– Дак і постелю.
– Дівко, дівко, лягай на полу, а я на печі, тобі на ключі, а мені каміння!
Тут до дівчини мишка прибігла та й каже:
– Ти лізь під піч, а я буду на полу і дай мені ключі.
А змій давай на піл каміння кидати. От він кине камінь, а мишка бігає по полу, кружляє, да все ключиками брязь-брязь, да все в новому місці. Ніяк змій не попаде. А тут півні заспівали. Змій десь дівся, а дівка осталась жива.
Уже вранці баба каже дідові:
– Їдь за дочкою, на тобі кошичок, позбираєш кісточки!
Аж він приїхав, коли бачить, а дочка на порозі сидить у сріблі-золоті – це все змій після себе залишив у золотій скрині.
От їде дід із дочкою, а сучечка-пустолаєчка вибігла за ворота й каже:
– Тях-тях, дідову дочку в золоті везуть, а бабину женихи не візьмуть!
Баба ж ворота відчиняє, радіє, що дідову дочку неживу везуть. Аж бачить, що жива-здорова, ще й в золоті, в сріблі!
Давай баба діда лаяти:
– А сякий-такий!.. Вези ж і мою дочку в ліс!
От дід привіз і бабину дочку в ліс у ту саму хатку.
Привіз, а сам, як і перше, пішов нібито дров нарубати. Стала бабина дочка галушечки варити.
От прийшов змій і каже:
– Дівко, дівко, насип мені галушечок!
А бабина дочка каже:
– Не вдавить тебе, коли насиплю?
Змій тоді:
– Дівко, дівко, сідай зі мною галушечки їсти.
– Не великий пан, будеш їсти сам!
Тут і мишка прискочила:
– Дай мені галушечку!
Бабина дочка і кинула. Кинула й вдруге, а за третім разом змій каже бабиній дочці:
– Да вдар її, щоб і не пискнула!
Бабина дочка і вбила мишку.
Повечеряли. От змій і каже:
– Дівко, дівко, стели постіль!
Вона йому:
– Аж постелю!
Він тоді:
– Я буду на печі, а ти на полу, на тобі ключі, а мені каміння.
От полягали спать, а змій як кине каменюку, ключі тільки брязь-брязь, каменюка туди й полетіла. Прибив змій бабину дочку, з'їв, а кісточки у кошичок поскладав.
А баба тільки дождала ранку й каже дідові:
– Їдь за моєю дочкою!
Дід запріг коняку і поїхав. Приїхав до хатки, а в ній на стелі тільки кошичок висить. Він до нього, а там кісточки лежать!
Дід забрав кошичок і їде додому. Баба ворота відчиняє, а сучечка-пустолаєчка вибігла за ворота і каже:
– Тях-тях! Дідову дочку женихи беруть, а злої бабиної – у кошичку кісточки везуть!
Ось так. Не будьте, дітки, злими та скупими!
Про Івана-дурника
Як був собі дід та баба, у їх був син Іван, та такий дурний, що нічого не вмів робити. От йому і зробили повозочку, щоб він з нею возився та не докучав старій своїй матері. От він її звезе на гору, а там сяде та й з'їде. Ідуть троє бурлаків і питають:
– Що се у тебе за візок, що сам, без коней, їздить?
– Се мені один пан подарував.
– Продай лишень його нам, бо нам треба його: ми ідем у велику дорогу, а у нас нема коней, усе треба наймати.
– Ну добре, купіть.
– А що ж тобі за нього?
– Та що? Сто карбованців.
– Ну так, то й так.
Купили вони той візок, а дурень і каже:
– Не сідайте ж на нього, аж поки не ввійдете в ліс, а там сядете та й поїдете безпечно.
От вони ввійшли в ліс, сіли на той візок, поганяють його, ні, не їде та й не іде.
– Ну що тепер будем робить? Пропали наші гроші; ходімо до Івана, нехай оддасть наші гроші назад, та й його вб'ємо.
От ідуть шляхом, дивляться – сидить Іван. Вони до нього:
– Давай гроші, бо будем тебе бить.
– Хоч закусимо ж перед смертю.
– Ну добре, де ж та закуска?
– Постривайте, зараз.
Вийняв паличку, кинув у кущ і каже до них:
– Ідіть сміло, там чого душі забажається, те й буде!
А він уже давно заготовив тую закуску, бо знав, що вернуться, то лихо йому буде. Пішли вони туди, аж там усього вдоволь. От вони його й питають:
– Де ти взяв цюю паличку, що як кинеш, то так ласощі і вродяться?
– Е! Де взяв – найшов!
– Продай нам її.
– Ні, не продам, бо мені самому треба.
– Та продай, будь ласка.
– Ну добре, як дасте дві сотні, так ваша буде.
Вони дали йому, не сказавши ні слова. Такі веселі, що нічого їм тепер журиться за харч. От їдуть та ідуть. Захотілося їм їсти. Кинули паличку, пішли – нема нічого. От вони і кажуть:
– Отепер же ходімо та вб'ємо Івана: не одуре тепер нас.
От і пішли, а він уже і чекає на них, бо зна, що прийдуть, та каже жінці:
– Візьми, Хівре, той пузир, що діти граються, та набери повен квасу з буряків, та й прив'яжи до бока.
Вона так і зробила. Він дивиться у вікно, аж ідуть. Ввійшли в хату та й кажуть:
– Прощайся, Іване, з жінкою, бо зараз тебе вб'ємо.
– Ні, коли мені вмирать, так я і її зараз уб'ю.
Узяв ніж – та так у бік і штрикнув, а кров так і побігла. А ті:
– Що се ти, Іване, наробив, у тебе ж дітки маленькі.
– Та я, як захочу, то вона і оживе.
Взяв паличку та й каже:
– Пушка-живушка! Кинься, Марушка!
Вона і встала.
– Оце добре Іван видумав; нам самим такої пушки треба, бо в нас такі жінки, що підчас так розсердять, що як не ударить, то очі видеруть. Продай нам її.
– Купіть.
От вони купили і пішли собі додому. Уходять в хату.
– Здорові, жіночки!
– Здорові.
– А є що обідать?
– Оце! Заради вас у страсну п'ятницю варили б. Ми й самі ще нічого не їли.
– Так ви ще будете спориться? – Взяли та й побили жінок, а далі кажуть: – Оживете, ще рано іти вам у пекло. – Узяли тую паличку і приговорюють: – Пушка-живушка! Кинься, Марушка!
А жінки лежать і не двинуться. Вони тоді і кажуть:
– О, тепер ходім та утопим Івана.
От пішли, положили його в мішок, зав'язали, а самі пішли шукать каменя, щоб прив'язать та й пустить на дно. А він кричить у тому мішкові:
– Рятуйте, хто в Бога вірує!
А крамар їхав через греблю, почув та й каже:
– Піду обрятую сердешного чоловіка.
От прийшов, розв'язав той мішок, а Іван виліз, та мерщій туди крамаря, та й зав'язав, а сам сів на повозку та й поїхав.
Прийшли туди бурлаки, прив'язали гарненько той камінь до мішка та й пустили на дно.
– Отепер же то одплатили ми тобі, Іване, за все. Гуляй собі на дні та не дури людей!
От ідуть собі додому і зустрічають Івана. Вони й руки опустили. А Іван їм дякує:
– Спасибі вам, добрі люди, що ви мене укинули у воду; там добра, що хто його й зна скільки… і повозки стоять, так я набрав собі повну повозку та й виїхав відтіль.
– Іване, повпихай і нас туди!
– Е, не хочу, дайте сто карбованців, то повпихаю!
– Ну, на, тільки повпихай; наберемо і ми собі добра!
Повпихав Іван бурлаків, тільки бульби здіймаються. Засміявсь наш Іван, та сів на свою повозку, та й поїхав собі.
Про льоху-козу
Жив гуцул Дументій. Він ніколи не ходив на ярмарок – не мав що продавати і за що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.
А Дументієва жінка тримала пацятко[7]. Так його доглядала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха.[8]
«Тепер я піду на ярмарок, як порядний ґазда», – тішився Дументій.
Нарешті настав довгожданий день.
– Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу, – наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.
– Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! – відповів згорда чоловік.
А про Дументієву льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.
Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.
Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:
– Що, вуйку, женете на ярмарок козу?
– Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!.. – відтяв йому Дументій попри саму шкіру.
Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:
– Дай Боже щастя, вуйку!
– Дякую вам.
– Продавати женете козу? Скільки правите за неї? – спитав і не кліпнув.
– Тисячу лей! – кинув Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося його чіпати.
– Даю двісті.
– Давай мамі своїй! – скипів гуцул і сіпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.
Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.
«Як ще хтось скаже, – думав він, – що це коза – не льоха, віддам її до дідька запівдурно. Най люди не сміються!»
Підійшов до третього купця-шахрая.
– На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? – спитав той. – Скільки хочете за неї?
– Аби тебе смерека втяла! – розсердився Дументій.
– Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?
– Сімсот лей!.. – сказав гуцул.
– Даю триста, – і купець-шахрай схопився за гаманець.
– Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляк трафить!
Дументій узяв гроші й вернувся додому.
Жінка вибігла назустріч:
– За скільки продав льоху?
– За триста лей…
Вона сплеснула в долоні. Чоловік перепрошує:
– Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза. Всі так мені казали.
– Перехрестися, дурню! І йди туди, звідкіля прийшов!
Жінка схопила колотач і, як оса, – на нього.
Напудився Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться. З чим іти до міста? Підійшов до верби, зрізав прутика, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і рушив до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і кожному господареві мовив:
– Даю тобі сто лей. Зараз я прийду до ресторації зі своїми друзями. Коли поїмо й вип'ємо, я свисну в оце свистало, а ти гукнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!»
Після цього Дументій розшукував купців-шахраїв. Коли знайшов їх, то сказав:
– Ходім до ресторації, бо я вам винен могорич.
Купців-шахраїв не треба було довго просити на дурничку – пішли за Дументієм.
Зайшли вони в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину принесли їм усіляких страв і напоїв. А коли наїлися й напилися, гуцул витягнув із пазухи свистало і голосно зафівкав.
– Заплачено, пане добродію! – гукнув господар і вклонився Дументієві.
Перейшли до другої ресторації. Там теж понапивалися.
Гуцул витягнув з пазухи своє фівкало і свиснув.
– Заплачено, пане добродію, – вклонився господар.
Погостилися у третій ресторації. І там Дументій витягнув із пазухи свистало. Досить було фівкнути, як господар мовив:
– Заплачено, пане добродію!
Купці-шахраї дуже здивувалися. Захотіли придбати собі Дументієве свистало.
– Вуйку, що ви хочете за те фівкало?
– Е-е-е, воно у мене чарівне, я не продаю.
– Але ми вам заплатимо стільки, скільки скажете, – умовляють гуцула.
– Три тисячі лей!
Купці-шахраї аж пересіпнулися. Та витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші та й – додому.
Купці-шахраї повешталися по ярмарку, а коли зголодніли, зайшли до ресторації. Наїлися, напилися, потім один вийняв із кишені свистало. Господар ресторації мовчки подивився і не сказав нічого. Тоді свистіли усі три купці-шахраї, аж почервоніли. Люди позбігалися до них, як до комедіантів.
– Заплачено? – спитали купці-шахраї.
– Ні! Ви мені не свистіть у своє дурне свистало, а давайте гроші! – розсердився господар ресторації.
У другій ресторації, а потім і в третій їм теж відповіли:
– Ви не свистіть, а гроші заплатіть!..
Поїхали в гори, до Дументія. Той уздрів їх здалеку і напудився. Покликав жінку й каже:
– Я лягаю на стіл, а ти мені засвіти свічки та й голоси, як над мерцем.
– Най буде, чоловіче…
Вчинився гуцул мертвим, а жінка коло нього ламає руки й плаче:
– Ой не кидай мене, чоловічку! Яким ти файним був чарівником! Нащо ж ти мене зачарував, а тепер лишаєш, як сирітку? Ой Боже, що я буду робити одна?
Купці-шахраї стали на порозі й почали хреститися. Та не могли вгамувати злість. Один схопив макогін і почав так гатити по миснику, що на долівку полетіли одні черепки.
Дументій злякався. Схопився на ноги і витріщив очі. А тоді спитав:
– Звідки ви дізналися, що коли макогоном бити по горшках, то воскресають мертві?
– Хіба від того воскресають?
– Адіть, я воскрес. Самі видите…
– Тоді продай нам макогін.
– За тисячу лей…
Купці-шахраї заплатили гроші, взяли із собою чудодійний макогін і пішли шукати легкого заробітку. Дійшли аж до столиці. Там висіли чорні прапори.
– Що сталося? – спитали людей.
– Умерла цариця, – відповіли їм.
Купці-шахраї пішли до палацу, стали перед царем і промовили:
– О пресвітлий царю, ми дізналися у світі про твоє велике горе і прийшли тобі на поміч. Можемо царицю воскресити, але за те даси мішок золота.
– О мої вірні піддані, я вам подарую і три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю!
– Добре, царю… Але звели, аби всі живі повиходили з палацу, бо вони будуть заважати, – попросили купці-шахраї.
Скоро у покоях не лишилося жодної душі.
Купці-шахраї витягли із торби «чудодійний макогін» і почали бити ним по скляних шафах, дзеркалах і вікнах. Розбивали все, що тільки могли.
Але мертва цариця і не думала вставати.
– Ану, схопіть цих злодіїв, – крикнув цар своїм катам.
