Кріпильник сяяв від задоволення.
– Чув? – кинув він ще здалеку. – Завтра стаємо на роботу! Німці народ акуратний – ледарів не люблять!
На другий день шахта почала працювати.
Довідавшись про загрозу німецького коменданта і про список, Гордій Байда збентежився. Тепер він щохвилини чекав, що його схоплять. «Де, скажуть, син?» І може, ще поведуть зв'язаним через селища і мордуватимуть, як більшовика.
На другий день на порозі справді з'явилось двоє німців з рушницями.
У Байди неприємно затрусилися ноги. Не давши навіть переступити солдатам порога, він, виправдуючись, мов на допиті, поспішно заговорив блідими губами:
– Хіба він малий! Пробував умовляти, а тепер діти дуже слухають батьків?
Солдати штовхнули його з дороги й ступили до хати. Один був кремезний, з похмурим, вузлуватим обличчям, з круглим великим носом. Він був набагато старший за другого, блакитноокого рожевого хлопця з вицвілим, як у пастухів, волоссям. Вони окинули допитливими поглядами вогку землянку. Ілько злякано кліпав над мискою. З недонесеної до рота дерев'яної ложки капала на стіл сіра юшка. Харита в позі приреченої до страти прикипіла до долівки серед хатини.
– Рефольвер! – сказав старший солдат, не слухаючи Байди, і багнетом підняв на ліжку тверду засмальцьовану подушку. Молодший зазирнув у пічурку.
– Ружіє надо!
Байда, все ще не розуміючи, чого вони прийшли, продовжував виправдуватись:
– Ось спитайте старої. Харито, хіба я йому не говорив – на загибель ідеш і нас під біду підводиш!
– Хіба в нього свого розуму немає? – проговорила Харита, не сходячи з місця, лише ворухнувши пересохлими блідими губами. – Тільки що нежонатий.
– Ружіє надо! – повторив молодий солдат і заглянув через поріг до хатини.
Байда нарешті зрозумів, чого від нього хочуть солдати, і знизав плечима:
– Яке там оружіє! Зроду-віку в хаті не було. Нема, нема! – і для більшої зрозумілості замотав головою. – Нема, нема оружія. Шукайте! – Він навіть сам почав перетрушувати своє збіжжя, що тхнуло важким, прілим духом.
Але солдати ніби й не збиралися робити трус. Старший опустився на ослінчик і поклав на стіл руку з вузлуватими, затужавілими пальцями. Між вказівним і великим могла вільно вміститися рука його блакитноокого товариша, який теж підійшов до столу. Вони ще раз окинули вогкі кутки землянки й чомусь похитали головами. Потім обидва звели очі на Байду й криво посміхнулись. Молодший щось сказав, старший з доброю посмішкою на загрубілому обличчі закивав головою, глибоко зітхнув і знову глянув на Байду.
– Большевік?
Байда губився з поведінки солдатів, але від такого запитання йому стало тепер зрозуміло, що вони прийшли по нього, і Байда, враз захрипнувши, знову почав виправдуватись:
– Та що ви, товариші, який же я більшовик?
Солдати знову посміхнулись.
– Товариш, та, та, товариш! – І старший поплескав Байду по спині. Потім вивернув перед його розгубленими очима свою широку долоню. Вона була схожа на стару порепану підошву. Криві пальці росли із сизих, як вичовгані залізні плити, мозолів.
– Товариш! – повторив він і звівся з ослона.
Байда тепер не знав, чи треба якось виправитись, чи повторити: у солдата була мозолиста рука робітника.
На порозі з'явився в сірій папасі з червоним верхом гайдамака. Він окинув поглядом землянку, як карцер, у якому сидів уже спійманий бунтар. Розкидане на ліжку й по хаті шмаття доводило, що трус уже відбувся. Солдати нахмурились.
– Тягти? – кинув гайдамака на Байду.
Старший солдат ще раз копирснув багнетом подушку, покрутив заперечливо головою й махнув гайдамаці на двері.
Байда, все ще ошелешений, але з почуттям вдячності до цих солдатів, ступив за ними. Старший озирнувся і з посмішкою сказав:
– Цюрік!
Байда розгублено знизав плечима і, відчувши тільки зараз надмірну втому від пережитого хвилювання, знесилено опустився на ослінчик.
– Чи мені здалося, – заговорила чомусь пошепки Харита, – якісь вони не німецькі. Як посміхнувся – ну наче рідний брат.
– Майстеровий, мабуть, – сказав Байда, важко дихаючи, ніби сходив на високу гору.
– А гайдамака, бачив, якими очима позирнув? Не припусти господи, щоб приснився. І де вони такі плодяться?
Ілько побачив у вікно, що гайдамака з солдатами зникли в сусідній землянці.
– Пропаде Кіндрат, – сказав він стурбовано. – У нього рушниця захована.
– Гайдамака погубить, – погодився й Байда.
– А ми його зараз видуримо з хати.
І мати не встигла сплеснути в долоні, як Ілько уже був надворі.
Байда ходив розгублений, аж доки не відпустили Семена Сухого, в якого була така ж сама провина, хіба що його син ще до того, як пішов до Червоної гвардії, застрелив одного чорносотенця. Сухий не зрікався сина, як Байда, але й не часто згадував. Зустрівшись, вони кивнули головами.
– Ну?
– За сина допитували, – відповів Сухий.
– Я так і думав. Які з нас, Семене, більшовики?
– Як батіг з клоччя, Гордію. Он Херсон аж два тижні відбивався, а ми заховались у землянки й сидимо, як ті щури.
Хоч і образливе було порівняння, але біс його бери. Байді було приємно, що Семен не цурається його.
– Гадаєш, до мене не приходили?
– А ти, мабуть, похвалився, як випровадив сина?
Байда почервонів. «Знову? Ну випровадив, ну погарячився, так що ж тепер, каятись при всіх?»
– Бо не люблю, коли яйця курчат учать.
– А чому й не повчитись, Гордію? А твій син і вродою, і розумом – усім узяв.
– Та й пішов байдикувати, – сказав Гордій, злий уже з того, що знову, мабуть, посвариться з Семеном. Але поступатись не став. – Наче тут нічого було робити.
– То такі байдики, що й ти ще, може, в них підеш.
Гордій Байда ворухнув неголеним підборіддям.
– Ще що скажи! Ні, воюйте самі, коли маєте охоту, а я собі потихеньку буду цюкати вугілля.
– Нехай знову Сивокози тягнуть з тебе жили?
– Тепер і вони шовкові стануть: не ті часи, Семене.
– Побачиш, Гордію! – Сухий торкнувся шапки й пішов на виселок. – Правду казав Мостовий: «Не ждіть добра».
– А куди його запроторили?
– Кажуть, погнали на Катеринослав.
– І Гната Убогого?
– Про Гната не чув.
– Чи вони, бува, з Максимом не в комуністах? Може, їх тут на розплід залишили?
Сухий насупив вицвілі острішки брів, зирнув сердито на Байду.
– Ти дужче кричи!
Повітря струсонув далекий вибух.
На обличчя зі стелі знову посипалася біла луска, ліжко під ним здригнулось. Байда широкою долонею скинув з обличчя крейду й ворухнув довгими вусами. Нарешті згадав: під селищем ось уже другий місяць проходили новий штрек, і саме під його землянкою палили бурки. Він гірко посміхнувся. Яка могла бути тепер канонада, коли червоні давно вже відійшли за межі України? Німці порішили навіть Центральну Раду з Петлюрою, з ласки якої прийшли на Україну, а замість неї настановили гетьмана Скоропадського.
– Да-а, – покрутив він сивою головою, – як не цар, так гетьман, як не поліція, так варта, а ти скачи, враже, як пан каже. І революція ніяка їх не бере!
Можу, тому, що ні варта, ні німецьке командування, крім одного допиту за Клима, його більше не чіпали, Байда вирішив, що з ним, мабуть, тому так панькаються, що він гарний робітник.
– Кадровиків, Семене, завжди і скрізь шанують, – заговорив він так, ніби Семен Сухий сидів перед ним. – А ледарям скрізь однакова шана. Клим – це інша річ. Ніхто його ледарем не назве, кращий вибійник був. Може б, і його не чіпали. А то: «Весь мир розрушим! Диктатура!» От і довели до диктатури: писнути не можна. А варта вже так більше за поліцію нахальнича.
Те, що творилося на окупованому німцями Донбасі, вражало Байду в саме серце. А коли він думав над тим, що ця армія чотири роки воювала з російським військом, та ще й з військом Антанти, він не бачив уже ніякого просвітку і безнадійно махав рукою. Під впливом таких настроїв непомітно для себе він змінив уже своє ставлення і до Клима, і до більшовиків. Але Байда знав, що коли позбудеться роботи, його завтра викинуть із землянки, фунта хліба навіть ні за що буде купити, і він мовчав. Мовчав ще й з упертого самолюбства, а йому нестерпно кортіло поділитися з ким-небудь думками, а найкраще б з таким приятелем, як Семен Сухий. Не заходив більше і Ганс. Так звали німецького солдата з широкими долонями. Після трусу Байда знову зустрівся з ним у пивній і на мигах з'ясував, що Ганс дійсно тесля із мебльової фабрики. Оглядаючись на своїх земляків, Ганс тільки крутив головою, тихо казав: «Се іст во!» – і стискував під столом кулак. Потім Ганс якось зайшов до землянки і сказав, сумно похитавши головою, що його приятеля, молодого солдата з блакитними очима, заарештували. Гордій Байда зрозумів, що той солдат був комуніст. «Ex, – подумав тоді Байда, – оце б Клим з ним побалакав!» Він уже знав, що Клим теж комуніст. «Того ж він і кулаків моїх не злякався! Моя порода. Це не Ілько – материн сосунець».
Він зирнув у куток. Ілько спав під благеньким ряденцем на долівці. Він був схожий на Клима, тільки з обличчя гостріший, і мав не чорний, а русявий чуб. Ніс уже лущився від весняного вітру. Ілько дихав спокійно, і груди коливалися ритмічно, кожен раз полохаючи мух, що вже дзвінко петляли по хаті.
Гордій Байда рипнув ліжком і скинув ноги на долівку. На рип визирнула з хатини його тиха і затуркана дружина:
– Нехай ще трошки позорює.
– Минулося зорювання: гудок, мабуть, скоро буде.
– Хіба що, варта нові закони заводить?
– Якби-то нові.
Харита сплеснула руками:
– Оце й революції кінець. Хоч би дали спину розправити.
– Набавили ніби годину. Знову дев'ять годин сиди під землею.
– А я що чула: пани повертаються.
Гордій Байда і без того був роздратований, а звістка про панів вдарила, як батогом.
– Нехай повертаються, нехай! – Сердито зірвав цеберку і, пригнувши голову в дверях, пішов надвір умиватися.
Харита винувато закліпала очима. Хіба їй потрібні пани? Вона добре знала, що за старого режиму, за панів, шахтарі працювали по дванадцять годин підряд, брудно жили, рано вмирали, а то й гинули в шахті. Все життя вона трусилася, щоб чоловік не позбувся роботи, щоб не довелося йти, як іншим, просити з торбою попід вікнами. Сталася революція. Трохи розігнули спину шахтарі. Білі козаки напосілись – то Каледіна посилають з Дону, то Краснова. Зовсім розігнали людей. Хто на Росію пішов, а інших вбили. Усі балки загатили трупом. Харита сумно хитає головою. Тепер їй стає зрозуміло, чого гримнув чоловік. Вона знає його крутий норов: перемучиться, а не скаже, не покаже. А вона бачить: щось гнітить його ось уже два місяці, ще як поїхав Клим.
Харита згадує про сина, і на очі їй набігають сльози. На стіну падає сонячний зайчик і починає хутко прясти лапками.
Легенький ранковий вітрець задуває в розбиту шибку дух полину, змішаний з сіркою. Харита дивиться на сонячного зайчика, і їй здається, що то до неї посміхається Клим. Її зморщені, посинілі губи теж починають здригатися. Вона теж уже посміхається ласкавою материнською посмішкою. А коли вже зайчик випростався через стіл ясним смичком, вона ніби прокидається, присідає на долівку поруч з Ільком і тихо обганяє на ньому мух.
– Знову на панів робити. Вставай, синку! – І гладить його по русявій голові.
Потривожений Ілько поривчасто одвертається до стіни й сердито сопе. Мати оглядається на двері й тихенько цілує Ілька в голе плече. Він сердито смикає плечима:
– Одв'яжіться!
– То муха, синку, я муху прогнала, спи, спи. Тільки б сили набиратися, світом милуватися, а ми вже й тебе запрягли.
Ілько рвучко ліг на спину:
– Чого ви скиглите над головою?
Але, побачивши порожнє батькове ліжко, кривиться, позіхає і, заточуючись, теж іде надвір умиватися.
У розчинені двері вривається пронизливий гудок. Ходики на стіні показують надломленою стрілкою шість годин. Харита замислено хитає головою:
– Не буде воно так, ой, не буде.
І в кінці довгого-предовгого шляху їй ввижається Клим на гнідому коні.
Людським ходком
Ілько сьогодні вперше йшов працювати під землю і тому трохи хвилювався. Мати в рідкому кулешику ловила ложкою картоплини й підсовувала їх Ількові.
– На цілий же день ідеш. Та не дуже там хоч надривайся.
Але Ілька більше хвилювало те, що він піде вже в лампову й візьме лампу з рук Марусі, лампової, як дорослий. Досі вона тільки дражнила його капловухим. Тепер він зустрінеться з нею інакше. І в Ілька від цієї думки тьохкало серце.
Гордій Байда витер рукою рота після кулешу і зиркнув на Ілька. Вони обидва взяли по шматку хліба у вузлик. Байда поклав на плече кайло і вийшов першим. Ілько поклав на плече лопату і пішов слідом за батьком.
