Носить царська донька Іванові їсти день, другий, носить довгий час. Живе Іван у тому мурі.
Одного разу Поганин прислав батькові царівни три палиці. А палиці були однакової товщини, як в одному, так і в другому кінці. І поставив Поганин таку умову: якщо цар не впізнає і не визначить, котрий кінець палиці важчий і товщий, він погубить цілу його державу так, що на місці тільки вода залишиться.
Закликав цар майстрів, мудреців, міністрів, просить, щоб розгадали Поганинову загадку. Та ніхто з мудрих людей розгадати не може. Приносить царівна Іванові їжу, засмучена, зажурена.
– Що з тобою сталося? – питає Іван.
– Ой горе, Поганин хоче погубити державу. – І розповіла царівна Іванові про Поганинового листа.
– Шкода людей! – відповів Іван. – Але не журися. Іди додому й лягай спати. Уранці, коли встанеш, скажи батькові, що тобі приснився сон: треба налити до корита води і кинути всі палиці у воду. Котрий кінець палиці буде глибше поринати, той і є товщим і важчим.
Так і вчинила дівчина. Лягла в ліжко, виспалася, а вранці каже батькові:
– Няньку, мені приснилося, як можна розгадати загадку Поганина. Налийте до корита води і опускайте палиці на воду.
Налили води до корита, опустили палиці на воду. І сталося так, як говорив леґінь: товщий кінець пішов на дно. Зрадів цар, звелів запечатати палиці й послати разом з відповіддю Поганинові.
Розізлився Поганин. Прислав цареві троє коней, затягнутих чорним полотном. Цареві треба було впізнати, якої вони масті. А не впізнає – тільки вода залишиться на місці його царства.
Прочитав цар того листа і розіслав послів по всій державі, аби знайшли таких мудреців, які б розгадали цю загадку. Та хто не приходив, не міг упізнати якої масті коні.
Понесла царська донька Іванові обід.
– Чого ти так сумуєш? – питає леґінь.
– Як мені не журитися, коли Поганин прислав моєму няньку трьох коней. Ніхто не може упізнати, якої вони масті, а коли нянько не дасть Поганинові точну відповідь, той погубить нас і нашу державу.
– Шкода губити народ! Іди додому, лягай спати. Коли пробудишся, скажи нянькові, шо ти можеш розгадати загадку. В одно корито набереш пшениці, у друге вівса, а у третє – проса. Котре лоша піде до пшениці – буде чорної масті, те, що прийде до вівса, – гнідою, те, що підійде до проса, – сірої масті.
Повернулася дівчина, лягла спати. Вранці розповідає батькові, що їй приснилося. Так і зробили, як вона сказала. І знову цар розгадав загадку Поганина.
Ще дужче розізлився Поганин і надіслав такого листа: завтра, коли він буде обідати і підніме виделку до рота, цар повинен вистрілити так, щоб вибити ту виделку з руки. Коли не виб'є, то Поганин погубить усю цареву державу.
Понесла дівчина леґеневі обід.
– Що ти засмучена, зажурена? – питає Іван.
– Як мені не журитися, коли Поганин наказав, щоб завтра в обідню пору вибити виделку з руки. Всі думали, як це зробити, й ніхто не знає! А Поганин загрожує знищити нашу державу.
– Тут уже без мене не обійдеться! Іди й скажи нянькові, щоб розмурував мене.
Нічого цар не міг учинити. Послав мулярів, щоб розібрати мур, та так, щоб на хлопця й пилинка не впала. Потім сам приніс леґеневі одяг, бо той, що був на ньому, вже зовсім зітлів.
Каже хлопець цареві:
– Дайте мені гармату й снаряд.
Дали йому гармату й снаряд. Покликав він царя і царівну. Дивляться вони в далекогляд і бачать: Поганин саме сідає обідати. В ту мить, коли він ніс до рота виделку, леґінь вистрілив з гармати.
Снаряд потрапив до руки Поганина і розбив півпалацу. Почав Поганин шукати того чоловіка, котрий стріляв з гармати. Шукав, шукав, та знайти не міг. І написав Поганин листа цареві, щоб прислав того стрільця до нього на обід. Коли не пришле, знищить усю його державу.
Питає цар Івана:
– Чи підеш, Іване, в гості до Поганина?
– Піду! – каже Іван. – Тільки дайте мені дванадцять таких леґенів, як я, щоб були всі одного росту, одного обличчя.
– Іди вибирай поміж моїми вояками! – каже цар.
Пішов Іван поміж вояків, вибрав дванадцять таких, як він сам, і каже їм:
– Коли прийдемо до Поганина, то всі йому поклонимося. Він буде запрошувати старшого сісти. Ми візьмемо стілець, розламаємо і скажемо, що сідати не будемо, бо ми всі старші. Коли Поганин буде частувати нас з однієї склянки, ми візьмемо склянку, розіб'ємо й скажемо, що ми не п'ємо з однієї склянки, бо ми всі старші.
Прийшли до Поганина, вклонилися йому. Дивиться той і не може впізнати, хто з них старший. Подає стілець і каже:
– Хто між вами старший – сідай! Розламали леґені стілець, посідали кожний на свій кусочок і кажуть:
– Ми всі старші!
Подає Поганин склянку вина й каже:
– Хто між вами старший – пий!
Леґені розбили склянку й кажуть:
– Ми всі старші!
Так і не міг упізнати Поганин, хто з них старший. Розсердився і послав усіх спати до комори.
А сестра Поганина каже братові, що впізнає старшого. Пішла вона увечері до комори й каже одному:
– Коли скажеш, що ти старший, буду спати з тобою.
– Скажу, тільки спи! – відповів леґінь.
На світанку сестра Поганина пішла з комори. Устав хлопець, дивиться, а в нього на ґудзику написано: «Старший». Узяв крейду і кожному написав на ґудзику: «Старший».
Дивиться вранці Поганин і бачить, що в кожного леґеня на ґудзику написано: «Старший». Розізлився і кричить:
– Та хто з вас старший, відрубай мені голову!
Кинувся Іван до Поганина, вихопив шаблю, розмахнувся – і покотилася Поганинова голова. Заволодів Іван поганською державою і повернувся до свого царя. Каже йому цар:
– А тепер справимо весілля! Віддаю за тебе свою доньку!
– Ні, зараз я піду по світу розуму набиратися, а весілля справимо, коли повернуся! – відповідає Іван.
Іде Іван світом, іде. Ніч застала його коло млина. Вирішив Іван тут переночувати. А у млині жили дід з бабою, їх донька, собака і кішка. Проситься Іван на ніч, а його питають:
– Ти куди йдеш?
– До морського півня.
– То запитай у того півня, чому ми ріжемо телиці, печемо хліб, усе з'їдаємо й залишаємося голодні?
– Спитаю! – відповідає.
Переночував Іван у мельника і вранці пішов далі. Йде, йде і приходить до одної хижі. Дивиться, а в хаті дванадцять прекрасних дівчат.
– Куди ти йдеш, славний леґеню? – питають дівчата.
– Йду до морського півня.
– То запитай його, чому ми, дванадцять красних дівчат, не можемо вийти заміж?
– Спитаю! – відповідає Іван.
Іде далі. Бачить – в одному саду стоїть груша, під грушею дванадцять панів. Усі вони дивляться на грушу і чогось чекають.
– Куди йдеш, леґеню? – питають Івана.
– Йду до морського півня.
– Спитай, коли ця груша вродить срібні плоди?
– Спитаю! – відповів парубок і пішов далі.
Йде й бачить – на узліссі чоловік заганяє пташку в дупло.
– Куди ти йдеш, леґеню? – питає чоловік.
– Йду до морського півня.
– Спитай його, коли я цю пташку зажену в дупло.
– Спитаю! – відповідає парубок.
Прийшов нарешті до морського півня. Дивиться, а тут і сестра Поганина. Морського півня не було вдома. Поки він прийшов, Іван устиг із сестрою Поганина домовитися. Коли півень з'явився, сестра Поганина лягла з ним спати, а Іван заховався під ліжко. Вночі сестра Поганина смикнула перо з морського півня і кинула Іванові під ліжко.
А морський півень прокинувся:
– Чого ти смикаєш мої пера?
– Та як не смикати, коли мені таке страшне приснилося!
– А що тобі приснилося?
– Снилося мені, що там і там є млин, а в тому млині живуть дід, баба, дівчина, собака і кішка. Напечуть вони хліба, заріжуть телицю, усе з'їдають, а все голодні.
– Вони все будуть голодні, бо ні псові, ні кішці не дають їсти. А коли б нагодували пса і кішку, то й самі були б ситі! – відповідає морський півень.
Коли він заснув знову, сестра Поганина висмикнула перо з його хвоста.
– Чому ти не даєш мені спокійно спати? – схопився морський півень.
– Та як тобі дати спати, коли мені таке страшне сниться!
