Що ж до Гулака… Ви його минуле, мабуть, добре знаєте, але того, що він опиниться в «теплому Сибіру», видно, і в гадці не мали.
Отож – про нього…
Хто не знає Миколи Івановича зблизька, той вважає, що він дивак: ходить кумедно, наче путом сплутаний; повертаючись з гімназії додому Головінським проспектом, ні з ким не вітається і не відповідає на вітання, неговіркий, замкнутий, відлюдькуватий. І, звичайно, не вважають його диваком ті, які знають, що дрібний крочок – наслідок ревматизму, набутого на кам'яній долівці каземату, а може, й звичка: адже простір кам'яної келії не дозволяв ходити сягнисто, то й відвик; що зір утратив у шліссельбурзькій тюрмі – там вивчав математику й фізику, інших книг не давали; а те, що замкнутий, найкраще пояснить грузинська приказка: кого змія вкусила, той шнура боїться.
Ви так реагуєте, професоре, наче ця примовка стосується вас… А втім, кого з нас змія не кусала! Проте я повинен вам сказати, що в Гулака цей страх показний… ну, не вмисне показний, а щось на зразок панцира черепахи, в який вона ховає голову, але не перестає рухатись у давно обраному напрямку. Адже ідеї кириломефодіївців, це ви знаєте краще за мене, були передусім просвітительські, а потім уже революційні, і Микола Іванович ні на мить не переставав працювати в річищі ідей створеного ним колись братства. Ви тільки подумайте: після пермського заслання він змінив аж п'ять місць учительської праці. Йому ніде не давали засиджуватися: «штраф», накладений на нього в 1847 році, не витертий з формулярного списку його справи й донині, і хоч сьогодні він має звання заслуженого вчителя з платнею тисяча п'ятсот карбованців на рік, усе ж куратор Кавказького навчального округу не задовольнив прохання дирекції нашої гімназії присудити Гулакові бодай найнижчу вчительську нагороду – орден св. Володимира четвертого ступеня. Кажуть, можновладці не можуть забути Гулакові його поведінки на слідстві. Та в цьому ви краще обізнані… Хіба ні? Ну, я думав…
Та ось про його просвітницьку діяльність. Його гнали з місця на місце, а він не скорявся – покаянного листа не написав. У Одеському ліцеї викладав географію і математику, у Керченському інституті шляхетних дівчат – історію і російську мову, в Ставропольській гімназії – фізику, в Кутаїсі – космографію, у Тифліській класичній гімназії – математику, фізику, грецьку й латинську мови.
Вас дивує широта його знань? Вона всіх дивує, хоча ми до цього й звикли. Не завжди можуть звикнути гімназисти: надмірна насиченість його уроків вимагає від учнів посиленої праці, а учні, як завжди, різні. Працьовиті обожнюють його, а лінтюхи не люблять – тож іноді Микола Іванович заходить у конфлікт з аудиторією. Знаючи його малоросійське походження, урвителі із задніх парт затягують грецьку азбуку – альфа-бета-гама-дельта… піро-сігма-тау – на мотив пісні «І лід тріщить»… Він тоді мало не плаче від образи, приречено повторює своє словечко «следовательно» («следовательно, я должен уйти, следовательно, я в вас ошибся») і виходить з будинку гімназії, дріботить униз проспектом або ж до Верійського узвозу – на берег Кури. Урвителі розбігаються по домівках, та більшість учнів наздоганяє свого улюбленого учителя, обступає, зупиняє, він відмахується від них, мов од мух, врешті мовить своє примирливе «следовательно, продолжим занятие» і, якщо відійшов недалеко від гімназії, – повертається, а коли задалеко (йому важко ходити), то всідаються усі в сквері Верійського чи Олександрійського саду і Гулак продовжує урок.
Щодо його знань… Микола Іванович, подібно до Арістотеля, оволодів, мабуть, усіма науками. Занадто? Можливо… Але послухайте. Два чи три роки тому подає Гулак рапорт куратору навчального округу Яновському про дозвіл читати під час посту публічні лекції у приміщенні «Тифліського гуртка» – отут, на Головінському проспекті. І додає тематичний список: про метеорити і спектральний аналіз, про землетруси й північне сяйво, про роль живих організмів у природі, про систему Канта і Лапласа і німецький епос «Пісня про Нібелунгів», про Шопенгауера й Монтеня… А до того так невинно: про дарвінізм, християнство і бюхнеризм.
