Пречиста поїхала.
Посіявши пшеницю, господар сів до полуденку. Аж чує – земля задудніла: хлоп глянув, а перед ним Іродові жовніри.
– Чуєш, хлопе, не їхала туди яка жінка? – питають.
– Їхала, – каже хлоп.
– А коли?
– Тоді, як я сіяв тоту пшеницю.
Жовніри глянули на пшеницю, а пшениця як гай висока, уже спіє під серп.
– Давно уже тото було! – озвалися жовніри та й вернулися до Єрусалима.
Чому колосок завбільшки з долоню
Родила колись земля суцільне колосся від самісенької землі аж до самого верху. Однак люди не вміли шанувати Божого дару. І коли одного разу вступив Христос з Пречистою до одної хати, побачив, як дитина змішала хліб з болотом. За те Христос хотів страшно покарати людей: колосся зачало влазити в землю і було би все пішло під землю, якби була Пречиста не злапала кулаком та не сказала:
– Тото для котика і песика.
І нині колосся таке завелике, що у кулаку сховається.
Христос в яслах
Ото як народився Господь, то лежав у яслах. А віл, що там стояв, не смів порушити з ясел жодного стебла, а ще дихав і зігрівав Бога. А кінь стояв із другого боку та й тягнув сіно, яке тілько було. Ото ж то Божа Мати і сказала:
– Будеш же ти, добрий воле, завсіди в Бога ситий, а ти, коню, усе будеш голодний, хоч скільки б не їв!
І справдились тії слова. Кінь їсть і все голоден, а віл хоч голоден, та має жуйку в роті.
Хрест
Ще за треблаженне древо кажуть, що Матір Божа зі Спасителем їдного часу спіткнулась на нього та й сказала з переляку:
– О треблаженнеє древо! На тобі Син Мій розіпнеться!
А Син і промовив:
– Правда, Моя Мати!
І справді, скілько потім хрестів не підбирали, на жоднім не могли його розіпняти, а тілько на їднім треблаженнім древі, котре ще тоді, як росло, мало вигляд хреста.
Літературні казки
Константина Малицька[1]
Горда пава
Першим убогим пастирям сповістив янгол Божий про народження Ісуса Христа. Та ось послухайте, як розповідають дуже старі люди.
Не пастирі дізналися про це перші, а волові очка, найменші з усіх пташок, що мали свої гнізда в вертепі при дорозі до Вифлеєму.
Раннім ранком з’явився перед ними білий янгол і мовить:
– Сьогодні народиться тут поміж вами Дитятко Боже. Подбайте, щоб достойно Його прийняти.
І щез, а пташки заніміли, зачудовані незвичайною новиною і великою честю, яка їм припала, – побачити першими Божого Сина.
А потім кинулися порядкувати домівку.
– Та що зробимо з волом і ослом? Вони так багато місця займають і так голосно ремиґають, – журилися.
– Не бійтеся! – відізвався осел. – Ми теж хочемо побачити Дитятко, та будемо гріти Його своїм подихом, бо ніч холодна.
– То залишайтесь! Але миші треба доконче прогнати, вони цілу ніч шарудять і гризуть, спати не зможе Маленький.
– О, ні! Залиште нас! – просилися мишки. – Ми вам долівку позамітаємо хвостиками чистенько, а потім заховаємося в куточку. І ми хочемо бачити Боже Дитятко.
– Ну, то залишайтесь і робіть порядки. Але павуків не можна ніяк залишити, вони позатягали скрізь по стінах і кутках своє павутиння. Це ж негарно!
– О, ні! Залиште нас! – просились павуки. – У стінах і стелі є діри, крізь них дує вночі холодний вітер, а ми заснуємо їх щільно нашим полотенцем, щоб Дитятко не змерзло.
– Ну, то залишайтесь і робіть свою роботу! Та де покладе Мати Дитину? – питали волові очка один одного.
– Авжеж ніде інде, тільки в наших яслах, – відізвався віл. – Господар приніс нам ще звечора свіжого сіна, м’якенько й тепло буде в ньому лежати.
– Ні, сіно колотиме тільце Дитини, треба подбати про щось краще, – говорили мишки.
– А що ж м’якше від пташиного пір’я? – сказала волове очко-мати. – Я своїм дітям вистеляю завжди гніздо пір’ям. Скиньмося по пір’ячку і буде Дитинці постілька.
– Справді! Полечу я і сповіщу всіх птахів довкола, чого нам треба, – промовив волове очко-батько.
– А ми, – задзибоніли мишки, – скочимо до лисиць і вивірок, – у них є завжди багато вичесаної шерсти.
Ще далеко було до вечора, а вже птахи й звірі стали сходитися до вертепу зі своїми приносами. Найкраще пір’ячко принесли голуби й дикі гуси, – найм’якішу шерсть кози-ангори.
– Ах! – зітхнула волове очко-мати. – Коли б сотникова пава схотіла нам дати кілька пер зі свого хвоста! Ми ними прибрали б ясла в головах Дитятка.
– Можна її спитати, – порадив голуб. – Я з нею знайомий, полечу, попрошу.
А та пава жила в городі римського сотника Кая Клявдія. А була вона і справді гарна, не звичайна, як бувають наші пави, а вся сніжно-біла, тільки чубок на голові й пера в хвості мала блідо-рожеві. І пишалася ж вона цією красою, а ще більш своїм голосом, яким чарувала оточення.
Перед нею з’явився посол-голуб і, вклонившися низенько, мовить:
– Я до вашої милости з проханням.
– А саме? – спитала пава, гордо крутнувши головою.
– У вертепі, недалеко відсіля, має народитися цієї ночі Боже Дитятко. Волові очка прибирають домівку на Його прийняття. Чи не схотіли б і ви дати нам для прикраси кілька своїх пер – тих із хвоста?
– Я? – засміялася пава. – Чудне справді прохання! Для якогось бідного Дитяти – адже багаті не родяться в стайні – маю я псувати свою красу! Зрештою, сьогодні я виступаю у пана сотника перед римськими гістьми зі співом, і якраз чекає мене проба. Прощайте!
І голуб повернувся з нічим до вертепу.
– Не журіться! – потішав він волові очка. – Обійдемося без її пер. А ось що я вам пораджу: запросіть польових коників на музикантів, а світлячків на свічкарів.
– Ми таки зараз по них скочимо! – зголосилися мишки, завжди готові до послуг.
А коли сонце зайшло і стало сутеніти, вилетіли волові очка на дах вертепу, щоб зорити на дорогу, чи не йдуть сподівані гості.
Ось вони! Молода жінка і білобородий старець підходять поволі, втомлені довгою дорогою.
А коли ввійшли в вертеп, Пречиста Діва поклала Дитятко в яслах на пір’яній постільці.
І в цю мить засяяла над вертепом велика косата зоря, а світлячки засвітили свої ліхтарики, польові коники настроїли свої інструменти, а павучки поспускали зі стелі вниз тонесенькі срібні ниточки, що переливалися кольорами веселки. Мишки з куточків виставляли раз у раз свої мордочки, а віл і осел стояли мовчки, киваючи тільки повагом головами над Малим у яслах.
І було тихо, неначе світ увесь передумував якусь велику думу.
Раптом серед тієї тиші почувся знадвору пронизливий, хрипливий крик-зойк.
– Що воно таке? – питали стривожені волові очка. – Хто це сміє непокоїти в пізню ніч Боже Дитятко?
За часок прилетів голуб з розвідки.
– Новина в віллі римського сотника. Біла пава втратила голос. Лікарі кажуть, що вже ніколи не буде співати ні вона, ні її рід.
– А так хизувалася своїм співом і своєю красою, – промовила волове очко-мати, і глянула на Дитятко в яслах.
Але Воно лежало тихенько, тільки ручкою перебирало м’яке пір’ячко своєї постільки.
Коза Гаїза
Була вся біла з чорними вушками – тому і звали її пастирі Чорновушкою, хоч правдиве її ймення було Гаїза.
Лежала на Вифлеємському полі в стаді кіз і овець, але не спала. Цієї ночі ніяк не брався її сон. Бо ж і чудна якась була це ніч! Небо без зір, без місяця, а ясно, мов удень. Тільки якась велика зоря з довгою косою світить на сході. Такої зорі Гаїза ніколи ще не бачила, ні найстарші кози про неї не розказували.
Та ось пастирі, що спали при погаслому вогнищі, зірвалися на рівні ноги. Гаїза нашорошила вуха. Згори сходили якісь ясні крилаті постаті і повели пастирів із собою. Гаїза не могла вийти з дива. Пастирі навіть не оглянулися на отару, а пішли кудись за провідниками. Що воно все те значить?
Вона хвилинку переждала, а потім і собі подалася за пастирями. Дорогу показувала ясна зоря, що саме в ту сторону посувалася. Тихо було довкола, але якась чудна видавалась ця тиша. Поміж сухими травами сунуло гаддя, мурашки копошилися в своїх кіпчиках, птахи тріпоталися в гніздах, вода в потоці якось нечутно переливалася, пальми кивали гіллям, навіть степовий вовк пересунувся нишком попри стадо кіз і овець, а сторожкі собаки не забрехали.
