– А мені здалося, що з умислу цокнув він, – потвердив Саливон.
– З того ж бісівського наущення вхопив я його за чуба, а він мене. Й попадали ми під стіл, і тузували там один одного, і забрав Господь у нас розум, надто в мене, і вчинив я Викусі, побратимові своєму, тілесну шванку.
– Яку саме? – запитав Сірко.
– Вухо відкусив, – тихо прошепотів Викуса.
Аж тепер Саливон Вовчок повернувся лівим боком, і Сірко побачив, що в нього справді немає лівого вуха. Рана вже зажила, червонів тільки шрам. Кошовий подивився на одного козака, на другого, і раптом йому сперло подих, і він аж похилився з реготу. Вовчок спохмурнів, а Викуса розгубився.
– Чого ти, отамане, регочеш? – запитав він.
– Таж давно мав ти таке вчинити, – витер кулаками очі Сірко.
– Чому? – здивувався козак.
– Бо ж дурний. Та ще й Викуса. От і викусив вухо. – І раптом серйозно й суворо: – Бо п’яний.
Саливон Вовчок стояв як хмара. Його величезний, кушкою, ніс почервонів, очі дивилися на отамана неприязно.
– Отамане, а як же мені тепер? – запитав він.
– А що тобі? Викуса тебе перепросив?
– Перепросив. І що мені з того?
– Як то що? Вухо ж він не пришиє? І я теж.
– Не пришиє, – погодився козак. – А як жити мені? На славі моїй дьоготь. Тепер я наче цехований на тілі. Яко ті злодії.
– Всі ж знають… – мовив отаман.
– Знають на Січі…
Сірко замислився. Потер рукою підборіддя, покошлав брови. Кивнув головою Гукові, котрий аж давився од сміху.
– Пиши.
Писар вмочив у каламар перо.
– «Дано цю цидулку козакові Саливону на те, аби його доброї слави не нарікали, що вухо втеряв через виступок Викусин, який, п’яний, йому те вухо відкусив; цей папір свідчить на Січі, на полі, в станах козацьких, у слободах; і як помре, то яко шанованого товариша щоб ховано було – для увірення кожному, хотячому те знати, сію нашу грамотку показувати».
По тому, як писалася грамотка, Саливон Вовчок яснів лицем, а в кінці аж просльозився. Подякувавши отаманові за такий рішинець, обидва козаки пішли. Отаман підвівся й собі. Чекав, поки писар замкне скриню і оддасть одного ключа. По тому вийшов на вулицю. В кінці вулички хилялися постаті скаржників. Здалися вони кошовому сірими й мізерними. Та так воно було й насправді. Серед тисяч звитяжців тряплялися людці, які прийшли на Січ не землю рідну захищати, а погуляти, й отако прогайновували життя. Догулювали до старості. Як оці двоє. Немає в них ні роду, ні племені, ні неньки, ні дітей, і самі вже не потрібні нікому, тільки не бачать цього. Сірко зітхнув. Почував утому, немов після важкої дороги. Проте втома не хилила його до спочинку, хотілося кудись іти, оддати клопіт дереву або залізу, розсіяти по водах. Здебільшого сідав у човна та їхав у плавні. Але вони ще стояли холодні, майже безживні, молоде життя ще тільки народжувалося, рвало бруньки й протинало стрілками товщу води. Зненацька увагу кошового привернули постріли. Вузькою вуличкою вийшов до січової вежі над в’їздом, перейшов місток через рів, у якому текла каламутна вода. За ровом росли осокори, на одному чорніло бусляче гніздо. Вартові стояли біля поручнів, дивилися вгору. Сірко й собі підвів голову – ледве не спала з голови шапка, притримав її рукою. Високо в небі кружляв сивокрил – ранній гість із заморських країв, одвічний мешканець плавнів; то пришвидшував лет, то майже завмирав на місці, ледве-ледве ворушив крильми.
Постріли лунали за крам-базаром, біля кузень. Гемонський птах, він зовсім їх не боявся, може, звик до них, звікувавши біля Січі, а може, оглух на старості. Запорожці стояли півколом на тирлі, де найчастіше вправлялися в ширмуванні, по черзі заходили за присішок, теж вкопаний для вправ, виціляли птаха. А він мовби кепкував над ними, нікуди не втікав і навіть не піднімався вище. Правда, ширяв високо й так ледве чи був досяжний для куль. Над луками, над горбами галасувало розлякане, наполохане гайвороння, воно то обсідалося на землю, то знову зривалося вгору; одвіку жило на осокорах та вербах понад Чортомликом, старі гіллясті дерева обкидані їхніми гніздами, наче козацькими шапками, – мало біля Січі поживу, але й запорожці мали для вправ дармову рухливу ціль. Ніякого іншого птаха, опріч хижого луня та ворон, січовики не чіпали. Надто райським життям насолоджувались горобці, були такі куреняни, що зимою з дня у день сипали для них на призьби просо. Немало перевів на них пашні і його джура Лаврін, горобці та синиці вертілися біля їхнього прикомірка, Сірко казав, що вони скоро сідатимуть їм на голови.
Збоку гурту, дженджуристо поставивши на колоду ногу в шагреневім сап’яні, стояв Гук, кривив у глузливій посмішці губи. Різні його очі – темніше і світліше – одверто сміялися, й той їхній насміх був неприємний. І ніхто не міг стерти з тих вузьких губів посмішки, бо лунь і далі плавав у повітрі, а сам підписар поки що не брав до рук рушниці. І всі знали: якщо він її візьме, то влучить. Не дивина: поміж запорожців ходила чутка, ніби підписар стріляв у хрест. Отож – чортові в заклад душа, а йому – непомильний стріл. Здавалося, нащо йому той стріл? Має інше оружжя – перо й каламар! Гук тішив своє самолюбство, а мав його на цілий курінь. І хоч продати чортові в заклад душу справа богопротивна й страшна і ніхто із запорожців наодинці з Гуком не захотів би поїхати в плавні (й то зовсім не через те, що він брехун і хвалько), але шану, до якої домішувалась острашка, підписарю оддавали.
Сірко посміхався в колючого вуса. Вчив підписаря стріляти сам й добре пам’ятає, як напочатку Гук вбивав шпона, а далі в них закипіла змага, і Гук переводив на порох усі, які вдавалося дістати, гроші. Сіркові стало весело. Йому захотілося, аби Гук влучив. Але в цю мить збоку гримнув ще один постріл, і ширококрилого птаха ніби кинуло вгору, далі він швидко-швидко замахав крильми й полетів геть. Видно, куля пройшла під самі крила, опекла луня гарячим повітрям, перестрашила.
Лаврін Перехрест опустив фузію, з якої курівся димок, вдавано байдуже розглядав насічку на курку.
Запорожці кепкували з невдатного стрільця, а Сірко та Лаврін несамохіть зглянулись між собою, й кошовий зрозумів усе. Ховаючи у вуса посмішку, примружив око й сказав підступно, одначе підступність ту вловив тільки Перехрест:
– А ти, Лавріне, часом не продав нечистому душі? Бо нам небавом доведеться ставити ще один курінь – для чортячого племені.
Козаки засміялися, а Лаврін ображено стріпнув темнорусим чубом з-під сивої шапки, одвернувся. Такий він завжди: стріпне чубом, зіб’є на потилицю шапку й мовчки одвернеться або піде геть. У тій своїй маленькій погорді він особливо гарний: високе чоло, брови врозліт, великі очі, а в них чистота і якась добра таїна, яку хочеться осягнути.
Й одразу в Сіркових очах погасли вогники, й він навіть пошкодував на свій жарт. Згадав, що має прощатися з Лавріном, – це ж перед походом козаки вийшли випробувати зброю, – одвернувся. Й трохи розгнівався на себе: не назавжди їде Лаврін, політає Диким Полем, пропахне полинами та димом, набере в груди звитяги – вернеться.
Вони разом пішли обіч розгаслої дороги до брами. Отаман кинув скрадливий погляд на Лавріна, а той дивився вбік, на далеке заріччя, – сторожові козаки розкладали там багаття. На правобережних горбах теж манячила сторожа. Козаки їхали повільно, так повільно, що, здавалося, залишалися на місці. Отаманові в душі ворухнулася образа, що джура без осмути полишає його, навіть не погомоніли на дорогу. Це була образа старості, самотності серед людей. Теплі слова, котрі лежали на серці, прихололи, й він нахмарив кошлаті брови. Вітер доносив од круч гіркий запах торішніх полинів і вологої землі. Весна йшла навально.
III
Небу, як і людині, треба виплакатись. Три дні періщив у плавнях дощ і лютував вітер. Шипіла вода в протоках. Здавалося, то сичать велетенські змії, гинуть і пускають бульбашки. Дуби і вільхи над Чортомликом скрипіли й стогнали, кришилося сухе дерево і падало на плеса, й вода од кори стемніла. Сухі поламані очерети ворушилися, наче живі, вони хотіли втекти, але хвиля знову й знову валяла їх, старі, обсмикані, наче дідівські чуприни-оселедці; мітелки були мокрі й хилиталися жалюгідно. Десь за Микитиним Рогом прогримів грім, і запорожці хрестилися: недобра ознака – грім на нерозвинене дерево. Хвиля вляглася на четвертий день – дала можливість послам вирушити в дорогу. З неба сіялася руда мжичка. Одразу потепліло. Верби та вільхи понад Чортомликом стояли чорні, мокрі, з них капотіла вода, великі краплі густо плюскотіли по плесу. З верб у воду падали якісь жучки, їх хапала риба.
Біля Грецької хати зібралося на проводи чимало запорожців. Прийшов за звичаєм і Сірко. Опріч того, удосвіта до нього прибіг посольський пахолок і сказав, що піддячий приказу Малої Росії Семен Щоголєв має до отамана пильну справу. Приймати когось з послів осібно кошовому не велів січовий закон, а погомоніти перед далекою дорогою не боронно нікому.
Годовані вівсом, застояні посольські коні рвали з рук повіддя, харапудились, поривалися куснути один одного.
Дощ припустив знову, люди стали ховатися під дашки торгових комор та шинків. Сірко вгледів серед запорожців і Міюського, хоч той ховався за спини й шапку насунув на самі очі.
Щоголєв вийшов з Грецької хати останнім, наблизився до Сірка. Був у козацькій киреї, величезна кобка падала на лоба. Стали за рогом хати, де начебто дощ був менший. Щоголєв довго ковзав пальцями, намагаючись застебнути біля лівого плеча дерев’яного тиблика, але той вислизав. Врешті впіймав, загнуздав мотузяною петлею. З дощем похолоднішало, з ротів струменіла пара, танула під обнизаною краплями стріхою.
– Отамане, – тихо мовив Щоголєв, – хлібний і пороховий пропуск я тобі добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провіантом, ломовими та нарядними ядрами. Про турок я оповім государю. Покладаю надію на Бога, що військо на оборону прийде. – Пожував мокрими губами й сказав несподівано жорстко та непривітно: – За самозванця ж милості не сподівайся. Й не покладайся в цьому ні на чиє заступництво.
– Я покладаюся тільки на неї, – торкнув рукою шаблю отаман. – Увесь вік. Сподіваннями себе не дурю. Та й на що можу сподіватися, коли ось ти, посол царський, кажеш мені про запомогу таємно. Неначе крадене перепродуєш. Прощай, посол, і пам’ятай, що ті ядра полетять на захист не тільки моїх дочок, а й твоїх. Кажуть, у тебе гарні дочки.
Щоголєву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворість, воно стало сумне.
– Мав ще сина, та погинув у бою з супостатами під Азовом, – сказав тихо. – Повір, знаю, як потрібні ті ядра.
Він вклонився й пішов до коня.
«Якщо обози з ядрами прийдуть, – подумав кошовий, – то ми виграли їх Симеоном. А далі нехай парубок втікає в степи».
Розділ четвертий
I
«Мосцепане Дорошенку, не наш уже Війська Запорозького гетьмане.
Як тьма різна є од світла, так зловорожий чоловік – од доброго і боголюблячого, і слушно хтось сказав: «Важко в злому і підступному чоловікові доброчинства відшукати», – це прислів’я вельми стосовне до вашмосці. Ледве сколегувавши з нами, яко об тім засвідчив обширний ваш лист до нас, ваша мосць, хоч зовсім у тому не малося потреби, почав водитися з басурманами, давніми хреста святого і віри святої нашої християнської ворогами, назвавшись їхнім зичливим сином, а нас, Військо Низове Запорозьке, знищував і щиру братію свою православних християн викорінювати і в подарунок басурманам посилати підступно і безсовісно положився; яко лист той через Мазепенка до хана кримського з посилкою в подарунок кільканадцяти чоловік товариства нашого посланий, котрий з ним же, Мазепенком, в руки наші попав, ясно свідчить…»
Яковлєв читав листа таким басом, що мухи зривалися з стелі й із дзижчанням билися об нерівні, в рябих камінцях, катюжанські шибки. Це про свого кошового писаря запорожці жартували, що він з басом і народився. Сірко осідлав фотеля на грубих точених ніжках, обіперся підборіддям об гнуту спинку й дивився у вікно. Слухав Яковлєва й не слухав: листа обмислили ще вчора, – думав. Справдився його гіркий розгад про турків і татар, про близьку війну. Вона вже маяла крилом понад Диким Полем. Третього червня, коли Сірко з компанією чинив малий розвідний промисел за Дністром, напали козаки на дивну тасьму. То була татарська тасьма, але поміж татарських було видно сліди й козацьких коней. Біля Запомниці погнали по тасьмі коней – її було добре видно, вона стелилася серед високих типчаків, неначе там проплинув потік. Проїхали миль п’ять й біля Вовчого Скоку в байраці знайшли місце привалу того дивного чамбулу: об’їдені кінські кості, що були ще теплі, й шкірка з ковбаси – свинячої ковбаси, сиріч християнського заїдку. Під кущем калини червоніла кров, її гарячі бризки яріли в густій траві. Тут сталася якась бійка чи сутичка. А далі один із січовиків наткнувся на вбитого козака. В ньому впізнали аргатала з Медведівського куреня Демка Лисого.
Тоді осавул поквапив запорожців, і вони далі побігли кіньми по тасьмі. Поблизу Оргієва нагнали малий татарський чамбул, а з ним Дорошенкове посольство в Крим. Старшим у посольстві був ротмістр надвірної хоругви Дорошенка Іван Мазепа. Дев’ятеро кримських татар гнали полоном п’ятнадцять занютованих у кайдани запорозьких аргаталів. Дорошенківці захопили їх на своїх випасах і віддавали ханові в ясир яко свідчення своєї приязні.
Чорне посольство саме стало до переправи, коли його обскочили запорожці. Двоє татар, вив’язавши з очерету плотики, поклавши на них одіж, пливли кіньми на той бік, сподіваючись знайти в чагарях рибальський човен, їх і уздріли запорожці, пустили обох влучними пострілами на дно пасти дністрових раків. Коні ж перепливли на той бік і поволокли плотики в степ. Решта татар причаїлася у верболозі за півтори сотні кроків од того місця, де на горбі просто з коней смалили з мушкетів по плавцях запорожці, їм, може б, і вдалося заховатися – вони позапаковували невільникам роти ганчір’ям, але ті почали дзвонити в кайдани. Запорожці зачули передзвони, вдерлися в чагарі, татари кинулися навтьоки. В ярості за занютованих у залізо своїх братів одного ординця зарубали у воді, решту – на березі, хоч басурмани й просили пощади, молитовно попадали на коліна та поскладали на грудях руки. Білий чистий дністерський пісок обагрився сімома кривавими плямами – згарячу перерубали навпіл і одного дорошенківця, порубали б і інших двох, та зупинив осавул, сказавши, що їх треба допитати. Він і пригнав до Сірка поперед себе Івана Мазепу з арканом на шиї. Русявий, блакитноокий ротмістр був блідий як полотно, язик йому заплітався, він поспішав виповісти кошовому одразу всі таємниці, й Сіркові раз по раз доводилося зупиняти його та починати усе спочатку. Сірко чинив допит у своєму наметі, сам сидів у глибині, а ротмістра посадовив біля порога, щоб бачити його вид.
Ротмістр був гарний з лиця й вельми вчений та хитрий – намагався впевнити кошового, що Дорошенко його послав на ту функцію кгвалтом, що він давно просився в правобічного гетьмана на тихе життя в свої Мазепинці на Білоцерківщині, там у нього жінка і батько, але той, сиріч Дорошенко, мовляв, не одпускав і указав: якщо Мазепа не виконає його повеління, скарати родину.
Сірка мало обходила ця балачка, він розпитував про Дорошенка, про його перетрактації з Кримом та Портою. Ротмістр віз цілу торбу листів: до хана Селім-Гірея, візира ханства Субан Кази, до візира Порти Сулейман Кегая і великого візира Кепрюлю, до султана Магомета, до свого резидента в Адріанополі Гаврила Лісовського, декотрі з них були написані латиною та по-турецьки, латини в чамбулі не знав ніхто, й Сірко наказав Мазепі прочитати реляції. Мазепа читав, нахилившись до світла, русявий чуб спадав йому на чоло, він одгортав його рукою, раз по раз поглядав на гетьмана. Коли читав за Дорошенка чи ще за кого, то виділяв ті слова, мовби їх промовляв сам Дорошенко, і пояснював те, чого не міг втямити кошовий. Дорошенко оповіщав у листах, що він не став на силі, що підпомічні йому ногаї в усіх битвах з адверсором оголили тил і що він залишився сам проти поляків та Самойловича, що коли султан та хан одкладуть обіцяне рушення до осені, він не встоїть і оддасться на милість ворога.