Зробила.
Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою – давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась – так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:
– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене».
Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував – так і забув за ту дівчину.
Ото побув він дома півроку та й задумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав, – хоч її ніхто й не знав, що вона за дівчина. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
– А ти забув, як я за тебе ліс викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
– А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Тоді парубок і згадав за ту дівчину – за цю-таки саму, що голуби поробила, – та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!
Про стрільця
Був собі один стрілець і мав одного сина із роду. Більше йому не було як сім років. І пішов він у ліс стріляти, і жодної птиці не стрілив, аж одного зачепив такого, що й не бачив ніколи. А то був перший змій. Він стріпнувся та й сів на дереві і говорить до стрільця:
– Ну що, – говорить, – стріляй!
А той злякався. Змій каже:
– Стріляй! Коли ти перший раз наважився стріляти, стріляй і у другий.
Коли той вистрілив, змій і розсміявся. От той налякався так, що не пам'ятає нічого. От змій знову став птахом, та й знову каже:
– Стріляв ти двічі, стріляй утретє, так будемо тепер споритися.
Коли той у третій раз вистрілив, той аж упав, увесь ліс завернуло, – знову стрепенувся і став змієм, паном став у чоловічому стані. Стрілець став і руки опустив.
– Ну, – говорить змій, – що буде з нами, стрілець? Чи будемо битися, чи миритися?
– Будемо миритися.
– Ні, – говорить змій, – будемо битися, бо ж ти мене перший чіпав.
– Та то я з дурної голови, прошу пана, – каже.
– Сідай, – каже змій, – на мене.
Той боїться.
– Сідай, – каже.
Мусів сідати. Тоді виніс його на дерево, а потім так, як сидів, та й пустив його… Той як упав, то й кості розсипалися стрільцю. Тоді знову у другий раз сідає, той пускає його удруге знову. Тоді кості його узяв зібрав і знову зробив чоловіком.
– Ну, стрілець, – каже, – що буде: чи будемо битися, чи миритися?
– Будемо миритися.
– Е, ні, – каже, – ти мене не на добро зачепив, щоб миритися. Сідай у третій раз.
Тоді пускає його знову на землю. Стрілець летить. Убився зовсім на смерть. Тоді знову у третій раз оживив його.
– Ну, тепер, – каже, – чи будемо битися, чи миритися?
– Ні, тепер, – каже, – пане, я тебе побив, а ти мене, зробимо мир.
І зробили мир між собою.
– Ну, тепер маєш одного сина, пришли до мене на службу, я йому заплачу великі гроші, а як не пришлеш, то тепер роздеру на пір'я, що з тебе і звання не стане.
Ну, той підписався:
– Пошлю, – каже.
Ну, тепер дає йому змій шовкового клубка і каже:
– Куди буде той клубок котитися, туди твій син хай іде.
Прийшов стрілець додому, сів коло стола та й журиться. А його жона каже:
– Чого, старий, зажурився?
– Єдиного сина, – каже, – дождалися, та й того треба лихій силі посилати на службу.
Тоді дав йому клубочка та й каже:
– На, сину, куди буде клубочок котитися, туди й ти іди за ним і не дивися ні на людей, ні на ворони, ні на сороки, тільки дивися на цей клубочок, куди він котиться.
Прилетів змій додому та й каже жоні своїй і дітям, а в нього було три дочки:
– Ну, – каже, – побилися ми з стрільцем. Приїде до нас на службу парубок. Як тільки чогось не зробить, так я його зараз вб'ю і обід з нього зроблю.
То батько розумний, мати розумна, а менша дочка і ще розумніша була, – знала, на чім світ стоїть. Не вспів сказати батько, а вона вже й знає, що йде той хлопець. Пішли вони всі троє купатися в море, та на віддалі одна від одної…
А той парубок задивився на ворони і на сороки і клубочка загубив і став на багні, на такому болоті, що й не чув зроду, і плаче. А менша дочка серце мала дуже добре, вже й прилетіла і каже:
– Нащо ти задивився і спустив клубочка – свою дорогу? Тепер сідай на мене.
А вона крила має. Сідає той на неї, як на коня. Вона свиснула раз, в другий раз, клубочок йому звився знову у руки.
– Знай, – каже, – Петрусю, бережи свого клубочка, бо я знаю, куди ти йдеш, бо йдеш ти до мого отця.
Тоді покинула вона його і полетіла до моря. А він йде дорогою, знову дорога стала йому вимощена, вона йому так зробила. Іде він понад морем, купаються вони. Він підкрався і в тої меншої одяг забрав. Тї дві старші сестри з тої сміються, а вона плаче.
