– Чорт вас забери! – заверещав на Швейка голова комісії. – Ми вас виведемо на чисту воду!
Швейк дивився на комісію з божественним спокоєм невинної дитини.
Старший штаб-лікар підступив до нього впритул:
– Я б хотів знати, про що ви, морська свиня, зараз думаєте?
– Насмілюсь доповісти, я взагалі не думаю.
– Himmeldonnerwetter![90] – вигукнув один із членів комісії, брязнувши шаблею. – Отже, він взагалі не думає. А чому ж ви, сіамський слоне, не думаєте?
– Насмілюсь доповісти, я тому не думаю, що на військовій службі солдатам думати заборонено. Коли я свого часу служив у дев’яносто першому полку, нам наш пан капітан завжди казав: «Солдат не повинен думати сам. За нього думає начальство. Як тільки солдат починає думати, це вже не солдат, а якийсь вошивий цивільний. Думання не призведе…»
– Заткніть пельку! – люто перепинив Швейка голова комісії. – Ми про вас уже маємо інформацію. Der Kerl meint, man wird glauben, er sei ein wirklicher Idiot…[91] Ви не ідіот, Швейку, ви хитра бестія, пройдисвіт, хуліган, падлюка.
– Насмілюсь доповісти, розумію.
– Я вже сказав вам, щоб ви заткнули пельку, чули?
– Насмілюсь доповісти, я чув, «заткнути пельку».
– Himmelherrgott![92] Ну й мовчіть, коли я вам наказав, ви ж добре знаєте, що вам не дозволено патякати.
– Насмілюсь доповісти, я знаю, що «мені не дозволено патякати».
Пани офіцери перезирнулись і закликали фельдфебеля.
– Оцього, – сказав старший штаб-лікар, показуючи на Швейка, – відведіть униз до канцелярії та зачекайте на нашу реляцію та рапорт. У гарнізонній тюрмі йому це патякання виб’ють із голови. Хлоп здоровий, як бик, а симулює, і до того ще патякає та глузує зі свого начальства. Він гадає, що ми тут задля забавки, а військо – це жарт і смішки. Там, у гарнізоні, вам, Швейку, покажуть, що армія – це не собаче весілля.
Швейк пішов з фельдфебелем до канцелярії й дорогою через подвір’я мугикав під ніс:
Тоді як у канцелярії черговий офіцер горлав на Швейка, що таких, як він, Швейк, треба розстрілювати, нагорі в лазаретних палатах комісія мордувала симулянтів. Із сімдесяти пацієнтів врятувалося тільки двоє. Один був без ноги: відірвало гранатою, а другий мав справжню костоїду. Лише ці не почули слівця «tauglich», а решта, в тому числі й троє вмираючих сухотників, були визнані придатними до військової служби.
Старший штаб-лікар не проминув нагоди виголосити промову. Його промова була пересипана найрізноманітнішими лайками, але щодо змісту – дуже коротка. Всі вони – худоба і лайно, та коли відважно воюватимуть за найяснішого цісаря, знову зможуть повернутися до людського суспільства, й тоді після війни їм навіть вибачать їхню спробу симулювати й відкрутитися від фронту. А втім, щодо нього, лікаря, то він у це не вірить, бо певен, – на усіх їх чекає зашморг.
Якийсь молоденький військовий лікар з чистою і не зіпсутою поки що душею попросив у старшого штаб-лікаря слова. Його промова відрізнялася від промови начальника оптимізмом і наївністю. Говорив він по-німецькому.
Цей молодик довго розводився про те, що кожен, хто покине лазарет, аби повернутися до своїх полків на фронт, повинен бути переможцем і лицарем. Він переконаний, – усі вони вправно володітимуть зброєю на полі бою й будуть чесними в усіх справах: як воєнних, так і приватних. Вони будуть непереможними воїнами й завжди пам’ятатимуть про славу Радецького та принца Євгенія Савойського[93]. Своєю кров’ю вони, мовляв, поллють поля слави монархії і переможно докінчать завдання, поставлене перед ними історією. Сміло, відважно, нехтуючи своїм життям, кинуться вони вперед під пошарпаними прапорами своїх полків до нової слави й нових перемог.
Потім у коридорі головний штаб-лікар сказав цій наївній людині:
– Колего, можу вас запевнити, все це даремно. З цих негідників ані Радецький, ані той ваш принц Євгеній Савойський не виховали б солдатів. Звертайтеся до них по-ангельському чи по-чортячому – один дідько. Це – банда.
