– Боюся, я не настільки світська людина, як це було б краще для мене у деяких випадках. Мої почуття не такі нетривкі, а пам'ять про минуле не так мені підкоряється, як то властиво світській людині.
Після короткої паузи міс Бертрам почала знову:
– Здається, сьогоднішня дорога сюди була для вас дуже приємною. Я просто не могла навтішатися, що ви так гарно розважаєте одне одного: ви з Джулією всю дорогу сміялися.
– Справді? Так, можливо; але я щось не можу згадати чому. О, напевне, я розповідав їй кумедні історії про старого ірландця – слугу мого дядечка. Ваша сестра любить посміятися.
– Ви вважаєте її веселішою від мене?
– Її легше розсмішити, – відповів Кроуфорд. – І тому, знаєте, – він усміхнувся, – з нею веселіше в компанії. Вас я б не намагався розважати ірландськими анекдотами під час десятимильної поїздки.
– Мені здається, за своєю вдачею я така ж весела, як Джулія, та зараз мені є над чим поміркувати.
– Так, безперечно; і бувають випадки, коли надмірні веселощі свідчать про безсердечність. Однак те, що у вас попереду, надто прекрасне, щоб виправдати недостатню жвавість. Вам відкриваються чудові перспективи.
– Буквально чи фігурально? Гадаю, ви маєте на увазі – буквально. Так, звичайно, сонце світить, і парк виглядає таким гарним. Та, на жаль, ця залізна хвіртка змушує мене почуватися так, ніби мене щось обмежує, щось мені перешкоджає. «Не можу вирватися на волю», – як сказав отой шпак у вірші.
Вимовивши ці слова дуже виразно, вона пішла до хвіртки; він рушив слідом.
– Як довго містер Рашворт не несе ключа!
– І ви нізащо у світі не вийдете звідси без ключа й без дозволу і нагляду містера Рашворта; а інакше, мені здається, ви могли б легко пройти отут, біля хвіртки, з моєю допомогою; та ми так і вчинимо, якщо ви справді бажаєте почуватися вільною і дозволите собі не думати, що це заборонено.
– Заборонено! Дурниці! Звісно ж, я можу вийти таким чином – і вийду. Містер Рашворт має прийти з хвилини на хвилину, ви ж розумієте; він ще зможе нас побачити.
– А як не зможе, міс Прайс буде така ласкава і скаже йому, що він знайде нас біля того пагорба, – біля дубового гаю на пагорбі.
Фанні, відчувши в цьому намірі щось недобре, спробувала йому перешкодити.
– Ви можете поранитися, міс Бертрам, – вигукнула вона, – авжеж, ви зачепитеся за ці зубці, і сукню можете порвати, і послизнутися та впасти у рівчак! Краще не робіть цього!
Її кузина, поки промовлялися ці слова, була вже по той бік огорожі, ціла й неушкоджена; і, всміхнувшись з усією поблажливістю, яку надає успіх, сказала:
– Дякую, люба Фанні, але я та моя сукня почуваємося чудово, тому на все добре.
Фанні знову залишилася на самоті, і настрій у неї зовсім не покращився, бо її засмутило майже все побачене та почуте; вона була прикро вражена поведінкою міс Бертрам і сердилася на містера Кроуфорда. Обравши кружний та, як їй здавалося, не найзручніший шлях до пагорба, вони невдовзі зникли з очей; і ще кілька хвилин вона не чула й не бачила нікого. Здавалося, цей лісочок був відданий у її володіння. Вона вже ладна була подумати, що Едмунд і міс Кроуфорд зовсім його покинули, але не могла припустити, що Едмунд геть забув про неї.
Чиїсь несподівані кроки відволікли її від цих невтішних роздумів; хтось швидко йшов головною стежкою. Вона очікувала побачити містера Рашворта, та це була Джулія, що, розпашіла й захекана, розчаровано подивившись на Фанні, вигукнула:
– Отакої! А де ж інші? Я гадала, що Марія і містер Кроуфорд з тобою.
Фанні пояснила.
– Оце вигадали, це ж треба! їх ніде не видно! – Вона стурбовано вдивлялася у глиб парку. – Втім, вони не могли далеко зайти. Але я теж можу вилізти звідси не гірше від Марії – навіть без будь-чиєї допомоги.
– Але ж, Джуліє, містер Рашворт от-от принесе ключа. Почекай містера Рашворта.
– Тільки не я. На сьогодні з мене досить цієї сімейки. Уяви собі, дитинко, я тільки-но спекалася його жахливої матусі. Мені довелося витримати такі тортури, поки ти тут сиділа у тиші та спокої! От побути б тобі на моєму місці, – та ти завжди примудряєшся якось уникнути такої халепи. Це було вельми несправедливе обвинувачення, але Фанні на нього не завважила, – Джулія була розлючена, а вдачу мала запальну. Фанні відчувала, що вона скоро заспокоїться, і тому не звернула уваги на її слова, лише спитала, чи не бачила вона містера Рашворта.
– Так, так, ми його бачили. Він так летів, наче йшлося про справу життя та смерті, і встиг лише сказати, куди він поспішає і де ви всі.
– Шкода, що йому завдали зайвого клопоту.
– Це вже нехай залишається на совісті міс Марії. Я не зобов'язана спокутувати її гріхи. Від його матінки я не могла видертися, поки моя занудна тітонька витанцьовувала навколо тутешньої економки; та від сина я вже постараюся втекти.
І вона тої ж миті прослизнула між палями огорожі і пішла геть, не зваживши на останній заклик Фанні сказати, чи не бачила вона міс Кроуфорд та Едмунда. Певний острах, з яким Фанні тепер чекала повернення містера Рашворта, однак, заважав їй докладно подумати про їхню відсутність. Вона відчувала, що до нього поставилися дуже негарно, і була засмучена, що їй доведеться про все йому розповісти. Він приєднався до неї хвилин через п'ять після втечі Джулії; і, хоча Фанні говорила дуже обережно, він був вочевидь глибоко скривджений і обурений. Спершу він ледве вимовив кілька слів; його погляд виражав надзвичайний подив і роздратування, він відійшов до хвіртки і стояв там, не знаючи, що вдіяти далі.
– Вони хотіли, щоб я лишилася тут; моя кузина Марія звеліла мені сказати вам, що ви знайдете їх біля пагорба чи десь поблизу.
– Я не маю наміру бігати за ними, – похмуро відповів він. – їх ніде не видно. Поки я дійду до пагорба, вони можуть ще кудись піти. Я й так уже набігався.
І він з украй невдоволеним виглядом сів поруч із Фанні.
– Мені дуже прикро, – сказала вона, – так негарно все вийшло.
Їй дуже хотілося сказати щось більш доречне.
Трохи помовчавши, він зауважив:
– Вони могли б і дочекатись мене.
– Міс Бертрам гадала, ви її наздоженете.
– Мені б не довелося її наздоганяти, якби вона лишалася на місці.
На це нічого не можна було заперечити, і Фанні промовчала. Після недовгої паузи він продовжив:
– Прошу, міс Прайс, скажіть – ви в такому ж захваті від цього містера Кроуфорда, як дехто? Я щось не бачу в ньому нічого особливого.
– Мені він зовсім не здається гарним.
– Гарним! Ніхто не назве гарним такого недомірка. У ньому немає й п'яти футів дев'яти дюймів. Я не здивуюся, якщо насправді лише п'ять футів і вісім. Як на мене, він взагалі препоганий з виду. Здається мені, ці Кроуфорди – не надто цінний додаток до нашого товариства. Нам і без них велося чудово.
Фанні стиха зітхнула, не знаючи, що на це відповісти.
– Якби я забарився з ключем, тоді їх ще можна було б якось вибачити; але я пішов одразу ж, тільки-но вона звеліла.
– Безумовно ви поводилися дуже люб'язно; і ви, звісно, йшли швидко, але ж, знаєте, відстань тут досить велика – звідси до будинку, і в самому будинку; а коли люди чекають, їм важко судити про час, і кожні півхвилини їм видаються за п'ять.
Він підвівся і знову пішов до хвіртки, буркочучи, що треба було одразу взяти ключа. Фанні, спостерігаючи за ним, відчула, що він помалу заспокоюється, і наважилася зробити ще одну спробу:
– Шкода, що ви не хочете до них приєднатися. Вони сподівалися, що з тієї частини парку краще побачать дім і зможуть поміркувати про його перебудову; але ж ви розумієте, без вас цього не можна вирішити.
Відіслати співбесідника їй було легше, ніж утримати його поруч. Містер Рашворт одразу ж заметушився.
– Гаразд, – мовив він, – якщо ви справді так вважаєте, мені краще піти; це ж дійсно дурниця – принести ключа даремно.
І, вийшовши за хвіртку, він без будь-яких подальших церемоній пішов геть.
Тепер думки Фанні повністю зосередилися на тих двох, що покинули її так давно, і, охоплена нетерпінням, вона вирішила їх розшукати. Вона пішла головною доріжкою в тому напрямі, у якому вони зникли, і тільки зібралася звернути на іншу стежину, як до неї долинув голос і сміх міс Кроуфорд; звуки наближалися, і наступний вигин стежки привів її до місця, де вони стояли. Ці двоє щойно повернулися до лісу з парку, до якого незамкнена бічна хвіртка звабила їх зазирнути невдовзі після того, як вони покинули Фанні; і вони потрапили саме до тієї частини парку, до тієї алеї, яку Фанні весь ранок хотіла побачити, і сиділи там під деревом. Так вони розповідали. Було зрозуміло, що вони дуже приємно провели час і навіть не підозрювали, якою довгою була їхня відсутність. Фанні трохи втішили запевнення Едмунда, що він за нею скучив і хотів повернутись по неї, і, звичайно ж, так і вчинив би, якби вона вже до того не була така втомлена; але ці запевнення не могли стишити біль від того, що її покинули на цілу годину, тоді як розповідь Едмунда тривала лише кілька хвилин, і відігнати настирливу цікавість – про що ж вони говорили увесь цей час? І коли вони зрештою дійшли згоди, що слід рушати додому, Фанні почувалася розчарованою й засмученою.
Минуло вже півтори години від того, як усі вийшли з дому, коли на підніжжі пологої тераси з'явилися місіс Рашворт та місіс Норріс, готові вирушити до дикого парку. Місіс Норріс була надто заклопотана іншими справами і тому не змогла впоратися швидше. Хоч деякі прикрі несподіванки й зіпсували настрій її племінниць, для неї цей ранок був напрочуд приємним, оскільки покоївка, вислухавши безліч вишуканих компліментів щодо своїх фазанів, повела її до молочарок, розповіла все про тутешніх корів і дала їй рецепт славнозвісного вершкового сиру; а після зникнення Джулії вони спіткали садівника, з яким місіс Норріс дуже приємно зазнайомилася, дала йому корисні поради щодо онукової хвороби, запевнила, що то лихоманка, і пообіцяла надіслати йому чудо-ліки; а він, у свою чергу, показав їй свої найкращі квітники і подарував дуже цікавий пагінець вересу.
Врешті-решт зустрівшись, вони всі разом повернулися додому і там гаяли час, як кому було до вподоби – за посиденьками на канапі, балачками про різні дрібниці, гортанням «Квотерлі ревю», – поки не повернулися всі інші і не настав час обідати. Було вже досить пізно, коли з'явилися обидві міс Бертрам і обидва джентльмени; їхня прогулянка, здавалося, вийшла не вельми вдалою і не прислужилася до головної мети цього дня. За їхніми словами, вони блукали, розшукуючи одне одного, і возз'єднання, на думку Фанні, виявилося надто спізнілим, щоб відновити гармонію, а на думку всіх інших – і для того, щоб прийняти якесь рішення щодо перебудови маєтку. Дивлячись на Джулію і містера Рашворта, Фанні відчувала, що вона не єдина, кому важко на серці; на їхніх обличчях було написано те саме. Містер Кроуфорд і міс Бертрам були значно веселіші, і під час обіду Фанні помітила, що Кроуфорд ревно намагається розвіяти смуток тієї двійці і покращити настрій усіх присутніх.
Обід невдовзі завершився чаєм та кавою, а десять миль зворотного шляху не дозволяли засиджуватись надто довго; і відтоді, як сіли за стіл, усі лише обмінювалися короткими зауваженнями знічев'я, поки до ґанку не подали екіпаж і місіс Норріс, метушливо вхопивши у покоївки кілька фазанячих яєць і шмат сиру та виливши на місіс Рашворт потік люб'язностей, першою не налаштувалася покинути дім. У ту ж мить містер Кроуфорд, підійшовши до Джулії, мовив:
– Сподіваюся, мене не спіткає нещастя бути позбавленим товариства такої чарівної супутниці, якщо тільки її не злякає нічна прохолода на відкритому місці в екіпажі.
Пропозиція була несподіваною, але її із вдячністю прийняли, і, здавалося, для Джулії день мав скінчитись так само успішно, як почався. Міс Бертрам приготувалася до іншого і тому була трохи розчарована; але впевненість, що насправді перевагу віддано їй, допомогла їй подолати прикре збентеження і з належною приязністю поставитися до прощальних знаків уваги містера Рашворта. Йому було вочевидь приємніше посадити її в ландо, ніж допомогти зібратися на козли, і те, що обставини склалися саме так, дуже його втішило.
– Ну, Фанні, це був для тебе чудовий день, от що я скажу, – мовила місіс Норріс, коли вони їхали парком. – Самі лише розваги – з початку й до кінця! Безперечно, ти маєш красненько подякувати твоїй тітоньці Бертрам і мені, що ми дозволили тобі поїхати. Цілий день розважатися, – краса та й годі!
Марія все ж була досить роздратована, щоб не змовчати:
– Як на мене, ви й самі непогано провели день, мадам. У вас он який оберемок усякої всячини – та ще й кошик між нами, що немилосердно б'є мене по ліктю!
– Любонько, це всього лише малесенький вересовий пагін, його просто-таки нав'язав мені той добросердий стариган-садівник; та якщо він тобі заважає, я зараз же приберу його собі на коліна. Ось, Фанні, потримай-но цей клунок, та дивися, не впусти; тут вершковий сир, такий смачнющий, як той, що ми їли за обідом. Сердешна місіс Уїтакер будь-що хотіла подарувати мені один з її сирів. Я так супротивилася, що вона мало не заплакала; і до того ж, знаю, саме такий сир любить моя сестра. Ця місіс Уїтакер – справжнє золото! Вона аж отетеріла, коли я спитала її, чи дозволяється вино в людській, і витурила геть двох служниць за те, що вони з'явилися в білих сукнях. Гляди не розчави цей сир, Фанні. От тепер я можу чудово прилаштувати другий клунок та кошика.
– Що ви іще вполювали? – спитала Марія, якій було приємно чути такі похвали Созертону.
– Вполювала, любонько! Це всього лише чотири гарненьких фазанячих яєчка, місіс Уїтакер просто присилувала мене їх узяти; хоч як я відмовлялася, – та все марно. Вона сказала, що позаяк я живу зовсім одна, то мені не завадить розвести в себе таке птаство; а воно й справді так. Я звелю корівниці покласти їх під першу-ліпшу вільну курку, і якщо фазанята повилуплюються, я зможу віднести їх до себе додому і позичу в когось клітку; і це буде для мене така розрада в самотні години – доглядати пташенят! А якщо мені пощастить, твоя матуся також їх отримає.
Вечір був чудовий, тихий та лагідний, і краєвид навкруги дихав природним супокоєм; але, коли місіс Норріс замовкла, ніхто більш не зронив ані слова. Усі були втомлені душевно; і роздуми про минулий день – хтозна, чого в ньому було більше – радості чи прикрощів, – бентежили кожного.
Розділ одинадцятий
День у Созертоні, попри всі його негаразди, викликав у сестер Бертрам набагато приємніші почуття, ніж читання листів з Антигуа, які невдовзі після того прибули до Менсфілду. Думати про Генрі Кроуфорда було приємніше, аніж про батька; а думати про те, що батько через деякий час повернеться до Англії, було взагалі нестерпно.
Листопад був нещасливим місяцем його очікуваного приїзду. Сер Томас писав про це з тією впевненістю, яку могли дозволити досвід і нетерплячі сподівання. Він уже владнав свої справи настільки, що мав намір вирушити додому з вересневим пакетботом; отже, плекав надію побачитися зі своєю родиною на початку листопада.
Марію варто було пожаліти більше, ніж Джулію; адже для неї батьків приїзд був пов'язаний із заміжжям, оскільки люблячий батько, піклуючись про її щастя, мав поєднати її з нареченим, якого вона ще не так давно вважала гідним її ощасливити. Але зараз їй було тоскно бачити перед собою таке майбутнє. Єдине, що вона могла вдіяти, – це дивитися на нього наче крізь полуду, сподіваючись, що, коли полуда спаде, вона побачить щось інше. Навряд чи батько повернеться на початку листопада, завжди трапляються якісь перешкоди – негода чи щось інше; те саме миле серцю «щось», яким утішає себе кожний, хто заплющує очі, щоб не бачити, і не бажає чути голосу власного сумління. Напевне, він таки з'явиться в середині листопада; а до середини листопада ще три місяці. Три місяці складаються з тринадцяти тижнів. А чого тільки не станеться за тринадцять тижнів!