– Ей, – каже, – як у Бога віруєш, віддай мені той одяг, я тобі у великій пригоді стану, бо я знаю, що ти ідеш до мого отця на службу. Як прийдеш до отця, то зайди потім до моєї хати, я тобі щось пораджу.
Петрусь віддав їй одежу. Приходить до палацу зміїного, а змій живе, як і всі люди. Заходить він у палац.
– Ну, – каже змій, – здрастуй, що ти прийшов?
– Прийшов, – каже, – прошу пана, до пана.
– Іди ж ти, – каже, – на кухню і проживай.
От він повечеряв і заходить до неї, до тої панянки.
– Знаєш, – каже вона, – щоб тобі батько не загадав зробити, то прийдеш до мене у пізнім часу, щоб батько не знав, то я тобі буду помагати.
Приходить він на другий день до змія, той йому і каже:
– Іди ти на цілий день спати, а на ніч на роботу ставатимеш, я тобі буду загадувати.
Пішов той. Вечором змій каже йому:
– Знаєш ти що? Ти прийшов до мене на службу, я тобі буду загадувати роботу. Іди ж ти мені – бач отой ліс? – щоб ти його викорчував за ніч і дрова у костри склав, купця знайшов, спродав і гроші мені приніс. А скоро ти не зробиш, то мій меч, а твоя голова з плеч. Ну, що ж, малий, зробиш?
– Зроблю, – каже.
– Я тобі заплачу триста талярів.
Тоді йде він до неї, до тої панянки.
– А що, – питає, – казав батько?
– Казав, – каже, – щоб я ліс вирубав, у костри щоб склав, продав і гроші йому віддав. А де ж мені за ніч оце встигнути?
– Не журися, – каже, – Петрусю, лягай спати, я постараюся тобі все зробити.
Вона його покохала та й – жаліє. Він ліг спати. Вона вилітає у глуху ніч в ліс. Свиснула раз, удруге, в третій раз свиснула. Тоді дияволи налетіли, та стільки їх, що й ліс укрили.
– Ти чого, панно, нас потребуєш?
– Потребую, – каже, – постарайтесь, щоб ліс вирубати за ніч, дрова у костри скласти, купця знайти, продати і гроші мені принести.
– Добре, панно, – кажуть, – постараємося.
– Змилуйтеся, – каже, – старайтесь, як можна, я вам буду вдячна.
Ті зрубали, продали і гроші принесли до світа. Сплянтували (розрівняли) ліс, плянту зробили, що й кореня не видно. Тоді будить вона його рано і каже:
– На гроші батькові моєму, і як буде питатися, хто зробив, хто помагав, кажи: хто зробив? Я, а помагали батько, мати, брати, сестри.
Пішов. Питає змій:
– Хто помагав?
– Батько, мати, родичі.
– Брешеш, – каже.
– Ні, – каже, – ти сам, пане, брешеш, бо ти мені загадав – я мусів старатися.
– Як? – каже. – Його років двадцять треба рубати, а ти то зрубав за ніч?
– А нащо, – каже, – пан загадав мені? Я мусів старатися.
Той йому одказує:
– Ну, – каже, – коли ти так постарався, щоб ти мені ту ніч зорав теє поле, щоб пшеницю засіяв, щоб пшениця за ніч уродила, щоб ти її зжав, склав у копи, знайшов купця, продав і гроші мені приніс і щоб сказав, скільки кіп маєш, щоб змолов і щоб сказав, скільки дає копа, щоб приніс мені на пробу пшениці.
Тоді приходить Петрусь знову до тієї панянки.
– А що, – каже, – казав батько?
Він розказав їй всю змієву диспозицію.
– Не журися, – каже, – Петрусю, лягай спати, я тобі постараюся помогти.
Тоді пішов він і ліг спати, а вона пізно вночі вилітає, знову й знову требує дияволів. Налетіло їх стільки, що не можна!
– Чого, – кажуть, – панно, нас потребуєш?
– Потребую, – каже, – постарайтесь за ніч зорати поле, засіяти пшеницю, щоб вона за ніч уродила, щоб ви її зжали, склали у копи, знайшли купця, продали і принесли мені гроші, ще щоб ви мені сказали, скільки кіп буде, щоб тії копи поколотили і сказали, скільки копа дає і щоб принесли мені на пробу пшениці. Про мене хоч готової нарвіть і плац усадіть.
– Добре, – кажуть, – панно, постараємося для тебе.
Зробили все, як їм казала панянка.
Вона його будить:
– Ну, вставай, – каже, – неси батькові – потіш його. Не проговорися, що то я зробила.
