Настав довгожданий день сходки. Яцько Русин приніс до цехової господи три свої роботи і набитий грішми гаманець – на багате братське пиво. Від Одровонжа прийшов канонік, щоб закупити портрет архієпископа, як тільки новачка приймуть у майстри.
Цехмістр відкрив скарбону на знак, що урочиста сходка розпочалася – всілякі суперечки, колотнеча при відкритій скарбоні суворо заборонялися, – усі встали і вголос помолилися.
Після молитви майстри, челядники й учні посідали на лави, перед них вийшов Яцько, три його картини стояли приперті лицевим боком до стіни. Показав першу – розп'яття. Старі майстри схвально похитали головами, цехмістр – теж. Далі – королівські лови. На задніх лавах прошелестів серед челядників і учнів захоплений шепіт – картина вражала застиглістю стрімливого руху. Прийшла черга показувати третій, головний майстерштик – портрет вельможі. Видно було: Яцько чомусь вагається. Він підійшов до полотна, хвилину постояв, потім, ніби зважувався на відчайдушний вчинок, рвучко повернув до глядачів портрет. На майстрів дивився підступний ханжа з огидним ликом гемонської тварюки.
Мовчали майстри, не знаючи, що сказати, адже сам архієпископ мусив бачити, що малює Яцько на полотні: на задніх лавах дружно пирснули сміхом челядники, а тоді канонік, прийшовши до тями, закричав:
– Маляр лотр! Вуха, вуха чиї?
Наймолодший майстер поляк Хойнацький, який теж вчився у Владики, схопився з лави:
– Та чиї ж – Одровонжеві! Я мав честь бачити його ексцеленцію зблизька. Чей же не свинячі!
Вибухнув регіт на задніх лавах. Канонік підбіг до Яцька і схопив його за вилоги каптана.
– Чиї вуха, пся крев?!
Яцько відштовхнув каноніка, цехмістр закликав до порядку, але було вже пізно. Челядники посхоплювалися з місць і сердиті на святенника, через якого ось пропадає лібація[23], потягнули його в темний кут господи, частуючи під боки стусанами. Хтось клацнув вічком скарбони, даючи цим стуком сигнал до бійки. Почалася веремія…
Яцько замовк.
– А потім? – повернув до нього голову Арсен.
– Потім… Потім сталося те, що сталося. Одровонж викупив у цехмістра портрет, щоб його, бува, не вивісили, а мене наказав вигнати з цеху.
Коли Яцько забрав свої пожитки і прийшов до Владики прощатися, той дорікнув йому:
«Навіщо ти виліз на сходку з тими свинячими вухами? Та намалював би йому хоч з Діви Марії, коли вже так хоче».
«Не кривіть душею, майстре. Самі хмурилися, коли я показав вам портрет, той – з Йосифовими вухами… А втім, малюйте собі херувимів, я не вмію…»
«То й пропав. Дурень ти… Який маляр пропав!»
«А коли маляр домальовує чортові ангельські крила, то це не означає, що він пропав? Коли лжу за правду підносить?»
«У кожній лжі є зерно правди. І наші нащадки знайдуть її».
«У купах гною порпатимуться, щоб знайти перл, так?»
«Але таки знайдуть. А що ти зможеш залишити, коли уже погубив себе?»
– Оце й усе, – закінчив Яцько. – Владиці пробачили за мене – він погодився робити для катедри вітражі. Хойнацького визнали призвідцею ребелії і присудили його до двохсот поклонів у цеховій каплиці й одного каменя воску. А я опинився на задвірках Вавілона.
Двері до комірки прочинилися, крізь отвір просунулася голова корчмаря.
– Пора, – сказав. – Давайте плату і йдіть, коли не залишаєтесь на другу ніч.
Яцько Русин благально глянув на Арсена, і той замовив вина.
– Залишайся зі мною, – сказав Яцько, коли знову захмелів.
– Та замовкни, ти! – скипів Арсен.
– Рачил би тобі, ведлуг давнього обичаю, не зарікатися від лазаревої суми…
– Хто намовив тебе і чиїм язиком говориш? – скрикнув Арсен, згадавши, що такі слова він уже чув біля брами Луцького замку. Чому його хочуть затягнути до себе жебраки, з якого приводу? Сказав, ніби відпрошувався від напасника: – Зрозумій же, Яцьку, що я музикант, і хліб собі завжди знайду.
