Проби. Вибране - Мишель Монтень 13 стр.

Усі вони так чи інакше слугують науці життя та користі від нього, а втім, і решта речей загалом підпорядковані тій самій меті. Але ми оберемо те мистецтво, яке служить цій меті і безпосередньо і з натури своєї.

Якби ми зуміли звести потреби нашого життя до їхніх справжніх і природних меж, то побачили б, що більшість чинних наук нам непотрібні і що навіть у тих, які нам на щось придаються, безліч марних нагромаджень і подробиць, які ліпше б нам знехтувати, обмежившись, за Сократовою порадою, вивченням істинно корисного.

Велике це глупство викладати дітям

оберти зірок та рухи восьмої сфери, перш ніж вони пізнають свої власні:

Анаксімен писав до Пітагора: «З якої б то нетечі захоплюватися мені таємницями зірок, коли в мене вічно перед очима смерть або неволя?» Нічого дивного: якраз тоді перські царі готувалися до війни проти його країни. Кожен має сказати так: «Коли мене змагають амбіції, хтивість, шал, забобони і сидить у мені стільки ворогів мого життя, на кий біс мені морочитися тим, як рухаються світила небесні?»

Після викладу учневі, що йому потрібно, щоб порозумнішати і стати кращим, слід ознайомити його з азами логіки, фізики, геометрії та риторики. Хоч би яку він обрав тоді науку, маючи вже розвинений розум, він скоро дасть собі з нею раду. Напучувати його треба, вдаючись почасти до розмов, почасти до книжки. Учитель іноді просто порадить йому потрібного автора, а іноді докладно розтлумачить йому зміст і суть книжки. Якщо учитель не досить обізнаний із книжками, аби знайти всі гарні місця, то можна підпрягти до нього якогось очитаного письмака, який достарчить їх, скільки вимагається, щоб вихованець мав належну поживу. Чи може хтось сумніватися, що така наука легша і природніша, ніж граматика Ґази[65]? Там знайдеш лише тернисті й нудні приписи, марні й засушені слова; нема чим зацікавитися, за що вхопитися. А тут наша душа дістає чимало поживи, тут знайдеться де скубнути паші, де й попастися вволю. Тут овоч куди соковитіший і дозріває помітно швидше.

Дивно, але в наш вік філософія, навіть для людей розумних, лише порожній звук, щось фантастичне, без пожитку й без вартості як у теорії, так і на практиці. На мою думку, причина цього – словесні хащі, які ускладнюють доступ до неї. Зле чинять ті, хто малює її дітям неприступною панією з похмурим, сердитим і грізним обличчям. Хто ж нап'яв на неї цю фальшиву, збляклу і шпетну личину? Насправді нема нічого веселішого, жвавішого, радіснішого, коли б не сказати, пустотливішого, ніж вона. Філософія звістує самі веселощі та святки. Якщо перед вами щось смутне і заклопотане, то філософія тут і не ночувала. Деметрій Граматик, спіткавши у дельфійському храмі громадку філософів, що сиділи разом, вирік: «Або я помиляюсь, або, судячи з ваших таких спокійних і веселих облич, ви провадите не знати що». На що один із них, мегарієць Гераклеон, відповів: «Нехай ті, хто з'ясовує, чи футурум у слові валло має подвійну лямбду, або хто шукає походження компаративів херіон і велтіон суперлятивів хеіростон і велтістон, морщать чоло, розмовляючи про свою науку. Що ж до філософських диспутів, то вони мають здатність тішити і звеселяти тих, хто ними бавиться, а не захмарювати їм чоло та журити».