Глава IX
Швейк у гарнізонній тюрмі
Останнім притулком людей, що не хотіли йти на війну, була гарнізонна тюрма. Я знав одного позаштатного вчителя, який як математик повинен був служити в артилерії, але, не бажаючи стріляти з гармат, він поцупив у одного поручика годинник, щоб тільки потрапити до гарнізонної тюрми. Він учинив так цілком свідомо. Війна йому не імпонувала й не зачаровувала його. Він вважав ідіотизмом стріляти у ворога й вбивати шрапнеллю та гранатами по той бік фронту таких самих нещасних позаштатних учителів математики.
– Не хочу, щоб мене ненавиділи за насильство, – сказав цей учитель сам собі й спокійнісінько вкрав годинника. Насамперед лікарі обстежили його психічний стан, та коли він заявив, що хотів розбагатіти, його відправили до гарнізонної тюрми. Таких людей, що сиділи в гарнізоні за крадіжку або шахрайство, було чималенько. Ідеалісти та неідеалісти. Люди, які вважали військову службу джерелом особистих прибутків, різні військові бухгалтери, тилові й фронтові старшини, що чинили всілякі шахрайства з провіантом і з солдатською платнею, а крім них, дрібні злодюжки, в тисячу разів чесніші за тих харцизників, які їх сюди посадовили. Тут же, в гарнізонній тюрмі, сиділи й солдати за різні провини чисто військового характеру: порушення дисципліни, спробу підняти заколот, дезертирство. Окремо слід назвати політичних в’язнів. З них 80 відсотків було зовсім не винних, а з цих знову ж таки 99 відсотків засуджували.
Апарат військових ревізорів був неперевершений. Такий судовий апарат має кожна держава, що опинилася перед загальним політичним, господарським і моральним занепадом. Ореол колишньої сили та слави оберігався судами, поліцією, жандармерією й бандою продажних стукачів.
У кожній військовій частині Австрія мала шпиків. Вони доносили на своїх товаришів, що спали поруч них, на одних нарах, а під час походу ділилися шматком хліба.
Для гарнізонної тюрми матеріал також постачала державна поліція – пани Кліма, Славічек і К°[94]. Військова цензура спроваджувала сюди авторів листування між фронтом і тими, кого ці автори залишили вдома в розпачі. Жандарми приводили сюди й зовсім літніх селян, які жили вже на утриманні дітей. Вони посилали на фронт листи, намагаючись у них втішити своїх рідних або змальовували домашні злидні, а військовий суд пришивав їм за це зраду й ліпив по дванадцять років ув’язнення.
З градчанської гарнізонної тюрми дорога вела через Бржевнов на Мотольський плац. Попереду, в супроводі солдатів із багнетами, йшов чоловік у наручниках, а за ним їхав віз із домовиною. І на Мотольському плацу звучала урочиста команда: «An! Feuer!»[95] А потім по всіх полках і батальйонах зачитували ще один полковий наказ про розстріл ще одного призовника, бо він посмів збунтуватися через те, що пан капітан ударив шаблею його жінку, коли вона, прощаючись, ніяк не могла відірватися від чоловіка.
А в гарнізонній тюрмі трійця – штабний тюремний наглядач Славік, капітан Лінгарт і фельдфебель Ржепа, якого прозвали катом, – виконували свою роботу. Скільки людей вони затовкли на смерть по тюремних одиночках! Можливо, капітан Лінгарт і в республіці залишається капітаном. Я бажав би тоді, щоб йому зарахували роки служби в гарнізоні. Славічкові й Клімі державна поліція ці роки вже зарахувала. Ржепа повернувся до цивільного життя й свого давнього мулярського ремесла. Можливо, він став членом якоїсь патріотичної організації в республіці.
Штабний тюремний наглядач Славік у республіці став злодієм і сидить у тюрмі. Не вдалося йому, бідоласі, в новій державі пристосуватися так, як це пощастило іншим панам військовим.
Тюремний наглядач Славік, приймаючи Швейка, кинув на нього сповнений німого докору погляд.
– І в тебе має бути підмочена репутація, коли вже потрапив сюди. Ми тут, хлопче, підсолодимо тобі життя, як і всім, хто потрапить до наших лап. А наші лапи, звичайно, не дамські ручки.
Аби додати ваги власним словам, він тицьнув м’язистий грубезний кулак Швейкові під ніс і сказав:
– Понюхай, негіднику!
Швейк понюхав і зауважив:
– Таким кулаком я б не хотів дістати в ніс, відгонить цвинтарем.
Спокійна, розсудлива Швейкова мова прийшлася до смаку тюремному наглядачеві.
– Ану, – сказав він, штовхнувши Швейка у живіт, – стій струнко. Що в тебе у кишенях? Якщо маєш цигарки, можеш залишити, а гроші давай сюди, щоб не вкрали. Більше нема? Справді? Тільки не бреши! Брехня карається!
– Куди його? – спитав фельдфебель Ржепа.
– Запхаємо в шістнадцятку, – вирішив тюремний наглядач, – до тих, у підштанках. Хіба не бачите, що написав на паперах пан капітан Лінгарт: «Streng behüten, beobachten»[96]. Так, так, – урочисто заявив він Швейкові, – з бандитами треба по-бандитському. Якщо хтось бунтується, ми затягуємо його до одиночки, там переламуємо йому всі ребра й залишаємо, хай лежить, допоки не здохне. Це наше право. Так ми зробили з тим різником, пам’ятаєте, Ржепо?
– Та що тут казати. Попотіли ми над ним, пане штабний наглядачу, – відповів замріяно фельдфебель Ржепа, – ото був бугай! Я топтав його хвилин із п’ять, поки в нього почали тріщати ребра й хлинула кров з пащеки. А він ще десять днів жив. Просто гідра невмируща.
– Ось бачиш, харцизнику, як у нас буває, коли хто стає дибки або намагається втекти, – завершив свою педагогічну лекцію Славік. – Це те ж саме, що й самогубство, а воно в нас також карається. І боронь боже, щоб тобі, паскуднику, спало на думку скаржитися на щось, коли прийде інспекція та спитає, чи є якісь скарги, Ти, негіднику, повинен, виструнчившись, козирнути й відповісти: «Насмілюсь доповісти, нема. Я всім задоволений». Ну, як це ти скажеш, мерзотнику? Повтори.
– Насмілюсь доповісти, нема. Я всім задоволений, – повторив Швейк з такою милою міною, що штабний тюремний наглядач пошився в дурні, сприйнявши це за щиру відданість і чесність.
– То скидай штани і чимчикуй в підштанках до шістнадцятки, – лагідно сказав він, проти своєї звички не додаючи вже ні «паскудника», ні «негідника», ні «мерзотника».
У шістнадцятій камері Швейк зустрівся з дев’ятнадцятьма чоловіками без штанів. Це були ті, про яких було зауважено в паперах: «Streng behüten, beobachten». За ними ревно наглядали, щоб, бува, не драпонули.
Якби підштанки були чисті, а на вікнах не було ґрат, то могло б на перший погляд видатися, що ви потрапили до роздягальні якоїсь лазні.
Швейка прийняв від фельдфебеля Ржепи староста – неголений паруб’яга в розхристаній сорочці. Записав його прізвище на клаптику паперу, прибитому на стіні, й повідомив:
– Завтра у нас буде справжня кумедія. Нас поведуть у каплицю на проповідь. Ми стоятимемо в підштанках якраз під амвоном. Ото буде сміху!
Як і в усіх тюрмах, у гарнізонній тюрмі була каплиця – улюблене місце розваги в’язнів. І зовсім не тому, що всі ці примусові відвідини тюремної каплиці зближували відвідувачів з Господом Богом або прилучали в’язнів до чесноти. Про такі дурниці не могло бути й мови.
Просто служби Божі й проповіді розганяли тюремну нудьгу. Тут ішлося не про те, станеш ближчим до Бога, чи ні, а просто тішила надія знайти дорогою – в коридорах або у дворі – кинутий недопалок сигарети або сигари. Невеличкий недопалок, який валявся в плювальниці чи десь на землі в пилюці, відсував Бога далеко на задній план. Ця невеличка смердюча річ здобувала перемогу над Богом і спасінням душі.
