Нерідко він посилається і на рукописні матеріали, які йому надали товариші по еміграції, а також дослідницькі закордонні центри, які до початку 1930-х pp. розгорнули досить широку роботу і нагромадили чимало цікавої інформації.
Безумовно, все це створювало додаткові сприятливі можливості для всебічного аналізу процесів, що вивчались, хоч у передмові до І тому видання Д. Дорошенко зауважив, що «документальних матеріалів до історії 1917 року було в моїх руках дуже мало; та й взагалі більша частина тих матеріалів через бурхливі події часів революції і громадянської війни загинула, а те, що збереглось і переховується по архівах Радянської України, було мені недоступне. Я мусів обмежитись переважно друкованими джерелами». Враховуючи це застереження, слід сказати, що історик ефективно використав друковані органи всіх напрямків, усіх політичних партій. Співставлення, порівняльний аналіз інформації значно урізноманітнили, урізнобарвили книгу Д. Дорошенка.
Слід відзначити і прийоми, манеру роботи Д. Дорошенка з матеріалами. У більшості випадків він тяжіє не до цитувань окремих місць, положень, а до повного (без будь-яких купюр) відтворення документів (це універсали, закони, резолюції, заяви, ноти тощо). Читач одержує можливість не лише перевірити істинність запропонованих оцінок, тлумачень, міркувань, а й вийти на власні висновки.
Д. Дорошенко чесно застерігає: «…Я не претендую на вичерпуюче-повне змалювання подій з нашого недавнього минулого, ані на абсолютно безстороннє їх освітлення… Як свідок і близький учасник подій, я не міг писати про них холодно-безстороннє».
І справді, автор не приховує своїх політичних симпатій, оцінює історичний досвід через призму члена партії соціалістів-федералістів, потім прихильника гетьманської державності. Його книга – це своєрідний кут зору на історію Української революції, кут зору державника. Дмитро Іванович відноситься сучасними історіографами до тих, хто започаткував і яскраво представляв саме цей напрямок.
На відміну від інших своїх колег, про яких йшлося вище, Д. Дорошенко працював здебільшого не в Києві, а на периферії (Галичина, Буковина, Чернігівщина), і це теж позначилось як на специфіці бачення досліджуваних явищ і процесів, так і на прагненні показати розвиток революції на місцях. Щоправда, тут автору теж багато чого не вдалось досягти.
Не все у праці Д. Дорошенка рівноцінне. Окремі сюжети виписані просто блискуче. До них можна віднести висвітлення питання про передісторію Брестської мирної конференції, про роботу самої конференції, позицію української делегації, ухвалені рішення. Безумовно, тут позначився дипломатичний досвід автора. Його оцінки глибинні і суттєві, зауваження точні, виважені, іронічно-дошкульні і водночас дипломатично-тактовні.
Інші ж сюжети виглядають порівняно слабше. До них можна віднести відтворення військових дій, міжпартійних стосунків тощо.
Д. Дорошенко вирішив перевести всі події 1917 – початку 1918 р. на новий стиль (хоч країна до лютого 1918 р. жила за старим стилем), що створило певні незручності для читачів. Однак суттєвіше інше. Іноді автор сам припустився плутанини (забув перевести час або зробив це подвійно і т. п.). Особливості структурної побудови книги зумовили невиправдані порушення хронології викладу матеріалу, а також повтори. Однак відзначене ніякою мірою не може переважати позитивних моментів книги, скільки-небудь істотно позначитись на її загальній оцінці.
В історіографії закріпилось твердження, що «Історія України. 1917—1923 pp.», зокрема том про Українську гетьманську державу, була написана з ініціативи, під впливом і за участі в редагуванні найкрупнішої теоретичної сили монархічного напрямку – В'ячеслава Липинського, а при підготовці до публікації текст ретельно переглядався і правився колишнім гетьманом Павлом Скоропадським.
Як вище згадувалось, рукопис історії 1918 р. в Україні було підготовлено Д. Дорошенком ще до призначення директором УНІ. Тому-то так і сталося, що, задумавши панорамний твір, автор в 1930 р. випустив одну його частину, а саме – другу, яка не була ні початком, ні кінцем тих подій, які планувалось відтворити. Затим, у 1932 р. вийшов перший том, який охопив майже весь період історії Центральної Ради.
Якою за обсягом, у скількох томах мала вийти праця в цілому – невідомо, хоч автор безперечно мав намір продовжити своє дослідження, про що записав в останніх рядках другого тому.
Однак наприкінці 1931 р. загострились стосунки Д. Дорошенка з О. Скоропис-Йолтуховським, що був заступником куратора Українського наукового інституту. Причиною стали різні погляди на основний напрямок роботи закладу, який сполучав науково-дослідну і пропагандистсько-навчальну діяльність. Дмитро Іванович сам був блискучим лектором, багато уваги надавав викладацькому процесу, користувався незмінним успіхом у будь-якій аудиторії. Однак головним у роботі інституту він вважав розробку наукових проблем українства. О. Скоропис-Йолтуховський стояв на протилежному.
Можна лише здогадуватись, що далися взнаки і старі партійні незгоди, які явно примножилися з виходом «Історії України. 1917—1923 pp.», у якій Д. Дорошенко не став обходити питання про зв'язки Союзу визволення України, одного з його лідерів – О. Скоропис-Йолтуховського з німецькими військовими колами і допомогу останніх СВУ в роки Першої світової війни.
Та як би там не було, талановитому історику довелося залишити інститут і надзвичайно прикро, що у зв'язку з цим перервалась, потім і зовсім припинилась робота над продовженням історії Української революції. Адже двотомник Д. Дорошенка, без сумнівів, один з найглибших і найкращих творів про події в Україні в буремні революційні роки. Стабільне зростання звертань до нього сучасних фахівців – переконливе свідчення цінності, вагомості зробленого популярним істориком.
У Празі, куди переїхав Д. Дорошенко наприкінці 1931 p., він багато займався викладацькою роботою, не скоротивши обсяг наукової і громадської діяльності. З 1936 до 1939 року Дмитро Іванович очолював кафедру історії всесвітньої церкви на православному факультеті Варшавського університету. З початком Другої світової війни він повертається до Праги, викладає історію України в Українському вільному університеті.
Підсумковим твором цього десятиліття став двотомник «Нарис історії України» (Варшава, 1932—1933) – стисла українська історія з найдавніших часів до початку XX століття. Це, власне, перший повноцінний університетський курс історії України. Щоправда, він не позбавлений полемічного забарвлення, містить чимало оригінальних суб'єктивних оцінок і міркувань. У 1939 р. в Едмонтоні (Канада) вдалося випустити англомовне видання «Історії України», а в 1942 р. у Кракові– Львові – скорочений курс «Історії України».
Дмитра Дорошенка вважають істориком державницького напрямку. Думається, що це визначення відносне, умовне. Воно скоріше позначає особливі симпатії того чи іншого автора, у тому числі й Дмитра Івановича, до тих етапів з історії України, коли особливо яскраво виявлялися тенденції боротьби за національну державність, а інші періоди розглядаються теж під кутом зору оцінки державної суверенності чи ж її відсутності і т. ін. Саме за такого підходу на особливу увагу автора заслуговує внесок у історичну долю українства Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, що найяскравіше уособили прагнення народу до власної державності. Цим же зумовлено і підвищений інтерес до періоду Української революції, її керманичів.
При цьому Д. Дорошенко зовсім не однобічний, заангажований описувач подій, а глибокий аналітик, який ретельно, скрупульозно відтворює політичні, економічні, соціальні та культурні аспекти історії українства, тобто створює повнокровну картину життєдіяльності народу.
Паралельно з узагальнюючими, фундаментальними історичними працями з'явились і змістовні глибокі дослідження професора з історії церкви в Україні, української історіографії. Численні біографічні нариси присвячені видатним історичним діячам, митцям, науковцям від сивої давнини до найновгших часів. Значно поповнився в той час і список опублікованих спогадів Д. Дорошенка, особливо присвячених початку XX століття, хоч новими виданнями вийшли і ті, що побачили світ раніше.
На офіційне замовлення фашистських окупаційних властей Д. Дорошенко написав книгу «Україна і рейх», що вийшла німецькою мовою у Лейпцигу 1942 р.
Після завершення війни Український вільний університет перебазувався до Німеччини. Сюди ж переїжджає і Д. Дорошенко, працює професором УВУ і Православної богословської академії. В 1945 р. в Аугсбурзі було створено Українську вільну академію наук, а її першим президентом було обрано Д. Дорошенка.
З 1947 по 1951 рік професор викладав історію України у Вінніпезі, куди був запрошений колегією Святого Андрія.
У повоєнний час не припиняється і плідна науково-публікаторська діяльність вченого. Виходять «Історіографія України» (Записи лекцій. – Аугсбург, 1946), нове видання «В'ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу» (Аугсбург, 1946), чергове видання «Історії України» (Аугсбург, 1947). У співавторстві з О. Оглобліним було написано узагальнюючі статті про джерелознавство та історіографію історії України для «Енциклопедії українознавства» (1949. – Т. 1, ч. 2).
Побачили світ і «Мої спомини про давнє-минуле» (Вінніпег, 1949).
Тяжко хворий Д. Дорошенко повертається з Вінніпега до Мюнхена і буквально за кілька днів – 19 березня 1951 р. – помирає.
Нереалізованими залишились численні задуми, зокрема ґрунтовне дослідження про М. Драгоманова.
Уже після смерті автора перевидавалися його твори з історії України, історіографії, краєзнавства (бібліографія творів вченого нараховує близько 1000 позицій). Серед творів, які передруковуються знову і знову, викликаючи незмінний науковий і громадський інтерес «Історія України. 1917—1923 pp.». – Т. 1—2. (Нью-Йорк, 1954; Вінніпег, 1973); «Мої спомини про недавнє-минуле». (Мюнхен, 1969; «Український історичний журнал». – 1992. – № 6, 7—8, 9, 12; 1993. – № 1, 2—3, 4—6, 7—8; Київ, 2002).
Останнім часом потяг до історичної спадщини Д. І. Дорошенка надзвичайно зріс. І пояснення тому слід шукати, можливо, не стільки в тому, що його твори, передусім, присвячені Українській революції, а в тому, що вони є яскравим втіленням так званого державницького напрямку в українській історіографії. Оцшювати публікації видатного історика слід, мабуть, не лише за тривіальною логікою: нингшній етап розбудови Української Держави знову привернув увагу до його праць, зробив їх модними. Цшність доробку Д. І. Дорошенка в іншому – в його науковості, глибині, аргументованості, оригшальності – якостях, що шанувались і шануються в будь-який час.
Праці Д. І. Дорошенка
Звістки про український театр // Літературно-науковий вісник. – 1899. – Кн. IV. – С 55.
Відчит Д. Яворницького // Літературно-науковий вісник. – 1990. – Кн. VII. – С 207—208.
Указатель источников для ознакомления с Южной Русью. – Санкт-Петербург, 1904. – 60 с.
Народная украинская литература. Сборник отзывов на народные украинские издания. – Санкт-Петербург, 1904. – 72 с.
Я. П. Новицкий и его труд по истории и этнографии Екатеринославщины // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. – 1912. – Вып. VII. – С. 3—8.
Запорозький батько // Дніпрові хвилі. – 1913. – Ч. 10. – С. 163—166 та ін.
З минулого Катеринославщини. Коротка історія краю і його заселення. – Катеринослав, 1913. – 66 с.
Покажчик нової української літератури в Росії за 1798—1897 pp. Ч. І. – Чернівці, 1917. – 68 с.
П. О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність. – К., 1918. – 70 с.
На громадській роботі (про П. Куліша). – К., 1918. – 32 с.
Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 р. // Хліборобська Україна. – Кн. II. – 1920—1921. – Відень, 1925. – С 49—50.
Слов'янський світ в його минулому й сучасному. – Т. І– III. – Берлін, 1922.
Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. – Прага, 1923 (перевидання – К., 1996).
Пантелеймон Куліш. Літературні характеристики українських письменників. – Кн. IV. – Лейпциг, 1923.
Мої спомини про недавнє-минуле (1914—1920 pp.).– Ч. І—IV. – Львів, 1923, 1924 (перевидання – Мюнхен, 1969; Український історичний журнал. – 1992. – № 6, 7—8, 9, 12; 1993. – № 1, 2-3, 4-6, 7-8; Київ, 2002).
Микола Іванович Костомаров. Літературні характеристики українських письменників. – Кн. VI. – Лейпциг, 1924.
Покажчик української літератури в Росії за 1798—1897 роки // Науковий ювілейний збірник Українського університету в Празі, присвячений панові президентові Чеськословенської республіки проф. др. Т. Г. Масарикові для вшанування 75-тих роковин його народження. – Ч. І. – 1925.
Ватрослав Ягіч про українську мову і про назву «українці» // Записки історико-філологічного відділу Української академії наук. – Кн. X. – К., 1927. – С 264—280.
Die Ukraine und ihre Geschichte im Lichte der westeuro-paischen Literatur des XVIII und der ersten Halfte des XIX Jhs. // Abhandlungen des Ukrain. Wiss. Institutes in Berlin. – 1927. – Band. I. – S. 1-70.
Schererovz «Annales de la Petite Russie» a jejich misto v ukrajinske historiografii // Sbornik venovany I. Bidlovi. – 1928.
Історія України. 1917—1923 pp. Ужгород. – Т. I. 1932. – 452 с; Т. II. – 1930. – 510 с. (перевидання – К., 2002).
Про «євразійців» та «євразійство» // Хліборобський шлях. – 1932.– №11.
Діяльність Франтішка Палацького і українська справа // Науковий збірник Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. – Т. II. – Прага, 1933. – С 1—10.
Євген Чикаленко, його життя і громадська діяльність. – Прага, 1934.
Die Ukraine und das Reich. Neun Jahr-hunderte Deutsch-ukrainischer Beziehungen in Spiegel der deutschen Wissenschaft und Literatur. – Leipzig, 1941.
Тарас Шевченко. Його життя і твори. – Відень, 1942.
Історія України. – Аугсбург, 1947 (перевидання – К., 1992).
Мої спомини про давнє-минуле. – Вінніпег, 1949.
З листів Д. Дорошенка до О. П. Оглобліна // Український історик. – 1966. – № 1—2.
Що таке історія Східної Європи: // Український історик. – 1983. – № 2-4 (78—80).
Література про Д. І. Дорошенка
Андреев В. Творча біографія Д. І. Дорошенка (1882—1951): еволюція історіографічних зацікавлень і поглядів // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори) // Літературно-науковий збірник. – Вип. 2. – К., Херсон, 2006.
Андреев В. М. Дмитро Дорошенко: «перший» чи «другий» в українській історіографії першої половини XX ст.? (досвід вивчення інтелектуальної біографії історика) // Український історичний журнал. – 2007. – № 4.
Білецький Л. Дмитро Дорошенко. – Вінніпег, 1949.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. Навчальний посібник. – К., 1997.
Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. – К., 1998.
Винар Л. Дмитро Дорошенко – видатний дослідник української історіографії і бібліографії // Український історик. – 1982. – № 3-4 (74—75).
Винниченко В. Відродження нації. – К., 1920 (репринтне відтворення – К., 1990). Ч. І.—III.
Грушевський М. Ілюстрована історія України. К., Відень, 1919 (репринтне відтворення. – К., 1990). – 572 с.
Грушевський М. Спомини // Київ. – 1988. – № 9—12.
Коровицький І. Дмитро Дорошенко // Липинський В. Твори. Архів. Студії / Заг. ред. Є. Зиблікевич. – Т. 6: Листи Дорошенка до В'ячеслава Липинського / Ред. І. Коровицького. – Філадельфія, Пенсільванія, 1973. – XLIV.