Приносить той пшеницю. Змій ще спав.
– Уставай, – каже, – пане, маємо тисячу кіп.
– Почому вона видає?
– По півтора корця.
– Добре, – каже той, – коли ти теє зробив, іди ти тепер спати, а увечері приходи.
А кожну ніч він кладе йому по триста талярів.
– Як до кінця дослужиш, – каже, – то всі гроші забереш, а як же ні, то мій меч, а твоя голова з плеч.
Той і каже:
– Пане, не на те я йшов, не на твій меч, а на те, щоб старатися, щоб ти мені заплатив.
Приходить змій увечері до хлопця.
– Бач, – каже, – ту ниву? Щоб ти мені викопав ріку, висипав береги, щоб вода була, щоб млин був на шість каменів, щоб, пшеницю змолотивши, змолов, за ніч булок напік і щоб на снідання приніс, щоб було до чаю.
Тоді йде той до панянки уночі і плаче.
– А чого ж ти плачеш?
– Як же мені, – каже, – не плакати, коли не знаю, що робити.
– Не журися, Петрусю, – каже панянка, – я для тебе все постараюсь.
Пізно вночі потребує вона знову дияволів і каже їм:
– Так і так, – каже, – зробіть мені те, що я вам скажу. Постарайтесь за ніч викопати ріку, щоб вода була, млин щоб був на шість каменів. Щоб пшениці намололи, напекли булок і до чаю мені раненько принесли.
– Добре, – кажуть, – будемо старатися, панно.
От вони у одного обивателя млина взяли, викопали сажалку, намололи пшениці, напекли булок і ще вночі приносять до тої панянки. Будить вона того й каже:
– Вставай, неси до батька булки.
От уранці змій просинається, а хлопець приносить йому булки.
– Ну, – питає пан, – що ж, ти напік булок?
– Напік, – каже.
– Не може бути!
– Як, не може бути?
– Ну, тоді попробуй сам, може, ти мені яку трутизну приніс?
– Нащо ж мені пан відказує, що я трутизну приніс?
– А хіба ж я знаю, що ти уночі робив?
– Я, – каже, – стараюся, що ти мені розказуєш.
Бере той хлопець булку і з'їв.
– Ну, тепер, пане, дай мені пляшку вина.
Випив пляшку вина.
– Ну, я тепер ще кращого розуму набрався, що звелиш, буду робити.
– Але, малий, непремінно хтось тобі помагає!
– Ні, – каже, – ніхто, я сам стараюся.
– Ну, гляди ж, бо я найду винуватця непремінно.
– Ні, – каже, – я то все сам роблю.
– Ну, добре, – каже. – Гляди ж, іди тепер спочивай, а увечері я знову тобі дам загадку.
От прийшов той увечері на диспозицію.
– Ну, – каже змій, – чи можеш, малий, зробити, що велю?
– А мушу старатися, – каже. – На те ти мене зазвав.
– Що скоро ти мені це поробив, ліс зрубав, мельницю поставив, пшеницю змолов, то щоб ти мені на сто миль степ насадив, щоб дичок накопав, насадив, щоб дички прийнялись, щоб ти їх прищепив, щоб вони за ніч уродили усякі фрукти, і щоб ти мені приніс усякого ґатунку покуштувати. Але я тебе буду вартувати тепер!
– Хоч ти мене вартуй, не вартуй, то для мене все одно, а що скажеш зробити – зроблю.
– Там, – каже, – не сила твоя зробити.
– Ну, – каже, – хоч сила, хоч не сила, та голова робити моя.
Тоді він приходить знову до неї з плачем.
– Чого ти, – каже, – плачеш, Петрусю?
– А тепер загадав загадку, що вже й не зроблю. Казав, щоб той степ засадити дичками, щоб вони прийнялися, уродили і дали всякі фрукти, щоб я йому приніс усякого ґатунку покуштувати, і казав ще, що вартувати буде.
– Е, який ти, – каже, – дурень. Буде все зроблено, не журися. Лягай спати.
Вилітає на поляну, потребує дияволів і каже їм:
– Щоб ви мені на ніч засадили степ дичками, щоб вони прийнялися, уродили і дали усякі фрукти, і щоб ви принесли мені усякого ґатунку покуштувати. Щоб ще й дороги виграсували, щоб квітами різними, виноградом, деревом різним висаджали.
– Добре, – кажуть, – панно, постараємося.
Полетіли. Тоді сад той вони викрали у якогось поміщика. Уродило те все, і приносить він тому панові на снідання.
– А що, – каже, – зробив?
– Зробив, – каже.
– І фрукти приніс?
– Приніс.
– А ну, – каже, – покуштуй сам перше, а то, може, ти яку трутизну там приніс.
Їсть той хлопець і пан покуштував.
– Ну, – каже, – іди ж тепер віддихати, увечері я знову тобі загадку загадаю.
От той пішов і ліг на кухні спати. Виспався, а увечері приходить до пана на диспозицію.
– Ну, що ж, малий, прийшов?
– Прийшов, пане, – каже той.
– А що ж, малий, з нами буде?
– Що звелиш, то я мушу те зробити.
– Я хочу, щоб ти на ніч пішов у ліс на варту. Що буде летіти чи бігти, чи то кінь, чи птах, чи змій, щоб ти мені піймав.
Дав йому рушницю, і пішов той на варту у пушу. Стоїть. Летить змій з трьома головами та просто навпроти нього. Петрусь його ловить, а він почав його бити, драти, пекти. Петрусь і впустив. Тоді прилітає тая панянка, бо вона знає всякі промисли його.
– А, – каже, – Петрусю, що ти зробив? Чом ти не держав?
– А коли, – каже, – я не зміг потвору вдержати, бо пече таким огнем пекельним, пече, дере!
– А, – каже, – то був мій батько.
– А чорт його знав, що то твій батько!
– Ну, – каже, – гляди ж, буде летіти брат мій старший з двома головами, то вдержи…
– Як так буде пекти, як твій батько, то я не вдержу.
– Е, – каже, – держи, а то буде зле!
Тоді летить той до нього просто, пече його, б'є, дере його… Упустив.
Прилітає знову та панянка.
– Е, – каже, – що ти наробив? Нащо ти упустив?
– А як же його вдержати, коли так дуже пече!
– Тепер, – каже, – буде йти стара мати у жіночому стані, у простому, то гляди ж, держи її, що б вона не робила – держи.
От іде стара біля нього і каже:
– Добрий вечір тобі, малий.
– Здорова була, бабо. А за чим ти, бабо, у такій порі у лісі ходиш?
– Була, – каже, – у людей на весіллі, запізнилася, та упилася, та йду.
– Ну, бабо, стій, бо я тебе не пущу.
– Е, синочку, що я тобі зробила?
– Ні, – каже, – не можна, я на те на варті стою, не повинен нікого пропустити.
Та баба пробоєм йде. Він її за коси і давай дрюком бити.
– А, синочку, глянь на Бога, чи у тебе руки зведуться на мене, на таку стару жінку? Може, й у тебе матка є стара.
Йому серце скрутилося – він і пустив. Знову прилітає панянка.
– Що ти, Петрусю, наробив? Нащо ти її упустив? Я ж тобі казала, щоб ти держав.
– Як же мені її було не пускати, коли вона така стара, так жалібно просилася?
– Ну, гляди ж, тепер буде летіти менший брат мій, він буде летіти конем, з сідлом зі всім: ти держи, не пускай, чи буде він перекидатися ведмедем, чи чим, а ти держи, що в руках стане, то принось, бо це буде у послідній раз. А то батько догадається, що я тобі помагаю, і вже кінець буде з нами.
Летить той огир (жеребець) карий на нього просто, б'є його, гризе його, кусає, а той його держить за вудила. Тоді він перекинувся ведмедем, вовком і різним перекинувся гаддям, змієм, а перед світом перекидається зайцем – одна шерстка золота, друга срібна. Петрусь приносить його до пана. А той ще спить. Він будить його.
– На, пане, – каже, – гостинця тобі від вартового.
– А, добре, – каже, – доброго гостинця ти приніс. Чи ти коня ловив, чи звіра? Мені снилося, що коня ти ловив, а не зайця!
– Уже кого ловив, то ловив, а приніс зайця.
– Чи то ж можна, щоб з коня зробився заєць?
– Не то заєць, – каже, – а чортзна-що робилося, але що в руках стало, то й приніс я тобі.
– Добре, – каже, – малий, що приніс, а чому ж ти того не приніс, що перше ловилося?
– А коли таке ловилось, що не міг вдержать. Те, що міг, те здержав.
– Ти не сам те робиш?
– Ні, – каже, – сам.
– А хто помагає, той буде винен. Ну, гляди ж! Тепер іди спати, а увечері приходь.
Пішов Петрусь, виспався добре, тільки увечері приходить. Змій йому і наказує.
– Ну, піймав ти мені зайця, то мені веселість приніс. А тепер, щоб ти за ніч до мого брата за сто миль моста зробив, чавунні бруси, срібна підлога, перильця золоті.
– Добре, – каже, – зроблю.
– А як же то можна зробити?