Перш ніж опустилася завіса після останньої дії, Мартін зійшов униз, щоб побачити Рут, коли вона виходитиме з театру. Біля входу завжди багато народу, тож, насунувши шапку на очі, він міг сховатися за чиєю-небудь спиною, і вона його не помітила б. Він вийшов одним з перших, але тільки-но вибрав собі зручне місце край тротуару, як з’явилися ті дві дівчини. Мартін зрозумів, що вони шукають його, і в цю хвилину ладен був проклясти ту силу, що вабила до нього жінок. Вони наче випадково перейшли на той край хідника, де стояв він, і, змішавши-ся з юрбою, підійшли до нього. Одна легенько штовхнула Мартіна, вдаючи, ніби оце тільки помітила його. Дівчина була струнка і смаглява, її визивно-чорні очі всміхнулися до нього, і він відповів їм тим самим.
– Привіт! – гукнув хлопець.
Це слово вихопилось у нього само собою – так-бо часто вимовляв він його при подібних зустрічах. За вдачею привітний і лагідний, він не міг повестись інакше. Чорноока задоволено й весело усміхнулася і вповільнила ходу; її подруга, що йшла з нею під руку, теж захихотіла, видно, маючи намір зупинитися. Мозок Мартінів працював блискавично. Ні, не можна нізащо допустити, щоб Рут побачила його з цими дівчатами! Мартін зовсім просто, наче так і годиться, підступив до чорноокої і пішов поруч з дівчатами. У поводженні з ними у хлопця не було ні незграбності, ані скутості. Він почував себе, як риба у воді, і жартував, пересипаючи мову дотепами та жаргонними слівцями, як то завше буває при таких знайомствах. На розі, де людський потік ринув уперед, він спробував звернути у провулок. Але чорноока схопила його за руку і, тягнучи за собою приятельку, гукнула:
– Стривай, Білле! Куди ти поспішаєш? Невже хочеш утекти від нас?
Мартін спинився і, сміючись, повернув до дівчат. Поверх їхніх плечей він міг бачити натовп, що плив при світлі вуличних ліхтарів. Там, де він стояв, було тьмяніше, і звідси Мартін міг би побачити Її, сам лишаючись непоміченим. А вона, напевно, мала тут пройти, бо це дорога до її дому.
– Як її звуть? – запитав він сміхотливу дівчину, киваючи на чорнооку.
– А це вже спитайте її саму, – відповіла та, знову засміявшись.
– Ну, то як? – звернувся він до смаглявої.
– А ви хіба сказали нам своє ім’я? – одрубала дівчина.
– Та ви мене й не питали, – усміхнувся він. – А втім, ви вгадали. Мене звуть таки Біллом.
– Ану вас! – дівчина палко й визивно глянула йому в очі. – Ні, направду скажіть.
І знов глянула на нього. Жінка всіх віків дивилась на нього її очима. Мартін уже знав, що, коли він наступатиме, вона почне відступати соромливо й боязко, готова, проте, щохвилини змінити роль, коли б він виявив легкодухість. Він же, як чоловік, не міг не відчувати до неї потягу, і йому були приємні її палкі погляди. О, він знав жінок, чудово знав! Чеснотливі, наскільки можуть бути чеснотливі жінки, що виснажно працюють за мізерну платню, вони не хотіли продавати себе ради легшого життя і палко жадали знайти хоч крихту щастя у життєвій пустині, де в майбутньому їх чекала або злиденність у тяжкій праці, або чорна відхлань занепаду, до якого вела страшна, хоч і краще оплачувана, дорога.
– Білл, – повторив він. – Їй-богу, Білл, і не інакше.
– А не брешете? – не повірила дівчина.
– І зовсім не Білл, – докинула друга.
– А ви звідки знаєте? – спитав він. – Ви ж раніш ніколи мене не бачили?
– Дарма. І так видно, що ви нас дурите.
– Направду, Білл, як вас звати? – не вгавала перша.
– Хай буде Білл, – заявив він.
Вона жартівливо поплескала його по плечі.
– Так і знала, що брешете, а все ж ви мені подобаєтесь!
Він узяв її руку і відчув на долоні знайомі подряпини й мозолі.
– Давно з консервного заводу? – спитав він.
– А звідки ви знаєте?.. Ой, леле, він, певно, хіромант! – вигукнули дівчата.
І поки Мартін перекидався з ними пустими жартами, перед його очима враз виросли книжкові полиці бібліотек, що зберігали мудрість віків. Він гірко посміхнувся над недоречністю цього образу, і знову сумніви пойняли його. Але попри ці роздуми й веселу балаканину він усе-таки встигав стежити за людським потоком, що ринув од театру. І от в одсвіті ліхтарів він побачив її, вона йшла поміж братом і незнайомим юнаком в окулярах. У нього завмерло серце. Як довго ждав він цієї хвилини! Йому впало в око щось світле й пухнасте на її гордій голівці, і стрункі обриси її постаті, і граціозна хода, і маленька гарненька рука, якою вона підбирала сукню. Вона проминула його, а він лишився в товаристві фабричних дівчат у крикливому вбранні, – з жалюгідним намаганням бути охайними й чепурними, – в дешевих стрічках і з дешевими обручками на пальцях. Хтось шарпнув його за руку й промовив:
– Прокиньтесь, Білл. Що з вами?
– Ви щось сказали?
– Та ні, нічого, – відповіла чорнява дівчина, труснувши головою. – Я тільки хотіла сказати…
– Що саме?
– Що добре було б, коли б ви знайшли для неї якого хлопця… – Дівчина показала на свою подругу. – І ми пішли б куди-небудь поїсти морозива чи випити кави.
Мартін раптом відчув якусь духовну нудоту. Занадто вже це різкий був перехід од Рут. Поруч зухвалих очей цієї ось дівчини він побачив ясні й променисті очі Рут, що, немов очі янгола, дивились на нього з безмірних глибин чистоти. І він відчув у собі велику силу. Він стоятиме вище від цього. Життя має для нього ширший зміст, ніж для цих дівчат, бажання яких не сягали далі морозива й кавалерів. Він згадав, що в думках завжди жив якимсь іншим життям. Цими думками він пробував ділитись, але жодного разу не спіткав жінки або чоловіка, які б зрозуміли його. У своїх слухачів він викликав самий подив. А що думки його їм недосяжні, то він і сам, певно, вищий за них. Він ще гостріше відчув свою силу і стиснув кулаки. Раз життя для нього важить більше, то він мусить більшого вимагати й від життя – але, звісно, не в такому товаристві. Ці визивні чорні очі нічого не можуть йому дати. Він знав, які думки криються в них: про морозиво та ще про дещо. А ті янгольські очі обіцяють йому все, чого він хоче, і ще багато такого, про що він і не мріяв. Очі Рут обіцяли йому книжки й картини, красу і спокій, всю витончену гармонію вищого буття. В цих чорних очах він угадував кожен помисел. Це був наче годинниковий механізм, де він міг простежити рух кожного коліщатка. Вони кликали до ницих виснажливих утіх, в кінці яких була могила. А ті янгольські очі надили тайною, незбагненним чудом, вічним життям. В них він бачив відблиск і її душі, і своєї.
– У вашій програмі є один недогляд, – сказав він. – Я маю йти на побачення.
В очах дівчини промайнуло розчарування.
– Певно, до хворого друга? – ущипливо зауважила вона.
– Ні, на справжнє побачення… – він затнувся, – з дівчиною.
– Ви не дурите мене? – спитала вона суворо.
Мартін глянув їй в очі і відповів:
– Ні, слово честі, це правда. Але чого б нам не зустрітись якось іншим разом? Тільки ви досі мені не сказали, як вас звуть і де ви живете.
– Лізі, – уже лагідніше промовила дівчина. Вона потиснула йому руку і пригорнулась до нього всім тілом. – Лізі Конолі. А живу я на розі П’ятої та Маркет-стріт.
Він погомонів з нею ще кілька хвилин і попрощався. Але пішов не додому. Стоячи під тим самим деревом, де чатував не одну ніч, він глянув на її вікно й прошепотів:
– У мене побачення з вами, Рут. Я призначив його вам!
РОЗДІЛ VII
Минув уже цілий тиждень, відколи Мартін познайомився з Рут Морз, а він і досі не зважився завітати до неї вдруге. Кілька разів, набравшись духу, він уже збирався піти, а потім його знову брав сумнів, і рішучість зникала. Він не знав, коли саме найзручніше відвідати її, а спитати було нікого, і він боявся зробити непоправну помилку. Зрікшись колишніх звичок і колишніх товаришів, він не мав нових, і йому нічого не лишалось, як тільки читати й читати. Читав він стільки, що звичайні людські очі давно вже не витримали б такого напруження. Але в цьому напрочуд міцному тілі очі теж були міцні. Та й мозок у нього був, наче незаймана земля, раніше він ще ніколи не знав абстрактних думок. Тепер же ця незаймана земля була готова до посіву. Не стомлений науками, він схоплював книжну премудрість немовби гострими зубами, які не звикли випускати здобич.
Під кінець тижня Мартінові здавалося, що він пережив цілі століття, – так далеко лишилися позаду колишнє його життя та світогляд. Але Мартінові дуже бракувало певної підготовки. Він брався за книжки, для розуміння яких потрібні роки спеціального навчання. Сьогодні він читав якогось античного філософа, завтра – найсучаснішого, і від плутанини суперечливих ідей голова йшла обертом. Так само було й з економістами. На одній і тій самій бібліотечній полиці він знайшов Карла Маркса, Рікардо, Адама Сміта і Мілля, але незрозумілі формули одного ніяк не могли довести йому хибності поглядів іншого. Він розгубився, а проте тим більш хотів усе знати. Хапався вивчати водночас і економіку, і промисловість, і політику. Якось проходячи Сіті-Гол-парком, він побачив юрбу, посеред якої кілька розчервонілих чоловіків голосно й палко про щось сперечалися. Мартін підійшов ближче і почув не знану доти мову народних філософів. Один з них був просто волоцюга, другий – профспілковий агітатор, третій – студент-правник, решта – охочі до дискусій робітники. Тут Мартін уперше почув про соціалізм, анархізм, єдиний податок і довідався, що в суспільній філософії є протилежні течії. Він почув сотні нових для нього термінів з тих галузей знання, про які ще не встиг прочитати. Тим-то йому важко було стежити за послідовністю доказів, і він міг тільки здогадуватися, що крилося за тими дивними виразами. Поміж інших були тут чорноокий лакей з ресторану, що виступав, як теософ, член профспілки пекарів – агностик, якийсь стариган, котрий усіх вразив чудною філософією, нібито «все, що існує, – справедливе», і ще один дід, який безперестанку говорив про космос, про атом-батька й про атом-матір.
Через кілька годин Мартін Іден запаморочений вийшов з парку і негайно побіг до бібліотеки – довідатися значення тих незнайомих слів, що врізались йому в пам’ять. Звідти він вийшов, несучи під пахвою чотири книжки: «Таємна доктрина» пані Блаватської, «Поступ і бідність», «Квінтесенція соціалізму», «Боротьба між релігією та наукою». На своє нещастя, Мартін почав з «Таємної доктрини». Кожен рядок ряснів багатоскладовими словами, яких він не розумів. Сидів на ліжку і частіше заглядав у словник, аніж у книжку. Доводилось шукати так багато нових слів, що, коли вони повторювалися, він уже не пам’ятав їх значення і мусив заглядати у словник знов. Тоді він вирішив записувати незнайомі слова до окремого зшитка і заповнював таким чином сторінку за сторінкою. І все ж нічого не розумів. Він читав «Таємну доктрину» аж до третьої ранку, напружуючи мозок, але так і не збагнув до кінця жодної посутньої думки. Він одірвав очі від тексту, і раптом йому здалося, що кімната піднеслася вгору, заколихалась і поринула вниз, наче судно в хитавицю. Тоді Мартін вилаявся всмак, шпурнув «Таємну доктрину» в куток, погасив світло й ліг спати. Не дуже пощастило йому і з іншими трьома книжками. І не тому, що розум його був безсилий: він міг опанувати всі ті думки, але йому бракувало практики та словесного запасу. Мартін зрозумів це й поклав нічого не читати, крім словника, аж поки вивчить напам’ять усі незнайомі слова.
Зате поезія давала йому правдиву втіху, і він зачитувався нею, найбільшу насолоду дістаючи від тих поетів, у яких кожен рядок був йому зрозумілий. Він любив красу і знаходив її тут. Поезія, як і музика, глибоко хвилювала його і непомітно готувала його мозок для майбутньої важкої роботи. Сторінки його пам’яті були порожні, і він легко, без будь-якого зусилля запам’ятовував строфу за строфою, так що, на превелику свою радість, незабаром міг уже декламувати вголос чи подумки цілі вірші, сповнені музики й краси. Одного дня він натрапив на «Класичні міфи» Гейлі та «Вік казки» Булфінча. Немов сніп яскравого світла врізався раптом у темряву його неуцтва, і він ще пожадливіше кинувся на поезію.
Бібліотекар так часто бачив Мартіна, що, коли той входив, уже вітав його усмішкою і приязно кивав головою. Тим-то Мартін і зважився одного разу на сміливий вчинок. Він подав бібліотекареві кілька вибраних книжок і, поки той штемпелював його картки, пробурмотів:
– Слухайте, я б хотів у вас запитати дещо.
Бібліотекар усміхнувся і уважно глянув на юнака.
– Коли ви познайомитеся з дівчиною і вона запросить вас до себе, то за скільки днів можна прийти?
У Мартіна від хвилювання аж сорочка прилипла до спини.
– По-моєму, коли завгодно, – відповів бібліотекар.
– Ні, бачите, це не так просто, – заперечив Мартін. – Вона… я… ну, розумієте, її може не бути вдома. Вона вчиться в університеті.
– Ну, тоді зайдете ще раз.
– Ні, бачте, я не зовсім так сказав, – засоромлено признався Мартін, вирішивши цілковито здатися на ласку співрозмовника. – Я простий собі хлопець і ніколи не бував у товаристві. Ця дівчина зовсім не така, як я, а я зовсім не такий, як вона. Може, ви думаєте, що я клею дурня? – раптом запитав він.
– Ні, ні, що ви! – заперечив бібліотекар. – Правда, ваше запитання не в компетенції моєї роботи в довідковому відділі, але я охоче допоможу вам.
Мартін захоплено глянув на нього.
– От якби я вмів так шкварити, все було б гаразд, – мовив він.
– Прошу?..
– Я кажу, що хотів би говорити отак, як ви – і до ладу, і ввічливо, і взагалі…
– А! – співчутливо мовив бібліотекар.
– То коли ж найкраще зайти? Удень… тільки, щоб не перед самим обідом? Чи ввечері? А може, в неділю?
– Знаєте що, – мовив бібліотекар, посміхнувшись. – Поговоріть з нею по телефону і з’ясуйте це.
– Так я й зроблю, – згодився Мартін і, забравши книжки, рушив до виходу. На порозі, однак, він обернувся й спитав ще: – Коли ви розмовляєте з молодою леді, ну, скажімо, з міс Лізі Сміт, – як треба казати: «міс Лізі» чи «міс Сміт»?
– «Міс Сміт», – авторитетно заявив бібліотекар. – Називайте її «міс Сміт», поки не познайомитесь ближче.
Так Мартін Іден розв’язав свою пекучу проблему.
– Приходьте коли хочете. Я завжди дома надвечір, – відповіла по телефону Рут на його несміливе запитання, коли можна принести взяті книжки.
Вона сама відчинила двері, і її жіноче око одразу помітило випрасувану складку на штанях і якусь невловну загальну зміну в нього на краще. Особливо її вразило його обличчя. Від Мартіна просто пашіло здоров’ям, і сила ця, перехлюпуючи через вінця, сягала аж до неї. Рут знову відчула бажання пригорнутись до цього юнака і знову здивувалась, що він так на неї впливає. А в нього аж замлоїлось у голові, коли вона, вітаючись, тисла йому руку. Різниця була лиш та, що дівчина не виявила збентеження, а він почервонів по самі вуха. Пішов за нею тою самою незграбною ходою, що й перше, так само перевальцем.
Коли вони вже сиділи у вітальні, Мартін відчув себе певніше, далеко певніше, ніж сподівався. Це Рут підбадьорила його і зробила це так делікатно, що стала йому ще в сто разів милішою. Спочатку вони розмовляли про повернуті книжки, про Суінберна, яким він був зачарований, і про Браунінга, якого він не розумів. Вона переводила розмову з однієї теми на іншу, заразом обмірковуючи, як би стати йому в пригоді. Рут часто думала про це після першої їх зустрічі. Вона щиро хотіла йому допомогти. Це був єдиний чоловік, що збудив у ній жаль і ніжність, але той жаль не мав у собі нічого образливого, а радше – щось материнське. Та й хіба міг то бути звичайний жаль, коли від цього чоловіка віяло такою мужністю, що вона відчувала перед ним якийсь дівочий острах, а її серце й розум повнилися чудними думками й почуваннями? Знов як зачарована дивилась вона на його шию і прислухалась до солодкого бажання оповити її руками. Це бажання й тепер здавалося їй непристойним, але вона вже потроху звикла до нього. Рут і гадки не мала, що так може народжуватись кохання. Не знала вона й того, що почуття, яке цей юнак збудив у ній, і є кохання, їй здавалося, що вона просто зацікавилась ним, як незвичайною людською постаттю, різнорідне й незмірно обдарованою, – і вважала, що це просто собі людяність.