А вже самі проповіді – що то була за комедія, що за сміхота! Фельдкурат[97] Отто Кац був, зрештою, дуже симпатичною людиною. Його надзвичайно цікаві проповіді чарували, розсіювали тюремну нудьгу. Він умів так гарно розводити теревені про нескінченне милосердя Боже та морально підтримувати занепалих духом і знеславлених в’язнів, умів так віртуозно лаятися з амвона і, стоячи біля вівтаря, чудово заводити своє «Ite, missa est»[98]. Службу він відправляв оригінальним способом, перемішуючи весь порядок відправи, а коли бував дуже п’яний, – вигадував зовсім нові молитви й нову відправу, та й весь обряд – щось таке, чого ще доти ніхто не чув і не бачив.
А вже й цирку не треба, коли фельдкурат, бува, посковзнеться й гепнеться з чашею святих дарів або з требником, вголос обвинувачуючи прислужника з ув’язнених, що той, мовляв, йому навмисне підставив ногу; а тоді перед святими дарами засуджує його до карцера або до «шпангле».[99]
Покараний тішиться, адже цей номер входив у програму всієї комедії в тюремній капличці, і він майстерно виконав тут свою відповідальну роль.
Фельдкурат Отто Кац, один із найкращих військових священиків, був єврей. У цьому, власне, не було нічого дивного. Архієпископ Кон[100] також був єврей, і до того ж приятель Махара.[101]
Фельдкурат Отто Кац мав ще строкатіше минуле, ніж славний архієпископ Кон.
Отто Кац учився в торговельній академії й пішов до армії як однорічник[102]. Він так добре знався на вексельному праві та векселях, що за рік довів торговельну фірму «Кац і К°» до блискучого банкрутства. Старий Кац змушений був виїхати до Північної Америки, зробивши якісь грошові оборутки зі своїми кредиторами без їхнього відома й без відома свого компаньйона, якому довелося виїхати до Аргентини.
Безкорисливо наділивши в такий спосіб Північну та Південну Америку фірмою «Кац і К°», молодий Отто Кац опинився в становищі людини, якій немає звідки чекати спадщини і яка не знає, де прихилити голову. Отже, залишався єдиний вихід – вступити до війська.
Однак перед тим однорічник Отто Кац устругнув надзвичайно оригінальну штуку. Він вихрестився. Навернувся до Христа, щоб той допоміг йому зробити кар’єру. І звернувся до нього з повною довірою, розцінюючи цей крок як комерційну угоду між ним і Сином Божим.
Каца урочисто хрестили в Емаузах. Сам отець Альбан занурював його в купіль[103]. Це було надзвичайне видовище. Присутніми були один побожний майор із полку, де служив Отто Кац, одна стара панна з пансіону для шляхтянок на Градчанах і якийсь пикатий представник консисторії, що був за хрещеного батька.
Добре склавши іспит на офіцера, новоявлений християнин Отто Кац залишився в армії. Спочатку йому здавалося, що все піде гладенько. Він навіть намірявся вступити на штабні курси.
Але одного дня впився й пішов у ченці, змінивши шаблю на чернечу рясу. Він добився аудієнції у архієпископа на Градчанах, після чого потрапив до духовної семінарії. Перед своїм висвяченням налигався до нестями в одному вельми порядному «будинку з жіночою обслугою» на Вейводовій вуличці й просто з виру розпусти й гульні попрямував на церемонію. Після висвячення пішов до свого полку заручитися протекцією, а коли його призначили фельдкуратом, купив коня й почав гасати по Празі, беручи участь у всіх пиятиках з офіцерами свого полку.
У коридорі будинку, де фельдкурат мав квартиру, дуже часто було чути прокльони незадоволених кредиторів. Він водив на квартиру й повій або посилав за ними свого денщика. Залюбки грав у «фербля»[104]. Були певні підозри й здогади, нібито фельдкурат грає нечесно, але ніхто не довів, що в широкому рукаві його військової ряси сховано туза. В офіцерських колах його звали «святим отцем».
До проповіді він ніколи не готувався й цим різнився від свого попередника, який раніше відвідував гарнізонну тюрму. То був чоловік, який утовкмачив собі в голову тверде переконання, що людей, ув’язнених у гарнізонній тюрмі, можна настановити на путь праведну з амвона. Той достойний курат, побожно закотивши очі, розтлумачував арештованим, що потрібна реформа законів про повій та неодружених матерів, і розводився про виховання нешлюбних дітей. Його казання були абсолютно абстрактні й не мали ніякого зв’язку з сучасним становищем, тобто просто спричиняли нудьгу.