Душа, в якій домує філософія, передає своє здоров'я і тілу. Вона аж пишає спокоєм і добротою. Вона ліпить на свій образ і подобу нашу зовнішність, надаючи їй якоїсь думної гідності, статечної жвавості й веселості, вдоволеної і доброзичливої постави. Найвиразніша ознака мудрості – це неодмінна життєрадісність. Усе в ній погідне, як у понадмісячному світі. То бароко і бараліптон, модуси силогізмів, замурзують і закіптюжують своїх шанувальників, а не вона: вони знають її хіба що з чуток! Авжеж! її ремесло – гамувати душевні бурі, навчати голод і гарячку всміхатися, і то не через якісь уявні епіцикли, а з допомогою природних і відчутних на дотик доводів розуму. Її мета – чеснота, що мешкає зовсім не десь там, як навчають нас у школі, аж на вершку крутої, кам'янистої і неприступної гори: ті, хто наближався до чесноти, навпаки, знають, що вона мешкає на гарній, родючій і квітучій полонині, звідки внизу добре видно кожну річ. Хто відає справжню дорогу, може дійти до неї тінявими плаями, встеленими дерниною і замаяними лучними квітами, весело ступаючи схилом, що здіймається рівненько та гладенько, на кшталт небесних сфер. Позаяк вони не спізнали тамтої найвищої чесноти, гарної, звитяжної, любої, розкішної і водночас мужньої, тамтої відданої і непримиренної ворогині злості, хмурості, страху та примусу, що має за провідницю природу, а за товаришів щастя і втіху; не пізнавши її, ті, кажу, в немочі своїй вимислили її дурною, сварливою, примхливою, ущипливою, в'їдливою і притулили на крутій скелі серед терня: страшило на пострах людям.

Мій наставник, знаючи, що він зобов'язаний прищепити своєму учневі ще більшою мірою, ніж пошану до чесноти, нахил до неї, з'ясує йому, що поети здебільша йдуть за узвичаєною опінією, а також розтлумачить йому, що навіть боги своїм трудом і потом вимостили дорогу радше до алькова Венери, ніж до святині Паллади. Коли ж молодик почне відчувати волю Божу, він відрекомендує йому в ролі коханки Брадаманту або Анджеліку[66]; першу в усій її безпосередній, не свідомій себе вроді, діяльну, шляхетну, не дівчачурку, але мужню, і другу, повну жіночої знади, ніжну, делікатну, гожу, занозувату; одну – перебрану в хлопця, накриту осяйним шоломом, другу – в дівочому строї з перловою оздобою на голові; і вчитель випробує його мужність у самій любові, якщо юнак зробить вибір, зовсім інший, ніж отой жінкуватий фригійський пастух.

Він уб'є йому в тямку нову науку: вартність і досконалість правдивої цноти криється в легкості, користі і розкоші її практикування, тягар його такий зникомий, що воно приступне як дорослим, так і дітям, як простакам, так і мудрецям. Знаряддя її – поміркованість, а не сила. Сократ, її перший улюбленець, навмисне зрікся своєї сили, щоб наслідувати її природність і лагідність. Вона – мати-годувальниця всіх людських утіх. Надаючи їм гідності, вона робить їх чистими і безпечними; гамуючи їх, вона оберігає їхню свіжість і охоту до них; виключаючи й осуджуючи деякі з них, вона загострює наш потяг до дозволених нею; а залишає вона їх нам чимало, всі ті, що до любості природі, залишає по-материнському донесхочу, а все ж не до переситу, все те, що не є проти природи. Адже ми не станемо правити, що звичайність, яка уберігає п'яного від оргії, ненажеру від нестравності, а розпусника від лисої як коліно гирі, є ворогом наших утіх. Якщо звичайне людське щастя розминається з нею, вона не прагне його або обходиться без нього і кує зовсім іншу, власну, не таку хибку та мінливу долю. Цнота вміє бути багатою, потужною, ученою і спати на м'якому, пахучому ложі. Вона кохає життя, кохає красу, славу та здоров'я. Але її головний і особливий обов'язок – навчати користуватися тими благами, а також уміти витрачати їх, зберігаючи погідність духу – вміння хоч і не легке, але незмірно шляхетне, без якого весь плин життя спотворюється, каламутніє, нівечиться; і тоді вже аж ніяк нам не минути рифів, хланей та потвор.

Якщо ж вихованець виявляє несподівані для нас нахили, якщо він воліє радше почути побрехеньку, ніж повість про цікаву подорож або, принагідно, яке інше корисне слівце; якщо, почувши дріб бубна, що розпалює молодечий запал товаришів, одверне від нього вухо і поверне його до іншого бубна, який кличе на виставу линкоскоків; якщо йому не здасться солодшим і знадливішим повертатися закуреним і звитяжним із бойовища, ніж повертатися з пальмою першенства із гри у м'яча або з танців, тоді я не бачу іншої ради, окрім такої: хай учитель скрутить йому, коли ніхто не бачитиме, в'язи або віддасть у якомусь торговому містечку в учні до пекаря, хоч би він був і дуковим сином. Бо, за Платановим приписом, дітей треба притаковляти у житті не за цнотами батьків, а за цнотами їхньої власної душі.

Оскільки філософія навчає жити і оскільки вік дитячий черпає з неї користь не гірше за інші вікові категорії, то чому б не прилучати до неї дітей?

Учать нас жити потому, як життя вже минуло. Сотні бурсаків наживуть собі пранці, перш ніж доберуться, студіюючи Аристотеля, до розділу Про поміркованість. Цицерон сказав, що, якби йому випало прожити й два життя, він не знайшов би часу на вивчення ліричних поетів. А оті «мідяні лоби» мені здаються ще непотрібнішими. Нашому хлопцеві треба поспішати; адже для навчання йому відведено заледве перші п'ятнадцять-шістнадцять років життя, а решта належить діяльності. Віддаймо ж цей короткий час на потрібні науки. Решта все дурниці! Відкиньте оті всі глевтякуваті мудрації діалектики, від яких наше життя анітрохи не поправиться; вдайтеся до простих філософських розважань, зумійте відповідно їх добрати і прикласти; адже збагнути їх ще легше, ніж боккаччівську оповідку; дитятко, що ледве злізло з мамчиних рук, уже наставлене сприймати їх куди охочіше, ніж науку письма та читання. Філософія має що сказати нам як на світанку життя, так і на його схилку.

Я згоден із Плутархом, що Аристотель забавляв свого великого учня не так складанням силогізмів чи засадами геометрії, як чудовими приписами щодо доблесті, відваги, великодушності, поміркованості і безстрашної певності в собі; і озброєного ними послав ще хлопцем підбивати світ, мавши тридцять тисяч піших пішаниць, чотири тисячі комонників і заледве сорок дві тисячі талярів. Решту мистецтв і наук (зауважує Плутарх) Олександер щиро шанував та хвалив за корисність і приємність, але хоч як у них кохався, сам не вельми охоче піддався спокусі заходитися коло них.

Про те саме говорить Епікур на початку листа до Менікея: «Ані наймолодший не кривиться від філософії, ані найстарший не нудиться нею». Хто чинить інакше, той немовби натякає, що не пора ще жити щасливо або що пора та вже минула.

Ось чому я не хочу, щоб мого хлопця тримали в неволі, не хочу давати його на поталу якомусь намаханому бакалярові в лихому гуморі, не хочу нівечити його душу, створюючи йому пекло і змушуючи, як це заведено в інших, пріти, немов якому носієві, чотирнадцять-п'ятнадцять годин денно. Так само я не бачу нічого гарного і в тому, щоб він через свій нахил до усамітнення та меланхолії сліпав над книжками з тією запопадливістю, яку йому прищепили, а я його ще й хвалив: це зробило б його нездатним до спілкування з людьми і відвернуло від цікавіших занять. Скільки-бо у своєму житті здибав я людей збаранілих через непогамовану жадобу знання! Карнеадові[67] вона так забила памороки, що він не знаходив часу стригти бороду й обтинати нігті. Не рвався б я також псувати шляхетні звичаї молодика сусідством чужого нехлюйства та брутальності. Про французьку розважність здавна ходить прислів'я, що хоч вона й рано виявляється, але недовго держиться. Справді-бо, що можна у Франції знайти милішого, ніж малі діточки; але звичайно вони ошукують наші надії і в дохожалому віці не тішать нічим видатним. Я чув від людей розумних, що колегіуми, куди їх віддають у науку (від цих закладів у нас аж роїться), і обертають їх таким робом у бевзів.

Для нашого учня, байдуже, яку пору дня він зустрічає, ранок чи вечір, і де він опинився, в кабінеті, у саду, за столом, у ліжку, на самоті чи в товаристві, усі години хай будуть однакі, а кожне місце придатне для навчання: адже філософія, покликана як творець наших суджень і звичаїв бути головною його дисципліною, наділена привілеєм бути причетною геть до всього. Коли Ісократа-голосника попросили якось на учті розказати про своє мистецтво, він відповів, на думку всіх, дуже слушно: «На те, що я вмію, зараз не час; зараз час на те, чого я не вмію». Справді-бо, частувати мудрими тирадами або диспутами компанію, зібрану веселитись і гуляти, було б біґосом дуже несмачним. Те саме можна сказати про решту наук. Що ж до філософії, надто тієї її частини, де трактується про людину, її завдання та обов'язки, то філософувати, на суд усіх мудреців, приємно і любо так само на фестинах та забавах. Платон запросив її на свою учту, і ми бачимо, в який утішний спосіб розважає вона зібрання, хоча й заходить у найвищі й найспасенніші речі.

Отак наш учень напевняка марнуватиме менше часу за інших. Але подібно до того, як кроки, пройдені під час прогулянки в галереї, хоч би їх було утричі більше, нудять нас менше, ніж ті, що відміряні на дорогу в якесь потрібне нам місце, так і урок, нагода для якого випала ніби ненароком, коли над нами не тяжіє ані час, ані місце, урок, проведений у поєднанні з іншими нашими діями, спливе зовсім непомітно. Навіть ігри та вправи становитимуть значну частину навчання: біг, боротьба, музика, танці, полювання, верхогони, шермицерія. Я хочу, щоб доброзвичайність, вихованість, фізична кондиція вдосконалювалися вкупі з душею. Адже ми маємо викохувати не саму душу і не саме тіло, а всю людину; не треба її розполовинювати. І, як наполягає Платон, не можна плекати їх одне без одного, а, навпаки, слід провадити їх рівно, як пару коненят, запряжених в одне дишло. І, виходячи з науки цього мудреця, чи не здається нам, що він вимагає більше відводити часу для тілесних вправ і більше дбати про них, гадаючи, що вкупі з тілом гартується і дух, а не навпаки?

Окрім того, виховання має здійснюватися з м'якою наполегливістю, а не так, як це робиться зазвичай: замість заохочувати дітей до наук, їм підносять їх як щось таке, що будить тільки відразу і пов'язується з жорстокістю. Відкиньте геть мус і принуку! Гадаю, ніщо так не занапащає і не нівечить шляхетну змалку натуру. Якщо ви хочете, щоб вихованець боявся ганьби та кари, то не гартуйте його для перетерплювання їх: гартуйте його для перетерплювання спеки і холоду, вітру, сонця та всякого лиха. Відівчіть його від усього, що свідчило б про його розпещеність та зманіженість; хай він буде невибагливий до того, в чому він ходить, у якому ліжку спить, що їсть і що п'є, привчайте його до всього. Хай він росте не мазуном і мамієм, а міцним і дужим хлопаком. І дитиною, і дорослим, і старцем, я завше міркував і судив так само. Але, крім усього іншого, мені зроду не подобалася притаманна нашим колегіумам суворість. Менша шкода була б, якби наставники ставилися до своїх підопічних трохи поблажливіше. Бо колегіум – справжня в'язниця і катівня для молоді. Там її підштовхують до гріха, караючи, перш ніж вона згрішить. Зайдіть туди під час занять; ви почуєте самі крики – крики катованих дітей і крики вихователів, оскаженілих від гніву. Чи можна у такий спосіб пробудити любов до наук у цих ніжних і лякливих душах, чи можна з роз'юшеною мордякою та канчуком у руці чогось їх навчити? Що за дикий і згубний звичай! До цього додаймо (про що дуже влучно висловився Квінтиліан): такий скажений деспотизм тягне за собою щонай-жалісніші наслідки, а надто коли карати, як ми. Наскільки пристойніше було б усипати зали та класи квітками і листям, ніж цурпалками закривавленого пруття! Я звелів би там намалювати Радість, Утіху, Флору та Грацію, як розпорядився у своїй школі філософ Спевсипп[68]. Де для вихованців користь, там має бути для них і втіха: треба підсолоджувати потрави, корисні для дитини, і заправляти жовчю ті, що шкідливі.