Куратор звернувся до директора гімназії – чи, бува, його вчитель не маньяк. Желіховський категорично розвіяв сумніви куратора: Гулак енциклопедист, тоді Яновський дав дозвіл, заборонивши, однак, три останні теми. Про дарвінізм – само собою, про християнство – теж, незважаючи на те, що лектор має репутацію людини віруючої: щоб чогось там не наплутав… Довго думав куратор, про якого Бюхнера хоче прочитати лекцію учений: драматург Георг у драмі «Смерть Дантона» закликав до революції, філософ Фрідріх знаний як ворог соціалізму, але ж він не надто побожно трактує релігію. І вирішив: краще не треба чіпати тих німців.
Якби ви бачили, скільки люду сходиться на лекції Гулака! Знання для суспільства! Хіба це не висока мета, хіба це не революційна діяльність? Бачу, ви погоджуєтеся зі мною…
А ще… Він же видав чотири роки тому математичну працю, в якій розвиває найскладніші, зовсім нові в науці і досі ще не прийняті вченим світом теорії Лобачевського – «Дослід геометрії в чотирьох вимірах». І коли подумати, що ця людина – і політик, і юрист, і літератор, і лінгвіст, і економіст, і математик, то можна уявити, кого втратив його народ і все людство… що міг би він зробити за інших умов! Ах Стефенсони, ах Уати, ах Лейбніци, ах Лапласи! А вони не сиділи в Шліссельбургу, як Гулак, і не повисли на шибениці, як Кибальчич!..
Кажуть… Микола Іванович про це вперто не хоче говорити. Кажуть, що, коли він приїхав з Кутаїсі в Тифліс, його хотів пограбувати якийсь злодюга. Помітив, напевне: кволий, підсліпуватий, необізнаний з містом, а одягнений пристойно – отже, багатий. Такі чутки прийшли з Мейдану: нібито грабіжник наставив до борлака ножа, наказав скинути сюртук, повивертав кишені, а Гулак щось сказав йому по-грузинськи. І сталося диво: злодій ридма заплакав при ньому…
Та я не про грабіжника хотів розповісти вам, а про суто грузинські зацікавлення Миколи Івановича. Грузинську мову, якою так приголомшив нещасного кінто, культуру, історію, літературу, Гулак почав вивчати ще в Кутаїсі, а на сьогодні він знає усе це досконало.
Якось у нас зайшла мова про Лермонтова, творчість якого Микола Іванович любить і знає, і я, між іншим, повідомив, що Михайло Юрійович на Кавказі почав вивчати татарську мову, зацікавився грузинською. Та не встиг… Гулак відказав: «Людина, яка приїхала на нове місце, не конче має одягнути шапку, яку там носять, але обов'язково повинна пізнати народ тієї країни, його мову, культуру, висоти й глибини психології». Це його принцип… І ще любить цитувати слова з одного вірша Шевченка, хоч своєю колишньою дружбою з великим поетом ніколи не хизується: «Нехай і так, не наша мати, а довелося поважати…» Я теж так думаю.
Жаль тільки… хоча вважаю, що він просто змінив тактику. Ні, ні, я не вірю, що Гулак зламався, проте так думають наші шістдесятники – «тергдалеулі». Вам не знайомий цей термін? У перекладі з грузинської – «ті, що випили води з Тереку», тобто перейшли межу Кавказу, деякі ще й училися в Петербурзі. Невтішної думки про Гулака нині Церетелі і Чавчавадзе. Вони знали особисто Шевченка і від найближчого його товариша чекали більшого, аніж популярні наукові лекції. Та й справді, колишній організатор Кирило-Мефодіївського братства повинен би… Ось ви… Що, ви не належали? Ну, вибачте, не буду більше про це, але, сказати правду, не розумію вашої нинішньої позиції…
Звичайно, від Гулака можна було чекати більшого, ніж двох друкованих математичних праць (він ще в Одесі видав французькою мовою невелику брошуру «Про трансцедентні рівняння») та кількох статей у газетах «Обзор» і «Кавказ» про гарячий лід, підземні телеграфні лінії, саліцилову кислоту, хоч і в них є чималий сенс – практичні господарські поради для грузинів. Приміром, після його статті саліцилову кислоту почали застосовувати у виробництві вина.
Та цього, звісно, мало. Але якось я дізнався від Ніколо Ніколадзе – в його «Обзоре» Гулак друкує свої інформації – ось що.
