Таємний агент Бретшнейдер надовго замовк, і його похмуре обличчя пожвавішало лише з приходом Швейка, який увійшов у шинок і, замовивши чорне пиво, зауважив:
– У Відні сьогодні також траур.
Бретшнейдерові очі блиснули надією, і він похапцем промовив:
– У Конопіштє вивісили десять чорних прапорів.
– А їх повинно там бути дванадцять, – зауважив Швейк, відпивши пива.
– А чому ви гадаєте, що дванадцять? – спитав Бретшнейдер.
– Для рівного рахунку, щоб була дюжина: краще рахувати, та й купувати на дюжину вигідніше, – відповів Швейк.
Запала тиша, аж її порушив сам Швейк, зітхнувши:
– Виходить, він уже перед Божим судом, дай йому, Господи, царство небесне. Навіть не дочекався, поки стане цісарем. Коли я служив у війську, один генерал упав з коня й розбився. Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, підсадити його, аж глянь, – а він мертвісінький. І теж мав піти вгору: мітив у фельдмаршали. Це трапилося під час військового параду: вони, ці паради, до добра ніколи не доводять. У Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять ґудзиків, то за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцегарні, й два дні я пролежав, як той Лазар, зв’язаний «козлом»[17]. Але що ж удієш? В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухався. Наш обер-лейтенант Маковец завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах, а військова служба з вас, йолопи, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку[18], а на кожному дереві сидить недисциплінований солдат. Це мене завжди найбільше лякало.
– У Сараєві це робота сербів, – спрямовував розмову Бретшнейдер.
– Помиляєтесь, – відповів Швейк, – то зробили турки через Боснію й Герцоговину. – І Швейк виклав свої погляди на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки в 1912 році програли війну з Сербією, Болгарією та Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм допомогла, а цього не сталось, ось вони й застрелили Фердинанда.
– Ти любиш турків? – звернувся Швейк до шинкаря Палівца. – Любиш тих собак нехрещених, адже ж ні?
– Мені аби клієнт, – сказав Палівец, – хай він буде й турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво – сиди в шинку й базікай собі досхочу. Це мій принцип. Хай би хто там убив нашого Фердинанда – серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех[19], – мені однаковісінько.
– Гаразд, пане шинкарю, – мовив Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох уловиться, – але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?
Замість шинкаря відповів Швейк:
– Авжеж, утрата, тут нічого не скажеш. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердинанда можна замінити якимсь там йолопом? Шкода тільки, що він не був ще товстіший.
– Що ви хочете цим сказати? – ожив Бретшнейдер.
– Що хочу сказати? – охоче відповів Швейк. – А ось що: коли б він був гладший, то напевно б його грець побив ще тоді, коли він ганяв у Конопіштє бабів, які в його лісах збирали хмиз та гриби, й тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: дядько найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас в Будєйовіце на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою на прізвище Бржетіслав Людвік[20]. У нього був син Богуслав, і от куди той, бувало, прийде продавати поросят, ніхто в нього нічого не купує, а кожен каже: «Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія». Кінець кінцем йому нічого не залишалось, як стрибнути в Крумлові з мосту у Влтаву, а потім довелося його звідти витягати, довелося оживляти, довелося з нього воду викачувати, й все ж таки він сконав на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.
– Ну й дивні ж у вас порівняння, – значуще промовив Бретшнейдер, – говорите спочатку про Фердинанда, а потім одразу про торговця худобою.
– Які там порівняння? – запротестував Швейк. – Боронь Боже, щоб я хотів когось із кимсь порівнювати. Пан шинкар мене знає. Правда ж, я ніколи нікого ні з ким не порівнював? Я тільки не хотів би опинитися в шкурі вдови ерцгерцога[21]. Що ж вона тепер робитиме? Діти – сироти, маєток в Конопіштє без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцога? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову до Сараєва й вдруге залишиться вдовою. От кілька років тому був у Зліві біля Глубокої один лісник із таким паскудним прізвищем Піндьоур. Застрелили його браконьєри, й лишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову вийшла заміж за лісника, Пепіка Шавловіца з Мидловарів. Та що ж, і того порішили. Тоді вийшла заміж утретє, й знову ж таки за лісника, та й каже: «Бог любить трійцю. Якщо й тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію». Ясно, що й цього застрелили, а вона вже мала з тими лісниками шестеро дітей. Пішла вона до канцелярії князя в Глубоку скаржитись, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша, сторожа з Ражицької греблі[22]. І що б ви думали? Втопили його, як обловлювали ставок. А вона вже й від нього народила двоє дітей. Потім узяла собі каструвальника з Воднян, так той її раз уночі гепнув сокирою й сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді у Пісеку вішали, він укусив священика за ніс і сказав, що взагалі, мовляв, ні в чому не кається, й до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.
– А ви не знаєте, що він про нього говорив? – голосом, сповненим надії, запитав Бретшнейдер.
– Цього вам сказати не можу, бо цього ніхто не відважився повторити. Але, кажуть, щось нечувано страшне, бо один присутній при тому судовий радник аж із глузду з’їхав, його ще й досі тримають в божевільні, щоб, бува, чого не розпатякав. То була не звичайна собі образа найяснішого монарха, що їх напідпитку сиплють.
– А які ж то образи на нашого найяснішого монарха напідпитку сиплють? – поцікавився Бретшнейдер.
– Будь ласка, панове, перемініть пісеньку, – обізвався шинкар Палівець. – Я, знаєте, цього не люблю. Щось бовкнеш, а тоді шкодуватимеш.
– Які образи на нашого монарха напідпитку сиплють? – повторив Швейк. – Всілякі. Впийтеся, замовте, щоб вам заграли австрійський гімн, і побачите, що почнете верзти. Навигадуєте стільки на нашого найяснішого цісаря, що, якби лише половина з того була правда, вистачило б йому ганьби на ціле життя. Але наш старий добряга насправді цього не заслужив. Самі подумайте. Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквіті сил[23]. Жінку Єлизавету проштрикнули терпугом. Потім десь пропав його брат Ян Орт[24], а брата – мексиканського цісаря – розстріляли під муром якоїсь фортеці[25]. Тепер знову під старість застрелили дядечка. Та тут треба мати залізні нерви. А потім про це згадає якийсь п’яниця й починає його лаяти. Коли нині щось вибухне, піду добровольцем і служитиму найяснішому цісарю нашому, хоч би мене на капусту посікли!
Швейк хильнув як слід пива й повів далі:
– Ви гадаєте, що наш найясніший усе це подарує? То погано його, мабуть, знаєте. Війна з турками неодмінно мусить бути. Ви вбили мого дядечка, так ось вам по пиці. Війна неминуча. Сербія й Росія нам у цій війні допоможуть. Завариться така катавасія, що аж пір’я летітиме.
Швейк у цю віщу хвилину натхнення був прекрасний. Його простодушне, усміхнене обличчя сяяло, мов місяць уповні. Йому все було просте і ясне.
– Можливо, – малював він далі майбутнє Австрії, – на нас, на випадок війни з Туреччиною, нападуть німці, бо ж німці й турки одна рука. Це такі бестії, що немає їм у світі рівних. Але ми можемо об’єднатись із Францією. Вона ще з сімдесят першого року має зуб на Німеччину[26]. Ось тобі вже й почнеться танок. Війна буде, більше не скажу вам ані слова!
Бретшнейдер встав і урочисто промовив:
– Більш і не треба говорити, ходімте зі мною в коридор, я скажу вам дещо.
Швейк вийшов за агентом у коридор, де на нього чекала маленька несподіванка. Товариш по склянці показав йому орлика[27] й заявив, що він Швейка заарештовує й негайно відведе до поліції. Швейк намагався довести, що добродій, очевидно, помиляється, бо він, Швейк, зовсім не винний, він же не сказав жодного слова, яке могло б кого-небудь образити. Однак Бретшнейдер відповів, що Швейк насправді вчинив кілька злочинів, серед яких найголовніший – державна зрада.
Потім вони повернулися до шинку, й Швейк звернувся до пана Палівца:
– Я випив п’ять кухлів пива та з’їв одного рогалика з сосискою. Тепер дай мені ще чарочку слив’янки, і я піду, бо мене заарештовано.
Бретшнейдер показав панові Палівцу орлика, хвилину дивився на нього, а потім запитав:
– Ви одружені?
– Так.
– А ваша дружина може вести торгівлю за вашої відсутності?
– Може.
– Ну, то все гаразд, пане шинкарю, – весело промовив Бретшнейдер, – покличте сюди вашу дружину й передайте їй справи, бо ввечері ми приїдемо по вас.
– Не журися, – потішив шинкаря Швейк, – мене заарештували тільки за державну зраду.
– А мене за що? – заскиглив пан Палівец. – Я ж був такий обережний.
Бретшнейдер усміхнувся й з переможним виглядом пояснив:
– За те, що ви сказали, нібито мухи запаскудили нашого найяснішого цісаря. Ми вам виб’ємо тих мух із голови, Швейк вийшов із шинку «Під келихом» у супроводі агента. Він стежив за виразом Бретшнейдерового обличчя й, коли вони були вже на вулиці, спитав зі своєю добродушною посмішкою:
– Може, мені зійти з тротуара?
– Навіщо?
– Гадаю, що коли я заарештований, то не маю права ходити тротуаром.
Входячи у ворота управління поліції, Швейк промовив:
– Незчулись, як уже тут. Ви часто буваєте «Під келихом»?
Саме тоді, як Швейка вели до канцелярії поліції, в шинку «Під келихом» пан Палівец передавав справи зарюмсаній дружині, по-своєму заспокоюючи її:
– Не плач, не рюмсай! Що вони мені можуть зробити через обісраний цісарів портрет?
Отак любо й мило встряв бравий вояк Швейк у світову війну. Істориків, без сумніву, цікавитиме той факт, що він передбачав далеке майбутнє. Правда, ситуація пізніше склалася інакше, ніж Швейк викладав її «Під келихом», та він же не мав дипломатичної освіти, й це слід узяти до уваги.
Глава II
Бравий вояк Швейк в управлінні поліції
Сараєвський замах переповнив поліційне управління численними жертвами. Тягали одного по одному, а старий інспектор у приймальні добродушно говорив:
– Вам цей Фердинанд боком вилізе!
Коли Швейка замкнули в одній з багатьох камер другого поверху, там уже сиділо ціле товариство – шість чоловік. П’ятеро примостилися навколо столу, а в кутку на нарах, немов тримаючись осторонь від них, чапів чолов’яга середнього віку.
Швейк почав розпитувати, за що саме кого посадили. Від п’ятьох, що сиділи біля стола, дістав майже одну й ту саму відповідь:
«Через Сараєво», «через Фердинанда», «через те вбивство пана ерцгерцога», «за Фердинанда», «за те, що в Сараєві пана ерцгерцога спровадили на той світ».
Шостий, який цурався тих п’ятьох, сказав, що він тому не хоче мати з ними нічого спільного, аби на нього не впала якась підозра; він, мовляв, сидить тут лише за спробу вбивства з метою пограбування одного дядька із Голице.
Швейк підсів до товариства змовників; ті вже вдесяте оповідали, як вони вклепалися в цю історію.
Їх усіх, крім одного, спіткало це в шинку, винарні або в кав’ярні. Винятком був надзвичайно гладкий пан в окулярах, із заплаканими очима. