Старий Хюсам, власник ювелірної майстерні, що заховалася у темній вулиці на околиці Скутарі, довго не міг заснути цієї фатальної ночі. Розтривожили його сльози вірної дружини Нафіси, зануртували свої думи – невтішні й тривожні.
Не знав, що діється по той бік Босфору, та, певне, – оргії, бенкети, зикри дервішів із нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало обходило. Вісім султанів змінилося на престолі за довгий вік Хюсама, а пам’ятає він ще Сулеймана Пишного – Законодавця. Ні один не доріс до нього, ні один не досяг слави великого можновладця.
Багато років прожили разом Хюсам із Нафісою – тільки удвох. Не мав він більше жінок, хоч ця йому й не народила дітей. Любив Нафісу. А їм, бездітним, завжди давали із сералю на виховання хлопчиків, привезених із чужих країн. Нафіса любила їх, приймаків, – отак, як люблять сусідських дітей бездітні жінки. Хюсам навчав їх турецької мови і Корану, а сам не раз запитував себе: навіщо це? Хіба можна полюбити мачуху дужче, ніж рідну матір? І віддавали їх до яничарського корпусу без болю, і забували про них, як забувають про сусідських дітей.
А одного випестили, а одного викохали – дикуватого хлопчину з Дніпровських степів. Не хотів Хюсам віддавати вихованця, коли ода-баші[41] прийшов його забирати до яничарських казарм. Хай подарують їм Аліма – плату за багатьох добре вихованих воїнів. Ридала Нафіса – чей заслужила вона в султана довгими роками безплатної праці на право мати сина. Адже він один-єдиний з усіх називав її матір’ю. Зм’як ода-баші, дивлячись на сльози Нафіси, але звелів покликати Аліма – хай скаже він сам. Увійшов Алім, високий, дужий, широкі чорні брови зсунулися над орлиним носом; загорілися в нього очі, коли побачив зброю, міцно стиснув ефес ятагана, якого подав йому ода-баші, і пішов, не обійнявши на прощання названих батьків, зник із їхніх очей назавжди.
Сказав тоді Хюсам: «Людина має одну матір або не має жодної». Та не заспокоїли його слова Нафісу, побігла проводжати Аліма. Потім день у день ходила до яничарських казарм, тинялася там – даремно. Не виходив до неї Алім. А вчора, коли переправлялися яничари з Амуратом через Босфор, цілий день простояла на березі, але й тепер його не побачила. Голосила, що загинув.
Розтривожили Хюсама сльози Нафіси, хоч сам він не тужив більше за приймаком. Інші думи схилили його сиву голову над точилом, на якому кував жіночі каблучки, браслети, серги.
Лежить перед ним рубін, на якому він більше місяця з ранку до вечора вирізьблював квіткою вірш вічного Сааді: «Між друзями в кайданах ліпше бути, аніж в саду сидіти з чужаками». Розсипалися на столику рідкісні перлини, самоцвіти, тонко відшліфовані руками майстра. Усі вони вже тут, удома, крамничку свою на Бедестані[42] Хюсам закрив. Не йдуть більше його товари, перестали покупці помічати крам славного ювеліра, виробами якого колись пишалися султанші і візири. Зате розхапують брязкальця, аби тільки вони світилися показним блиском, аби тільки на них було вигравірувано похвалу невічному султанові. Чому це так? Куди раптом поділося в людей зацікавлення справжнім мистецтвом? Адже воно було. За добрих часів Сулеймана спроваджували з Персії й Аравії найкращих майстрів, австрієць Коджа Сінан навіки прикрасив Стамбул вісімдесятьма мечетями, бібліотеками, караван-сараями. Тоді кожен карниз на будинку, кожна колона, капітель, порохівниця, тарілка, ба навіть мангал[43] ставали витвором вічної краси. І не шкодували тоді грошей ні міщани, ні вельможі. Чому тепер усі дбають тільки про своє власне збагачення, ставши байдужими до прекрасного? Адже коли жінка перестає дбати про рум’янці і убори, коли починає труситися над кожним алтином і тримає їх замкненими в шкатулці, а сама ходить у брудному фередже, – то всі вже знають, що вона старіє…
Та хіба біда тільки в тому, що руйнуються мечеті, а замість нових медресе[44] будують казарми, що на базарі купують радше латунь, ніж золото? Ґалата, Пера і Скутарі з кожним днем повняться все більше й більше зубожілими заїмами й тімаріотами[45], що не витримали податків, яничарської сваволі й пішли наповнювати базари жебраками, міські завулки бандитами, монастирі дармоїдами-дервішами, а яничарські полки грабіжниками. Адже коли мати стає байдужою до дітей і внуків, значить – постаріла вона і збирається в дорогу на той світ. Що сталося з Туреччиною, державою п’яти морів і трьох континентів? Невже вона відчула невиліковну хворобу й перед неминучістю смерті байдужіє до того, що було окрасою її молодості?
А куди поділося найсвятіше почуття турка – любов до своєї батьківщини? Хюсам добре пам’ятає колишні походи Сулеймана Пишного, коли кожний здоровий мужчина покидав родину і хату, брав зброю і йшов на війну, не питаючи про платню. Тепер же ніхто не піде воювати, поки не пошпурять мішка з дукатами. Адже коли сини забувають про матір, то вмирає вона, жебраючи, перед сусідськими порогами…
А ти, Нафісо, плачеш, що нерідний син забув про тебе…
Десь під ранок заснув Хюсам у своїй підвальній майстерні, не знаючи, що діється по той бік Босфору. Нафіса розбудила старого аж над вечір. Саме повернулася з міста. Була стривожена, настирливо трясла Хюсама за плече.
– Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш і нічого не знаєш. Цієї ночі помер султан Амурат…
– Аллах акбар[46], – схопився Хюсам. – Як, чому помер Амурат?
– Подейкують, що яничари отруїли. На бенкеті.
– Прокляття… А хто ж, хто… – старий раптом схопився за бороду, поманив пальцем дружину до себе. – Слухай, я добре знаю… О, я знаю, що є такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли він узяв Кафу… Слухай, Нафісо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цієї ночі! В законі тому заповів Магомет: «Коли закінчиться мій рід, кримська династія Ґіреїв посяде престол Порти…»
– Тс-с-с! – Нафіса затулила Хюсамові рот. – Сьогодні я чула, що якогось Ґірея задушили в Дарданелльській фортеці за такі слова… Ти ж не знаєш, Ібрагіма випустили з тюрми і мають проголосити його султаном.
Хюсам замахав руками.
– Шайтан тобі плюнув на язика! Таж він придуркуватий…
– Спам’ятайся! – скрикнула Нафіса. – Ти ще на вулиці таке скажеш. Злетить слово з язика і попаде на тисячі. А яничари нишпорять і хапають тих, хто лихословить Ібрагіма.
Хюсам довго не зводив погляду з переляканої дружини, наче ждав: може, вона усміхнеться і скаже, що пожартувала? Та бачив, що їй, певно, нині не до жартів.
Сидів на міндері, опустивши голову на долоні, і думав тепер про Радісну Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справді була вона невольницею, а потім зрадила свій народ, чи, може, вмисне прийшла, щоб отруїти своєю кров’ю османський рід? Чи то з дикої материнської ревнивості наказала вбити розумних синів Сулеймана, щоб престол дістався її синові Селіму, чи, може, вже знала наперед, що продовжувач османського роду від її плоті – виродок? Хто про це відає?.. Може, так, а може, ні. Та однаково – відплатили козаки за Байду.
Скубаючи бороду, простогнав Хюсам:
– О, як тяжко помстилася Русь!
Розділ четвертий
Два бідняки на одній підстилці вмістяться, для двох падишахів цілий світ тісний.
Східна приказка
Чи з ногайського боку йти, від Альми-ріки, де ранньою весною буяють густі трави, а влітку репає земля і свищуть вітри над заюженим степом, чи спускатися від татів[47] з блакитних лісистих гір на плато за річкою Качею – ні звідти, ні звідти не побачиш серцевини кримської землі – Бахчисарая, поки не станеш над самим краєм ущелини. Дві головаті чудернацькі скелі – з півдня Кала-асти, з півночі Топ-кая – зупинилися над кручами, йдучи одна одній назустріч. Стань на одній з них, – і перед очима відкриється панорама продовгуватого міста, що причаїлося між скелями, мов сколопендра між камінням. Воно втікає від пишноти зеленоверхого ханського палацу і хмародерних мінаретів униз, обабіч гнилої річки Чурук-су. Маленькі, загороджені каміностінням хати біжать, налізаючи одна на одну, юрмляться біля невільничого і соляного базарів, що кишать біля підніжжя Топ-каї, і, злякані галасом та зойком, розбігаються у рівний степ, молитовно припадаючи перед величними ротондами ханських усипальниць у Ескі-юрті. Угору, берегами Чурук-су, місто спинається важче. Скелі щораз ближче сходяться, стискаються, тиснуть одна на одну, заступаючи вхід до караїмської фортеці Чуфут-кале; хатки маліють, щезають, місто заривається в печери, проте вперто повзе ущелинами Маріям– і Ашлама-дере, поки врешті його спинять гори: годі!
Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хіба тільки орли, що ширяють під задимленим небом. І ще вершник, який стоїть на скелі Топ-кая.
На скелі Топ-кая стоїть вершник у білій чалмі і жовтогарячій киреї, облитий золотом призахідного сонця. Гостра роздвоєна борода і ніс із жорстокою горбинкою вип’ялися вперед, вірлині очі вдивилися в примерклі гори. Темно-буланий румак застиг під ним, готовий до безумного стрибка у провалля.
Це калга[48] Іслам-Ґірей. Він сьогодні повернувся з Перекопу до свого палацу в Ак-мечеть[49] і тепер їде до старшого брата Беґадира Ґірей-хана доповісти йому про те, що відбудова фортеці Оp-капу закінчена. Сам їде, без почту. Кілька місяців жив відірваний від політичного життя краю – чей же мусять бути якісь новини.
Доповість Іслам-Ґірей ханові, що мури на перешийку надійні, і промовчить про те, що для цих укріплень потрібне ще й надійне військо і сміливий хан, який у руках, замість каляму[50], вмів би міцно тримати булатного меча. Мусить промовчати і про те, що, крім Перекопу, що загороджує шлях невірним, час нарешті укріпити і південні береги, захоплені єдиновірними турками. Ніжному авторові плаксивих газелів[51] і боягузливому володареві Криму Беґадир-ханові властива ще й жорстокість. Попереджений султаном Амуратом IV, що задушив у Стамбулі непокірного Беґадирового попередника Інаєт-хана, він присягся «ні на штрих не сходити з компасного кола послуху султанові» і видати для покарання будь-кого, хто насмілиться виявити непокірність падишахові.
Мусить поки що мовчати калга Іслам-Ґірей.
Розлігся по обидва боки причаєного Бахчисарая Крим, і сняться йому ліниві сни про давню бувальщину. Кочує степом великий ногай, нащадок монголів, котрий також, як і його предки, не знає хліба, а тільки м’ясо, айран і кумис. Мандрують, переганяючи з місця на місце свої стада, Буджацька, Едікайська і Джамбулуйкська орди під проводом хойма-ханів, а їхні ашуги співають тужні билини-джири про Шамські степи біля Нерчинська, куди колись повинні повернутися ногаї. Бо так записано в заповіті Чингісхана. Ногаєві байдуже, хто в Криму при владі, йому однаково, який володар і за що накаже воювати.
Міцно засів у горах чабан і вуглероб – омусульманений грек, ґенуезець, ґот, котрий шанує давні християнські свята, як реліквії своєї власної історії. Йому нема діла до всього світу, аби тільки ніхто не зазіхав на його яйли, чаїри[52] і жінок.
Молодий, ще не ситий Крим лежить розділений глибокою тріщиною в землі над Чурук-су, заселений людьми, які вважають своєю батьківщиною інші краї. Та варто кинути клич «за віру», як монголи-ногаї і християни-тати, не задумуючись над тим, хто кличе до боротьби, стають враз фанатичними лицарями пророка Магомета; бряжчать мечі, пломеніють очі, що ніколи не зайдуть сльозою, побачивши кров, серця жадають жертвоприношення во ім’я закону, що часто стає беззаконням. Пропадають мрійливість ногая і замкненість тата, пастухи стають воїнами, готовими робити все, що їм накажуть: убивати, палити, нищити, аби тільки за віру, в якій ніхто ніколи не сумнівається. Пісню тоді заміняє войовничий крик, вільнодумство – сліпа покора, волелюбність – поштивість і страх, доброту – жорстокість.
Крим молодий, у ньому нуртує ще не усвідомлена жадоба волі і беззастережна віра вождям. Кримчак ще не назвав себе татарином, та вже в легенди й пісні перевів своє минуле, він ще не розжирів, ще чуже йому почуття ситого вдоволення. Дайте йому вождя, і він здивує світ, а потім сам дивуватися буде, як героїчно будував колись для себе свою державу і свою неволю. Чей же вміє сьогодні ставати грізним на чужинецький поклик султана.
Дайте вождя!
«Я ваш вождь! Гляньте на вершника, що стоїть на скелі Топ-кая. Піді мною необ’їжджений кінь, мені тридцять шість літ. Я – Іслам-Ґірей, вчорашній полонянин польського короля, нині калга у слабкосилого брата Беґадир-Ґірея, завтра – хан. Слухайте мене, ногаї і тати! Не хто інший, а я розірву турецький ланцюг, що обсотав Крим від Байдарських воріт до Кафи, і поставлю вас на таку висоту, до якої підводитимуть голови народи світу. Я, правнук Тамерлана!»
Іслам-Ґірей повернув коня і повільно почав спускатися понад урвищем, вирізьблюючись у світлі призахідного сонця дивним монументом самотності. Ковзнув поглядом по долині – греки зачиняли крамниці, галасували вірмени у своєму кварталі, татари вклякали на вулицях до молитви. Темніли зелені дахи палацу, і тихо було в ханському дворі. Певне, хан молиться або складає вірші про солов’я, закоханого в троянду: в такі хвилини мовчить сторожа, і, мов тіні, тихо ходять по майдану ханські гвардійці сеймени[53]. Злісно зареготав Іслам, аж кінь схарапудився. Стримав його вудилами, здиблюючи на задні ноги. Ахнули люди внизу; що це за безумець хоче через провалля перескочити на ханське подвір’я? Вершник скрутив уліво – ні, ще не час – і швидко зник за горою, спускаючись до циганського передмістя Салачика.
Від Салачика тяглася в гори вузьким коридором повз північний зріз фортеці Чуфут-кале ущелина Ашлама-дере. Вхід до ущелини загородив літній палац хана Ашлама-сарай, весь захований у садах, а поруч приплюснулася до самої землі духовна школа Зинджирли-медресе.
Тут колись учився Іслам-Ґірей. У цій школі почалась його наука.
Вай-вай, коли то було… Над брамою медресе, пам’ятає, висів дугою ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися головою об нього, – згинатися перед маєстатом науки і релігії. І нагадував отой ланцюг весь час, що ти малий і мізерний перед мудрістю твоїх предків.
У Зинджирли-медресе Іслама вчили ненавидіти невірних, і він палав бажанням спробувати крицю своєї карабели на ґяурських головах, покуштувати, зрештою, волі…
Під Бурштином, на Покутському шляху, вперше віч-на-віч стрівся з козацтвом, скресалася шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного[54]. Зів’яла рука, схопили чубаті бузувіри юного Іслам-Ґірея.
Тож у інших школах продовжувалась Ісламова наука. Козаки передали його полякам, щоб він цілих сім років, чекаючи на викуп, навчався при варшавському дворі європейської витонченості й дипломатії.
Чи ж то треба жаліти за тими роками? Шугали, правда, війни над Європою, а зміцнілі руки просили меча, по ночах снилися окульбачені коні і степ, що хвилювався тирсою, і брязкіт бою будив його посеред ночі. Не було коней, не було зброї – залишалися самі думки і злоба.
Довкола ненависні ґяури. Хай то козак, хай лях а чи француз. Усі вони запеклі вороги мусульманів – турків, татар, арабів. Якби воля і сила, рубав би їх усіх підряд і залишав би після себе гори голів, як це робив Тімур.
Але якось загомоніли у Варшаві, що на ринку четвертуватимуть козацького ватажка Сулиму, ватажка тих самих козаків, які врятували Польщу від турків під Хотином, що стояли на сторожі південних кордонів Речі Посполитої. Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що?
Іслам-Ґірей бачив ту страту. П’ятеро козаків і самого гетьмана, так схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, і кат рубав їм голови. За Кодак, за фортецю на Дніпрі, яку вони зруйнували. А потім ляхи глумилися над тілами, четвертували і розвішували на палях. І ще бачив ханич у козацьких очах страшну ненависть, – о, це не та, що бризкала з очей разом з іскрами, викресаними з шабель, у бою під Бурштином! То був герць, після якого можна з одного рожна шашлик їсти, – це ж був гнів, зроджений непрощеною кривдою. І ні одного зойку, і ні одного стогону…
Довго думав після цього Іслам. Видно, не єдиний світ Ляхистану, видно, в’ївся отой Кодак чиряком у козацьке тіло… Чи не так, як ото турецький гарнізон у Кафі – у колись вільний Крим? Чи не схожі долі в козаків і татарів? Хіба не карає турецький султан кримських ханів так само за непослух, незважаючи на те, що Крим є захисним муром мусульманських земель? Християни-поляки називають християн-козаків бидлом, а мусульмани – турки – прахом ніг падишаха мусульман-татар. Для чого тоді поневоленим татарам і козакам ворогувати між собою? Чому б не подати один одному руки, забувши про віросповідання, згадавши про кайдани?