– А що тобі сниться?
– Там і там є дванадцять дівок. Усі дуже красні, та жодна з них не може вийти заміж.
– Вони не вийдуть заміж, бо коли метуть хату, сміття кидають сонцю в очі. Коли б сміття кидали на захід, то відразу вийшли б.
Знову заснув морський півень. Тоді сам Іван висмикнув перо. Півень прокинувся, побачив Івана і свариться:
– Чому ти мені не даєш спати?
– Та як тобі дати спати, коли мені таке страшне сниться!
– А що тобі сниться?
– Сниться, що під грушею стоять пани. Є їх дванадцять. Ті пани чекають, коли груша вродить срібні плоди.
– Груша ніколи не вродить срібних плодів, бо під нею закопаний срібний казанок, а в казанку – гроші. Коли б того казанка викопати, гроші роздати бідним, груша знову почала би родити.
Тільки заснув морський півень, як Іван знову висмикнув перо з його хвоста. Розізлився півень і кричить на Івана, чому він не дає йому спокою.
– Та як тобі дати спокій, коли мені таке страшне сниться!
– А що тобі сниться?
– Мені сниться, що на одному узліссі чоловік заганяє в дупло птаха і ніяк не може загнати.
– Той чоловік ніколи пташку в дупло не зажене. Бо той чоловік забив свого цімбору і тепер не може знову загнати в нього душу.
Встав тоді Іван і пішов назад. Приходить до чоловіка на узліссі. Чоловік і питає його:
– Що сказав морський півень?
– Казав, що ти ніколи не заженеш пташку в дупло, бо ти забив свого цімбору.
Гірко заридав чоловік і впав на землю.
Приходить леґінь до панів, що стоять під грушею.
– Що сказав морський півень?
– Беріть лопати, розкопуйте під грушею землю.
Взяли пани лопати, почали розкопувати. Викопали із землі казанок з грошима. Коли роздали гроші бідним, груша одразу розвилася і вродила срібні плоди. Дають панове леґеневі гроші за те, що він послужив їм, але хлопець гроші не бере.
Прийшов Іван до дванадцяти дівчат і тут заночував. Уранці, коли всі прокинулися, почав учити їх, як замітати хату. Не встигли дівчата вимести сміття, як з'явилися дванадцять сватачів. Дівчата дають леґеневі гроші за добру пораду, але він грошей не бере.
Нарешті прийшов Іван до того млина, де ночував колись. Зустріли його дід з бабою і питають:
– Що казав морський півень?
Узяв леґінь хліб і м'ясо, нагодував пса і кішку. І відразу старий, стара й донька стали такими ситими, що й по шматку м'яса не могли з'їсти.
Потім, не знати через який день, прийшов Іван до царя. Справили весілля, і став Іван жити зі своєю жінкою. Живуть вони й досі, коли не повмирали.
Морський цар
Жив собі купець із жінкою. Дуже багатий був і мав він сина. Скормили вони свого сина, одружили його, незабаром і померли: перше помер сам купець, а за ним і жінка його. Остався один син із своєю молодою жінкою. І думає він собі: «За що б тут руки зачепити? За яке ремесло взятись?»
Думав, думав та й надумав: «Батенько мій, нехай царствує, не сидів удома, а все по чужих далеких сторонах їздив. Тим він нажив собі багатство. Буду і я так робити».
Навалив він три кораблі добра всякого, попрощався із своєю жінкою і поїхав по морю в чужі далекі землі. А вдома його жінка вже тоді завагітніла, він же цього й не помітив.
Ну, поїхав він у чужі далекі землі, товар свій добре попродав, а на сьомому році накупив іншого товару, навалив уже не три кораблі, а цілих дванадцять і поїхав додому. Кілька кораблів їхало попереду й кілька позаду, а він саме в середині. Як виїхав він саме насеред моря, корабель його і став; що вже йому не робили, як вони вже його не відпихали, – нічого не вдіяли: стоїть корабель на однім місці, стоїть, не ворухнеться.
І посилав той купець норця, щоб пірнув у море та подивився, за що він там зачепився. Пірнув той норець у море, дивиться – а на дні моря стоїть дід, однією рукою держить корабель. Норець його й питає:
– Нащо це ти держиш наш корабель?
– Піди та скажи своєму господареві, що коли хоче він додому повертатись, так щоб віддав мені те, чого він удома не знає, а як не дасть, то втоплю всіх.
Випірнув норець і каже своєму хазяїнові:
– Стоїть там у морі старий дід, і однією рукою держить корабель, і переказує вам, що як віддасте йому те, чого ви дома в себе не знаєте, – пустить, а ні – то потопить усіх, казав.
Купець і каже:
– Пірни ж ти до нього й попроси, щоб дав він вільготи хоч три години, щоб передумати мені, що в мене вдома є?
Поліз знов норець у море й просить у того діда вільготи на три години. Дід і каже:
– Не то на три години, хоч на три дні.
Випірнув норець і сказав це своєму хазяїнові.
Хазяїн і став здумувати та писати все, що в нього вдома є. Усе, усе поздумував, усе знає – тільки не знає, що в нього вродився дома син, що вже тому синові сім літ, що ходить він уже в школу й читати привчився. Як поздумував усе, і посилає норця в море:
– Скажи тому дідові, що віддаю йому те, чого вдома не знаю.
Поліз знов норець і сказав це дідові. Дід той каже:
– Я не повірю на слова: хай дасть мені записку, своєю кров'ю написану.
Купець мерщій урізав пучки і кров'ю написав записку, що віддав тому дідові те, чого вдома не знає, та й послав з нею норця до діда в море.
Як тільки взяв дідусь записку, пустив корабель: як пустив корабель, то поплив він так скоро, що й випередив передні. А дідусь, як тільки взяв записку, відніс її зараз у те місто, відкіль родом був той купець і де жила його жінка з сином. Поніс, та й підкинув її на дорозі, та ще й сам приписав: «Тебе, добрий молодче, віддав мені твій батенько на послугу. Оце й записку видав, своєю мазкою написану. Та ти цим не турбуйся, бо не зараз я тебе візьму, а через п'ять літ, тоді, як сповниться тобі дванадцять літ. Як уже сповниться тобі дванадцять років, то кидай свого батька й матір та йди до мене».
А син, як ішов із школи, підняв її, прочитав та й каже:
– Ну, нічого робити: батеньковим словом мені не гребувати, не ставити мого батенька брехуном.
Жалко йому було кидати свою матір-жалібницю та й батька свого: хоч і не бачив він його зроду, а дуже його любив, і не хотілось йому покидати його; сумував він собі сам, матері не казав нічого, щоб ще її не засмутити.
Аж ось батько його з дванадцятьма кораблями до свого города прибуває і всім, усім своїм родичам оповіщає. Усі родичі, й жінка його, і син ідуть його зустрічати. Як взорив він свою милу, обнявся з нею, поцілувався, а сина й не помітив, що той до нього руку простягає – лізе цілуватись. А як уздрів уже, питає своєї жінки:
– А це що за хлопчик?
– Та це, дружино моя, синочок наш, що без тебе родився, хіба ти вже забув, що покинув мене на таких порах?
Тоді тільки батько догадався, що він віддав дідові тому, що здержував корабель. Здумав, зітхнув тяжко та й промовив:
– От так же!
Син зараз догадався, чого його батенько засумувався, та й каже йому:
– Не жалійся, татусю, ще не зараз мене від вас візьмуть, – до дванадцяти літ проживу я між вами, ще, знаться, мені зостається жити з вами цілих п'ять років.
А мати ще нічого й не знає та й питає його:
– Та що це ви балакаєте, що я й не розчовпаю?
Вони їй розказали. Дуже сумували батько й мати та син. І вже ж жаліли свого сина вони! Уже ж і кохали його! Не життя йому було, а рай божий.
А як сповнилось уже йому дванадцять років, він і каже батькові та матері:
– Сушіть мені сухарчиків. Час уже йти мені до діда на послугу.
Насушили вони йому сухарчиків, зложили їх у торбиночку, попрощались із ним та й пустили його. І пішов він дорогою.
Ішов, ішов, дійшов до моря. Дійшов та й став віддихнути. Дивиться – на березі стоїть кущ якогось деревця з красними ягідками та таке воно рясне! І став він дивитися на нього. «Що це за кущ такий, що я його ще й не бачив? Який у того батенька страшенний сад, що всяке-усяке там дерево є, а цього нема. Що воно за дерево?»
А це була калина. Дивиться та й дивиться він на нього, коли бачить, що летять одинадцять утінок, а позаду й дванадцята. Летять вони якраз на нього, а він скоріше під кущ та й сховався там. Спустилися ті одинадцять утінок якраз коло нього на березі та й зробились усі красними дівчатами. Пороздягалися вони та й стали купатися в морі. Покупались та й полетіли.