Косата зоря спинилася над вертепом, що стояв при дорозі до Вифлеєму. Гаїза знала цей вертеп, бо часто заскакувала туди, щоб скубнути сінця з ясел і подратувати осла, що мав там своє стійло. Тепер не могла зрозуміти, що це таке є в тому вертепі, де спинилася косата зоря і крилаті постаті і пастирі.
Вона сміливо пересунулася вперед. Ніхто її не займав, усі з пошаною віддавали комусь поклін. Гаїза і собі заглянула туди і з дива мало не замекала. У яслах на сіні лежало мале Дитятко, а при ньому по один бік стояла молода жінка, а по другий – старець із довгою бородою.
«Бог народився! Я так і знала, що це не звичайна людська дитина», – говорила до себе Гаїза, вкладаючися на ніч у своєму стаді. – Та що з Нею станеться в майбутньому? А я таки забіжу ранком у вертеп, щоб знову порадувати Дитятко моїм танком».
І мала Чорновушка заснула сном безжурних козенят.
Гарфа Леілі
Далеко-далеко на Сході, в Арабії, жили колись три царі: Мельхіор, Каспар і Вальтасар. Та не тільки царями вони були, але й вельми вченими мудрецями, що вміли читати в зорях і з них провіщати майбутнє.
А саме в той час появилася на небі чудна косата зоря, – і з неї виворожили ті мудрі царі, що в Юдеї народилося Дитя, яке стане Месією, Спасителем світу. І ось порішили всі три вибратися з поклоном до Новонародженця.
А була в одного з цих царів, у Мельхіора, молода донечка – на ймення Леіля. Гарна вона була, як весняна квітка, здорова, але – німа. Не зроду. Коли їй ішло на шостий рочок, налякалася пустельного лева, що вдерся під мури палацу і пронизливим ревом сіяв пострах довкола. Тоді-то Леіля заніміла і стала сумна-пресумна. Бо в неї було багато думок і питань у голівці, багато почувань у серденьку, а не могла їх висловити. Зате вухо стало в неї дуже чутке на всякі звуки. Вона годинами вслухувалася у плюскіт водиці в палацових водограях, у щебетання пташок і шелестіння широколистих високих пальм у батьківських городах.
Щоб заспокоїти жадобу звуків Леілі, цар Мельхіор велів зробити для неї малу золотострунну гарфу. І тепер Леіля проводила цілі дні, граючи на своїй гарфі орлиним пером, як це водилося в Арабії.
Коли вирішено, що всі три царі виберуться в дорогу до Юдеї, Леіля стала знаками просити батька, щоб і її взяв із собою.
– Хочу теж побачити Новонародженця, малого Царевича, – немов говорили її очі й рухи. – Хочу завезти Йому теж дарунок від себе.
Але ні цар Мельхіор, ні цариця-мати не згодилися на прохання доні. Казали: дорога далека, непевна для старих, а що й говорити про дитину!
Тоді Леіля принесла свою золотострунну гарфу і, кладучи її між подорожні батькові клунки, давала зрозуміти, що хоче свою цінну забавку подарувати малому Дитяткові.
* * *
І вибралися три царі в дорогу, їхали на верблюдах із численною службою, а везли з собою багаті дари. Золоті прикраси, пахучі кадила арабські і цінне миро, олійки, бальзами. А ясна косата зоря ішла перед ними, показуючи дорогу.
Але царі не знали, де саме народився майбутній Месія, тому рішили вступити раніш до Єрусалиму і в тамтешнього царя Ірода про все розпитати.
Ірод збентежився дуже, коли почув про якогось нового Царевича. Він же ладив на престіл по собі свого сина. Скликав Ірод учених у письмі і священиків та спитав їх, чи справді і де народився новий Цар.
А вчені духівники відповіли:
– Написано в книгах пророків: «І ти, Вифлеєме, не найгірше з міст, бо з тебе вийде князь – пастир народу, а ім’я його Ісус».
Налякався Ірод цього віщування, покликав до себе потайки арабських мудреців і каже до них:
– Ідіть до Вифлеєму і розвідайте про Немовля, а повертаючи, вступіть знову до мене з вісткою, щоб я міг Йому поклонитися.
І подалися три царі в дорогу, а косата зоря вгорі стелила шлях перед ними. І весь час чекали мудреці, що побачать здалеку мури пишного палацу майбутнього володаря світу, коли це зоря-провідниця стала перед бідним вертепом.
