Фанні Прайс щойно виповнилося десять років; і, хоча при першому знайомстві її зовнішність не зачарувала родичів, проте й не викликала у них неприязні. Вона була маленька для своїх років, личко мала бліде, і його риси не вражали красою; дуже сором’язлива і боязка, вона лякалася, коли на неї звертали увагу; але її поведінка, хоч і трохи дикувата, не була вульгарною, голос звучав м’яко й ніжно, і коли вона говорила, в ній з’являлося щось напрочуд привабливе.
Сер Томас і леді Бертрам зустріли її дуже привітно; сер Томас, вирішивши, що її треба трохи підбадьорити, намагався бути з нею якомога люб’язнішим, але наразився на мовчазну відчуженість; зате леді Бертрам, хоч старання її були значно менші і на кожні десять слів свого чоловіка ледве вимовляла одне, самою лише лагідною усмішкою завоювала прихильність дівчинки.
Діти всі були вдома – і радісно, без жодних вагань, кинулися вітати свою нову родичку; принаймні це стосувалося хлопців, які – сімнадцяти і шістнадцяти років, високі й дужі як для свого віку – в очах малої кузини були справжнім взірцем чоловічої краси. Дівчата ж спершу трохи знітилися, – молодші від братів, вони відчули деякий шанобливий острах перед батьком, що з такої нагоди звернувся до них з урочистою строгістю. Але вони надто звикли бути в товаристві і чути компліменти з усіх боків, тому природна сором’язливість не була їм властива; а знічення кузини додало їм сміливості, і майже відразу вони взялися спокійно розглядати її лице та сукню.
Це була прекрасна сім’я; сини вдалися непогані на вроду, а доньки – справжніми красунями; всі вони мали високий зріст, міцну статуру, і відрізнялися від кузини не тільки зовнішністю, але й поведінкою, що свідчила про бездоганне виховання. Мабуть, нікому й на думку не спало б, що дівчатка – майже однолітки. Насправді між молодшою сестрою та Фанні було лише два роки різниці; Джулії Бертрам було дванадцять, а Марії – на рік більше.
Маленька гостя почувалася дуже нещасною. Вона боялася всіх, соромилася сама себе і сумувала за рідною домівкою, яку покинула; тому вона не сміла навіть підвести очей і говорила ледь чутно або крізь сльози. Місіс Норріс усю дорогу з Нортгемптону втовкмачувала дівчинці, яке щастя випало їй на долю, і як вона мусить бути вдячна, і як добре має поводитись; і тепер дитина потерпала ще й від усвідомлення того, як це негарно з її боку – бути нещасною. Втома від довгої подорожі також далася взнаки. І доброзичлива поблажливість сера Томаса, і невпинні віщування місіс Норріс, що дівчинка добре поводитиметься, були марні; даремно леді Бертрам усміхалася їй і посадила її на канапі поруч із собою і мопсом; навіть пиріг з аґрусом її не втішив: вона і шматочка не проковтнула, як знов зайшлася у плачі, і, вирішивши, що дитині потрібно як слід відпочити, її вклали до ліжка і залишили виплакувати своє горе на самоті.
– Початок не вельми втішний, – зауважила місіс Норріс, коли Фанні вийшла з кімнати. – Після всього, що я говорила їй дорогою, я гадала, вона поведеться краще; я пояснила їй, як багато залежить від враження, яке вона справить при першому знайомстві. Мені дуже хотілося б, щоб вона не була такою похмурою, як її бідна матінка; та будемо до неї поблажливі, зрештою, вона ще зовсім дитя; не можна ж її звинувачувати, що вона сумує за рідною домівкою, – хоч який, та все ж то був її дім; і вона ще не може зрозуміти, яка щаслива зміна сталася в її житті; але, звичайно, всьому є своя межа.
Проте збігло набагато більше часу, ніж сподівалася місіс Норріс, перш ніж Фанні звикла до Менсфілд-парку і розлуки з усім, що було їй дороге. Вона мала надто чутливу душу – і надто відчувала, як мало розуміють її ті, хто був тепер поряд з нею. Ніхто не виявляв до неї зловмисної жорстокості, але ніхто й не полишав заради неї своїх справ.
Наступного дня дівчаток звільнили від занять, щоб вони могли краще познайомитись зі своєю кузиною і чимось її розважити; але цей день не став початком їхньої дружби. Обидві міс Бертрам розчарувалися в дівчинці, дізнавшись, що в неї всього лише дві стрічки і що вона ніколи не вчила французької; а побачивши, що її не вражає майстерність, з якою вони зіграли для неї дует на фортепіано, вона зо всім стала їм нецікавою – і, тицьнувши їй кілька своїх іграшок, які полюбляли найменше, дівчата залишили її саму і взялися до своєї улюбленої забавки: стали робити паперові квіти, тобто переводити нінащо золотий папір.
І поруч із кузинами, і в класній кімнаті, і у вітальні, і в парку – усюди Фанні відчувала себе покинутою, всього полохалася, усюди і в усіх вбачала щось загрозливе. Вона боялася мовчання леді Бертрам і суворого погляду сера Томаса, а напучування місіс Норріс навіювали на неї жах. Її старші кузини дошкуляли їй зауваженнями щодо її малого зросту і сором’язливості; міс Лі дивувалася з її невігластва, а служниць смішив її одяг; і до цих прикрощів додавалася ще й гіркота розлуки з братами та сестрами, для кого вона була і подругою, і вчителькою, і нянькою; і її мале серденько стискалося в болючій журбі.
Велична розкіш будинку захоплювала її, але не могла звеселити. Кімнати були завеликі, щоб вона могла почуватися в них вільно; хоч би до чого вона торкалася, їй ставало лячно, щоб, бува, чогось не розбити, не поламати; вона ходила по домі тихенько, завжди немовби чимось перестрашена, і дуже часто тікала до своєї кімнати, щоб виплакатися на самоті; і ця дівчинка – про яку вечорами, коли вона йшла спати, говорили, що вона, здається, справді розуміє, як їй пощастило, – щовечора плакала у ліжку.
Так минув тиждень, і з її скромної, непоказної поведінки неможливо було щось запідозрити, поки одного ранку її кузен Едмунд, молодший із двох синів, не побачив, що вона гірко плаче на сходах.
– Люба моя кузино, – сказав він з усією делікатністю, що була притаманна його благородній вдачі. – Що сталося?
І, сівши з нею поруч на сходинці, він намагався побороти її знічення, викликане тим, що її захопили зненацька, і вмовляв її сказати відверто, у чому річ. Може, вона нездужає? Чи хтось на неї розгнівався? Чи вона посварилася з Марією і Джулією? А може, не зрозуміла чогось у навчанні, – якщо так, він радо усе пояснить. Чи може він якось її втішити чи щось зробити для неї?
Довгий час він не міг добитись будь-якої відповіді, окрім «ні, ні… нічого… ні, дякую»; але він наполягав – і, лише коли завів розмову про її рідну домівку, а вона розплакалася ще дужче, він збагнув, у чім причина її страждань. Він спробував її втішити.
– Ти сумуєш за мамою, люба Фанні, – сказав він, – і це значить, що ти добра дівчинка. Та пам’ятай, що ти зараз у своїх рідних, у друзів, і вони всі тебе люблять, і всі хочуть, щоб ти була щаслива. Ходімо до парку, і ти розкажеш мені про своїх братів і сестер.
Під час подальшої розмови він дізнався, що, хоч усі брати й сестри були дорогі дівчинці, одного з них вона любила найдужче.
То був Уїльям, – про нього вона найчастіше згадувала, за ним скучила найдужче. Уїльям, старший брат – на рік старший від неї, – був її незмінним супутником і справжнім другом; він завжди заступався за неї перед матір’ю (у якої був улюбленцем). Уїльям не хотів, щоб вона їхала з дому; він казав, що буде дуже, дуже сумувати за нею.
– Але ж він, мабуть, писатиме тобі листи.
Так, він обіцяв… але сказав, нехай вона напише першою.
– І коли ж ти напишеш?
Вона похнюпилася і непевно відповіла, що не знає; у неї немає паперу.
– Ну, якщо лише в цьому справа, я тобі дам і папір, і все письмове приладдя; і можеш писати свого листа, коли захочеш. Ти ж будеш рада, якщо зможеш написати братові?
– Так, дуже!
– Тоді давай владнаємо це зараз. Ходімо до вітальні, там усе є, і ніхто нам не заважатиме.
– Але… кузене… а як лист потрапить на пошту?
– Не турбуйся, я про це подбаю; його відішлють з іншими листами. Твій дядечко сплатить за нього, і для Уїльяма це нічого не коштуватиме.
– Дядечко! – повторила Фанні, налякано позирнувши на нього.
– Так; коли ти напишеш листа, я віднесу його батькові, і він його оплатить заздалегідь.
Фанні такий намір здався надто зухвалим, але вона не могла опиратися спокусі; вони пішли до вітальні, і Едмунд дістав папір і розлінував його так сумлінно, як це зробив би, мабуть, її брат, – хіба що трохи акуратніше. Він сидів із Фанні, поки вона писала, і підстригував їй олівця, і підказував, як правильно писати слова; до того ж він виказав ще й дружні почуття до її брата, і це втішило її найдужче. Він власноруч приписав кілька рядків добрих побажань для Уїльяма і вклав у конверт півгінеї. Фанні охопили такі почуття, що вона, здавалося, просто не зможе їх висловити; але вираз її обличчя і кілька простих слів подяки сказали Едмундові все, і він, відчувши її вдячність і захоплення, ще більше зацікавився дівчинкою. Він продовжував говорити з Фанні і з усього сказаного зрозумів, що вона має щире серце і бажає чинити тільки добро; і це переконало його в тому, що вона потребує особливої уваги через несподівану зміну, яка сталася в її житті, та через свою природну сором’язливість. Досі він ніколи не кривдив її зумисне, але зараз відчував, що цього мало: їй потрібні ласка й турбота; тому він намагався розвіяти її страхи та давав їй добрі поради – наприклад, гратися з Марією і Джулією і бути веселішою.
Від того дня Фанні почувалася спокійно. Вона зрозуміла, що тепер у неї є справжній друг, і доброта кузена Едмунда спонукала її бути привітнішою з усіма іншими родичами. Дім перестав здаватись їй таким дивним, а люди довкола – такими ворожими; і навіть якщо вона ще не повністю позбулася страху перед деякими з них, то принаймні краще їх пізнавала і намагалася призвичаїтися до їхньої поведінки. Певна простакуватість її манер, що спершу непокоїла родичів, а найдужче – її саму, безслідно зникла, як і слід було того очікувати; і вона вже не боялася дядька, не здригалася, почувши голос тітоньки Норріс. З кузинами вона також потроху заприятелювала; хоч вони загалом і не вважали її гідною свого товариства, бо різнилися із нею віком, і силою, та в їхніх забавках часом був потрібен хтось третій – особливо якщо цей третій мав таку поступливу вдачу; і коли тітонька розпитувала їх про її вади чи брат Едмунд просив їх бути добрими до кузини, вони визнавали, що «Фанні досить приємна».
Едмунд став її вірним другом, а щодо Тома, то він її не ображав – хіба що часом покепкує з неї; та сімнадцятирічний хлопець не може сприймати всерйоз десятирічну дитину. Він тільки-но став на порозі дорослого життя, сповнений молодечої наснаги; і, усвідомлюючи власні права старшого сина, він поводився так, наче був народжений тринькати гроші й насолоджуватися всіма життєвими втіхами. Його прихильність до кузини цілком відповідала його становищу і правам; іноді він робив їй гарні подарунки, а як бува заманеться, міг з неї трохи покпити.
Коли настрій дівчинки покращав і ліпшою стала поведінка, сер Томас і місіс Норріс остаточно впевнилися в тому, що справді її ощасливили; і невдовзі вони вирішили, що дитина, хоч і не вельми розумна, проте має погідливу вдачу і не завдаватиме їм зайвих клопотів. Не лише вони так низько оцінювали її розумові здібності; Фанні справді вміла тільки читати й писати, а більше її не навчили нічого; і кузини, бачачи її невігластво в тих предметах, які вивчали змалку, вважали її безнадійно нездарною: перші два чи три тижні вони що не день розповідали у вітальні про її похибки.
– Люба матусю, ти тільки уяви собі, кузина не може нічого показати на мапі Європи… не знає навіть головних річок Росії… про Малу Азію вона й не чула… – Або: – Вона не знає, яка різниця між акварельними фарбами та кольоровими олівцями! Ти коли-небудь чула про таку тупість?
– Дорогенькі мої, – розважливо казала тітонька, – авжеж, це дуже прикро, та вам не слід чекати, щоб усі були такі розумні та здібні, як ви.
– Але ж, тітонько, вона справді така неосвічена! Знаєте, вчора ввечері ми її спитали, як можна звідси дістатись до Ірландії; і вона сказала – через острів Уайт! Вона тільки й думає, що про цей острів Уайт, і називає його просто Острів – так, наче немає на світі інших островів! Мені, наприклад, було б соромно отак нічого не знати – навіть коли я була набагато молодша за неї! Я вже й не пам’ятаю, відколи мені відомо все те, у чому вона досі нічого не тямить! Ми ж, тітонько, вже так давно знаємо всіх королів, які були в Англії, і коли вони правили, і всі важливі події, що при них відбувалися!
– Ну звісно ж, – додала її сестра, – і римських імператорів усіх знаємо, ще з Северина; я вже не кажу про давню міфологію, і метали, і неметали, і планети, і видатних філософів!
– Так, мої любі; але ж і пам’ять у вас – просто дар Божий, а у вашої бідної кузини її, певно, зовсім немає. Пам’ять у людей різна, як і все інше; і тому вам слід бути поблажливими до кузини і жаліти її за те, що їй бракує здібностей. І пам’ятайте, якщо ви такі розумні і навчання дається вам легко, ви мусите бути скромнішими; бо хоч скільки ви знаєте зараз, та вам ще треба вчитись і вчитись.
– Так, звісно, – до сімнадцяти років. Та дайте я ще розповім вам про Фанні, – така вона чудна і дурненька! Знаєте, вона каже, що не хоче вчитися ні музики, ні малювання!
– Щиро кажучи, моя люба, це справді дуже дивно і свідчить про те, як мало в неї здібностей і бажання вчитись. Але, якщо все зважити, це навіть краще; бо хоч ви й знаєте, що завдяки мені ваші тато й мама люб’язно погодилися виховувати її разом з вами, їй зовсім не треба бути такою ж освіченою, як ви; навпаки, бажано, щоб між вами завжди вчувалася відмінність.
За допомогою подібних напучувань місіс Норріс намагалася прищепити своїм племінницям належний спосіб думок; і не дивно, що їм, попри всі їхні здібності та ранню освіченість, вочевидь бракувало тих чеснот, що трапляються рідше, – схильності до самопізнання, душевного благородства й людяності. Виховання, яке вони отримали, не торкнулося їхньої вдачі. Сер Томас не знав, що їм потрібно насправді; він був люблячим батьком, але не звик відверто виявляти свою любов, і його стримана манера поводитися застерігала від цього й дітей.
Що ж до леді Бертрам, то вона анітрохи не цікавилася вихованням своїх доньок. У неї бракувало часу на подібні речі. Ця жінка проводила своє життя на канапі – сиділа на ній годинами, ошатно вбрана, з яким-небудь нікчемним і негарним вишиванням у руках, і набагато більше думала про свого мопсика, ніж про дітей, але ставилася до них дуже поблажливо, якщо вони нічим її не засмучували, і у всіх важливих справах керувалася вказівками сера Томаса, а у дрібніших клопотах – порадами своєї сестри. Якби навіть у неї було більше вільного часу, вона навряд чи вважала б за потрібне приділити його донькам; вони перебували під наглядом гувернантки, мали прекрасних вчителів – чого ж іще бажати? А що Фанні така нетямуща – «одне можу сказати: це дуже прикро; але деяким людям справді судилося бути дурними, тож Фанні лишається тільки старатися щосили – більше тут нічого не вдієш; і, як на те, хоч дівчинка і тупувата, у ній нема нічого поганого; вона завжди готова прислужитися – тільки загадаєш їй щось подати чи принести, біжить тої ж миті».
Невігластво і боязка вдача не завадили Фанні звикнути до Менсфілд-парку і полюбити його майже як рідний дім; і серед кузин та кузенів їй велося не так уже й погано. Марія і Джулія не були насправді лихими; і, хоч вони часом поводилися з нею надто зверхньо, вона була такої невисокої думки про себе, що не відчувала образи.