Но так как он не выслушал полного курса, не удостоен ученой степени или звания, то на него не распространяются права и преимущества, представленные лицам, окончившим курс университетского учения с ученой степенью или званием». Саме відстрочка від військової служби була тією перевагою, яку втратив молодий Винниченко через виключення з вищого навчального закладу, тому він обов’язково підпадав під осінній призов до армії. Призивали його не солдатом, а «вільноозначеним». Для таких людей, які мали повну середню освіту, були певні послаблення, але Володимирові Винниченку, як людині, що була звинувачена в протиурядовій діяльності, в армійській частині приділяли особливу увагу, щоб невгамовний бунтар не почав проводити агітаційну роботу серед солдат. Проте Винниченко кожного вечора переодягався в цивільне і залишав казарму свого п’ятого саперного батальйону, поспішаючи на зустріч з робітничою молоддю – саме щоб агітувати! Цілком зрозуміло, що займатися агітацією у власній казармі було б необачно.
Володимир розумів, що його революційна робота може спровокувати черговий арешт. Незабаром він дізнався від товариша, який служив у канцелярії роти, що його збираються заарештувати за нелегальну пропагандистську діяльність. Розуміючи небезпечність свого становища, Винниченко не став чекати арешту: пізно ввечері 13 лютого 1903 року він прийшов до своїх добрих знайомих Лівицьких, які спорядили його в дорогу, а шинель і кашкета порізали і спалили. Винниченко втік за кордон, до Галичини.
Мешкаючи то в Галичині, то на Буковині, він починає писати статті й листівки, постійно співпрацюючи з газетами РУП «Праця» та «Селянин». Щоб переправляти агітаційні журнали до Росії, Володимирові самому доводилось не раз перетинати кордон, звісно ж нелегально. Така напруга и ризик, мабуть, були йому тільки до вподоби, але одного разу паспорт австрійського підданого не ввів в оману жандармів, які не вагаючись заарештували В. Винниченка. Та хіба ж це могло зупинити його!
Життя продовжувало набирати обертів, у ньому все тісніше поєднувалися мистецтво й політика. У цей час під псевдонімом В. Деде були надруковані як партійна література оповідання В. Винниченка «Салдатики!», «Боротьба», «Суд». А незабаром почали з’являтися і його п’єси.
У 1903 році у Львові, де В. Винниченко жив під чужим прізвищем (Зіновій Дедевич), побачила світ його перша книжка «Повісті й оповідання», до якої увійшло п’ять творів: «Боротьба», «Антрепренер Гаркун-Задунайський», «Біля машини», «Сила і краса» та «Суд».
Є. Чикаленко, який уважно слідкував за літературною діяльністю свого підопічного, писав Винниченкові:
«…Платитиму за Ваші праці не тільки у «Вістнику» і «К. Старине» (бо й в сему журналі за всі твори українські, не тільки Ваші, плачу я, але се між нами), а й за праці, поміщені в инчих галицьких журналах. Звичайно, бажалося б, щоб Ви друкувались у «Вістнику», бо сей журнал так сяк доходить в Росію. Але в виборі журнала я Вас не думав стіснять і в оцінку твора не вхожу, т. е. чи подобається чи не подобається мені Ваша праця, я платити буду. І коли я критикую Ваш твір, то не яко «роботодавець», а як Ваш приятель.
Ви, звичайно, розумієте, що Вас я мало знаю, не настільки я з Вами близький, щоб я помагав Вам, я дбаю тільки про літературу і, знов кажу, плачу за белетристику в «К. Старине» не тільки за Ваші твори, а всім. Се в скобках. В інтересах нашої літератури Ви повинні писати не хапаючись, а обробляти, вигладжувати свої твори.
От через що я платитиму Вам помісячно, а не «іздєльно». Вас буде «смущать» рахунок, і добре! Я Вам ставлю умову – за сих 300 руб., які Ви відберете від мене за рік, Ви повинні написати не менче п’яти друкованих аркушів за рік, в якому журналі схочете. Чи Ви получите який гонорар за сих 5 аркушів з редакції, се до мене не стосується. Я плачу Вам 300 р. на рік і край!»
Тепер про твори В. Винниченка заговорили. Нового письменника нарекли «українським Горьким». Яскраві образи, бунт проти умовностей, заперечення традиційної моральності та парадоксальність сюжетів – усе це примушувало читачів захоплюватися текстами цього автора та ховати їх подалі від дітей.
У липні 1903 року під час перевезення нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знову заарештували: візник-контрабандист видав його жандармам за винагороду у тридцять рублів! Його схопили з паспортом на ім’я австрійського підданого – студента Львівського університету Генріха Долинського. При ньому було знайдено 506 примірників брошури «Робота», 202 примірники оповідання «Боротьба», 500 примірників оповідання «Салдатики!», 203 примірники газети «Селянин», 82 примірники брошури «Чи є тепер панщина?». Його маскування було доволі швидко спростовано одним із колишніх його начальників, який засвідчив, що це зовсім не австрійський підданець, а втікач із солдатів Володимир Винниченко. Тому письменника доправили не до тюрми, а до головної гауптвахти київського гарнізону.
Склалося так, що цього разу справу В. Винниченка одночасно вели військова влада й жандармерія. Батальйонний суд інкримінував йому карні статті – дезертирство, втечу за кордон, використання чужого паспорта. Жандарми звинувачували його в таких державних злочинах, як перевезення нелегальної літератури та участь у революційній діяльності. За пропаганду серед війська та дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне «злочинство» – провезення нелегальної літератури – він повинен бути засуджений окремо.
Військовий суд вирішив віддати В. Винниченка до дисциплінарного батальйону на один рік і шість місяців, але слідство затягувалося, й ув’язнений залишався на гауптвахті. Цілих два роки буде тривати це ув’язнення, майже до революційних подій 1905-го. Але, на щастя, він мав дозвіл на «письмові заняття». Саме тоді він написав оповідання «Голота», яке одержало першу премію «Киевской Старины» й принесло письменникові літературну славу та визнання.
У вересні 1904 року В. Винниченко робить спробу потрапити до Київського військового шпиталю. Зрозуміло, що там, на відміну від гауптвахти, були кращі умови, до того ж він мріяв про втечу. Після того, як він провів півтора року в камері-одиночці, митець здійснив спробу симулювати божевілля та самогубство через повішення.
Це було відчайдушне й складне рішення, яке мало не спричинило справжнього лиха, бо В. Винниченка вийняли з петлі вже непритомним. Налякані такими рішучими діями в’язня жандарми, хоч і поклали його до лікарні, але при цьому втричі збільшили охорону, отже остання надія ув’язненого на втечу згасла.
24 вересня 1904 року з’явився Маніфест Миколи ІІ: з нагоди народження спадкоємця престолу оголошувалася амністія. Це означало і припинення політичної справи В. Винниченка, якого мали звільнити після 15 місяців ув’язнення. Однак ця амністія, на жаль, не стосувалася військової служби, і В. Винниченка перевели на півтора року до дисциплінарного батальйону, звідки він писав своїм друзям: «Знаходжусь в госпіталі, у відділенні для нервовохворих. Наді мною стоїть табличка: «Вільноозначений 21 сап. бат. Вол. Винниченко». Політична моя справа цілком закінчена (припинено за Маніфестом), а військова моя справа не закінчена, так як в моєму батальйоні не люди, а ідіоти.
Слава Богу, що я не потрапив до дисциплінарного батальйону, бо мене хотіли після закінчення політичної справи туди відправити. Після гауптвахти мене зараз же відвели до роти та оголосили, що я буду значитись рядовим до того часу, поки не складу іспита на прапорщика запасу. Як це вам подобається? Але я, скільки б вони мене не тримали, іспита складать не буду. За законом мене повинні звільнити в запас армії, але за таємною інструкцією вони повинні мене потримати ще трохи».
Проте вже восени 1905 року В. Винниченко перебував у місті Львові, якимсь дивом скоротивши собі строк покарання. Тут він захопився політичними справами партії та організацією соціал-демократичної газети. У грудні 1905 року РУП реорганізувалася в УСДРП – Українську соціал-демократичну робітничу партію, а В. Винниченко став одним з її лідерів.
Ці зміни були очікувані, оскільки всередині РУП не було єдності щодо ідеї української державності. Після розколу партії більша частина стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією. За мету вона проголошувала ліквідацію самодержавства і встановлення демократичного ладу в Росії, скасування залишків феодалізму в соціально-економічній сфері, вимогу національної автономії, запровадження свободи слова, друку, маніфестацій тощо.
Партійці, захоплені ідеями знищення самодержавного режиму, були впевнені, що в демократичній Росії настануть кращі умови життя для всіх народів, що входили до складу Російської імперії, і саме це допоможе розв’язати їм національне питання.
В. Винниченко був імпульсивною людиною, що позначалося й на його політичній діяльності, в якій він багато кого шокував своїми нездійсненними та часом жорстокими проектами: наприклад, він міг запропонувати по всій Україні в одну ніч підпали поміщицьких садиб! Коли ж друзі-революціонери не підтримали його, засмутився, оскільки в його бурхливій уяві вже виникла яскрава картинка, як старий світ воднораз згорає в полум’ї – заради побудови нового життя. Незважаючи на реалії конкретної історичної ситуації, можливі негативні наслідки певних вчинків з боку організації, В. Винниченко прагнув негайної дії, політичної реалізації, можливо, саме тому він завзято протистояв іншому лідерові Української соціал-демократичної робітничої партії – М. Поршу.
Проте більш вдалою сферою реалізації амбіцій В. Винниченка виявилась літературна творчість. Письменник видає друком нову книгу, у якій, окрім старих оповідань, було вміщено декілька нових: «Заручини», «Контрасти», «Мнімий господін», а також «Голота», за нього Винниченко, як вже згадувалося вище, одержав премію від журналу «Киевская Старина».
Коли цю книгу прочитав І. Франко, він подав на неї схвальний відгук: «І відкіля ти такий узявся? – так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких у оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонкоартистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш: українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. «І відкіля ти взявся у нас такий?» – хочеться по кожнім оповіданні запитати д. Винниченка».