Виселок цвів ранішнім сонцем, бур'яни бризкали на ноги холодною росою. Зеленим полем і голим вигоном з усіх кінців поспішали шахтарі. Перед ними курилася білим димом висока гора породи, а біля неї безперестанку мерехтіли колеса на копрі. Але чутка про збільшення робочого дня, мабуть, уже встигла облетіти всіх, і шахтарі йшли похнюпившись, сірі й мовчазні. Біля ґанку комендатури вартовий у касці робив їм якісь знаки рукою, і шахтарі обходили його, мов потайного собаку, серединою вулиці. Сад зеленів, з нього дихало запашною прохолодою. Над клумбами весело дзвеніли метушливі комахи.
– Хіба що? – кинув через кам'яну огорожу здивований Гордій Байда. На другій половині директорового будинку підтикана дівчина з червоними литками мила вікна.
– Пани приїдуть.
– Значить, правда!
Дівчина, замість відповіді, видивляючись у шибку, тужливо заспівала:
Байда стяг кущуваті брови на переніссі:
– Як же вони хутко!
Їх догнав Гнат Убогий. З'явився він тільки з тиждень тому, але де був, так Байда й не міг довідатися. Гострий раніше на язик, Убогий став тепер потайкуватий, обережний. Байда розумів, що зараз таким і треба бути, але те, що Гнат крився від нього, дратувало Байду, кожен раз навертало на думку, що на нього все ще не покладаються. Дратувала його ще й Гнатова зверхність. З цим ніяк не могла миритися владна Байдина натура. «Які всі розумні стали», – бурмотів він собі під ніс.
– Злітаються! – кивнув на будинок Гнат.
– Значить, почули, що можна.
– Ненадовго, мабуть.
– А то що?
– Тісно буде.
– Посунешся.
– Я такий, щоб їх посунути.
– Руки короткі.
– Більшовики доточать.
– «Більшовики», «більшовики»! – передражнив Байда. – Шершнів тільки роздражнили!
– А тебе так нічому й не навчили! За панів уболіваєш!
– Про мене, нехай би вони хоч і всі повиздихали. Ну а без інженерів і нам не обійтись. Люди на те вчилися.
– А тобі не давали. Мовляв, у робітника голова не туди стоїть. Нехай, дурень, усе життя довбає вугілля. Бариші вони й самі порахують.
Убогий і тут мав рацію, і Байда знову скипів:
– Тільки не агітуй мене, будь ласка. Куди ж пак – не голова, а університет якийсь. Сам у революціонерах ходив.
– На повідку у Вариводів. Зійшли такі революціонери на пси, Гордію.
Ілько, мовчки вслухаючись у їхню суперечку, враз чмихнув.
– А ти чого зубами торгуєш? – визвірився на нього батько.
Ілько зніяковів і почервонів. Почувши слово «пси», він згадав, як вони з Гараськом, з його приятелем, спіймали колись директорового бульдога й на лобі в нього намалювали жовтою фарбою інженерську кирку й молоточок. Директор був трохи схожий на свого пса, а з киркою й молоточком ця схожість виступила ще більше. Шахтарі про бульдога потім довго згадували, а побачивши директора, так і прискали зі сміху. Бульдога з того часу стали кликати, як і директора, – Едуард Едуардович.
Біля лампової, чорної від вугільного пороху, стояв вартовий гайдамака, другий стояв біля контори. Ще декілька їх тинялося по двору. Кожного з шахтарів, що з'являлись на подвір'ї, вони обмацували очима, намагаючись ніби просвітити їхні думки, але замість цього бачили тільки замурзані, виснажені, сердиті обличчя.
Коли Ілько подав у віконце свій номерок, Маруся, з великими сірими очима, гнучка, як линва, враз, ніби вітром нахилена, потягнулася до нього:
– Чи це ти! А мені видалося, що Клим.
Ілько відчув, як у нього палахкотять вуха. Маруся, щоб приховати своє збентеження, посміхнулась, і в чорній кімнаті блиснув рядок білих зубів.
– От ще капловухий! У шахту?
– Авжеж, не куди!
– Коногоном?
Ілько йшов працювати за саночника. Соромлячись признатися, він ще дужче почервонів, схопив лампочку і вистрибнув із черги.
З лампами, всередині яких блимав жовтий язичок, шахтарі збирались у прокуреній і сивій від тютюнового диму нарядній. На естакаді гуркотіли вагонетки з породою. Жінки й дівчата, неоковирні в своїх грубих шахтарках, блимали рядками зубів і загонистою лайкою підганяли забурені вагончики. Дівчат зустрічали й проводжали важкими дотепами парубки. Статечні шахтарі смалили востаннє перед спуском під землю цигарки з запашної махорки.