От ідуть вони до царського палацу, а дорога далека була, він притомився, ліг на траві, царівна ськає йому в голові. А лакей прийшов, одв'язав той меч-самосіч од тороків та й каже:
– Меч-самосіч, січи його!
Той меч і посік його на маленькі шматочки. А звірі поснули й не чули. Лакей тоді до царівни:
– А скажеш, що я тебе од смерті врятував? Як не скажеш, то буде тобі те, що й йому.
Царівна злякалась та й погодилась. Приходять вони додому, а цар такий радий. Зараз одежу надів гарну на нього, і почали гуляти.
Як пробудився Недвига, побачив, що немає господаря, побудив усіх. Стали думать-гадать, хто найпроворніший з них. Вирішили, що лисичка. От і посилають її дістати води живлющої і цілющої і молодого яблучка. Побігла лисичка діставати тієї води і того яблучка. Аж ось і криниця з цілющою та живлющою водою, і біля неї росте яблунька з молодими яблуками. От тільки криницю і яблуню стереже солдат. Та такий здоровий, і махає раз у раз шаблею, так що й муха пролетіти не може над тією криницею. Що тут робить? Пустилася лисичка на хитрощі. Зробилася ніби кривою, біжить повз криницю і шкандибає. Солдат як побачив та за нею: дай, дума, спіймаю. А лисичка від нього все далі і далі. От як одвела вона того солдата далеко, та як чкурне до криниці. Солдат тільки став та й очі вирячив. А лисичка до криниці, набрала в пляшечку води, зірвала яблучко та й поминай як звали.
Прибігла лисичка. Зараз Протиус взяв ту воду, помазав нею шматки хлопця-молодця, вони й зцілились. Влив йому в рот живлющої води, він і ожив. Дав йому з'їсти молодого яблучка, він помолодів і зробився ще кращим, ніж був. Встав хлопець-молодець на ноги та й каже:
– Ох, як же я довго спав!
– Добре б ти спав, якби ми не дістали води живлющої і цілющої.
– Що ж тепер ми будемо робити? – кажуть усі.
Порадились і вирішили, щоб він перебрався за старця і йшов у царський дім.
Передягнувся він і пішов. Приходить, а лакеї його й не пускають. Став він просить, а царівна й почула і звеліла впустити. Ввійшов він у покої, став шапку знімати, а перстень той, що йому подарувала царівна, так і засяв. Царівна і впізнала, та ще не вірить собі і каже:
– Ходи сюди, старче божий, я тебе почастую.
Підійшов він до столу, царівна налила йому чарку вина та й дає. А він бере лівою рукою. Побачила, що він бере не тією рукою, на котрій перстень, та й випила сама ту чарку. Налива другу, а він бере правою. Вона зараз і впізнала свій перстень, і каже до батька:
– Оце мій муж. Він мене одволив од смерті. А цей, – показує на лакея, – цей пройдисвіт убив його і заставив мене, щоб я сказала, що він мені муж.
Цар так і скипів. Звелів вивести з конюшні такого коня, що на нього ще ніхто й не сідав, прив'язали того лакея до хвоста та й пустили по полю. А хлопця-молодця посадили за стіл і тут же одгуляли весілля.
От живуть вони собі щасливо. Аж одного разу згадав брат про свою сестру. Велів осідлати коня, забрав звірів та й поїхав до неї. Приїхав і бачить, що той цебер, що назначений для змія, повнісінький крові, а його цебер розсохся і розсипався. Бачить брат, що вона жалкує ще й досі за змієм, та й каже:
– Раз ти така, то більше я тебе і знати не хочу. Сиди тут, я більше й не навідаюсь до тебе.
А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб він її взяв з собою.
От як приїхали вони додому, вона взяла та під ту подушку, що він спить, і підкинула змієвого зуба, що колись сховала. Ліг спати брат, а той зуб і вбив його. Жінка думала, що він сердиться чого та не говорить до неї, та так просить, щоб не сердився. А далі взяла його за руку, а рука холодна, як лід. Вона як закричить! А Протиус у двері та цмок його! Він ожив, а Протиус умер. Далі Недвига цмок Протиуса. Протиус ожив, а Недвига вмер. От він до медведчука.
– Цілуй, – каже, – Недвигу!
