– Чому не можна, паночку… – каже селянин. – Але тоді день більшим не буде.
Купець махнув рукою:
– І туди гаряче, і сюди боляче. Нехай день залишається таким, як був досі!
Як пан гавкав на старого пня
Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:
– Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.
– У нашому краї всі мужики розумні.
– А пани?
– На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, – відповів селянин.
Пан подумав і знову спитав:
– А я розумний?
– Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.
– Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…
– Най буде, – мовив селянин.
Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували! А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і – шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчать. Пан підійшов до нього й питає:
– Що сталося, чоловіче?
– Тс-с-с… Онде відмідь, ховайтеся!
Панисько оглянувся та й собі – в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах. А селянин каже:
– Ой, якби в нас був хоч один пес!
– А то чому? – спитав пан.
– Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.
Пан ледве сопів. А потім порадив:
– Ти, чоловіче, сам загавкай.
– Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.
Пан трохи подумав і спробував:
– Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!
– От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.
– Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! – не вгавав панисько.
Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів.
Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:
– Що це ви шавкаєте?
– Та я захрип, бо-м на ведмедя гавкав.
– На котрого?
– Та на того, що в корчах.
– Ходім та й подивимось на вашого ведмедя.
Зайшли у кущі, а там – старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.
– Ну, що маю казати про вас? – посміхнувся селянин.
Панисько ударив коней батагом, і за його возом тільки закурилося.
А бідняк реготав.
Ошуканий пан
Був у селі пан, і ніхто не міг його ошукати, ані змудрувати. Але приходить його орендар з корчми і каже:
– Прошу пана, в мене є такий Іван, що ошукає вас.
– Ех, що ти говориш, – каже пан. – У мене не такії ґазди були, а жоден не ошукав ані змудрував. Як мене твій Іван змудрує, то дам тобі сотку.
– А як не змудрує, – каже орендар, – то я панові дам свою сотку.
– Ану, припровадь того Івана до мене, – каже пан орендареві.
Приходить Іван. Поцілував пана в руку та й каже:
– Берімо, пане, собі по коневі і їдьмо в світ оба.
Та й сів пан на білого коня, а Іван на чорного. Їдуть, їдуть, нема села, вже ніч, треба ночувати. Аж приїхали в ліс. Пан запитує:
– Ну, хто буде пасти коні?
– Пан буде пасти, – каже Іван.
– Чому? – пан на те. – Най би Іван пас, не я.
– Ні, я не буду пасти, – каже Іван. – Мій кінь чорний, і ліс чорний, його вовк не уздрить. А панів кінь білий, то його вовк уздрить і з’їсть.
«Що ж робити? Треба пасти», – каже собі пан. Іван ліг спати, а пан завертає коні та й пасе. Настав день, посідали вони на коней і їдуть.
Але їдуть, їдуть, в’їхали до лісу, виїхали з лісу і знову в ліс заїхали на другу ніч, у ліс березовий. Тоді пан каже:
– Чуєш ти, Іване, дай мені твого чорного коня, я тобі дам білого.
– Добре, – каже Іван.
– Ну, Іване, я пас тамтої ночі, тепер ти паси сеї ночі, бо я хочу спати.
– А що ж мені до того? Я маю білого коня та й ліс білий, вовк його не буде видіти, а панів кінь чорний, то його вовк уздрить і з’їсть.
Мусить пан і сеї ночі пасти.
Пан пас, а як зобачив, що Іван заснув, то зайшов й Іванового коня зарізав. Іван виспався, а коли встав і побачив, що його кінь зарізаний, взяв і панового коня зарізав. Пан пробудився аж удень та й каже:
– Пора, Іване, їхати.
– Не знати, пане, – каже Іван, – на чому будемо їхати, бо нема коней, звір подушив.
Взяли сідла на плечі й рушили пішки. Приходять до одного села і просяться на ніч, та ніхто не хоче їх прийняти. Пішли вони до двора, і їх там прийняли. Взяли пана до покою на вечерю, а Івана до пекарні. Іван повечеряв у пекарні, але ще був трохи голоден. А пан добре повечеряв у покою межи панами, але каже:
– Я буду спати лишень там, де мій Іван спить, бо боюся, щоби він не лишив мене з компанії.
І дали їм таку станцію, де були поскладані горшки з молоком. Пан ліг і заснув. А Іван устав, з кожного горшка сметану з’їв. А в той горнець, що призначений був на сметанку, накришив хліба; свого пана понамащував сметаною по голові, по тварі, а сам ліг спати. Встає рано ключниця сметанку збирати, а сметанки нема. Вона тоді наробила крику, що пан з кожного горшка поз’їдав сметану. І дають про те знати до того пана, що його був двір. А той пан каже:
– То не може бути, щоб пан збиткував, то, певне, Іван з’їв сметану.
