– Так, справді, Едмунде, – втрутилася її світлість, що повністю прокинулася, лише коли місіс Норріс почала сварити Фанні. – Я була надворі годину, не менше. Три чверті години я просиділа у квітнику, поки Фанні зрізала троянди, і дуже там було приємно, можеш мені повірити; тільки страшна задуха. Альтанка стоїть у затінку, але, знаєш, я просто вжахнулася, коли настав час іти додому.
– Фанні зрізала троянди?
– Так, і боюся, цього року це вже останні. Бідолашне дитя! Їй було справді жарко, але ж троянди уже зовсім розквітли, – більше чекати нема куди.
– Авжеж, нічого не можна було вдіяти, – докинула місіс Норріс, уже лагідніше. – Я оце думаю, сестро, може, саме тоді в неї заболіла голова. Звичайно ж, заболить, коли постоїш отак зігнувшись, та ще й на сонці! Але я гадаю, до завтра все минеться. А ти дай їй понюхати ароматичного оцту; завжди я забуваю наповнити свою пляшечку.
– Оцет у неї, – мовила леді Бертрам, – він був у неї ще тоді, як вона вдруге повернулася з твого дому.
– Що? – вигукнув Едмунд. – То вона не тільки зрізала троянди, а ще й ходила у таку спеку через парк, до вашого дому, – ходила двічі, мем? Не дивно, що в неї болить голова.
Місіс Норріс розмовляла з Джулією і не почула його слів.
– Я боялася, що для неї це забагато, – мовила леді Бертрам, – та коли троянди були зібрані, твоя тітонька схотіла взяти їх собі, і тоді, розумієш, треба ж було їх віднести.
– І троянд було так багато, що довелося ходити двічі?
– Ні, але їх треба було покласти у вільній кімнаті просушити; і, на жаль, Фанні забула замкнути двері і принести ключа, тому їй довелося іти знову.
Едмунд підвівся і заходив по кімнаті.
– І цього не можна було доручити нікому, крім Фанні? Слово честі, мадам, ви вчинили дуже нерозумно.
– От лишень не знаю, як можна було вчинити розумніше! – закричала місіс Норріс, більше не в змозі лишатися глухою, – хіба що мені самій піти? Але ж не можу я розірватись; саме тієї миті я розмовляла з містером Гріном про корівницю твоєї матусі – це вона мене попросила, – і обіцяла Джонові Груму написати до місіс Джеферіс про його сина; він, сердега, уже півгодини чекав на мене! Гадаю, ніхто не може мене звинуватити в тому, що я хоч коли-небудь дбаю про себе; але ж, справді, не можу я робити все одразу! А що Фанні заради мене пройшлася до мого будинку – тут хіба що якихось чверть милі, і не думаю, що нерозумно було її посилати. Як часто я ходжу туди й назад тричі на день, і рано-вранці, і пізно ввечері, та в будь-яку погоду, – і ніколи не скаржуся!
– Я б хотів, щоб Фанні була хоч наполовину така міцна, як ви, мем.
– А якби Фанні не лінувалася більше ходити, вона б і не була така квола. Вона вже давно не їздила верхи, а я впевнена, що коли вона не їздить, їй слід ходити пішки. Якби вона перед тим їздила, я б не стала її посилати. Та я гадала, це лише піде їй на користь, після того як вона, зігнувшись, збирала троянди; ніщо так не знімає втоми, як піша прогулянка. І, хоч сонце й припікало, спека була не така вже страшна. Між нами кажучи, Едмунде, – і вона багатозначно кивнула на його матір, – найдужче їй зашкодили оті троянди і те, що вона ходила по квітнику.
– Боюся, це справді так, – мовила більш прямодушна леді Бертрам, дослухавшись до їхньої розмови. – Боюся, виною всьому той квітник; така спека просто вбити може. Я сама ледве її витримала. Сиділа і кликала мопса, щоб він не бігав по квітах; і дуже це було тяжко.
Едмунд більш нічого не став говорити ні одній, ні другій; але, непомітно ступивши до столу, де ще стояла неприбрана таця з обідом, він приніс Фанні склянку мадери і примусив її випити майже до дна. Вона й хотіла б відмовитись, але від сліз, викликаних сум'яттям почуттів, пити їй було легше, ніж розмовляти.
Розлючений на матір із тіткою, Едмунд ще більше сердився на самого себе. Він забув про Фанні, і це було гірше всього того, що зробили вони. Якби про неї подбали як слід, з нею б не трапилось нічого поганого; але вона чотири дні лишалася без товариства, без прогулянок, не маючи жодної змоги уникнути того, що вимагали від неї обидві нерозумні тітоньки. Йому було соромно думати, що всі ці чотири дні вона не могла їздити верхи, і він твердо вирішив, що, хоч як йому буде прикро позбавити міс Кроуфорд такої втіхи, подібне не повториться більше ніколи.
Фанні лягла в ліжко така ж засмучена, як у свій перший вечір в Менсфілд-парку. Вона почувалася зле, і причину слід було шукати передусім у її душевному стані; адже кілька днів вона відчувала себе покинутою і намагалася побороти своє роздратування та заздрість. Коли вона лежала на канапі, куди її привело бажання лишатися непомітною для всіх, душевний біль мучив її набагато сильніше від головного; а через несподівану зміну, спричинену добротою Едмунда, вона ледве змогла опанувати себе.
Розділ восьмий
Фанні вже наступного дня поновила свої кінні прогулянки; і, оскільки ранок був чудовий – напоєний свіжістю, не такий спекотний, як останнім часом, – Едмунд повірив, що незабаром до неї повернеться здоров'я та душевний спокій. Поки її не було вдома, приїхав містер Рашворт – він супроводжував свою матір, яка вирішила вшанувати мешканців Менсфілд-парку своїм візитом і, зокрема, скористатися запрошенням відвідати Созертон, оскільки план, вироблений два тижні тому, досі не було виконано через її тимчасову відсутність. Тітонька Норріс і її племінниці щиро зраділи поновленню наміру, і один із найближчих днів було призначено для поїздки, за умови, що містер Кроуфорд не буде зайнятий; обидві юні леді не забули поставити цю умову, і, хоч місіс Норріс ладна була поручитися за містера Кроуфорда, вони не схвалили її сміливого припущення і не хотіли ризикувати; так зрештою містер Рашворт з натяку міс Бертрам зрозумів, що йому слід негайно вирушити до пасторату, зустрітися з містером Кроуфордом і запитати в нього, чи має він намір їхати в середу.
Ще до його повернення прийшли місіс Грант і міс Кроуфорд. Вони вже встигли трохи погуляти, та, обравши інший шлях до садиби, не зустріли містера Рашворта, однак запевняли, що містер Рашворт застане містера Кроуфорда вдома. Звісно, знову зайшла розмова про Созертон. Важко було навіть уявити, щоб можна було говорити про щось інше, оскільки місіс Норріс була просто у захваті від майбутньої поїздки, а місіс Рашворт, нудно-люб'язна, надміру балакуча та пихата жінка, здатна думати лише про те, що стосувалося її самої та її сина, не відступалася від леді Бертрам, переконуючи її поїхати разом з усіма. Леді Бертрам не погоджувалася, але млявий тон її відмови змушував місіс Рашворт вважати, що насправді вона хоче поїхати, аж поки багатослівне і галасливе втручання місіс Норріс не допомогло їй зрозуміти, як воно є насправді.
– Для моєї сестри це нелегка подорож, запевняю вас, це для неї справді дуже важко, люба місіс Рашворт. Розумієте, десять миль туди, десять назад. Цього разу ви маєте вибачити мою сестру і вдовольнитися присутністю двох наших любих дівчаток і мене. Созертон – єдине місце, куди вона хотіла б поїхати, дарма що це така далечінь; але це справді неможливо. З нею залишиться Фанні Прайс, і все буде добре; а щодо Едмунда, оскільки його тут немає, щоб говорити самому, я відповім за нього: він радо приєднається до всієї компанії. Він, знаєте, може й верхи поїхати.
Місіс Рашворт, хоч-не-хоч погодившись із тим, що леді Бертрам залишиться вдома, могла тільки висловити свій жаль з цього приводу. «Дуже прикро, що її світлості не буде з нами; і, звичайно, мені було б також приємно бачити у своєму домі цю юну леді, міс Прайс, адже вона ще не була в Созертоні, і шкода, що вона його не побачить».
– Ви дуже добрі, ви істинна доброта, моя люба, – вигукнула місіс Норріс, – але стосовно Фанні, то в неї буде ще безліч можливостей побачити Созертон. У неї попереду багато часу; а про те, щоб їй поїхати тепер, не може бути й мови. Леді Бертрам, звичайно, не зможе її відпустити.
– О, так! Я не можу лишитися без Фанні.
Місіс Рашворт, впевнена, що всі прагнуть відвідати Созертон, запросила і міс Кроуфорд, і хоча місіс Грант, яка відтоді, як оселилася по сусідству, не спромоглася нанести візит місіс Рашворт, зараз поштиво відмовилася від запрошення, вона була рада будь-якій нагоді зробити приємність сестрі; і Мері, вислухавши стільки прохань та запрошувань, скільки належить, зрештою люб'язно погодилася.
Похід містера Рашворта до пасторату був успішним; і Едмунд з'явився якраз вчасно, щоб дізнатися, що намічається в середу, і провести місіс Рашворт до її екіпажа, а двох інших леді – до середини паркової алеї.
Повернувшись до їдальні, він застав там місіс Норріс, яка заклопотано розмірковувала, чи бажаною буде присутність міс Кроуфорд у їхній компанії і чи не затісно буде в ландо у брата і без неї. Обидві міс Бертрам не сприймали всерйоз її вагання, запевняючи, що в ландо вистачить місця для чотирьох осіб, – до того ж хтось може сісти на козли поруч із містером Кроуфордом.
– Власне, чому ми маємо їхати в екіпажі Кроуфорда, – спитав Едмунд, – або тільки в його екіпажі? Чому не можна скористатися матусиним портшезом? Коли вперше заговорили про цю поїздку, я ніяк не міг збагнути, чому для сімейного візиту не краще скористатися сімейним екіпажем?
– Що? – вигукнула Джулія. – Увібгатися втрьох до закритого фаетона, та ще й у таку погоду, коли можна їхати в ландо! Ні, любий братику, я не згодна!
– Тим паче, – додала Марія, – я знаю, що сам містер Кроуфорд хоче нас повезти. Ми домовилися про це раніше, і він, безперечно, сприйняв наші слова як обіцянку.
– До того ж, мій любий Едмунде, – зауважила місіс Норріс, – брати два екіпажі, коли досить і одного, – це просто зайвий клопіт; і, між нами кажучи, наш візник завжди скаржиться на дорогу між Менсфілд-парком і Созертоном, – алеї, мовляв, занадто вузькі, і кущі чіпляють карету; а ти ж сам розумієш, нікому це не потрібно, щоб наш любий сер Томас по приїзді додому побачив карету геть пошарпаною.
– Було б негарно скористатися екіпажем містера Кроуфорда тільки з цієї причини, – мовила Марія, – та, щиро кажучи, наш Уїлкокс – старий бовдур, і візник з нього ніякий. Я ладна заприсягтися, що в середу ми й не згадаємо про вузькі дороги.
– Як на мене, їхати на козлах зовсім непогано, – сказав Едмунд, – я не вважаю це неприємним.
– Неприємним! – вигукнула Марія. – Господи, та я певна, що це взагалі найкраще місце для будь-кого. Звідти значно краще видно все довкола. Мабуть, міс Кроуфорд сама захоче сидіти на козлах.
– Тоді ніщо не заважає взяти Фанні; для неї, без сумніву, знайдеться місце.
– Фанні! – повторила місіс Норріс. – Любий мій Едмунде, про це не може бути й мови. Вона лишиться із своєю тітонькою. Я так і сказала місіс Рашворт. Її там не чекатимуть.
– Гадаю, мадам, – сказав Едмунд, звертаючись до своєї матері, – у вас не може бути інших причин бажати, щоб Фанні не їхала, окрім того, що стосується вас особисто, вашого комфорту. Якби ви могли обійтися без неї, ви, певно, не хотіли б тримати її вдома?
– Звичайно, ні; але я не можу без неї обійтися.
– Можете, якщо я залишуся з вами вдома; а я схильний так вчинити.
У ту ж мить здійнявся галас обурення.
– Так, – вів далі Едмунд, – мені зовсім не обов'язково їхати, і я маю намір лишитися вдома. Фанні так хочеться побачити Созертон. Я знаю, вона дуже цього бажає. Їй нечасто доводиться зазнати такої втіхи, і я певний, мем, ви були б раді зробити їй приємне.
– О, так! Я була б дуже рада, – якщо твоя тітонька не заперечує.
У місіс Норріс було напоготові єдине заперечення, яке вона змогла вигадати, – вони ж запевнили місіс Рашворт, що Фанні не поїде, і виглядатиме дуже дивно, якщо вони раптом візьмуть її з собою; це ускладнення здавалося їй просто непереборним. Це буде дуже, дуже дивно виглядати! У цьому є щось украй нечемне, це майже означатиме неповагу до місіс Рашворт, чиї манери є такими зразково шляхетними й люб'язними, що їй самій, місіс Норріс, мабуть, годі й дорівнятися до неї. Місіс Норріс не любила Фанні, і в неї ніколи не виникало бажання зробити їй приємне; але цього разу вона сперечалася з Едмундом скоріше з вірності своїм власним задумам – тому, що це були її задуми, а не будь-кого іншого. Вона вірила, що владнала цю справу якнайкраще, а найменші зміни можуть тільки все зіпсувати. Тому, коли Едмунд, дочекавшись, поки вона замовкне, відповів їй, що вона може не турбуватися щодо місіс Рашворт, оскільки він, ідучи з нею передпокоєм, зауважив, що міс Прайс, можливо, також поїде, і одразу ж отримав для кузини люб'язне запрошення, – місіс Норріс була надто роздратована, щоб спокійно підкоритися, і лише сказала:
– От і чудово, якщо ти так хочеш, то роби як тобі завгодно, – мені однаково.
– Це може видатися дивним, – сказала Марія, – якщо ти залишишся вдома замість Фанні.
– І вона, звичайно, повинна бути тобі дуже вдячною, – додала Джулія, кваплячись вийти з кімнати, оскільки розуміла, що їй слід було б самій лишитися вдома.
– Фанні буде вдячна настільки, наскільки потрібно в цьому разі, – тільки й відповів Едмунд, і на тому розмова скінчилася.
Вдячність Фанні, коли вона про це почула, була насправді більшою від задоволення. Вона відчувала доброту Едмунда з усією властивою їй вразливістю – і навіть з більшою, ніж він міг собі уявити, не підозрюючи про її сердечну прихильність до нього; але її засмучувало те, що заради неї він відмовляє собі навіть у такій дрібниці, і без нього можливість побачити Созертон нічого для неї не значила.
Під час наступної зустрічі двох менсфілдських сімей до плану поїздки було внесено деякі зміни, що зустріли загальне схвалення. Місіс Грант запропонувала леді Бертрам своє товариство замість синового, а доктор Грант мав приєднатися до них за обідом. Леді Бертрам така пропозиція прийшлася вельми до душі, а в молодих леді одразу ж покращився настрій. Навіть Едмунд був дуже вдячний за таке рішення, що давало змогу і йому взяти участь у поїздці; а місіс Норріс сказала, що це чудова ідея, і вона також хотіла це запропонувати, просто місіс Грант її випередила.
У середу день був погожий та ясний, і невдовзі після сніданку прибуло ландо, містер Кроуфорд привіз сестер; всі вже були готові, тільки місіс Грант мала вийти з екіпажа, а інші – зайняти місця. Найкраще з місць, на яке потайки зазіхав кожний, почесне місце, лишалося незайнятим. Кого ж чекало таке щастя? Поки кожна з сестер Бертрам обмірковувала, як буде краще – при цьому вдаючи, ніби поступається іншим, – вберегти його для себе, справу розсудила місіс Грант, що, виходячи з карети, зауважила:
– Вас тут п'ятеро, отже, комусь треба сісти з Генрі; а ви, Джуліє, нещодавно казали, що хотіли б навчитись правити кіньми, – от вам і нагода взяти урок.
Щасливиця Джулія! Бідолашна Марія! Перша вмить опинилася на козлах, друга зайняла місце всередині, сповнена злостивої образи; і карета вирушила в путь, супроводжувана добрими побажаннями двох леді, що лишилися, і гавканням мопса, якого хазяйка тримала на руках.
Шлях пролягав через приємну місцину, і Фанні, яка ніколи не від'їздила далеко від дому, невдовзі побачила невідомий краєвид, який споглядала з великим задоволенням, милуючись його красою. Її лише зрідка запрошували взяти участь у бесіді, та вона цього й не хотіла. Її власні роздуми були для неї, як завжди, найкращими супутниками; і, дивлячись на нові місця, на дорогу, що бігла в новому для неї напрямі, на незнані землі та лани довкола, на хатинки, стада худоби, на дітей обабіч дороги, вона знаходила в цьому розвагу, що могла б бути цікавішою хіба лише в тому разі, якби вона обговорювала побачене з Едмундом. І хіба що це одне ріднило її з юною леді, яка сиділа поруч; в усьому іншому, окрім прихильності до Едмунда, міс Кроуфорд анітрохи не була подібна до неї. Вона не мала тонкого смаку, здатності тонко мислити і відчувати, властивих Фанні; вона майже не помічала природи, неживої природи: уся її увага була віддана людям, чоловікам і жінкам, а її уподобання – всьому, що жваве та яскраве. Проте, озираючись назад, на Едмунда, коли дорога не мала різких вигинів чи то коли він наздоганяв їх на крутому підйомі, вони відчували одне й те саме – і одночасно вигукували: «Ось і він!».