Після закриття «Современника» Некрасов очолив «Отечественные записки» – тоді ж бо з ним розірвав взаємини відомий публіцист Максим Антонович. Бачу, ви його знаєте. Ніколадзе запросив Антоновича кореспондувати до «Тифлисского вестника». І Антонович у полемічному запалі рубонув з плеча, виступивши проти образливої для народів Кавказу статті Данила Мордовцева «Апатия юга», і сам, не розуміючи добре предмета, прорік кавказьким народам загибель мов і культур. Можливо, ви стежили за пресою: Ніколадзе вельми тактовно, але категорично відповів Антоновичу, і той потім у цій самій газеті попросив вибачення.
А коли велася ця дискусія (це було чотири роки тому), Гулак признався Ніколадзе, що стоїть на боці «тергдалеулі» і на знак протесту проти випаду Антоновича пише два фундаментальні дослідження про Грузію і грузинські племена та про «Витязя в тигровій шкурі» Руставелі. Дай йому Боже завершити цю працю. То був би перший голос слов'янського вченого, поданий за грузинську культуру.
Я втомив вас? Вибачте… Та вже й дзвонять, просять до зали.
Вересень, 1881, Тифліс. День
Гулак сидів на лавочці під розлогою старою липою у Воронцовському саду, що тягся від намісницького палацу аж до підніжжя Мтацмінди. Почувши дзвоник, механічно підвівся, та тут же згадав, що він не в гімназії і що це не сигнал на урок, сів знову – заходити до зали не мав бажання. І взагалі – навіщо прийшов сюди? Не було б цієї зустрічі – не зробив би такого нерозважного вчинку…
Було тяжко на душі, і прикро, і соромно. Треба вертатися додому, впасти на постіль і плакати в самотині…
З липи раз у раз падали жовті листки і нишкли при землі, відходячи назавжди з життя – як секунди часу. І пропадуть ті листки, переміняться, стануть чимось іншим; і дерева, і птахи, і люди умруть. Тільки час відходить, та не вмирає і завжди існує таким, яким був, і все незмінно існує в його пам'яті – усе, що було, і твоє життя теж. Тільки зумій себе там знайти…
Обважніла зеленню київська весна 1846 року. Внизу – густі дніпровські луги, кручі облиті молоком білого яблуневого цвіту, Андріївська церква потягнулась маківками в блакить і принишкла від бентеги за свою власну красу, мов наречена у шлюбних шатах, а вони втрьох ідуть понад кручами в бік Печерської лаври: юрист, чиновник канцелярії київського губернатора, елегантний, підтягнутий в окулярах – Микола Гулак; довговолосий, кострубатий і костолиций ад'юнкт-професор Київського університету Микола Костомаров і Тарас Шевченко – у довгому сірому сурдуті з оксамитовим коміром, безвусий, з бакенбардами, граційний і веселий.
Це було після того, як Костомаров виголосив в університеті габілітаційну лекцію, про яку заговорило все студентство. На той час із Седнева до Києва приїхав Шевченко, і Костомаров запросив прославленого поета до себе в гості до квартири на Хрещатику.
«Він забуває, що єсть людиною, – із захопленням й побожним страхом розповідав Костомаров Гулакові про ніч, проведену разом з Шевченком у тихому, заступленому деревами будинку біля Бессарабки. – Його поезія відважна до зухвалості, його муза роздирає завісу народного життя, і треба мати добрі очі, щоб не осліпнути від раптового світла правди! Я впав на коліна, коли він пішов, і молився Богові за нього… Це пророк!»
Тоді Гулак уперше звірився другові, що він давно, ще навчаючись у Дерптському університеті, виносив ідею заснувати на Україні таємну революційну корпорацію. «Таємну корпорацію, революційну?! – жахнувся Костомаров. – А про наслідки ти подумав?» – «Подумав, – відказав спокійно Гулак, – але хіба заснував би «Молоду Італію» Мадзіні, якби боявся наслідків? Народи будяться, і нам пора. А тепер, коли з'явився у нас із своїм словом Шевченко, ми можемо розпочати, маємо, нарешті, речника». – «Треба порадитися з Тарасом, – мовив Костомаров. – Я теж, Миколо, давно думаю про потребу створення слов'янського братства, тільки не слід квапитися з конспіраціями, бо ж задушать у зародку».
Травневого ранку вони удвох зайшли до будинку міщанина Житницького на Козячому болоті, де замешкав Тарас, і запросили його прогулятися на дніпровських кручах.