Приводять їх обох до пана. Пан дивиться, Іван чистий, а його пан обгльопаний сметаною. Пан домовий звелів Івана й Іванового пана вибити і вигнати за браму (Івана менше били, а його пана більше).
Ідуть вони, вже додому вертаються. Та Іван іде скачучи, а пан іде плачучи. Іван іде та збирає по дорозі згублене пір’я. А пан запитує:
– Нащо ти, Іване, збираєш?
– Буду собі крила робити, – каже Іван, – й буду додому летіти.
А пан зачав і собі пір’я збирати, каже:
– Я теж буду летіти, я тебе не лишуся.
Назбирали – пан повні кишені, а Іван трошки в пазуху.
Приходять до міста. Іван мав ґрейцар і купив собі горнятко. А до того горнятка купив собі за другий ґрейцар дьогтю. А пан вже так обдерся в дорозі, що не мав ані ґрейцара. Та й каже корчмареві:
– Дай мені дьогтю.
– Я не маю нічого, – каже корчмар, – і не дам тобі нічого свого.
А Іван каже:
– Що пан мав корчмарем короводитися, най корчмар дозволить панові помочити руки в дьогтю.
І корчмар панові дозволив, пустив його до бочки з дьогтем, і той помочив обидві руки аж до плечей. Вийшли з міста в ліс. Приходять під дуба та й посідали собі. Каже Іван панові:
– Ліпи пір’я до рук.
Пан поприліплював пір’я до обох рук і питає Івана:
– А ти чому не мастиш руки дьогтем?
– Я допіро на дубі ліпити буду, – каже Іван.
– А що ж ти на дуба полізеш?
– Коли ж би я з землі на крилах піднісся? Я мушу з дуба летіти.
– То й я з тобою на дуба лізу, – каже пан. – Я тебе не лишуся.
Вилізли на дуба і пан, і Іван. Та й каже пан:
– Ну, роби собі крила.
– Я буду перший раз, – каже Іван, – несмарований летіти. Як на дорозі ослабну, то посмарую.
Зачав Іван махати руками, нібито хоче летіти. А пан каже:
– Ну, най я вперед лечу, бо ти умієш летіти і мене лишиш.
– Ей, ні, – каже Іван, – най я вперед лечу.
Нарешті Іван погодився: най пан летить наперед, а він лишиться ззаду.
Пан збив крильми і на землю впав. А Іван за паном помалу зліз з дуба. Та й пішли обоє просто додому.
Так орендар дістав від пана сотку, бо Іван його остаточно в дорозі ошукав.
За потрійну платню
Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину – сам їсть і п’є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.
Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.
Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.
І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:
– Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!
– Який же ти у біса візник! – розсердився пан.
– Адіть, і ви не знаєте дороги.
Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину. Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав – адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає:
– А що ти там жуєш?
– Що ж нам жувати, пане? – одказує візник. – Жую суху солому!
«Тьху! – скривився пан. – Мужик, як та худобина!..» Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться…
Довелося ще на одну нічку зупинитися в лісі. Ліг візник під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:
– А що ти там жуєш?..
– Що ж нам жувати? – зітхає візник. – Знову кляту солому жую!
– Може… може, і мені даси? – просить пан.
– Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю.
– Доки ти його знайдеш, я тут одубію.
– Тоді прошу красно!..
Візник дав панові соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися.
Взявся пан за їжу. Жує солому, аж очі вирячив з натуги, а проковтнути все ж ніяк не може.
– У тебе, – каже візникові, – мабуть, воляче горло – таку погань їси!
А візник уже регоче, аж за черево береться…
Промучився пан нічку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довів його до воза.
Поїхали далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть, – зразу й дорогу вже знайшов.
Заїхали в якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.
Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда, не задармо: взяв од нього потрійну платню.
Плодівник
Зловив Іван вовченя, вигодував його, бо кортіло мати свого вовка. Та вовк вовком – Іванову вівцю задушив. І надумав Іван продати його. Веде на мотузці вовка на ярмарок, а назустріч пан їде.
– Іване, що то в тебе за собака? – питає пан. – Скільки живу, а такої породи не бачив.
– Чи ви, пане, зовсім не розумієтеся? – дивується Іван. – Це не собака, а плодівник. Як його на ніч межи вівці впустити, то рано удвоє більше овець буде.
– Продай, Іване, плодівника, – просить пан. – У мене є кошара овець, та я рад би ще стільки мати.
Поторгувався Іван і продав за сто золотих. Ще й порадив:
– Впустіть його до овець увечері, аби ніхто не бачив. Нараз закривайте двері, бо наврочите. І до ранку туди не заглядайте.
Пан так і зробив. А на зорях до кошари йде, та двері не відкриваються.