Недвига ожив, а медведчук умер. Дійшла черга до лисиці. Як вона вмре, то її цілувати нікому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона медведчука, поклала на порозі та цмок його, а сама за двері. А зуб як вискочить, та в двері, та там і застряв.
Ну, бачать вони, що всі живі, що ніхто не загинув од того зуба, та такі раді, такі раді. А сестру взяли прив'язали, як того лакея, до хвоста коневі та й пустили по полю.
Самі ж вони тепер живуть-поживають і добро царське проживають. Я там був, мед і вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Оце вам і казка вся.
Дідусеві дарунки
Служив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися.[1]
Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Усе сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.
Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:
– Куди ти йдеш, молодче?
– Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.
– Куди ж ти маєш гадку повернути?
– Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!
– Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гаю не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.
Думав Василь, думав та й каже:
– Я – скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець – і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв'ячки – усе живе, що є на світі.
– Добре, – говорить лісовий дідусь, – забажав ти мудро.
Дідусь зник.
І тут же Василеві в руки впала скрипка.
– Тепер говори друге бажання, – знову з'явився дідусь.
– Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «фіть до торби», – то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.
– Добре.
Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з'явився.
– Забажай і третє, але мудро.
– Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.
Дав йому дідусь скатертину:
– Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину – буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.
Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.
– Чого ви так, жінко, плачете?
– Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молотити, а там лише чорти мелять.
– Та де ж той млин?
– Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить.
– Не плачте, жінко, чоловік буде вдома.
Пішов він до млина, став під залізні двері й заграв. Двері відкриваються, виходить найстарший чорт, а за ним показують ріжки молодші. Найстарший чорт подивився на Василя й говорить:
– О, буде вечеря!
А молодший чорт сміється:
– Хіба на один зуб.
Василь ні слова не говорить, лише грає. Починає скакати один чорт, за ним другий, третій – усі пішли в танець. Уже з них піт ллється – Василь грає, уже падають, за хвости й роги тримаються – грає. Пообривали роги, хвости, волочаться по землі, просять його:
– Пусти нас, що хочеш тобі дамо.
– Нічого не хочу, лише випустіть чоловіка з волами.
– Перестань грати, випустимо.
– Ні, дайте ключі, я його сам випущу на волю.
Чорти вагаються. А Василь грає так, що чорти вже до землі головами товчуть. Дали Василеві ключі, він повідмикав двері, випустив з млина чоловіка, вивів воли, насипав на віз муки й каже:
– Чоловіче, їдь додому, а я тут з ними розрахуюся.
Чоловік низько вклонився рятівникові й поїхав, а вояк каже:
– Ану, чорти, фіть до торби!
Забрав усіх чортів до торби; зав'язав і повісив у лісі на дуба, хай висять, а сам пішов за возом до села. Тут вибігає з хати жінка з дітьми, дякує, що врятував їй чоловіка, дає нагороду, але Василь не бере.
А пан хотів того чоловіка зігнати зі світу. Коли дізнався, що він вирвався від чортів живий-здоровий, то зачав дуже лютувати:
– Я тебе вб'ю! Хату спалю! Твою жінку й твоїх дітей засічу різками!
Послухав вояка і вертається назад по торбу. Знімає з дуба торбу, а чорти без води ледве дихають. Приніс їх над велике озеро й повипускав, наказавши, аби лиха бідним не робили. Сам торбу під пахву, скрипку – під другу і йде до пана. Але чує в животі голод. Сів у полі під тополею, розстелив скатертину – тут же з'явилося і їсти, й пити. Наївся, попив вина, думає собі: «Треба йти, бо, може, пан уже мучить бідних».
Приходить, а гайдуки товчуться з кіньми на подвір'ї – виганяють нагайками з хати чоловіка, жінку, дітей. Василь став на воротах і крикнув:
– Ану, гайдуки, фіть до торби!
Гайдуки в торбі. Він каже чоловікові й жінці сидіти в хаті, сам прямує до панського маєтку, а торбу тягне за собою по дорозі, щоб гайдуки товклися. Притягає аж на панське подвір'я. Пан виходить на поріг і каже прислужникам:
– Беріть його і дайте йому сто різок, так, аби його винесли на верети й викинули за браму. А коли ні, то зацькуйте собаками.
А Василь як візьме скрипку в руки, як заграє, то пан не шукав де пані, а вхопив кухарку, пані хапнула фірмана, тут не втрималися й гайдуки в торбі – все танцює, як безумне. Пан змучився, піт йому очі заливає, просить він:
– Чоловіче, дам тобі, що сам хочеш, лише перестань грати.
