Вони мусять витрачати менше – це не викликало жодного сумніву. Але її дуже непокоїло, як це можна зробити, не завдавши кривди йому та Елізабет. Вона накидала плани економії, здійснила точні розрахунки, а також зробила те, до чого ніхто не додумався: вона порадилася з Енн, яку ніколи не заносили до числа зацікавлених у справі. Її поради певною мірою вплинули на план економії, який накидала леді Рассел. Нарешті, цей план подали на розгляд сера Волтера. Усі поправки Енн було зроблено на користь чесності та проти марнославства. Вона добивалася більш рішучих заходів, повнішого оновлення, швидшого врятування від боргів та вищої байдужості до всього, окрім справедливості.
– Якщо ми зможемо вмовити твого батька, – сказала леді Рассел, переглядаючи папір, – багато чого можна зробити. Якщо він згодиться з цими настановами, через сім років у нього буде все гаразд. Сподіваюсь, ми зможемо переконати його та Елізабет, що зменшення витрат не пошкодить статечності Келлінч-холла, а сер Волтер Елліот не втратить належної гідності в очах людей розумних, якщо він буде поводитись як людина з твердими принципами. Та й справді, що йому залишається зробити, як не те, що вже зробило багато з наших найзнатніших сімейств, та й іншим це б не завадило? Нічого дивного в цьому не буде, і саме побоювання видатися дивним часто примушує нас страждати або спонукає до безглуздих вчинків. Я покладаю великі надії на нашу перемогу. Ми мусимо бути серйозними та рішучими: зрештою, борг треба повертати. Хоча почуття джентльмена та власника маєтку багато значать, репутація чесної людини має більше значення.
Енн вважала, що її батько мусить діяти згідно з цим правилом, і друзі мають довести йому це. Вона вважала доконечним обов'язком задовольнити всіх кредиторів так швидко, як тільки можна це зробити за допомогою розважливих обмежень, і це було, на її думку, єдиним вірним рішенням. Вона хотіла, щоб усі інші визнали це своїм обов'язком. Вона не мала сумніву, що леді Рассел зможе на них вплинути, а щодо великих жертв, яких вимагала її власна совість, вона думала, що буде трохи важче схилити їх до повного оновлення, ніж до часткового. Знаючи батька та Елізабет, вона гадала, що для них навряд чи буде легше залишитися без однієї пари коней, ніж без обох, і так далі стосовно всього списку недостатніх скорочень леді Рассел.
Як могли сприйняти суворі вимоги Енн, – не так важливо. Леді Рассел не мала ніякого успіху: те, що вона запропонувала, було визнане за неможливе та нестерпне. «Як! Відмовитися від усіх радощів життя? Подорожі, Лондон, слуги, коні, стіл – усюди зменшення в обсязі, обмеження! Відмовитися від того, що мають навіть здрібнілі дворяни! Ні, він краще відразу залишить Келлінч-холл, ніж буде там жити за таких ганебних умов!»
«Залишить Келлінч-холл!» Цей натяк одразу почув містер Шеперд, якого особисто стосувалося рішення сера Волтера зменшити витрати і який був цілком упевнений у тому, що нічого не можна зробити без зміни місця. «Якщо це вперше спливло на думку серові Волтеру, від якого й залежить остаточне рішення, то він зі свого боку буде не проти. Навряд щоб сер Волтер щось змінив у своєму домі, який завжди славився гостинністю та вірністю традиціям. У будь-якому іншому місті сер Волтер може жити так, як йому заманеться; і, хоч би який спосіб життя він вибрав, до нього будуть ставитися з повагою, як до людини, що живе відповідно до своїх коштів».
Отже, сер Волтер покине Келлінч-холл. Після декількох днів сумніву й нерішучості, найважливіше питання, де саме оселитися, було вирішене, і плани великих змін були загалом намічені.
Треба було вибрати одне з трьох: Лондон, Бат або інший будиночок у селі. Енн усією душею жадала останнього. Маленький будиночок по сусідству, де вони залишаться неподалік від леді Рассел і Мері та іноді будуть бачити галявини й гаї Келлінч-холла, – і ні про що інше вона не хотіла й думати. Але доля ніколи не була надто доброю до Енн, і цим разом її бажанням знову не судилося здійснитись. Їй не подобався Бат, вона навіть вважала його шкідливим для себе, – і саме в Баті вона мала оселитися.
Спочатку сер Волтер був більш прихильним до Лондона, але містер Шеперд подумав, що в Лондоні сер Волтер може втратити свій вплив, і вміло переконав його віддати перевагу Бату. Дворянину, що опинився в такому скрутному становищі, там буде набагато краще, – зменшення витрат ніяк не завадить його місцю в суспільстві. Вагому роль у прийнятті рішення на користь Бата зіграли два істотні докази: було зручніше добиратися туди з Келлінча – треба було проїхати лише п'ятдесят миль; і, по-друге, щороку леді Рассел приїжджала туди взимку; і, що дуже тішило леді Рассел, яка з самого початку радила їм обрати Бат, сер Волтер і Елізабет нарешті зрозуміли, що там вони займуть належний стан у суспільстві, а їхнє життя залишиться сповненим радощів.
Леді Рассел вважала своїм обов'язком не погодитися з бажанням своєї милої Енн. Очікувати, що сер Волтер зволить жити в маленькому будиночку по сусідству, було б занадто. Згодом Енн і сама б за цим пожалкувала, а для сера Волтера таке життя було б мукою з мук. Що ж до неприязні Енн до Бата, то вона вважала її упередженням, викликаним, по-перше, тим, що там вона три роки ходила до школи одразу ж після смерті матері; а по-друге, тим, що тієї єдиної зими, яку вони потім провели там удвох, вона була не в дусі.
Коротше кажучи, леді Рассел любила Бат і схилялась до думки, що він підійде їм усім, а щодо здоров'я її юної подруги, то будь-яка небезпека мине після того, як вона проведе з нею всі теплі місяці в Келлінч-лоджі, і ця зміна справді буде корисною і для здоров'я, і для настрою. Енн майже завжди сидить удома, нічого не бачить. Вона завжди сумна. Товариство її звеселить. Леді Рассел хотіла, щоб у Енн було більше знайомих.
Жити неподалік у іншому будинку було неможливим для сера Волтера ще з однієї дуже вагомої причини, щасливо передбаченої на самому початку роздумів над зміною місця. Йому доведеться не тільки залишити свій дім, але й побачити його в чужих руках; випробування стійкості надто суворе і для більш твердих душ. Келлінч-холл вирішили здати в оренду. Це, однак, трималося в таємниці; ніхто зі сторонніх ні в якому разі не мав дізнатися.
Сер Волтер не переніс би приниження, якби дізналися про його намір здати дім внайми. Якось у розмові з ним містер Шеперд згадав «оголошення», але більше він і не наважувався говорити з ним на цю тему. Сер Волтер відкинув із презирством це пропонування й заборонив навіть найтонші натяки на його намір. Він узагалі збирався здати дім в оренду лише тоді, коли його раптом вблагає якийсь бездоганний прохач, на своїх умовах і як велику милість.
Так швидко ми знаходимо підстави, аби похвалити те, що хочемо! У леді Рассел під рукою була ще одна чудова причина радіти, що сер Волтер і його сімейство більше не будуть жити в селі. В Елізабет нещодавно з'явилася нова подруга, і леді Рассел хотіла покласти кінець цій дружбі. То була дочка містера Шеперда, яка після невдалого заміжжя повернулася з двома дітьми у будинок батька. Вона була кмітливою молодою жінкою, що володіла мистецтвом подобатися; принаймні вона сподобалась усім у Келлінч-холлі і так ввійшла в довіру до міс Елліот, що вже не раз у неї гостювала, незважаючи на те, що леді Рассел невпинно застерігала Елізабет від цієї дружби, вважаючи її недоречною.
Навряд щоб леді Рассел справді могла хоч трохи вплинути на Елізабет. Здавалось, вона любила її скоріше тому, що хотіла любити, а не тому що Елізабет заслуговувала на її любов. Вона ніколи не одержувала від неї чогось більше, ніж поверхових ознак уваги та звичайної ввічливості; ніколи вона не могла ні переконати Елізабет у чомусь, ні, тим більше, відрадити її від чогось. Не раз вона добивалася того, щоб Енн могла їздити з батьком і сестрою до Лондона, добре розуміючи егоїстичність і несправедливість такого ставлення; і в менш важливих випадках вона намагалася показати Елізабет перевагу своїх вірних суджень та цінного життєвого досвіду – і все даремно. Елізабет завжди йшла своїм власним шляхом; і ніколи вона не йшла так невідступно проти леді Рассел, як у своїй прихильності до місіс Клей, і відвернулася від товариства такої гідної сестри, віддавши всю свою дружбу й довіру тій, з ким їй слід би бути просто привітною, і нічого більше.
На думку леді Рассел, місіс Клей була нерівнею Елізабет за своїм суспільним станом, а щодо її вдачі, то вона могла якнайшкідливіше вплинути на Елізабет, і тому переїзд, який віддалить міс Елліот від місіс Клей та надасть їй можливість здобути більш підхожих подруг, був справою першорядної важливості.
Розділ III
– Дозволю собі зазначити, сер Волтер, – сказав містер Шеперд одного ранку в Келлінч-холлі, відклавши прочитану газету, – що союз, який зараз укладають, нам дуже на користь. Це замирення вижене на сушу всіх наших багатих морських офіцерів. Кожен з них буде шукати собі дім. Кращого часу й не уявити, сер Волтер, – так багато наймачів, і дуже відповідальних. Під час війни не один дворянин збільшив своє багатство. Якби нам зустрівся якийсь заможний адмірал, сер Волтер…
– Йому б дуже пощастило, Шеперде, – відповів сер Волтер, – ось усе, що я можу сказати. Келлінч-холл став би для нього справжньою нагородою, вищою за всі нагороди, що він коли-небудь одержував, чи ж не так, Шеперде?
Містер Шеперд увічливо засміявся з цього жарту, а потім додав:
– Насмілюся зазначити, сер Волтер, що з моряками мати справи непогано. Мій досвід дозволяє мені сказати, що це люди з найшляхетнішими поняттями, і я впевнений, що вони не можуть бути поганими наймачами. Тому, сер Волтер, я дозволю собі сказати, що в разі чуток про ваш намір, що є цілком можливим, бо одній половині світу дуже важко приховувати свої вчинки й задуми від уваги та допитливості другої, і ці наслідки треба брати до уваги; я, Джон Шеперд, можу приховати будь-які свої сімейні справи, тому що навряд щоб хтось витрачав свій час на те, щоб за мною спостерігати; а от серові Волтеру не так легко уникнути сторонніх поглядів, отже, ризикну повідомити вам, що мене не дуже здивує, якщо, при всій нашій обережності, усе ж таки хтось дізнається про те, що ми насправді збираємося зробити, а в такому випадку, як я вже казав, оскільки скоро безперечно з'являться прохання, я звернув би особливу увагу на будь-якого з наших багатих морських офіцерів; і, дозволю собі додати, у будь-який час для мене буде достатньо двох годин, аби звільнити вас від клопоту з переговорами.
Сер Волтер лише кивав. Але незабаром він підвівся, почав ходити по кімнаті й іронічно зазначив:
– Гадаю, що мало хто з моряків не здивується, опинившись у такому будинку.
– Без сумніву, вони благословили б долю, оглянувшись навколо, – сказала місіс Клей, яка теж була присутня: батько привіз її сюди, бо для здоров'я місіс Клей не було нічого кращого, ніж поїздка до Келлінча, – але я цілком згодна з батьком у тому, що моряк може бути чудовим наймачем. Я добре знаю цих людей. Вони й справді шляхетні, і їм завжди можна довіряти! Якщо ви вирішите залишити тут ваші коштовні картини, сер Волтер, вони будуть у цілковитій безпеці! За будинком і парком будуть ретельно доглядати. Сади й чагарники будуть у порядку, майже такому ж бездоганному, у якому вони зараз. Ви можете не побоюватися, міс Елліот, що знайдете занедбаними ваші чудові квітники.
– Щодо всього цього, – холодно заперечив сер Волтер, – якщо я й вирішу здати дім в оренду, я ще не знаю, на яких умовах. Я не дуже схильний багато дозволяти наймачеві. Звичайно, нехай гуляє собі по парку, – рідко хто з морських офіцерів, та й не тільки їх, звик до таких просторів; але він не буде робити тут усе, що йому заманеться, і це вже інша річ. Я не хочу, щоб хтось топтав мої чагарники, а міс Елліот я порадив би краще пильнувати свої квітники. Будьте впевнені, я зовсім не схильний потурати всім забаганкам свого наймача, чи буде він моряком, чи солдатом.
Трохи помовчавши, містер Шеперд дозволив собі зазначити:
– Все це передбачено запровадженим звичаєм, що допомагає господареві й наймачеві легко та просто прийти до згоди. Ваші інтереси, сер Волтер, у дуже надійних руках. Я не дозволю жодному наймачеві виходити за межі закону. Ризикну сказати, що сер Волтер Елліот не печеться про свою власність і наполовину так ревно, як дбає про неї Джон Шеперд.
Раптом заговорила Енн.
– Гадаю, моряки, які так багато для нас зробили, принаймні не менш за інших заслуговують на всі зручності та вигоди, які може надати будь-який дім. Важко їм дістається відпочинок, у цьому ми всі мусимо згодитися.
– Звичайно, це так. Безсумнівно, міс Енн має рацію, – відповів містер Шеперд.
– О, безперечно! – підтвердила його дочка. Але сер Волтер, помовчавши, зазначив:
– Заняття не без корисності, але я б не хотів, щоб хтось із моїх друзів його обрав.
– Але чому? – була відповідь, супроводжена здивованим поглядом.
– Тому що тут є дві речі, котрі дуже мене дратують, дві поважні підстави бути проти цього заняття. По-перше, воно дає людям темного походження незаслужені відзнаки й почесті, про які їхні батьки та діди ніколи й не мріяли. По-друге, воно безжально забирає в людини юність і сили – моряк старіє раніше, ніж будь-хто інший. Усе своє життя я це помічаю. Моряк найбільш за всіх наражається на небезпеку побачити дошкульне піднесення того, з чиїм батьком його батько не зволив би й розмовляти, або самому стати предметом відрази для інших. Якось минулої весни, у місті, був я в товаристві двох людей, які являли собою переконливий доказ того, про що я вам розповідаю. Один із них був лорд Сент-Івз, чий батько, як ми всі знаємо, був сільським вікарієм без копійки грошей; і цьому лордові Сент-Івзу я мусив поступитися місцем. Другий був якийсь адмірал Болдуїн, особа неймовірно жалюгідного вигляду: обличчя кольору червоного дерева, грубе до краю, усе в зморшках, на голові з боків три сиві волоски, а маківка, на якій узагалі не було ані волосинки, посилана пудрою. «Боже мій, хто цей дідуган?» – запитав я свого друга, який стояв поряд зі мною (сера Безіла Морлі). «Дідуган! – вигукнув сер Безіл. – Це адмірал Болдуїн. Як ви гадаєте, скільки йому років?» «Шістдесят, – відповів я. – Або, мабуть, шістдесят два». «Сорок, – відповів сер Безіл, – сорок, і не більше». Уявіть собі, як я був здивований. Ні, я ніколи не забуду адмірала Болдуїна. Це найяскравіший приклад того, що море робить із людьми, але, певною мірою, я знаю, що така доля їх усіх: подорожуючи по всьому світу, завжди на повітрі – і в мороз, і в спеку – вони мандрують, поки на них не стане огидно дивитись. Краще їм одразу загинути, ніж дожити до літ адмірала Болдуїна.
– Ах, сер Волтер, – вигукнула місіс Клей, – ви надто суворі! Пожалійте бідолах. Не всім же бути вродливими. Звичайно, море нікого не робить гарним; моряки справді передчасно старіють, я й сама помічала: вони рано прощаються з юністю. Але ж чи не трапляється те ж саме з іншими людьми, і навіть майже з усіма? Солдатам на військовій службі аж ніяк не легше; і навіть люди більш спокійніших занять, що вимагають зусиль не від тіла, а від розуму, виглядають старшими, ніж вони є насправді. Судовик гне спину над паперами до знесиленості; лікар завжди на ногах, і його можуть викликати в будь-яку погоду; і навіть священик… – вона зупинилася на хвилинку, щоб поміркувати над долею священика, – і навіть священику, як ви знаєте, доводиться відвідувати небезпечно хворих та ризикувати своїм здоров'ям, заходячи до кімнат із зараженим повітрям. Насправді, і я в цьому впевнена, хоч кожне заняття необхідне й почесне по-своєму, лише той, хто не має потреби віддавати себе будь-якому із них, хто має можливість жити собі на втіху, на вільному сільському повітрі, самому розпоряджатися власним часом, робити, що заманеться, жити на свій кошт і не намагатися збільшити свої прибутки, – лише той, я кажу, зберігає своє здоров'я та квітучий вигляд до останку; а ось усі інші втрачають свою привабливість, як тільки минає їхня юність.
Містер Шеперд, який так наполегливо схиляв сера Волтера на користь флотського офіцера в якості наймача, був нібито наділений даром передбачення, бо першим, хто схотів оселитися в домі, був якийсь адмірал Крофт, що з ним він невдовзі зустрівся на квартальному засіданні в Тонтоні, а потім довідався про нього через свого лондонського знайомого. Згідно з цими відомостями, які містер Шеперд одразу ж поспішив надати до Келлінч-холла, адмірал Крофт був уродженцем Сомерсет-ського графства, який, надбавши великих грошей, бажав оселитися в рідних місцях і приїхав до Тонтона, щоб наглядіти собі якесь місце з тих, що пропонують внайми в найближчому сусідстві, але жодне з них йому не сподобалося. Проте, випадково почувши (тут містер Шеперд зазначив, що, точнісінько як він і передбачав, наміри сера Волтера не могли довго триматися в таємниці), що Келлінч-холл можуть здати внайми, і дізнавшись про взаємини його (містера Шеперда) та господаря, познайомився з ним, аби про все розпитати, і під час довгої бесіди висловив таке жваве зацікавлення будинком, на яке тільки була здатна людина, що була знайома з ним лише за описом; а докладно розповівши про себе, справив на містера Шеперда враження людини відповідальної та з усіх поглядів гідної того, щоб стати наймачем Келлінч-холла.