Зупинилися три царі, злізли з верблюдів і з дарами увійшли в стайню. І побачили Дитятко, і Його Матір Марію, і старенького Йосипа, і вола, і осла, і дрібну пташню в щілинах покрівлі.
І впали мудреці на коліна перед Ісусом і поклонилися Йому. Почули серцем, що хоч народжений у бідності, Царем світу стане колись. І зрозуміли теж у покорі, що їх дари – ніщо для Малого. Золота Йому не треба, бо Його царство не від світу цього, ні пахучих кадил, що ними поганські жерці обкурюють своїх мертвих ідолів, ні дорогих бальзамів.
І засумували три мудреці, що вони, хоч багаті володарі, не мають чим обдарувати оцю вбогу Дитину. Та ось пригадав собі цар Мельхіор, що в нього у клунках є ще дарунок Леілі, єдина розрада його каліки-донечки, золотострунна мала гарфа. І приніс її і поклав несміливо в яслах перед Дитятком. А Ісусик ухопив її радісно в руки і доторкнувся струн, і полилася музика, якої не чули ще в своїм житті царі-мудреці, хоч мали на своїх дворах неабияких музик і співаків. А серце царя Мельхіора стрепенулося передчуттям якогось великого щастя.
Коли мудреці поверталися вже додому, об’явився їм у сні янгол Божий і остеріг:
– Не вступайте до Ірода, бо він недобре задумує на Дитятко. Хоче вбити Його.
І поїхали мудреці іншою дорогою, а косата зоря стояла ще довго на небі, їм на втіху, а Іродові на тривогу.
* * *
Уже цар Мельхіор доїхав до своєї столиці та увійшов зі слугами на подвір’я палацу, коли це почув дзвінкий дитячий спів у садку:
– Леіля! Невже ж це вона співає? – дивувався цар, хоч давно вже, ще там у вертепі, було в нього передчуття чогось незвичайного, що стріне його дома.
– Так, це вона! – підтвердила цариця-мати.
І розповіла, що такої і такої днини, о такій і такій годині Леіля несподівано сплеснула в рученята і промовила: «Мамо, говорю!»
Тоді цар Мельхіор зміркував, що це сталося саме в той час, коли він вкладав золотострунну Леілину гарфу в руки Ісусикові.
І припав до землі, поклонився в сторону Вифлеєму і закликав голосом великим:
– Насправді живий Бог там народився!
Утеча до Єгипту
А сорокового дня по народженні Ісуса понесла Марія Дитятко до святині в Єрусалимі, щоб там по закону присвятити Його Богові і найменувати. І по закону жертвувала теж пару голубів і пару горличок.
І тої самої ночі з’явився Йосифові у сні янгол і сказав:
– Устань, візьми Дитя і Матір і втікай до Єгипту, бо цар Ірод наважується на життя Малого.
І встав Йосиф і, посадивши Марію з Ісусом на осла, вирушив у дорогу.
А водночас сповістив янгол усі живі тварини, що на землі і під землею, і в повітрі, і на воді, щоб помагали втікачам. І заворушилась уся природа. Мурашки висипали високі кіпчики на шляху, куди гнали воїни Ірода, бджоли засліплювали їм очі гострими уколами, дикі звірі страшним ревом полохали коней, сонце запалювало до грані мідяні шоломи, вітер навівав гарячого піску в обличчя, річки виступали з берегів і заливали дороги, а злі гадюки й скорпіони боляче в’їдалися в ноги вершників і румаків. Нелегка була погоня за Святою Родиною, бо все довкілля їй сприяло.
Сонце гріло – не пекло, вітрець холодив знеможене тіло. Високі пальми клонили вниз своє буйне гілля і скидали солодкі овочі. Дикі кози й антилопи підходили до Марії, щоб годувала своє Дитятко їхнім молоком. А коли Вона хотіла переполоскати Ісусикові пелюшечки, де не взялося чисте джерельце, даючи Матері свою чисту водицю.
Ночами крилися подорожні в скелястих печерах, а тоді павуки розпинали перед входом густу сітку, а пустельні звірі – леви і тигри берегли спочинок втомлених цілоденним ходом. Навіть погана гієна держала варту над втікачами, вгамовуючи на той час своє жалісливе виття, щоб не турбувати Дитятка.
Іноді по дорозі стрічали вони довгі каравани людей на верблюдах, але ці байдуже проїздили повз них.
Довго-довго мандрувала Свята Родина, поки підійшла до меж Єгипту. Пречиста Марія хотіла задля Дитятка вже десь поміж людьми в безпечному захисті хоч часок спочити.