На жаль, сучасні науковці продовжують продукувати подібні дурниці. Автора даної роботи примудрився здивувати, зокрема, один із дослідників, який, усупереч давно і добре відомим фактам, вважає Директорію УНР «формальним поверненням до УНР часів Центральної Ради», ТКНУ – «представницьким органом», який формувався на підставі «куріальної та непропорційної системи виборів». Останнє твердження суперечить законам арифметики, один з яких твердить, що частина цілого не дорівнює цілому. З останнього, зокрема, випливає, що «куріальний» принцип = «сегрегаційний»; натомість «представницький» = представництву всіх без винятку правоздатних громадян.
Акт Злуки, який, і це добре і давно відомо, був підписаний правочинними представниками ЗУНР та приватними особами – Панасом Андрієвським, Симоном Петлюрою та Федором Швецем, – цей-таки фахівець уважає таким, що «заклав правові підвалини формування соборної української державності» «у формі конфедеративного об'єднання принаймні до остаточного визначення питання про форму держави Всеукраїнськими Установчими Зборами». Зборами, збирати які ніхто ніде і ніколи не збирався. Останній фундаментальний висновок цитованого автора – «з огляду на те, що Директорія УНР не виконала своєї головної мети – зміцнення та збереження самостійної української державності – можна говорити про формальну поразку українських визвольних змагань 1917—1920 рр. Ці процеси були лише етапом становлення українського суспільства і держави»[8] – взагалі не вкладається в межі наукового дискурсу. Наприклад, тому, що етапом становлення «українського суспільства і держави» можна назвати що завгодно – від царювання Панька до так званого Акта проголошення Української держави від 30 червня 1941 р.
Ось ще один приклад ідеологічно упередженої та не дуже вмілої фальсифікації. Як вважає її автор, Гетьманат у зовнішній політиці продовжив курс УЦР «на утвердження України в якості суб'єкта міжнародного права і передав його у спадок Директорії УНР, а центральним напрямком міжнародної діяльності останньої стало мирне співіснування останньої з усіма народами світу»[9]. Дарма, що будь-яке, крім цього, дослідження, які побачили світ упродовж останніх 90 років, в один голос стверджують: ніякого правонаступництва між УНР доби Грушевського, УД та УНР доби Директорії не було і в принципі бути не могло, тим більше у сфері зовнішньої політики. Стверджувати таке – це все одно, що стверджувати, наприклад, ніби Михайло Горбачов у зовнішній політиці продовжив курс РКП(б) на утвердження СРСР «в якості суб'єкта міжнародного права і передав його у спадок» незалежній Україні, «а центральним напрямком міжнародної діяльності останньої стало мирне співіснування з усіма народами світу». Дискутувати з цим неможливо в принципі.
Цитовані дослідження, ясна річ, радикально розходяться з фактами та висновками, встановленими раніше іншими дослідниками. Наприклад, доведено, що:
– «закон про форму влади на Україні», який деякі науковці називають тимчасовою Конституцією об'єднаної України, «складався лише з 8 розділів і був слабо опрацьований»,
– «у конституційних актах Директорії фактично не відчувалося наміру відтворення демократичних принципів»,
– нові керівники України використовували соціалістичний принцип «трудової демократії»,
– УНР фактично перестала бути правовою й демократичною державою, тому що лише окрема частина її громадян, хоч і без огляду на свою національність, була визнана законом повноправною,
– незабезпечення державою права приватної власності на землю кожного громадянину «стало фатальною помилкою практично всіх розглянутих у дослідженні урядів України. Позбавивши українських громадян права приватної власності на земельну ділянку, держава автоматично знищила гарант стабільного розвитку та добробуту українського народу».
Але найголовніший, на нашу думку, висновок тут такий: «особливість зародження українського конституціоналізму в досліджуваний період полягала в тому, що він формувався у складних умовах несприйняття ідеї незалежності та самостійності України не тільки Росією та Польщею, а й значною частиною населення України, особливо – російськомовного»[10]. Якщо зовсім просто, то слід констатувати: Директорія УНР, як і сама УНР, була приречена, тому що її не сприймали ані всередині країни, ані за її межами.
З цими висновками до певної – але лише до певної – міри корелюють висновки інші. Наприклад, той, що Трудовий Конгрес був єдиним діючим на той час органом «установчої» влади. Це справедливо лише за умови, якщо вважати це фіктивне збіговисько випадкових людей «органом влади». Важко сперечатися з іншими висновками – і щодо змішування виконавчої та законодавчої влади в одному політичному суб'єкті, в даному випадку в особі «колективного органу» – Директорії УНР, яка від літа 1919 р. була «юридичним» представником лише однієї фізичної особи —Петлюри, і щодо безмежного розширення кола суб'єктів законодавчої ініціативи. До останніх належали і Директорія, і уряд, і окремі міністри, і голови відомств, які не входили до складу кабінету, і Державна канцелярія, щоб мало не здалося – ще й Державний контролер та Державний секретар – тобто кількадесят фізичних осіб. Ще одним оригінальним винаходом стало «закріплення можливості прийняття закону без затвердження вищого органа державної влади – Директорії (тобто Петлюри. —Д. Я.) повторним ухваленням парламенту»[11] (якого не існувало в природі. —Д. Я.).
Отже, справедливим буде твердження, що отці Директорії, її учасники, члени всіх без винятку її урядів не тільки не мали найменшого осмисленого уявлення про принципи державного будівництва, а й створили унікальну систему тотального правового хаосу, політичної безвідповідальності та управлінського безладу на всіх рівнях формальної ієрархії.
Цей висновок автора даної розвідки суперечить, у свою чергу, позиції керівництва авторського колективу, який підготував і видав двотомну документальну збірку, до якої увійшли 622 документи, в тому числі всі журнали Директорії та урядів УНР. Видання побачило світ 2006 р. заходами колективу науковців Інституту історії України HAH України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і Дослідного інституту сучасної української історії (Філадельфія). Логічно було би передбачити, що у вступному слові упорядники зроблять спробу, спираючись на висновки останніх на той час досліджень, сформулювати несуперечливу, бодай в основних своїх рисах, концепцію, яка дозволила би скласти адекватне уявлення про роль і місце досліджуваних суб'єктів в історії нашого народу. І такі очікування справдилися. Щоправда, лише частково.
У передмові, що її написав відомий дослідник, заступник директора Інституту національної пам'яті Владислав Верстюк, постулюються 10 засадничих тез:
– антигетьманське повстання було розгорнуто «під гаслами відновлення Української Народної Республіки»,
– УНР «була відновлена в ході антигетьманського повстання»,
– «були зроблені перші кроки до будівництва нових державних структур»,
– «центральне місце в новій системі української влади посіла Директорія, яка стала титульною інституцією відновленої Української Народної Республіки»,
– в Декларації від 26 грудня 1918 р. вона іменувала сама себе «Верховною Владою Української Народної Республіки»,
– в основу цієї Декларації «поклали (хто, де, коли? – Д. Я.) так званий трудовий принцип, який мав увібрати кращі риси радянської та парламентської систем»,
– цей документ «іноді називали “тимчасовою конституцією УНР”» (за цим деперсоналізованим посиланням на авторитет стоять невідомий читачеві архівний документ та спомини одного з прем'єрів УНР Ісаака Мазепи, про якого трохи згодом. – Д. Я.),
– у «конституції» «права та обов 'язки уряду, як і його місце в системі державної влади, не були визначені»,
– «селянський характер української нації, її слабка присутність у містах, невиробленість національної ідеології, недостатня консолідація, поділ України на підросійську та австрійську частини весь час змушували державне керівництво до вибору між заходом та сходом, між парламентською демократією і демократією революційною, яка імпонувала масам, але виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва»,
– «два роки діяльності Директорії УНР у вкрай несприятливих зовнішніх і внутрішніх обставинах нагромадили величезний обсяг роботи вищих органів влади, спрямованої на забезпечення життєдіяльності державного механізму».[12]
Уникнути цих та інших суджень, які не мали і не мають відношення ані до науки, ані до того, що відбувалося насправді, досить легко. Треба взяти в руки перше-ліпше дослідження, яке побачило світ до моменту написання цих дурниць, та ознайомитися з його висновками. Зокрема такими:
– перший етап конституційного будівництва в «другій» УНР (листопад 1918– серпень 1919 р.) «характеризувався перевагою тенденції до побудови соціалізму, державного будівництва на грунті класового підходу (хоч у пом'якшеному, порівняно з ленінською моделлю, вигляді) над тією, що тяжіла до загальнодемократичного державотворення»,
– «перший акт конституційного значення після приходу до влади Директорії (тобто Декларація від 26 грудня. – Д. Я.) і за походженням, і за структурою, і за значенням. У ньому було чимало положень, запозичених у більшовиків»,
– вважати ТКНУ «“загальним представництвом” українського народу підстав не було»,
– «…прихильність до радянсько-соціалістичної моделі привела до відповідного ставлення до юридичних норм»,
– «конституційні» акти, ухвалені Трудовим Конгресом, «обмежували публічно-правову правоздатність значної частини населення («нетрудового елементу»), передбачали побудову держави трудових рад, визначали дискримінацію за соціальними ознаками. Ці положення були закріплені в конституційних за своїм характером актах – “Законі про місцеві конгреси і ради трудового народу” і “Тимчасовому законі про внесення і затвердження законів в УНР” (лютий 1919 р.)» (нижче ми покажемо, що ніякого правового, а тим більше «конституційного» характеру ці акти не мали. – Д. Я.),
– «з точки зору юридичної техніки загального рівня вказані закони не є досягненнями вітчизняної конституційно-правової думки, але цілком адекватно відображають соціальні умови та політико-правові уподобання політичної еліти УНР доби Директорії, перш за все її голови В. К. Винниченка та його прихильників».[13]
Незалежно від цитованого вище дослідника та паралельно з ним подібних висновків дійшла інший фахівець:
– «всупереч логічному продовженню розвитку державотворчого процесу Директорія не скликала Центральну Раду, не запровадила в життя Конституцію УНР 1918 р. і не відновила попереднього законодавства»,
– «чіткої та сталої програми державного будівництва Директорія не мала. Вона здебільшого послуговувалася загальними гаслами»,
– «законодавча діяльність Директорії доводить, що законодавство тільки тоді є дієвим та ефективним регулятором суспільних відносин, коли воно пов'язане, узгоджене з реальними чинниками соціально-економічного та політичного життя суспільства».[14]
Ці висновки, в свою чергу, корелюють із результатами ще одного дослідження:
– «Директорія, на відміну від своїх попередників Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського, не мала чіткої програми державотворення»,
– політичні партії, які її утворили, «не мали спільної програми національно-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади – від радянської системи до традиційно-парламентської моделі»,
– «в результаті детальної та довготривалої дискусії (про яку, насправді, нічого не відомо. – Д. Я.) був теоретично розроблений і третій шлях – “трудовий принцип” державного управління… Реалізація цього принципу виявилася важко здійсненною»,
– «Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних (насправді – націонал-соціалістичних. – Д. Я.) сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди в суспільстві»,
– «згадані фактори… мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України».[15]
Чому «офіційна» версія не може бути правдою
Внутрішньо суперечливий, антинауковий характер тверджень більшості сучасних дослідників має давнє й глибоке коріння. Проростати воно почало задовго до початку так званих «національно-визвольних змагань», а розквітати – відразу після їх початку. Наведімо лише один приклад, який стосується не першого, але й не другого за значенням та питомою вагою їхнього учасника. Його ім'я – Володимир Винниченко.
Приклад такий. 26 грудня 1917 р. київська друкарня С В. Кульженка випустила в світ невелику брошуру, в якій були сформульовані якщо не всі, то майже всі основні міфологеми так званої «Української революції». Брошура такого собі Юрія Тищенка – найбільш рання відома нам робота агіографічного характеру, яка формулює всі основні фальшиві ідеологеми, до сьогодні відчайдушно експлуатовані в українознавстві доби незалежності України. У цьому сенсі ця брошура, як і всі без винятку відомі нам життєписи Винниченка, в т. ч. академічного походження, є предметом літературно-філологічного, а не історичного аналізу. Ось лише декілька рядків з одного життєпису цього письменника, драматурга та політичного діяча:
– «Український народ, один з найбільш поневолених народів, скинувши кайдани неволі, напружує тепер всі сили свої, щоб утворити на своїй землі новий демократичний лад та зайняти таке становище, щоб не впасти знову в тяжкі кайдани неволі»,
– «для того, щоб утворити такі закони, він вибрав з-поміж себе людей, яким вірить, і послав їх до Києва»,
– «ці люди, депутати, мужі довір'я народу, утворили “Українську Центральну Раду”, яка і являється законодавчим народним органом»,
– «з-поміж себе “Українська Центральна Рада” вибрала людей, котрим доручила проводить в життя все те, що вона постановить, а також складати необхідні для добробуту народу закони і подавати їх на розгляд Центральної Ради»,
– «ці вибрані люде і складають Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки».
Означені в тексті і «три категорії» «ворогів українського народу». Це, ясна річ, «чорносотенці, або, як вони себе звуть, “істінно-русскіе”. Це і «великі землевласники – поміщики та сільські дуки —… кулаки». Але «найбільш хитрий і найбільш контрреволюційний» ворог – більшовики, які «виступили» «останніми часами». З останнього твердження, між іншим, випливає, що до цих «останніх часів» вони «ворогами українського народу» не були. Якщо взяти до уваги дату написання брошури – 26 грудня, то з великою долею вірогідності можна стверджувати, що «ворогами» більшовики стали після початку відкритих військових дій проти УНР. З цього, в свою чергу, випливає, що до початку цієї війни керманичі УЦР вважали їх друзями.
Подавши причепурену, випомаджену версію біографії вождя УСДРП, витриману в кращих традиціях «Житій святих» або такого шедевру, як «Л. І. Брежнєв. Короткий біографічний начерк», Юрій Тищенко формулює історичної ваги висновок, який пережив свого автора майже на століття: «…ніхто не сміє сказати, що В. Винниченко буржуй. Все його дотеперішнє життя єсть безупинна завзята боротьба за народню волю, за счастя працюючого люду, за ідеали соціалізму. На протязі всього життя далекими були йому особисті інтереси: в свободі Українського працюючого люду він бачив свою свободу, в його щасті бачив і бачить своє щастя».[16]