– Просвітницької діяльності замало, братове, – мовив Гулак затим, як Костомаров виклав свою позицію. Позаду в піднебессі сяяли хрести Андріївської церкви, наче благословляли трьох неофітів на велике подвижництво. – Просвітництво – це справа студентських гуртків, подібних до нашої «Київської молоди», до якої ми з Миколою належимо. Рідна мова, література, старовина, фольклор, освічений поміщик – це, звичайно, дещо, але далеко не все, братове. У Дерпті польські студенти готуються до збройного повстання проти царя… А хіба погас у Петербурзі російський революційний дух після Сенатської площі? Усім слов'янам треба стати спільно. – Він очікувально поглядав на стурбоване, пойняте тривогою обличчя Костомарова. Шевченко ішов попереду, ніби й не вслухаючись у розмови, які точилися вельми часто.
…вони втрьох ідуть понад кручами в бік Печерської лаври:…елегантний, підтянутий Микола Гулак; довговолосий, кострубатий… Микола Костомаров і Тарас Шевченко… безвусий, з бакенбардами, граційний і веселий.
– Єднатися з поляками для збройної боротьби? – підвів нарешті голову Костомаров, у очах його тінилися нерозуміння і подив. – Ні, брате. Надто довго ми тузалися з ляхами… Не вірю я в ту єдність.
Шевченко зупинився, повернувся, проникливо глянув на Костомарова.
– А ти хотів би будувати новий дім слов'янськими руками, – сказав, – і щоби поляки про це не знали? То з ким же в чортового батька будуватимеш, як не з сусідами?
– Ти забув, Тарасе, скільки між ляхами й українцями пролито крові.
– Говори з ним – запалювався Шевченко. – Бились, доки було за що. А тепер і їх, і нас одна царська рука по голівці гладить. Пора вже й схаменутися.
– Усе залежить від згоди й охоти поляків. Я вже сказав – єдиний наш рятунок у слов'янській федерації. Ти, напевне, маєш рацію, ляхи – теж слов'яни…
– Ну ось, ти – за слов'янський союз, – мовив Тарас. – І я теж. Складемо статут, програму, присягу. А під яке берло станемо?
– Я гадаю… Спочатку варто зібрати всіх слов'ян до одного товариства, хай розговоряться про свої потреби. І тільки згодом братися за діло, щоби під одним православним царем і в одній православній вірі всім єднатися. То де вже тут місце полякам, католикам? Ні, ні…
– От тобі, бабо, й весілля! – спересердя ударив руками об поли сурдута Шевченко. – Ти, Миколо, хочеш, бачу, всіх слов'ян до попової хати навернути, най тобі біс. – І пішов швидко, не оглядаючись.
Гулак і Костомаров наздогнали його неподалік Лаври. Далі йшли поволі, мовчки.
– Ні, не так, Миколо, – заговорив нарешті Гулак. – Не під православним царем, а зовсім без нього. Республіка! А вона не пощадить ні вінценосця, ні його сатрапів…
– Воістину, – мовив Тарас.
Спускалися кручею до Лаври і біля входу в Близькі печери наткнулися на жебраків, що сиділи лахмітною купою обіч кам'яних східців. Забачивши трьох панів, жебраки завовтузилися, зачелготали й покотилися один поперед другого, виставляючи обрубки, рани, виразки і влаштовуючись – хто на верхніх східках, хто на середніх, решта – в самому низу. Був якийсь дивний порядок у цьому злагодженому розсіданні, ніби кожному давно було приписано, де можна жебрати: кому першому дозволено схопити за полу подавача, кому – друга ласка, а хто й зовсім облизня схопить.
Друзі зупинилися зачудовані. Жебрак, котрий всівся на найвищій сходинці – червонопикий і мордатий, у кучмі, – одною рукою тримав нагайку, а іншу владно розчепірив перед панами, благаючи милостині тонюсіньким голоском. Втім зненацька порядок порушився на найнижчій сходинці: якийсь злидень, скоцюрбившись, заплазував на череві, мов черв'як, угору, його тусали, штовхали, але він чіплявся руками за каміння, скиглив і вперто дряпався далі. Червонопикий жебрак з нагайкою помітив улізливця, схопився на ноги, які тільки-но виставляв у виразках, напоказ, і, брудно лаючись, аж пика зовсім озвіріла, розмахнувся і оперіщив злидня нагайкою, бив його жорстоко, поки той не сповз униз.