– Жебраки також мають ліри…
– Чого ради тягнеш мене у свою твань? – з докором мовив Арсен.
– А ти сведецтво маєш, що не у твань ідеш?
Коли виходили, корчмар улесливо промовив до Арсена:
– Ай джан, залишайся у мене на службі, мені музикант ой як потрібний!
– Та пропадіть ви пропадом! – розлютився Арсен, віддав корчмареві плату, Яцькові всунув у долоню монету і вийшов з корчми, грюкнувши дверима.
Яцько Русин вийшов слідом за ним на поріг.
– А не забудь сюди дороги, позначку десь залиши! – гукнув.
Тепле сонце встало високо над Левиною горою, гомоніло передмістя, снували люди, мов мурахи, вимішуючи ногами весняну квашу. За костьолом Марії Сніжної звелася трьома вежами Татарська брама, манила до себе, і водночас віяло від неї холодною тривогою.
«Орися йде до шлюбу», – згадалося Арсенові. Він зупинився, наче хотів вернутися назад, та попереду бігла брукована тверда дорога: він поправив гуслі на плечі й рішуче попрямував до воріт Нового Міста.
Розділ шостий
Вигостри серце своє…
Каліграфові приснився зморний сон: начебто їх, Осташків, на світі два. Один живий, але безплотний, а другий мертвий – у плоті. Живий стоїть біля домовини, дивиться на упокоєного високочолого, з болісно стиснутими губами двійника і журиться, що ось так скоро зійшов він з цього світу, не залишивши по собі ні роду, ні плоду, ані діла знакомитого.
На грудях у мертвого лежить оправлена книга – це те, що зосталося по ньому, і хоч писаніє обірвалось на половині рядка, усе ж може потішити себе Осташко, що й він вкарбувався скромним ділом у час, в якому жив, і подібно тому пілігриму в яскині, заморозив для прийдешніх своє напуття.
Живий Осташко боязко розкрив книгу, щоб прочитати слово, на котрому зупинилася трость, і збагнути, яку силу воно має, хоч знав: навіть титли додати вже не спроможний. Розкрив і жахнувся, побачивши, що аркуші у книзі чисті, він почав гортати їх, але на жодному не було й сліду від черленої цинобри, в яку він умочував скорописну трость. Осташко нахилився, наче близькозорий: від його писання залишився ледь помітний слід трості і на першій сторінці він ще міг відчитати своє слово про Вітовта:
«Тогда бяху крепко служаще єму велиції князі, честь і дари подавах єму, і також служаху єму і восточниє царі татарскії, а такожде і німецькі великії князі служаху єму со всеми гради своїми і землями».
А далі і цей тиснений слід губився – літопис Осташка збляк разом з його смертю, не переживши його ні днини, а чей же він писав його не для себе – нащадкам.
«Чому, чому? – бився у безнадійній скорботі Каліграф, знаючи, що вже нічого змінити ані поправити не можна. – Хіба я фальшивив, пишучи про могутність Вітовта, підступність Ягайла, непостійність бунтівливого Свидригайла?»
Осташко почав пригадувати слово за словом весь свій літопис – ні, лжі в ньому не було, та враз він побачив, як дивиться на нього добрими очима кушнір Галайда й показує пальцем на книгу: «Я знаю, Осташку, що ти й мене там добре розмалював!», а за ним стоять гончар Микита і Арсен, і божевільний тивун, і сотні інших облич – усі на книгу позирають, впевнені, що їх імена записані, адже вони жили і були часткою великої історії.
Каліграф опустив очі – не писав він про них. І подумав, що до цинобри, котра нагадує колір крові, мабуть, потрібно було домішати – щоб фарба була тривкою – хоча б краплину справжньої крові серця, витисненої болем за людей, імен яких у літописі немає.
Прокинувся. Химерний сон ще не встиг розтанути, Осташко хапливо сягнув по оправлену в чорні палітурки книгу, яка лежала поряд на стільці, розгорнув і аж тоді полегшено зітхнув і усміхнувся, зрозумівши, що все це йому снилося. «Такі сни – на довге життя», – прошепотів, з утіхою вдихнув весняного повітря, що вливалося до ізби крізь відчинене віконце густим струменем, пропахлою березовим соком і солодкою бростю, але схаменувся, згадавши тривожне сновидіння.
