях золотою фібулою. Примружені його очі були повні гарячого блиску і ще чогось такого, від чого Ольвія мимовільно зіщулилась, наче птаха, котра вгледіла хижака, але погляду свого не відвела, бентежно дивилась у його гарячі очі, тільки руки приклала до грудей, аби стримати серце…