І. Франко і Леся Українка особливо вирізняли оповідання «Голота» – самоцінні особистості, зі своїми сподіваннями та драмами життя, всі вони однаково важливі. Читач не може однозначно визначити, хто ж головний серед голоти, мешканців «чорної кухні» при панській економії, оскільки доля кожного персонажа виявляється важливою в ідейному задумі автора.
У той же час В. Винниченко захоплюється новими проблемами, які стануть для нього однозначно рівноцінними, як в особистому житті, так і у літературній творчості – питаннями моральності та психології людей, особливо революціонерів. Хто вони, ті люди, які збираються будувати новий мир? Чи можуть вони втілити ті ідеали, які є основою революції? Усе глибше занурюючись у ці питання, митець несподівано усвідомив, що відповідь на них є невтішною, оскільки ідеальну мету не можуть здійснити, втілити в життя неідеальні люди. Очевидність цієї невідповідності Винниченко і намагався продемонструвати в прозі та драматургії. Таким твором, наприклад, була новела «Дрібниця» («Моє останнє слово»), надрукована вперше 1906 року.
У центрі сюжету цієї новели життя звичайного студента, який випадково потрапляє в коло молодих соціалістів. Позбавлений справжніх переконань, головний персонаж, коли його заарештовують, видає жандармам усіх, кого називав своїми друзями. Твір побудовано у формі передсмертної сповіді, оскільки герой, не маючи змоги пробачити собі скоєний злочин, усвідомлюючи власну провину, слабкодухість, свій мимовільний гріх, вирішує покінчити із собою. Також у новелі є ще один цікавий персонаж – студент Андрій Гаюра, якому дорікають за те, що він не цурається звичок, які вважаються «буржуазними».
Андрій Гаюра цілком щиро дивується: а хіба соціалісту «не можна ні в театр піти, ні вина випити?». Він вірить, що людина, яка живе великою ідеєю, ніколи не буде рабом життєвих дрібниць, і тому говорить: «Ми – не аскети. Ми люди. А людина мусить жити широко й радісно. У всьому можна знайти радість, як уміти й хотіти». Проте автор тонко розвінчує цю тезу: майбутній самогубця став саме «рабом дрібниці»…
До цієї теми В. Винниченко звертається також і в першій своїй драмі «Дисгармонія»: Мартин – сильна особистість, він проповідує культ сили і свободу, позбавлену лицемірної «буржуазної» моралі. «Я нічим не хочу зв’язувати себе, і наплювать мені на всі моралі, на всі ржаві кайдани, що чіпляють на себе люди». «Мораль видумана для безсилих. Коли безсилі робляться дужими, вони заводять свою мораль, як новий хазяїн заводить нові свої шпалери на квартирі», – проголошує Мартин. Його опонент, революціонер Грицько, хворий, неврастенічний, бунтує проти цих ідей: «Ми страшенно дисгармонічні. Я певен, що кожен з нас, заглянувши в себе, іноді лякається. Як?
Ми ж – передові люди, ми – борці за правду, за добро, ми повинні бути чистими, високими. А ми так само, як і всі, ходимо в публічні доми, сидимо в кабачках, інтригуємо, сплетничаємо, брешемо, завидуємо… Ми тільки спочатку піднімаємося від ідеї, а потім стаємо чиновниками її. У нас уже фігура робочого десь пропадає, й ми маємо якесь наукове розуміння: «робочий клас», «маса» і т. д.»
До речі, цікаво: думки, які так хвилювали самого В. Винниченка, він вклав у вуста обох героїв! Не лише його твори були парадоксальні – його власні погляди теж були суперечливими, неоднозначними.
У вересні 1906 року В. Винниченка знову заарештували у справі газети «Громадська думка», яку почав видавати Є. Чикаленко. У протоколі першого допиту Володимир Кирилович власноручно записав, що до жодної нелегальної організації він не належить і займається виключно літературною працею. Незважаючи на це, його довго тримали в Лук’янівській тюрмі разом із Сергієм Єфремовим, Андрієм Жуком і Володимиром Степанківським. Як згадував пізніше Володимир Степанківський, на Лук’янівці він та В. Винниченко взялися студіювати англійську мову, а С. Єфремов – французьку.
Ця тюрма так змальована в оповіданні Винниченка «Темна сила»: «За домом неволі, похмурим двоповерховим будинком з рядами заґратованих вікон, задумливо зупинилось сонце і сумно дивиться в його невелике подвір’я своїм косим промінням. А він, сей дім неволі, ся двоповерхова домовина, сіра і брудна, байдуже приймає ласку сонця і мовчить. Тихо-тихо. На розчинених вікнах обох поверхів, обнявши безсилими руками ґрати, сидять «важные политические» і мовчки дивляться у синє вечірнє небо. А воно таке велике, широке, таке могуче, як життя! Незмірною ласкавістю і тихою журбою віє від сих вільних, кучерявих хмаринок, що пливуть собі кудись поза дім неволі. І дивним здається під сею величезною ласкавістю і миром природи ся величезна жорстокість і злочинство сієї домовини…»