«А й справді, чи промигнуло в моєму літописі хоч одне ім'я ратника, кметя, ремісника, каланника? Таж ні… Але чому? Хіба я їх не знаю? Не заведено писати про них – скажу. Це правда. Однак чи можна назвати літописом – писання за літами – житія повелителів, котрі вряди-годи осідлують Кліо і возвишаються над безіменною юрбою, яка насправді є душею і плоттю першої Музи?»
Осташко вийшов на поріг. У медових чагарниках гуділи бджоли – було вже по теплому Олексі. Синє небо повисло над одеськими полями, а між ним і молочним туманом над Ліберцією плавав, немов гігантський ковчег без вітрил, червоний замок.
Гомін, брязкіт, звуки литавр і труб долинали з Замкової гори, звідні мости на обох дорогах опущені – до замку прямували вершники і піші люди.
Каліграф згадав: Івашко Рогатинський на другий же день після доччиного весілля наказав войському об'їхати всіх землян: хай висилають до замку із своїх земель сулиці[24], заможні кметі виставляють одне коп'є з п'яти сімей, данники платять воєнний чинш, тяглі стають до робітничої і пушкарської служб.
І потяглися звідусіль вибранці[25]: від Маська Калениковича з Понюшкова, Іваська Калдубицького з Пониковець, Костаса Жмудського з Підлисся – родовитого литвина, батько якого ще за Любарта осів у Галичині, Дзюрдзя Струтинського з Суходолу, Януша Підгорецького з Підгірців, Нега Стрибоцького з Кутів, Демка з Ожидова. Ішли кінні й піші, у кольчугах, караценах і шоломах, з карабелами і гаківницями, ішли і в свитах – неозброєні. Їх зустрічали в замку литаврами і сурмами, і заздрили гоноровій ратній службі кметі, які платили дань медом, воском і борошном, робітні люди, що працювали на валах, і каланники, яких залишили обробляти землю.
Йдуть і нині з самого ранку. В Одеську вже ніхто й не приховує, що Івашко Рогатинський готується до війни з Ягайлом. Усі знають: минулого тижня Свидригайло прислав з Вільнюса гінця. По Симеоні-літопровідцю Вітовт прийматиме від Сигізмунда корону в Тракаї.
Осташко ще не позбувся гнітючого враження від сну, бачив ще розкриту книгу із збляклими літерами, він стояв на порозі своєї хатини і думав про велику битву за Волинь і Галичину, яка нині множиться у людях і душах, зріє на його очах, а завтра вибухне полум'ям. І вона мусить залишитися на письмі.
Надто далеко дім літописця від серця Кліо, – сказав уголос Каліграф. – Я піду до вас, ратні люди, не можна мені стояти осторонь. Може, моє скромне слово пригодиться вам у боротьбі.
У вибивану пацьорками тайстру, яку з собою приніс із Чехів, поклав Осташко оправлену книгу, чорнильницю з циноброю, тростинове перо і, не зачиняючи дверей у халупі, подався звивистою стежкою з Білої гори до передмістя За Брамою.
Здалеку почув голосну розмову, сміх, що долинали від обійстя Галайди. Підійшов ближче, зупинився. Кушнір реготав, узявшись руками за живіт, навпроти нього стояв у кумедній позі проповідника колишній тивун Давидовича Мартин, який після тієї нефортунної придибенції на Гавареччині ходив Олеськом, називаючи себе то інклюзником, то упирем, то Христовим апостолом.
Івашко потримав Скрибку в казні тільки на час весілля, аби не псував і так не надто радісного весільного настрою, а потім відпустив. Суддя відхрестився від Мартина, мовляв, такого він і у вічі не бачив, якийсь дурнуватий смерд на свою власну руку збирав від його імені чинш, не впоминався теж у Івашка, щоб видав йому Микиту. Така поведінка дивувала державця Одеської землі, знав-бо він мстиву натуру Давидовича. Суддя же, опецькуватий, з червоним, мов у різника, обличчям, перед весіллям і під час нього надміру улещувався до Івашка, та як тільки староста підписав трактат на земському суді, за яким віддавав за Орисею три лани[26] із свого маєтку під Бродами, Давидович зачинився у дворі, наче й не обходили його більше Івашкові справи.
Мартин Скрибка мав себе зараз, певне, за апостола Христового: він звів угору руки і проповідував перед Галайдою:
– Єгда же Бог сотвори небо і землю, сатана сидяше у морській піні і пищаше, що помічників не має. Змилостивився Господь, сказав йому стріпнути один раз пальцем. А той стріпував і стріпував і натворив чортів премного. Тоді Бог узяв чортів у жменю і розкидав їх. Котрий упав у воду, став водяником, котрий у ліс – лісовиком, який у хату – домовиком, а один упав над Галайдове озеро і став суддею Давидовичем… Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, – перехрестився Скрибка і потюпав до другої хати проповідувати.
Галайда заходився від сміху. Він уже побачив Каліграфа, та лише помахав йому рукою для привітання, а другою тримався за живіт, але поглянув на гірко-сумне обличчя Осташка й перестав сміятися – засоромився із своєї утіхи над блаженним.
– І хто б міг подумати, – розвів винувато руками, – що такий сумирний Микита позбавить чоловіка розуму.
– Не Микита це вчинив, – мовив Осташко. – Людина ж не народжується убивцею, жебраком, блазнем… Чей не вродився звіром і Мартин. Хтось навчив його, як стати здирою, хтось відняв у нього серце.
– Давидович, Осташку.
– Він. Але й Давидовичів теж хтось сплодив на світ.
– Ex, Каліграфе, Каліграфе, – зітхнув кушнір і спересердя вдарив кулаком об кулак. – Чи ж то люд наш став уже таким під'яремним бидлом, що ніколи не спроможеться повернути собі відібране?
– Сліз людям ніхто не поверне…
Мартин повторював свою проповідь десь у сусідньому дворі, і вже не смішила вона Галайду.
– Чого це так Івашко узявся за того Давидовича? – думав уголос кушнір. – Сам же по-божому з людьми, тож хіба не бачить: суддя, щоб обігнати в багатстві самого старосту, панщину на своїх угіддях подвоїв, чинш потроїв, землі скуповує по всій Волині і Подолії, а Івашко йому доньку – таку квітку… Таж до Юда православний, він і свата свого продасть, єже йому хто заплатить добре.
– А може, Івашко тебе боїться…
– Мене?!
– Черні боїться… Сам-то добрий і справедливий, зате псів лютих біля двору тримає. Щоб мав ким відігнати вас, коли забагато зажадаєте.
– Ось воно що… Не дурний казав, де багатство, там прокляцтво. Але що він без нас зможе?
Осташко кивнув Галайді головою, прощаючись, і попрямував до міських воріт.
– А ти куди, Осташку? – окликнув Галайда.
– До замку, – відказав Каліграф, не зупиняючись. – Там мені треба бути.
– Кожен нині мусить стати на призначене йому Богом місце і твердо на ньому стояти, – промовив сам до себе Галайда.
Стражники вже другий день відганяли від брами замку вродливу молодицю, що добивалася до самого пана державця. Вперта жінка наче й не чула погрозливих окриків, грізних облич озброєних людей ніби й не помічала, її можуть убити, розіп'ясти, заморити голодом у темниці, але тільки після того, як вона зустрінеться з боярином Івашком Рогатинським. Хай і не думають, що вона піде звідси: пройдуть вибранці, мости піднімуть, а тоді хто сюди добереться?
На неї уже й не звертали уваги. Де ж бо то чувано – впустити жінку за ковану залізом дубову браму замку або ж викликати на забаганку якоїсь баби старосту, котрий з ранку до вечора й не присяде, зустрічає вибранців, готує їх у хоругви, приймає провізію і амуніцію, стежить за роботами біля валів, показує, де ставити намети, сам проводить екзерциції[27] з новобранцями.
Осташко ішов дорогою, що стрімко спиналася над аркадами до замкової брами, і поглядав униз: у підніжжі гори стояли ряди білих наметів, біля валу форкали на прив'язі коні, а на майдані, що сягав аж до Бродівської брами, гарцювали комонники. Осташко мало не наткнувся на жінку, що сиділа на камені неподалік в'їзних воріт, схиливши на руку голову, і вельми здивувався, бо що могла робити тут жінка. Молодиця ж, побачивши Осташка, схопилася, обняла його за коліна, заблагала:
– Каліграфе, ви письму і вшеляким мудростям учений і боярин до вас милостивий, просіть, хай випустить мого Микиту, бо не винен він, а що мені, молодій, робити без мужа, та поки я його діждуся, то й минуться червоні яблучка!..
– Скажу, молодице, – скрушно похитав головою Осташко. – Обіцяю, що скажу… – І подався до брами.
Постукав ковтачем, що висів на ланцюжку, у квадратове вічко глянув стражник.