Прибіг до жінки і хвалиться:
– Впустив я плодівника до кошари, а він стільки овець наплодив, що дверей не відкрити.
Якось з бідою двері відкрили. Із кошари вискочив повний, як бочка, вовк і в ліс утік.
Так пан без овець зостався.
Як Микола був коровою
Жив собі один бідняк, якого звали Миколою. Мав він лише стару хатчину, а в тій хатчині повно дітей.
Одного разу пішов Микола з жінкою в ліс: він – по дрова, жінка – по гриби. Коли дивляться – багач, у котрого Микола мало не задарма цілий рік служив, веде з ярмарку корову.
Жінка Миколи зашепотіла:
– Коли б нам таку корову! Було б дітям молоко!
– Цить, жінко, – відповідає Микола. – Багач мені винен, то й корова буде наша.
Залишив він жінку в кущах, а сам пішов на дорогу. Тихцем підійшов до корови, зняв з ріг мотузку, засилив собі на шию. Корова – в ліс пастися, а Микола йде за багачем. Зраділа жінка, бо зрозуміла хитрість чоловіка, і повела корову додому.
А багач ішов і не оглядався. Не знати, як довго ішов би він так, та зустрів знайомого купця.
– Гей, сусіде, – крикнув той ще здалеку, – що ти дав за цього вола?
Багач і тепер не оглянувся, лише сердито буркнув:
– Коли ти й досі не відрізниш вола від корови, то хоч помовчи.
– Та яка то корова, то віл, – регочеться стрічний купець. – Як не віриш, то сам подивися.
Багач озирнувся і за голову схопився:
– Чорт таке видів! Купив добру корову, а таке сталося…
Купець посміявся та й пішов собі, а багач став серед дороги і не знає, що робити.
– Звідки ти тут узявся? – питає він Миколу.
– Я й сам не знаю, – відповідає той. – Не пам’ятаю, щоб ти купив мене коровою.
Багач не може отямитися.
– Як ти став коровою?
– Не знаю, – каже Микола, – але здогадуюся, що прокляла мене одна вдова. Колись я був багатим та скупим. Служила вдова в мене мало не задарма цілий рік. Я скупився заплатити їй зароблене, і за те вона мені залаяла:
– Миколо, бодай ти став коровою і був нею доти, доки не виплатиш мені зароблене молоком.
Багач вислухав і вилаявся:
– Послав тебе чорт на мою голову і гроші забрав. Іди собі та не роби сміху з мене.
– Що ти кажеш? – видивився на нього Микола. – Це тобі не обійдеться так легко. Хто чув таке, щоб невинному чоловікові мотузку на шию засиляти? Мусиш на суді відповідати.
Бачить багатий – біда буде. Заплатив Миколі гроші, щоб той згодився мовчати.
Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає.
Через якийсь час корова отелилася, і вигодував Микола другу. Стару вирішив продати.
Ідуть вони з жінкою на торг і корову ведуть. Тільки прийшли, а їх обступили з усіх боків купці, бо кращої корови, як у них, у той день не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється довкола. Коли бачить – іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихенько вбік. А багач оглянув корову і зашепотів їй на вухо:
– Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити, – і пішов геть.
А Микола з жінкою продали корову і повернулися додому, раді, що насміялися з багача.
Вівчар, пан, його внук та бичок
Був – не був, та кажуть люди, що був дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.
Не раз пан привозив слуг, але більше, як тиждень, ніхто не міг у нього втриматися.
Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під’їжджає пан ближче, питає:
– Чого, хлопче, співаєш?
– Аби не плакати, пане.
– Чи не пішов би ти до мене на службу?
– Та я на службі – чужі вівці пасу.
– А що тобі платять?
– Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.
– Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?
– Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.
– А де твоя мама?
– В он тій хаті.
Поїхав пан до його матері й каже:
– Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?
– Та так.
– Я вам дров привезу не одну фіру, та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу.
Пан нащебетав – жінка повірила й відпустила хлопця.
Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти.
– Пане, – каже новий слуга, – буду вам і вівці, і коні, і велику худобу – все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.
– Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.
– Та з верби, пане, погана сопілка.
– А що я тобі зроблю?
Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився – викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки – ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігає та й каже:
– Чуєш, Іване, навчи мене грати.
– Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу.
Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає.
Просить малий навчити.
– Добре, – погодився Іван. – Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.
Панич дує, перебирає, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:
– Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.
А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає:
– Що ти, Іване, сказав?
– Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.
– А бичка міг би навчити?
– Міг би й бичка.
– Знаєш що, Іване? – каже пан. – У мене є бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати – я тобі добре заплачу.
– Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити – досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.
– Я тобі гроші дам.
– Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.
– Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок – танцюрист?
– Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.
– Добре.
Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері: