Ніхто не пішов з ним.
Тимофій склав свої нехитрі пожитки, прив’язав торбину до палиці і, закинувши на плечі, подався туди, звідки віяв вітер. Ішов не годину і не дві, коли раптом побачив, як яструб з неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Парубок закричав, засвистав, шпурнув капелюхом у яструба, і той випустив бідне зайченя.
– Як віддячити тобі за те, що ти врятував життя моїй дитині? – спитала зайчиха з-за корча.
– Чим ви мені допоможете, малі та безсилі зайчики? Якщо знаєте, то скажіть, де живе Вітер зі своєю донькою, бо я хочу її засватати.
– Не тільки скажемо, а й покажемо дорогу. Мій син, якого ти врятував від смерті, поведе тебе до самого Батька вітрів, – відповіла зайчиха.
Поскакав зайчик вперед, а Тимофій пішов за ним. Вийшли з лісу, ідуть полями. Коли при дорозі бачать чоловіка, височенного, як стара ялина. Замість волосся на голові в нього листя і яблуневий цвіт. Він був заклопотаний роботою – здіймав і випрямляв усохлі й поламані вітром деревця, потім набирав повний рот води із зеленого горщика, зробленого із стовбура груші, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.
Тимофій розреготався.
– Що ти дієш, чоловіче? – спитав дивака.
– Зціляю і оживлюю дерева.
– А хто ти будеш?
– Я – Батько дерев. А ти хто і куди мандруєш із зайченям?
– Я – Тимофій. Іду сватати Вітрову доньку.
– І я піду з тобою. Попрохаю Батька вітрів, аби його шибеники не ламали моїх дерев.
– Ходімо.
Ідуть удвох, розмовляють, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вітриська. Той зачинився у величезній залі і бігав там, немов скажений. Так свистів і ревів, що аж палац хитався і дах здіймався. Стали вони перед дверима і стоять. Боязко заходити.
– Ти відчиняй, – промовив Тимофій.
– Та ні, я знаю силу і лють Батька вітрів. Нема дурних, – відповів Батько дерев. Листя, що його прикрашало, аж залопотіло від страху.
Довго б ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше вмерти, ніж свій вік неодруженим звікувати. Він заплющив очі і відчинив двері.
Боже мій! Вітрисько як дмухнув на них, то вони, задерши ноги, полетіли, мов віхті соломи, зачепилися за якісь дерева й повиснули.
– Чого вам, люди, треба? – спитав Батько вітрів, коли підійшов і зняв їх із гілляк.
Батько дерев першим заговорив, бо Тимофій, коли летів, то десь загубив свого язика.
– Я прийшов просити, аби ти не дозволяв своїм синам ламати під час гуляння мої дерева.
– Добре, нехай буде так. А тобі чого треба? – спитав Тимофія.
Тимофій знайшов нарешті язика, правда, трохи заїкуватого, і відповів:
– Же-же-женитися хо-хочу. Твої си-сини завалили ме-мені ха-ха-хату і тепер ні-ні-ні одна дівчина не хоче ви-вийти за ме-ме-мене. Я прийшов сватати твою до-до-доньку.
Батько вітрів махнув байдуже рукою.
– Я не займаюсь бабськими справами. Іди до моєї жінки.
Пішли вони разом до Матері вітрів. Вона варила обід.
– Так і так, – заговорив Тимофій, – я прийшов сватати вашу доньку.
– Ха-ха-ха! – розреготалася вітриха, аж вогонь у печі забуркотів. – Коли на цій кочерзі виросте зелене листя і вродять рум’яні яблука, і коли цей віник стане виноградною лозою, покритою гронами, тоді і наша донька стане твоєю жінкою.
Тимофій не знав, що йому робити. А Батько дерев забив посеред хати кочергу і віник, потім набрав із горщечка повен рот живлющої води, надувся і ніби чхнув. Яблуня зазеленіла, зацвіла, опустила додолу гілочки з рум’яними яблуками, а віник став виноградною лозиною, що потягнулась до стелі і заблищала гронами.
Мати вітрів аж засичала від злості. Але доньку все-таки привела. Тимофій вклонився їй, а вона – Тимофієві. Дівчина мала сині, наче небо, очі, біле, наче літня хмаринка, обличчя. Була вона вбрана в сорочку, вишиту блакитними цяточками, і спідницю, що переливалася кольорами, як веселка.
Батько вітрів і Мати вітрів справили молодятам гарне, як у казці, весілля, обдарували їх і вирядили у Тимофієве село. Там молоді разом назбирали соняшничиння і збудували собі хатку. Батько дерев понасаджав навкруг неї багато вишень, черешень, груш і яблунь. А до ранку хата стала такою гарною, якої не мав ні піп, ні корчмар, ні жандарм.
Втішалися молоді, жили в любові і злагоді. Але сільському корчмарю вони прийшлися дуже не до вподоби.
– Слухай, – промовив він до жандарма, – Тимофій справив весілля десь на стороні, аби не брати горілки в моїй корчмі. Ніби в мене не така добра, як у інших корчмарів.
– Правду кажеш, – відповів жандарм. – Він і не думав почастувати мене чаркою горілки і шматком весільного калача. Хіба люди не знають, що він збудував свою хату на землі старости? Ходімо, скажемо про це старості.
І пішли.
– Пане, – прошепотів корчмар старості, – Тимофій збудував хату на вашій землі.
– Пане, – додав жандарм, – у Тимофія така гарна жінка, що аж у очах темно. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку б… То була б пара, як пиріг і сметана…
А у старости син був такий, що як вигляне у вікно, то собаки три дні брешуть, а як подивиться на кого, той може скиснути. Ні одна дівчина на світі не хотіла й бачити його.
Староста гукнув, аби привели Тимофія.
– Звідки це ти знову приблудився? – спитав, тільки-но Тимофій переступив поріг.
– З широкого світу.
– З того світу? – недочув староста, що був трохи глухуватий і дурнуватий.
– Ага, з того, – кепкував Тимофій.
– А мого тата не бачив там?
– А то ні! Він, пане, весь час у пеклі дрова на плечах носить. Сорочка на ньому розлізлася, не має що їсти. Як останній злидень. Мене пустили з пекла принести хліба, солонини, а я оженився в дорозі.
– Я передам татові вбрання, їжу і пару коней, аби мав чим дрова возити, а ти мусиш мені принести персня з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти збудував на моїй землі, завалю.
Старостиха насмажила курок, винесла вбрання, а староста дав двох вороних, і Тимофій поїхав.
Їде і журиться. Тяжко було йому розлучатися з Вітровою донькою і новою хатою, де він зазнав трохи щастя. Та що робити? Роздав людям вбрання, смажених курок і коней, а сам подався до Батька вітрів за порадою.
– Так і так, – сказав, – староста хоче, аби я приніс йому персня з пальця лівої руки його покійного батька, а якщо не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. А я навіть не знаю, де те пекло.
– Не журися, зятю, – заспокоїв його Батько вітрів. – Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає туди дорогу.
Батько вітрів тупнув ногою, і з’явився Вихорець, який пританцьовував і вельми тішився, що вже і йому дадуть якусь роботу.
– Поведеш Тимофія до самої брами пекла, – промовив Батько вітрів до найменшого.
Вихорець подався вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка пороху, а як біг по полю, то трава ніби танцювала. Тимофій ішов слідом за ним і незабаром дійшов до темної печери. Там Вихорець почав кружляти на одному місці.
– Ге-ге-ге-е-ей! – крикнув Тимофій.
У темряві печери дзенькнув замок і показався чорт.
– Чого ти хочеш, Тимофію?
– Витягни сюди на хвилину батька нашого старости.
Чорт зник, та через якусь мить знову з’явився, тримаючи батька старости за чуприну. Той був у вовчій шкурі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотого персня.
Повернувся до старости і простягнув йому золотий перстень.
Староста розглянув персня і спитав:
– А що робив мій батько?
– Що мав бідний робити? Лежав у соломі і блохи зубами ловив. Просив, аби прийшли до нього в гості разом з онуками.
Староста дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:
– Готуйся, поїдемо до твого дідуся в гості.
Вони натовкли у кілька мішків всілякого добра, одягнули святкове вбрання і запрягли до брички четверо коней.
– Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу, – промовив староста до Тимофія.
Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. За кілька днів Тимофій опинився перед входом до пекла.
– Ге-ге-ге-гей! – крикнув.
У темряві печери дзенькнув ключ, і в ту ж мить з’явилося кілька чортів.
– Чого тобі треба, Тимофію? – спитали.
– Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих.
Чорти аж підскочили від радощів. Накинули на старосту і його сина вовчі шкури і затягли їх у пекло.
Коли знову дзенькнув ключ, Тимофій сів у бричку, ляснув батогом і понісся, як вітер, до своєї жінки, за якою весь час тужив.
Але корчмар і жандарм не давали йому ні одної світлої днини – ладні були втопити його в ложці води.
Якось вони прийшли і сказали:
– Ти повіз пана старосту на той світ у гості, а тепер мусиш і нас повезти.
– Добре, поїдемо, – згодився Тимофій.
Корчмаревими кіньми повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і промовив:
– Лізьте… Як прилетять ангели, я закричу: «Плигайте!»
Корчмар і жандарм роззулися і почали дряпатись один за одним на стовбур високого дуба. Коли схопилися за гілляки, корчмар спитав:
– Плигати?
– Ні, лізьте вище! Звідси ангели не схоплять вас.
Коли вони добралися до середини дуба, жандарм злякався й спитав:
– Плигати?
– Ні, лізьте ще вище! Звідти ангели вас ще не схоплять.
Нарешті дісталися з гіркою бідою на саму верхівку дуба.
Тимофій крикнув:
– Ангели вже прилетіли! Візьміться за руки і плигайте.
Корчмар скочив першим і потягнув за собою жандарма. Ангели взяли їх на крила і понесли до Бога вівці пасти, а Тимофій ляснув батогом і вернувся до Вітрової доньки. Прожив з нею багато років, діточок годував і ніколи їх не покидав.
Дурні чорти та хитрий наймит
У попа був наймит і гонив товар[18] пасти. Вигнав товар пасти, сів, плете собі постоли, виходить до його чортик і питає:
– Що ти, Іване, робиш?
Каже:
– Плету сітки, щоб виловити усіх чортів.
– Ех, – каже, – зроби милість, усіх лови, тільки мене не лови.
– Еге, – каже, – тебе на самий перед зловлю.
– Еге, – каже, – зроби милість, не лови. Я тобі, що хоч, те й дам.
– Що ж ти мені даси?
– Я тобі дам мішок грошей.
– Ну, – каже, – добре, іди, – каже, – принеси.
Приходить він до батька і каже:
– Там Іван сидить, плете сітки, щоб виловить усіх чортів, то я йому обіцявся мішок грошей, щоб він мене не ловив.
– Іди, – каже той, – у поле, там стоїть озеро, і коло озера стоїть кобила. Хто тую кобилу не обнесе кругом озера, той тому дасть мішок грошей.
Приходить чортик до Івана та й каже:
– Ходімо, Йване, там коло озера стоїть кобила. Хто не обнесе кругом озера тую кобилу, той тому дасть мішок грошей.
Прийшли. Чортик узяв ту кобилу, обніс кругом озера й поставив коло Йвана. Іван і каже:
– Е, дурню, дурню! Я, – каже, – між ноги візьму та й обнесу.
Сів Іван на ту кобилу, об’їхав кругом озера.
Приходить чортик до батька та й каже:
– Я взяв кобилу на руки та насилу обніс, а він узяв між ноги і духом обніс її кругом.
– Іди, – каже, – до його: котрий котрого поборе, то той тому дасть мішок грошей.
Той прийшов да й каже:
– Ну, давай будемо бороться.
– Ех, – каже, – дурню, дурню! Що мені з тобою бороться! В мене, – каже, – батько старий єсть, і то він тебе поборе.
– А де він? – каже, – покажи його.
А з ним був ведмідь.
– Бери, – каже Іван, – зачинай, бо він тебе не візьме, а треба, щоб ти роздражнив його.
Він як почав дражнить, а ведмідь як схватиться да як почне давить! Да тільки що його живого пустив.
Приходить чортик до батька да й розказує все, як було.
– Ну, – каже батько, – іди. Котрий котрого пересміє, то той тому оддасть гроші.
Прийшов чортик до Івана да й каже:
– Давай будем сміяться – хто кого пересміє.
– Е, – каже, – дурню, дурню! В мене, – каже, – мати старая і то тебе пересміє.
Найшов кобилячу голову, привів до неї чортика та й каже:
– Смійся!
Скільки не сміявся той, а не міг пересміяти кобилячу голову. Прийшов чортик до батька та й каже:
– Його мати стара, та й то я не міг пересміяти.
– На ж, – каже, – сюю булаву, котрий вище підкине.
Приніс чортик тую булаву та як кинув, то й не видно. А далі каже до Івана:
– На, – каже, – кидай!
Той узяв у руки і насилу з місця зворухне та й дивиться на небо, а чорт його питає:
– Чого ти дивишся на небо? Кидай уже!
– Е, я, – каже, – дивлюся на небо, там на небі мій брат, я, – каже, – дивлюся, щоб він її вловив.
– Ей, – каже, – не кидай, а то мені шкода буде. На, – каже, – тобі дудочку.
(У нього така дудочка була…)
Той узяв дудочку, а оддав булаву.
Приходить чортик знову додому, а батько його й питає:
– А що, – каже, – хто вище підкинув?
Він каже:
– Я кинув, то вона зараз же упала, а він хотів кинуть на небо до свого брата, да я не дав, а оддав йому свою дудочку.
– На ж, – каже, – неси йому мішок грошей та хай тільки не ловить нас.
Той приніс тії гроші та й каже:
– На гроші да тільки нас не лови.
– Як тебе не ловити? Коли занесеш мішок до мого дому, то тоді не буду ловить.
Каже:
– Занесу, тільки не лови вже.
Заніс він йому тії гроші, поставив, а той каже:
– Тепер не буду вже тебе ловити, іди.
Той пішов, а Іван на другий день гонить собі товар пасти і бере з собою дудку тую, що чортик йому дав.
Понаїдався товар, полягав оддихать, а Іван як заграв на тую дудку, так увесь товар почав гуляти. Він радується, що товар так гуляє.
Товар так повигулювався, як наче усю неділю стояв голодний – так повитрухувався.
Пригонить увечері товар додому, піп вийшов подивиться, чи понаїдався товар. Каже:
– Де ти його пас так, що він такий голодний, наче увесь день нічого не їв.
– Я не знаю, чого він такий, я його пас увесь день.
На другий день знов бере товар, гонить пасти.
Товар понаїдався і тільки хотів лягать, а він знов давай грать на дудку.
Увечері пригонить додому, а товар ще гірший, як був першого дня.
Піп вийшов, глянув на товар і нічого вже не сказав йому.
На третій день гонить той пасти, а піп каже:
– Піду подивлюсь, що він йому робить, що товар такий худий.
Товар пасеться, а піп сів у терні. Тільки товар понаїдався да хотів лягать, а той як заграв!
А товар давай підскакувать, а піп у терні давай і собі танцювать та вигукувать: «Гу, гу!»
Іван побачив, як піп поліз у терен та навмисно грав, грав і не переставав до самого вечора. У попа обідрався увесь одяг, і він сам обдерся об терен, увечері приходить додому, а його попадя побачила да й питає:
– Що це, – каже, – тобі зробилося?
– А се, – каже, – душко, у нашого Івана є така хороша дудка. Я засів його підглядіть, як він товар пасе, а він як заграє на ту дудку, то увесь товар і я гуляли до самого вечора. От, – каже, – скажи йому, нехай він тобі заграє, то ти послухаєш.
Увійшов Іван у хату, а піп каже:
– Ану, Іване, заграй-но попаді, нехай послухає, як ти граєш. А я вилізу на гору, а ти накриєш мене солом’яником, щоб я не чув, як ти гратимеш.
Виліз піп на гору, він накрив там його солом’яником. Увійшов Іван у хату, – попадя діжу місила, – як заграв! А попадя як ухватить діжу да й пішла з діжею гулять, а піп як схватиться да давай і собі гулять!
Гуляв, гуляв, а далі як полетить з гори разом із солом’яником.
– Нехай, – каже, – тебе чорт візьме з твоєю дудкою! Трохи, – каже, – не вбився!
Жона над чорта
Ішли два хлопці глядати роботу. І коли були в столичному місті, увиділи царську доньку.
– Якби узяв її за жону, то аж би мене чорт потому взяв.
На ті слова підійшов до них панок і каже:
– Що, хлопці, роботу глядаєте?
– Атож!
– То йдіть мені в котел води наносити.
Відійшли трохи вбік – там на них чекала кочія.[19]
Сіли на кочію й поїхали, їхали довго лісами, а далі – між скелями, доки дорога не стала тунелем. У тому тунелі зупинилися. Там стояв величезний котел.
– Наносіть у сей котел води! – каже пан.
– Ачей купіль? – зазвідав один.
– Купіль, – каже панок.
– То великі пани мають тут купатися? – зазвідав другий.
– Великі. Сам цар.
Криниця була в тому ж тунелі, недалеко. Але добре наробилися, доки наповнили котел. Панок дав їм по золотому й каже:
– Сідайте в кочію, та відвезу вас назад. Час і мені на роботу.
Виїхали із тунеля, а то вже ніч. А в тунелі було світло електричне, то вони й не думали, що вже так пізно. Привіз їх панок на одне роздоріжжя й каже:
– Злізайте! Звідси недалеко до міста, дійдете.
Злізли вони, бо почали догадуватися, що неладно походили. Пан поїхав, а вони дорадилися накласти там ватру і переночувати, вранці увидять, що робити.
Пригрілися коло ватри і поснули. І тому, що хотів царську доньку взяти, сниться сон, ніби до нього підійшов панок, якому воду носили, й сказав: «Іди у місто і дуже реви коло гроба царського. Сяк вженишся на царській доньці й проживеш із нею тридцять років. Через тридцять років я за тобою прийду».