Купців-шахраїв кинули до темниці. Відай, там їм постинали голови.
І все.
Розквитався
Жив собі чоловік Омелько, та ходив він до моря на заробітки. Заробив за літо сорок шагів, прийшов додому, посправляв собі і дітям одежу та й каже:
– Ну, за це літо добре попалось. Якби ще на зиму де шагів п'ятнадцять заробить, було б добре. Піду, може, ще де на роботу стану.
Взяв на дорогу шагів п'ятнадцять і пішов. Іде собі та де не зайде в шинок, вип'є чарку, півшага заплатить, а півшага, каже, хай за вами, йтиму назад, то відіп'ю.
От походив, походив, ніхто не найма. Аж зустрічають його попи з їхнього ж села.
– Здрастуй, Омелько.
– Здрастуйте, батюшки.
– Чого це ти тут ходиш?
– Та шукаю, де б найнятись. Тільки ніхто не наймає, думка вже й додому.
– Сідай з нами, будеш нам коней доглядать.
От де не зайдуть у шинок, по стакану вип'ють – гроші заплатять, а Омелько як іде вже з хати, скине шапочку та:
– Що, хазяїне, квит? (Розрахувався, мовляв).
– Квит, іди з Богом.
Раз так, удруге. От попи і давай допитуватись:
– Як так, ми, кажуть, гроші платим, а ти тільки скинув шапочку – і вже квит?
– А це в мене така шапочка, тільки здійму, уже й квит.
– Продай нам.
– Купіть. Давайте тисячу рублів.
Сторгувались, забрав він гроші, і пішли.
А попи як приїхали, зараз лавки стоять. Піп поїхав товару набирати. Набрав всякої всячини, виходить з крамниці, скинув шапочку та:
– А що, хазяїне, квит?
– Ні, пожалуйте гроші.
Він удруге:
– Що, хазяїне, квит?
– Який чорт квит, давай гроші!
Піп сюди-туди, шатнувсь по знайомих, позичив десь, привіз товар додому та й не хвалиться. От зібравсь диякон – і той тієї ж. Позичив десь там, заплатив за товари, привіз та й не хвалиться. Поїхав ще й дяк. Та тому вже ніде було позичити, і приїхав ні з чим.
– Що ж ви, каже, набрали товару задаром, а мені он що трапилось.
– Е, брате, воно і нам таке. Ходім, кажуть, та вб'ємо його.
А Омелько прочув це, нагострив косу і став під вікном. От поліз піп, а Омелько і зняв йому голову.
– Що, ти скоро? – питають ті двоє. А Омелько ніби то піп:
– Та лізьте швидше, бо самому страшно.
Вони тільки в вікно, а Омелько й познімав їм голови. Познімав, взяв одного на лаві поклав, а тих заховав. Аж ось іде солдат.
– Слухай, служивий, однеси сього попа в прірву, я тобі десять рублів дам.
Солдат того попа на оберемок, потарабанив. Іде мимо часового, а часовий питає:
– Хто йде?
– Чорт.
– Що несе?
– Попа.
– Неси з Богом.
Одніс солдат попа і вкинув у прірву.
– Ну, хазяїне, давай гроші.
– За що? Він онде лежить! – А він уже другого витяг.
– А, ти оп'ять виліз? Ось я тебе! – потарабанив і того. Приходить, аж на лаві вже третій лежить.
– Ах ти сякий-такий! – згріб і третього, поніс під греблю і прив'язав.
– Тепер не втече.
Вертається назад, а вже ранок. А тут піп до церкви йде. Солдат думав, що то той прив'язаний, та до нього:
– Ах ти, патлатий чорт, ти оп'ять утік? Даром я гроші буду получать? – Та за патли, та в воду, а народ врозтіч.
Три сини і батько
Був багатий чоловік, що мав трьох синів. Сини повиростали, поженив їх і роздав увесь маєток, бо думав, що при них доживе віку.
Але не так сталося, як гадалося: діти не хочуть батька шанувати. Був у найстаршого – прогнав, пішов до середущого – відіслав до наймолодшого, а той так батька годував, що ледве живе.
Приходить старий до війта.
– Така і така справа. Я маю скриньку грошей. Третю пайку даю на громаду, а решту тому, хто буде мене утримувати аж до самої смерті.
Рознеслося це поміж люди. Сини взяли з собою війта – і до батька. Дійсно, має старий залізну скриньку, але замкнена. Ключа не дає нікому.
– Як умру, – каже, – скриньку розіб'єте й поділитеся грішми. Поки живу, скринька буде зберігатися у війта, а ключ у мене.