– Ну і як же він усе-таки до вас уліз? – уже не так бадьоро спитав Толябун.
– А боком. Та й то ми його всі втягували – аж хата тріщала. Коли ступає – дошки на підлозі вгинаються. А ручиська – як ваші три!
– Ну-ну, – замислено озвався лев.
– А рушницю приніс із трьома цівками, – розписувала далі Люська. – Одна стріляє шротом, друга – кулями, а третя – чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, що мене немає, одразу кинуться сюди, і я вже не знаю, що тоді буде.
Люська зовсім розходилася, побачивши, як стривожились її вороги.
Запала мовчанка.
– Ну, я пішов, – першим звівся на ноги Вовк, ухопив відро й попрямував до дверей.
– Ти куди? – підвів голову лев.
– Город поллю.
– Город? Так уже ж смеркає.
– Ну то й що? Треба городець полити.
– А Болотяник? Чи ти вже його не боїшся?
– Не боюся, – відрубав Вовк. – Піду.
– А може… Ага, – здогадався лев, – то ти, може, втекти здумав? – І вхопив Вовка за лапу. – Я тобі дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кінця доведе, хто у вирішальний напад піде? – Люська нашорошила вуха. – Втікаєш?
– Ну й тікаю, – зізнався Вовк. – Не хочу, щоб у мене з трьох цівок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрічатися.
– Цить, – гримнув лев. – Ще невідомо, чи це все правда, чи дівчисько не збрехало.
– Все чиста правда, – подала голос Люська.
– А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до їхньої хати і гляну – вигадки то чи ні. А ти побудь із дівчиськом – от тільки зв’яжу її. – Лев підійшов до зайчати з мотузом. – О! Отак! А коли покінчимо з тими, то всіма трьома й поласуємо. А то що з неї одної – і од землі не видно. А ти дивись, – звернувся до Люськи, – якщо збрехала…
– Як же я один залишуся… – подав голос Вовк. – А якщо вони сюди нагрянуть…
– Ну то біжи ти, – одказав лев, – а я посиджу.
– Е ні, я краще тут побуду, – одмахнувся Вовк.
– Отож, – кинув Толябун і вибіг із хати.
– Ну й поморочилися з тобою, поки спіймали, – розговорився Вовк. – І чого, власне, я на тебе напався? Що ти мені поганого зробила? Із левом щось там не поділили, – а мені яке до того діло? Я до тебе завжди ставився добре. В душі. Так що ти, може, теє… Якщо ті з ружжом прибіжать – заступишся за мене? Я навіть одну лапку можу тобі розв’язать. О, – нагнувся над Люською, – отак зручно тобі?
– Заступлюся, – мовила Люська. – Я й сама дивуюся, що у вас спільного з тим Толябуном? Ви такий розумний, інтелігентний Вовк – і подружилися з цим грубим невігласом.
– Отож, отож, – запишався Вовчисько, вмощуючись на дивані. – Нічого в мене з ним спільного нема. Це ти правильно підмітила. Сів на мою шию, ще й поганяє, живодер. Це він мені наказав тебе впіймати. Хіба ж я сам до такого додумався б? Погрожував мені. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навіть відпущу. Точно, відпущу. Біжи собі до своїх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи ні? Скажи, не бійся, я ж Вовк добрий.
Люська зрозуміла: Вовк і не думає відпускати її, тільки правду хоче випитати. Але що задумали ці двоє?
– А якщо я признаюсь, ви розкажете мені про Болотяника?
– А ти звідки знаєш? – вибалушив очі Вовк.
– Із вашої розмови з Толябуном.
– Гаразд, розкажу, коли так, – погодився сіроманець. – То ти…
– Я все збрехала, – твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.
– Невже? – зрадів Вовк.
– Так.
– І нема Кабана?
– Ні. Він уже місяць на змаганнях.
– І рушниці нема?
– І рушниці.
– О, як добре, – усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. – Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, – глянув він на Люську, – але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. – Люська здригнулась. – Ну тобі боятися нема чого – ти ж бо тут, – заспокоїв її Вовк. – Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибіжить?!. Ти ж його обдурила, а він цього не любить.
Вовк витягнув із кишені жменю насіння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на підлогу.
Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзів? Звідси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото – страшно Болотяника. У лісі вже темно… Хоча яка різниця – темно в лісі чи світло, якщо вона все одно не може вирватися звідси. Люська трохи випростала затерпле тіло, і тут щось гостре вп’ялося їй у бік. Зайча вільною лапкою намацало в кишені своє дзеркальце. Дзеркальце! Адже краєм його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час від часу лупає на неї з дивана ледачим оком. Видно, не судилося їй уже побачити матусю. А які матуся пече коржики! А як готує солодку моркву! А які співає колискові, коли Люська хворіє.
Од тих пісень самі собою злипаються очі…
А якщо спробувати?…
Люська, злегка прокашлявшись собі під носик, упівголоса завела:
– Давай-давай, – підохотив її Вовк, – співати не заборонено. Я навіть люблю, коли співають. У мене дуже ніжна душа. І добра…
тамуючи дрож у голосі, якомога лагідніше виводило зайча.
Скінчивши, Люська одразу ж завела «Ой ну, люлі, люлі», а потім «Ой на кота-воркота» і вже десь на середині пісні помітила, що Вовкова лапа звісилася з дивана й насіння з розчепіреної жмені посипалося на підлогу. Тоді Люська гукнула: «Дядю Вовче!» Той не відповідав. Хутенько вийнявши дзеркальце, Люська взялася до діла, але тупі краї не брали грубий мотуз. Тоді зайча мить подумало і з силою натиснуло дзеркальцем об підлогу. Хруснувши, воно розпалося на дві половини. Люська легко розрізала пута гострим краєм скла і за півхвилини була вільною. Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила її й так само навшпиньках вийшла за двері. Нічне повітря обхопило Люську прохолодною свіжістю, і зайченя кинулось у темінь. Одбігши трохи, закинуло сокиру в гущавину – «Тепер не знайдуть», – а за мить почуло страшний рев: «У-т-е-к-л-а!!»
То повернувся з розвідки Толябун.
У темряві, якої Люська боялася більше за все на світі, кожен кущ ввижався їй левом, кожен лужок – Страшним болотом, а пень – Болотяником. Гілки хапали її за плечі, корчі підставляли ніжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона біжить, Люська не могла сказати з певністю. І вже коли на обрії засірів світанок, натрапила на Суничну галявину. На неї війнуло запахом стиглих суниць…
Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на світанні». Ще трохи, ще – і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.
– Люсю! Люсько! – закричали вони й кинулись обіймати та цілувати її. – Де ж ти ходила?
– Пробач, пробач, Люсюню, – лопотів Бурмосик, шморгаючи носом. – Це все я… Я хотів пожартувати…
– Вибач йому, я нічого не знав, – мимрив Буцик.
– А я й не сердилася зовсім, – розчулено відповіла Люська. – А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?
– То пусте! Дрібниці! – кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.
– Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, – мовив Буцик. – Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.
– Як добре, – зраділа Люська, але враз наморщила лобика. – Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.
Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.
– Як же ми будемо боронитися? В нас немає ніякої зброї, – стривожився Бурмосик.
– Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, – мовила Люська.
– Тобто як це з моїх рогів? – обурився Буцик. – Зріжете їх, чи що?
– Та ні! Ми прив’яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.
– Якось воно несподівано, – почухав потилицю Буцик.
Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.
І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!» – і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.
– Двері вони не виламають, – заспокоїла Люська.
– А ми їх самі відчинимо, – сказав Буцик. – Тільки чим би це… мене зарядити?
– А ось, – зняла Люська з печі горнятко. – Думаю, підійде.
– Підійде, – одказав Бурмосик і натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, і тільки-но знову загупали, рвучко розчинила їх.
Із свистом прорізавши повітря, горнятко вгатило Вовкові в груди. Щось булькнуло в горлі у звіра, і він повалився з ґанку на лева. Але Толябун вчасно відскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.
– Вбили! Друга вбили! Бандити! – заревів лев і кинувся через тин, полишивши вбитого напризволяще.
Та він помилився: друг залишився живий. Відпочивши на землі хвилин зо три, Вовк прочуняв і пошкандибав до тину.
– Ну як ти? – підскочив до нього левисько.
– Ох-хо-хо! Живий! Ледве! А ти теж! Замість того, щоб помогти, п'ятами накивав. Друг називається!
– Та хто ж його знав, що вони вигадають таку гемонську зброю, – виправдувався лев. – Треба помститися їм. Треба щось інше придумати.
– Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все мені дістається, – запхинькав Вовк. – І від мисливців, і від поросят, а тепер іще від оцих, – показав на будиночок.
– О! Розпатякався! Чого ти рюмсаєш? Ми, хлопці, герої чи не герої! Та ми таке можемо! Гори звернемо. – Лев ходив попід тином, і раптом просто з неба впала йому під ноги якась каменюка. Він зиркнув угору й побачив, що кинув її дядько Кажан, але, підсліпуватий, не влучив.
– Киш мені звідси, курка общипана! – крикнув лев. Він ухопив грудку й пожбурив її вгору. Кажан зойкнув – грудка попала йому в крило – й полетів геть.
– О! Бачив? – радів лев. – Отак треба!
– А він зараз усіх звірів скличе, – заскиглив Вовк. – Тікаймо звідси, поки не пізно.
– Нізащо, – бадьорився лев. – Або я, або вони. – І тут погляд його впав на стіжки. – Придумав! – зрадів Толябун. – У тебе сірники є?
– Є, – відповів Вовк. – Дома.
– Ну то мерщій по сірники! Зараз ми їх викуримо.
– Легко сказати, – швидше, – занив Вовк. – У мене й досі в грудях коле.
– У всіх коле, – відказав суворо лев. – Побіг би я, так ти ж усе попсуєш!
– Ну, гаразд, – погодився Вовцюга й покушпелив додому.
– Щось вони задумали, – звернувся до товаришів Буцик. – Один кудись побіг, а другий зостався. Що в нас є з набоїв?
– Двоє горняток, – відповіла Люська, – два чавунці – великий і малий, – три виделки…
– Чотири поліняки, – докинув Бурмосик.
– Немало… Якщо влучно стріляти…
– Погляньте! – крикнув Бурмосик.
Усі кинулись до вікна. Перескочивши через тин, лев ухопив стіжка й поніс його до хати.
Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стіжок.
– Га-га-га! – зареготав лев. – Стріляйте, стріляйте, хоч десять років.
– Дай-но поліно, – гукнув Буцик.
Поліно мелькнуло в повітрі, але не влучило і зникло десь у кущах.
Лев тим часом кинув сіно під хату, метнувся назад і вхопив другий стіжок.
Тарілка вдарилась об стіжок, і знов почувся голосний Толябунів сміх.
– Ану, спробуймо виделкою, – підказало зайча.
По тому, як завищав і застрибав на одній нозі Толябун, друзі здогадалися: виделка влучила в ціль.
Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свій вантаж під хату і чкурнув за тин. Там витяг із лапи виделку й став чекати Вовка.
Незабаром прихекав і той з коробкою сірників.
– Тепер слухай, – мовив лев. – Он бачиш – під стіною два стіжки. Сухісінькі, як порох. Досить кинути сірника – і вся хата піде з димом. Наші друзі, звісно, не чекатимуть, поки згорять разом із нею, і вискочать. Отут ми їх і в мішок. Просто і геніально! Ну, гайда!
– Що гайда? – затремтів Вовк. – Ризикувати своїм здоров'ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.
– Лізь, боягуз нещасний.
– Не полізу, – затявся Вовк.
– А свіжину щодня їсти хочеш? А панувати в лісі теж хочеш?
– Не хочу!
– Вже забув усі наші плани, зрадив?
– Не забув, але здоров'я дорожче.
– Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров'я, знаєш, як прибуває. Щохвилини!
– Гаразд, – повагавшись, відповів Вовк. – І звела ж мене лиха година з тобою.
– Давно б так, – мовив лев. – Диви! Бери стіжок і під його прикриттям підповзеш до хати. Там підпалиш разом із моїми двома. А я не забарюся з торбою.
Вовк припав до землі.
Вдарилась перед ним і розбилася на друзки тарілка, пролетіла над головою виделка. Ховаючись за стіжок, звір помалу просувавсь уперед.
– Все! – мовив Буцик. – Стріляти більше нічим.
За кілька метрів од хати Вовк підпалив сіно.
– Він і нас зараз спалить! – вигукнула Люська.
Але раптовий подув вітру підхопив полум'я й кинув його просто на Вовка. Завивши від болю, той кинувся навтьоки.
– Ну й нездара! – вилаяв його лев. – Доручай тобі що-небудь. Давай сюди сірники!
Хутенько перетнувши двір, він поклав ще один стіжок поруч із першими двома й черкнув сірником.
– Все! – заплющила очі Люська.
– Тікаймо! – гукнув Бурмосик.
Та нараз якась тінь майнула по дворищу, і згори просто левові на голову гепнувся великий мішок. Ще мить – і такий самий мішок накрив Вовка.
Друзі задерли мордочки. Здавалося, просто на них спускалася здоровенна повітряна куля.
– Ой! – скрикнула Люська. – А якщо це ще один лев із Африки?
Але то був не лев.
Куля спустилася донизу, і з кошика вийшов якийсь дивний чоловічок – гладенький, у капелюсі з широкими крисами і коротеньких штанцях, весь обвішаний біноклями, компасами, годинниками й планшетами. А за ним, за ним Люська побачила таке, од чого серденько її забилося-затріпотіло в грудях, і крикнувши: «Мамо!» – зайча кинулося з хати.
Розділ VII
Як же сталося, що природолюб Буртіус – а це був він, – замість того, щоб їсти спечені його матусею пундики з повидлом, опинився у лісі, далеко від рідної домівки?
Розпрощавшись із африканськими звірятками, яких він урятував від Толябуна, Буртіус збагнув: хоч би куди занесло лева на повітряній кулі, він усюди буде однаково небезпечний для людей і звірів. Зрозумівши це, мандрівник засів за обчислення. Він визначив напрям вітру і виміряв його швидкість. Підрахував, скільки кілометрів пролетіла б куля порожня і куля з Толябуном. А обчисливши все те, він обвів на карті кружечком район, де, за його підрахунками, мав приземлитися лев, і, поглянувши на компас, рушив у дорогу.
Він дуже поспішав. Він їхав на верблюді, на віслюкові й коні, машиною, поїздом і пароплавом, літаком, вертольотом і велосипедом і зрештою натрапив на свою кулю. Від неї вели кудись у степ ледь видимі сліди Люсьчиних лапок і Толябунових лапищ, а поруч сиділа згорьована Люсьчина мама.
Наповнивши кулю летючим газом, що був у балоні в кошику, Буртіус разом із Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два дні літали вони над лісами і на третій день надибали наших друзів саме в скрутну для них хвилину.
– Познайомся, мамо, – сміялася Люська, – це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.
– І ти познайомся, донечко, з дослідником, який урятував усіх вас, – крізь сльози радості проказала мама.
Зиркнувши краєм ока в уламок дзеркальця, – чи не дуже зарюмсана, – Люська підійшла до незнайомця.
– Великий дослідник і природолюб Буртіус, – мовив той, скромно посміхаючись. На очах у нього теж блищали сльози.
– Яка чуйна людина! – закричали всі навкруги. На Буцикове подвір'я саме зібралися на поклик Кажана всі лісові жителі. – Він плаче від радості за мале зайча та його маму.
– Так, я дуже радію, – схлипував аматор Буртіус, – але водночас і дуже сумую.
– Сумуєте? – здивувались усі. – Чому ж ви сумуєте?
– Я сумую, бо дивлячись на цю зворушливу сцену, згадую свого любого татуся, дуже великого дослідника і природолюба Буртіуса-старшого. Вже три роки, як він полетів кудись на своїй повітряній кулі (у нас це спадкове, дідусь теж літав) і не повернувся. Де не шукав я його: і на Північному, і на Південному полюсах, і в Австралії, і в Новій Зеландії – ніде не можу знайти. От чому я радію і сумую водночас.
– Бідний дослідник, – прокотилося в гурті.
– Дарма, – випростався зігнутий горем природолюб. – Я вірю, що обов'язково знайду його. – І витер очі носовичком.
– Авжеж, знайдете, – погодились усі. – Неодмінно.