– Собі я нічого не хочу. Хочу – цілому селу волі.
– Я дам.
– Коли даси, то відпущу тебе, а коли ні, то своє життя скінчиш в оцій торбі, де тепер твої гайдуки…
Василь перестав грати, пан вздрів, що біда, сів за стіл і підписав цілому селу волю. Василь тоді каже:
– Щоби тому чоловікові, який їздив до млина, не впав волос з голови й воли не смієш у нього відбирати.
Каже пан:
– Я всім волю дарую, даруй мені життя.
А пані так вхлипалася, що не питала крісла, а впала на лавку, розпростерла руки – вмирає. Усі слуги лягли покотом.
Подивився Василь та й пішов далі, а торбу з гайдуками тягне за собою. Дійшов до столичного міста. Дивиться: ведуть люди, плачучи, молоденьку дівчину, а піп загробну молитву читає.
Питає Василь:
– Люди, що це у вас робиться?
– Лихо у нас. Змій не дає води, поки не з'їсть людину. Щодня когось привозимо, а сьогодні черга цій сімнадцятирічній дівчині.
Він зупиняє їх і каже:
– Будьте спокійні – ця дівчина не вмре.
Витрясає з торби гайдуків, що вже ледве дихають, лишає їх серед міста, а сам з торбою і скрипкою йде на воду. Там справді є дванадцятоголовий змій. Як побачив Василя, то й показав вогненні язики:
– Чого ти сюди прийшов? Битися чи миритися?
– Битися.
– Тоді ходімо на залізний тік.
Прийшли на залізний тік. Василь бере скрипку й починає грати.
Дванадцятиголовий змій як пішов у танець, то залізний тік став ламатися під ним. Василь грає, змій повисолоплював язики, головами товче до заліза, вогнем дихає, проситься, але музикант і слухати не хоче. Доти грав, поки змій не здох.
Тут люди кинулися до вояка, дякують, хочуть його винагородити, але він ніякої нагороди не хоче. Дізнався сам цар, що вояк убив змія. Посилає по нього гінця.
Василь повідрізував з голів змія язики, завив у хустинку й пішов до царя. Цар зустрічає його і дивується:
– Невже ти в мене служив?
– Служив.
– А де ти таку силу заслужив?
– У гайку.
І він розповів про лісового діда та про його дарунки.
– То ти би міг і наді мною заволодіти? – питає цар.
– Коли бажаєте, то я зараз можу вашу волю вволити, – і береться за торбу.
Цар злякався й каже:
– Ні-ні, тільки докажи мені, що ти дійсно змія вбив.
Він виймає язики. А царська дочка стояла й дивилася, що вояк дуже файний. Прискочила вона до царя й каже:
– Якби не він, то була би й моя черга вмерти прийшла. Хочу за нього віддаватися. Ми будемо з ним щасливі.
Цар дав згоду. Справили весілля. І став жити вояк у царських палатах.
Дурний Іван та його побратими
Були собі два брати мудрі, а третій дурний. Мудрі поженилися, розділили між собою маєток, а дурному дали бичка і залишили самого в старій хаті. Годував Іван бичка, а коли не стало сіна – жене його на базар.
Дорога йшла через ліс, і під старою липою хлопець сів відпочити. Раптом чує – заскрипіла липа.
– Що, бичка хочеш? – питає Іван.
Липа знову заскрипіла.
– Що, липо, даси мені гроші на Пилипа? Най буде на Пилипа – я почекаю.
Прив'язав до дерева бичка, а сам пішов додому.
Дочекався Пилипа – таке свято було колись – і йде до липи.
– Де плата за мого бичка?
А липа скрип-скрип.
– Що, не хочеш платити? То я тобі віддячу.
Побіг додому, взяв сокиру, і – до лісу.
Як ударив по стовбуру, а гроші золотим дощем посипалися. То розбійники у дуплі свій скарб мали.
Поносив Іван гроші мішком додому, насипав купу посеред хати і перебирає. Минає так день, другий. А на третій день найстарший брат заглянув через вікно до хати і побачив Івана за дивною роботою. Вірив очам і не вірив, та й побіг щодуху до середущого брата:
– Ходи, брате, щось тобі покажу.
Прибігли обидва, подивилися, і середущий брат думає вголос:
– Що нам зробити, аби ці гроші забрати?
– Заведемо його у темний ліс і там залишимо, – радить старший.
Як надумали, так і роблять. Зайшли до наймолодшого брата і почали манити його до лісу:
– Ходи, брате, там ще більше грошей наберемо.
А Іван мав ще залізну ступу, яку колись батько змайстрував. Він батька не пам'ятав і гадав, що це батькова ложка. Боїться він залишати ступу вдома, щоб хто не вкрав, і тягне її за собою до лісу.
Зайшли в дрімучий ліс, водять брати Івана й думають, що він десь відстане, а вони втечуть. Та Іван тягне за собою ступу і – ні кроку від них. Ходили-бродили, аж настала ніч. Напав страх на старших братів. Радяться, де ночувати. Каже Іван:
– Лізьмо на дуба.
Знайшли вони старого високого дуба і полізли. Старшим братам добре, бо вони голіруч, а Іван поки витяг свою ступу, то й північ прийшла.
Чують – хтось іде лісом. А то йшли розбійники. Прийшли і розсідаються просто під тим дубом. Вогонь розіклали і вечерю готують. Поки варилося, гроші порахували і під дубом закопали.
Запахла вечеря, а Іван шепоче:
– Браття, я хочу їсти.
– Тихше. Що будеш їсти?
– Я маю пляшку молока.
Почав пити, а потім каже:
– У них вечеря скоро буде. Ліпше виллю на них це молоко, а вони подумають, що це чарівний дощ, повтікають.
Іван почав лити молоко просто на якогось розбійника. А той розбійник був циган. Виставив язика, лиже молоко і примовляє:
– Ой, який солоденький дощик іде!
Розсердився Іван:
– Браття, я кидаю татову ложку!
– Йой, не кидай, Іване, бо погубиш нас! – просять брати.
Не послухався Іван, як кине ступу, як почала вона трощити гілля, гриміти-дзвеніти, розбійники налякалися, покинули вечерю і – втікати. Та ступа якраз захопила циганову ногу. Пошкандибав циган, а Іван – на землю, піймав цигана, відтяв йому кінчик язика і відпустив. Циган наздоганяє розбійників, кричить: «Чекайте!» А в нього виходить так, що розбійникам здається: «Тікайте!» Чешуть розбійники, аж у вухах свистить.
Іван собі сідає коло каші й гукає братам:
– Досить вам на дубі сидіти! Ходіть вечеряти.
Але брати бояться злізти.
– Та чого боїтеся? Я маю татову ложку.
Злізли таки брати, сіли коло вечері, а Іван копає яму під дубом. І викопав дуже багато грошей.
Як настав день, брати набрали два мішки грошей і кажуть Іванові:
– Будь тут. Ми віднесемо додому і повернемось по решту.
А як ішли додому, порадилися, що по дурного не прийдуть, бо він може комусь похвалятися про гроші, та можуть їх засудити, що когось пограбували.
А Іван сидить собі під дубом і далі копає. Викопав він собі золоту шаблю і дубельтівку. Озброївся і йде шукати друзів, бо братів як нема, так нема.
Надбіг назустріч вовк, а Іван цілиться в нього:
– Не убивай мене, – проситься вовк.
– Як будеш моїм другом, то не вб'ю.
– Буду твоїм другом.
Ідуть вони з вовком, а надбігає лис. Прицілився Іван.
– Не стріляй, Іване, – проситься лис.
– Якщо будеш нашим другом, то ходи з нами.
– Піду з вами.
Далі зустріли вони ведмедя.
– Якщо будеш нашим другом, то живим будеш, а ні – від кулі ляжеш.
– Рахуйте мене своїм другом.
Зустріли ще зайця. Вирішили убити його та пообідати.
– Не убивайте, – проситься заєць. – Я вам ще не раз у пригоді стану.
Стали вони жити в лісі. Заєць пасеться, а ведмідь, вовк та лис на полювання ходять. Зловлять яку звірину – Іванові несуть, а він уже ділить усім порівну. Але надокучило йому таке життя і каже побратимам:
– Чого нам жити у лісі, коли у селі набагато веселіше?
Прийшли вони до якогось села чи міста, а там чорні фани скрізь висять. Захотів Іван води напитися і зайшов до однієї хати. Кажуть йому: