І. А. Коляда, Олександр Гуржий, Вадим Милько
Іван Скоропадський
Нашим батькам присвячуємо
Герб роду Скоропадських
Родова символіка української шляхти, за незначним винятком, була запозичена з польської геральдичної традиції і не мала історико-правового обґрунтування (лише окремі представники українського дворянства діставали герби від російських самодержців). Вона з великими труднощами затверджувалася царськими урядовими установами.
Герб Скоропадських, що склався на початку XVIII ст., не став винятком із цього правила, хоча його зображення містилося на вівтарі церкви Гамаліївського монастиря (Глухівський повіт), у церкві Йоанна Предтечі (м. Стародуб), на особистих речах та предметах обох гілок цього роду.
Коли 1785 р. Катерина II видала «Жалувану грамоту», якою санкціонувала запис української старшини до дворянських родовідних книг, Скоропадські спробували офіційно закріпити й власний герб. У книзі В. Лукомського й В. Модзалевського «Малороссийский гербовник» подано докладний його опис: «На тлі киреї розташовано щит, на лівій, срібній половині якого запорозький козак у червоному одязі тримає самопал, а на правій, червоній половині розміщено родову емблему Скоропадських – три перехрещені стріли вістрям униз, пов'язані золотою стрічкою. Щит підтримують двоє срібних коней, а згори його увінчує нашоломник із трьома страусовими пір'їнами: середньою (червоною) та двома крайніми (срібними). Герб прикрашає червона кирея, підбита соболями й увінчана червоною гетьманською шапкою з соболевою обшивкою, що має аграф із перлини та двох срібних пір'їн. Латинський девіз “Об'єднує перших” написано червоними літерами на срібній стрічці».
У статті Р. Климкевича «Герби і рід Скоропадських» подано таку інтерпретацію символіки цього родового знака: «Символіка цього герба й гарна, й є виразною. Червона барва гербового поля означає кров, пролиту за батьківщину, вона означає теж силу і владу. Гербове титло – три стріли – символізують у геральдиці швидкість, звинність та нахил предків до заглиблення в незнані сфери духу й науки. Срібна барва є виразом мудрості, чистоти і непереможності. Блакитна барва – це ознака вірності, постійності й відданості. Сполука срібної та червоної барв – першої для гербового титла, а другої для щитового поля – символізує в лицарській геральдиці сміливість.
Герб Скоропадських – це зразковий витвір чисто української геральдичної культури козацьких часів».
Герб, як і решту геральдичних атрибутів Скоропадських, у добу Катерини II затвердити не вдалося. Пройшло ще понад сто років, доки це сталося. Заслуга в цьому належить Петрові Скоропадському – батькові майбутнього гетьмана Павла Скоропадського. Не рахуючись із часом та витратами, він провадив генеалогічні дослідження, кілька разів відвідував Санкт-Петербург, зустрічався з імператором Олександром III. Ці зусилля не були марними: справу заслухали у Сенаті, відтак передали на розгляд департаменту герольдії, й 27 березня 1884 р. спеціальною ухвалою рід Скоропадських внесли до шостої родовідної книги Російської імперії. В кінці того ж року цар затвердив проект герба та родового девізу.
Сучасний дослідник Г. Папакін, наголошуючи на унікальності герба Скоропадських, вказує на особливості, які вирізняли його з-поміж геральдичних знаків інших відомих родин. Це був єдиний герб нетитулованого роду, який містив зображення мантії – атрибута лише монархів, князів, принців та герцогів. Лише князі Варшавські, графи Паскевичі-Еріванські й князі Кочубеї отримали в XIX ст. офіційний дозвіл на використання цього символу в гербі. На геральдичних знаках Скоропадських також зображувалася своєрідна гетьманська шапка, форма якої не повторювалася в жодному з існуючих гербів знаменитих козацьких родів і навіть нащадків останнього гетьмана – Розумовського. Зверненням до козацьких традицій, а також свідченням належності до когорти гетьманських родів виступають у гербі щит і фігура козака з рушницею, що є рівноправним елементом стріл, уміщених у другій половині щита. Самі стріли символізують ратну звитягу та воєнні перемоги, але в гербі Скоропадських вони мають особливе розташування: на таку відзнаку заслуговували нащадки воїна, який уславився подвигами на полі бою.
Існує також дещо осучаснений вигляд герба Скоропадських, на якому немає гетьманської шапки, коней та козака, а мантія стилізована під дубове листя. Проте головні родові символи – схрещені стріли й нашоломник із короною – на ньому зображено.
Таким чином, рід Скоропадських із середини XVII ст., увійшовши до числа відомих старшинських родів, поступово інтегрувавшись в українську військово-політичну та культурну еліту, посів у ній своє вагоме місце.
Родовід. Роки кар'єрного зростання
Майбутній гетьман Іван Скоропадський народився 1646 р. у родині Іллі Федоровича Скоропадського. Середньовічні джерела повідомляють більш-менш достовірні відомості про шляхетне походження роду Скоропадських, починаючи від діда майбутнього гетьмана Федора Скоропадського, життя і діяльність котрого пов'язані з подіями першої половини XVII ст. Проте серед істориків немає одностайності щодо національної належності роду: одні вважають, що рід є польського шляхетського походження, інші ж твердять про українське старшинське коріння.
Про знатне походження роду Скоропадських засвідчує поданий праправнуком Федора Скоропадського Іваном Михайловичем Скоропадським наприкінці XVIII ст. опис герба роду: «герб же предков его и его самого состоял издревле» з трьох срібних стріл, перев'язаних «золотими шнурками», «с трема по обоем сторонам щита золотими звездамы в красном поле с короною на верху и страусинными перьями».
Про діда майбутнього гетьмана – Федора Скоропадського – відомо, що він мав маєтки біля Умані, де його родина оселилася разом з відомими згодом у Гетьманщині родинами Кочубеїв та Лукомських. Згідно з сімейними переказами, він загинув у Жовтоводській битві 1648 p., коли селянсько-козацькі війська під проводом Богдана Хмельницького здобули свою першу визначну перемогу. Але історики не заперечують і не підтверджують цього факту.
Після смерті Федора Скоропадського його син Ілля деякий час мешкав в Умані, мав трьох синів – Івана, Василя і Павла. Про батька майбутнього гетьмана Іллю Скоропадського відомостей також небагато. Дружиною Іллі Скоропадського була одна з представниць знаменитого ще з доби Великого князівства Литовського князівського роду Чарторийських (Чарторижських). Сам Ілля Федорович брав участь у Хмельниччині.
Уже після смерті батька брати Іван та Василь «по причине сильнейшаго нападения от турок и татар на Польщу и тогобочну (Правобережну) Украйну, принуждены были, спасая жизнь свою, лишиться не только движимаго и недвижимаго своего именія, с граматами и дипломами, им жалованными от королей польских, но к усугубленію всего того, лишились и брата своего меньшаго Павла, взятаго тогда татарами в плен» (1674).
Пограбовані, з незначними залишками майна, Іван та Василь змушені були переселитися на лівий берег Дніпра та стати на службудо гетьмана Івана Самойловича (1672—1687). Щоправда, відомий дослідник історії родин «малоросійської» старшини В. Модзалевський пише про перехід на Лівобережну Україну всіх трьох братів, але джерела цього факту не підтверджують. Згідно джерел, згадки про перебування і службу Павла на Лівобережжі стосуються тільки початку XVIII ст. Такої думки дотримувався і відомий історик Олександр Лазаревський.
Найвірогідніше, що до того часу молодший Скоропадський продовжував залишатися в татарському полоні, в якому пробув близько ЗО років. За гетьманування Івана Самойловича Павло, розшуканий якимось козаком, був викуплений братами з неволі 1704 р. Так, у 1715 p., І. Скоропадський згадував, що його брат Павло «при Божой помощи нашим стараніем з многолетной неволе бисурменской турецкой есть освобожден».
Уманська трагедія сталася, коли Івану Скоропадському виповнилося 28 років, і не могла не закарбуватися в його пам'яті та не позначитися на його характері. Так, ставши гетьманом, він, за свідченням сучасників, дуже співчутливо ставився до людей, які зазнали кривди від татарських нападників.
Оселившись на Лівобережжі, Іван Скоропадський вступає на службу. Починається його кар'єрне сходження.
У 29 років (1675 р.) він уже військовий канцелярист при гетьманському уряді. І хоча ця посада на той час не дуже значна, однак вона давала можливість частіше бувати «на людях», крутитися серед впливових осіб, заводити знайомства з поважними старшинами, представниками духівництва. Саме у цей період на молодого і кмітливого канцеляриста звернув увагу гетьман Іван Самойлович. Восени цього самого року він доручає канцеляристові Івану Скоропадському відвезти до Москви важливого листа. У листі гетьман сповіщав московських чиновників про становище козацьких військ і російської армії на чолі з боярином Г. Ромодановським в Україні. Останній тоді протистояв полкам правобережного гетьмана П. Дорошенка.
1676 р. І. Скоропадського підвищують на посаді до старшого військового канцеляриста. І знову, цього разу з братом Василем – підписком Генеральної військової канцелярії, – він їде посланцем до столиці Московії. Старший військовий гетьманський канцелярист Іван, можливо, став свідком «падіння» П. Дорошенка й передачі ним гетьманських «знаків» І. Самойловичу.
У 1678 р. Іван Скоропадський одружився з дочкою чернігівського полкового осавула, а згодом – обозного Никифора Калениченка – Пелагеєю. Напередодні весілля майбутній гетьман, один з найбагатших землевласників, мав при собі лише «челядника», четверню коней та криту підводу – «палубець».
Як посаг І. Скоропадський отримав у Чернігові, навпроти церкви Св. Спаса, двір, котрий чомусь йому не сподобався, й він продав його місцевому протопопові Синдаровському. Собі ж у седнівського сотника Полетики купив інший, також у місті, й, спорудивши будинок, почав там мешкати. І. Скоропадський також як посаг одержав у Чернігівському полку села Полуботки, Півці, за містом кілька ланів і двір з «пивоварним великим котлом».
Як людину освічену і письменну Івана Скоропадського можливо й не без протекції тестя, було призначено на ранг чернігівського полкового писаря. Ця посада була досить помітним щаблем у кар'єрному зростанні майбутнього керманича Гетьманщини. Як адміністратор І. Скоропадський безпосередньо очолив роботу канцелярії, відав діловодством усього полку. Цей уряд він посідав десять років, аж до 1694 р. Нова посада дозволила Скоропадському придбати деякі великі маєтки, зокрема села Бурівку, Вихвостів і Дроздовицю, купити кілька млинів та окремих «пляців» – земельних ділянок. Один млин, у с Михайлівка, він придбав разом з братом Василем, ще один, в іншому місці, – з тестем. 1685 р.
мешканець Седнівської сотні Леонтій Войтехович продав полковому писарю за 100 талярів (великих срібних високопробних монет вагою до ЗО г) «в вечное владение» млин на р. Смяч. Ще через рік Скоропадський придбав у Чернігові, в А. Нетеровича, двір «и под ним земли саженей 10 в ширину и 22 сажени в длину», заплативши за це 600 золотих. 20 листопада 1693 р. П. Довгуля продав йому «пляц» із садом та огорожею за 6 кіп (одна копа – 60 грошів).
За «період писарства» Іван Скоропадський зарекомендував себе людиною тихою, спокійної вдачі, з поміркованими політичними поглядами. Він умів знаходити спільну мову почергово з усіма чернігівськими полковниками, при яких служив, – Василем Душним-Борковським (1672—1685), Григорієм Самойловичем (1685—1687), Яковом Лизогубом (1687—1698). А це було дуже непросто, враховуючи їхні різні суспільні уподобання.
Як людина здібна, він добре вивчив систему та структуру гетьманського правління. Це було особливо важливим за тих умов.
Однак фортуна, яка так усміхалася швидко простуючому по кар'єрних щаблях канцеляристу, у 1687 р. мало не відвернулася від нього. Скоропадський, як кожен старшина чи козак, повинен був брати участь у всіх військових подіях, які мали пряме чи посереднє відношення до України. Так, він ходив у Чигиринські (1677—1678 pp.) і Кримські (1687 та 1689 pp.) походи. Особливо невдалими виявилися останні два. В травні 1687 p., залишивши рідну домівку, дружину й малолітню доньку Ірину (народилася близько 1679 p.), Іван Скоропадський став безпосереднім учасником рейду півторасоттисячного російсько-українського війська (в тому числі півсотні тисяч козаків з України) під керівництвом боярина Василя Голіцина, фаворита російської цариці Софії Олексіївни, проти Кримського ханства.
Прагнучи перешкодити наступу московсько-українського війська, татари підпалили степ. Велике полум'я та хмари диму, брак підніжного корму для коней змусили об'єднане військо повертатись у червні 1687 р. назад. Невдача коштувала І. Самойловичу гетьманської булави: скориставшись з прагнення царського фаворита перекласти провину за невдалий похід на іншого, невдоволена політикою та поведінкою Самойловича козацька старшина зробила його головним винуватцем поразки. Літописець – сучасник тих подій – зазначив з цього приводу: «И так того часу скончалося гетманство Івана Самойловича поповича и сынов его, который, на уряді гетманства роков пятнадцать зоставал и місяц».
Від полкового писаря до полковника
Падіння гетьмана І. Самойловича означало для чернігівського полкового писаря І. Скоропадського втрату підтримки найвпливовішої особи Гетьманщини. Та попри це, Скоропадському вдалося утриматися на своїй посаді.
Джерела свідчать, що вже з 1687 р. І. Скоропадського підтримував новопризначений чернігівський полковник Яків Лизогуб, а завдяки протекції останнього – й новообраний гетьман Іван Мазепа. Усі вони були тоді разом в Коломаку, коли влада перейшла від І. Самойловича до І. Мазепи.
1689 р. І. Скоропадський разом зі своїм тестем Никифором Калениченком брав участь у новому Кримському поході, який і на цей раз закінчився невдачею. Російсько-українські війська в складі близько 150 тис. осіб дійшли до Перекопу. Однак упертий опір кримських татар, спека, нестача води, масовий падіж коней і хвороби людей змусили головнокомандувача В. Голіцина припинити бойові дії й повернути своє військо в Лівобережну Україну. Хоча багатьох козаків і старшин охопило тоді глибоке розчарування та невдоволення кримськими походами, для І. Скоропадського вони мали позитивне значення: він здобув значний військовий досвід, який згодом використає, відбиваючи напади кримчаків, коли стане стародубським полковником, а потім і гетьманом.
Військові походи ніяк не збагатили Скоропадського, не вплинули на його службове становище. І невідомо, як би склалося особисте життя Івана Скоропадського, коли б не звернув на нього свою прихильність гетьман Іван Мазепа. Останній узагалі любив тримати біля себе людей не хитрих і не самостійних у діях, головним чином умілих виконавців власної волі. За клопотанням гетьмана І. Мазепи за участь у походах полковий писар І. Скоропадський отримує грамоту царів Івана та Петра, з підтвердженням прав на маєтки «за ево верные и радетелние службы».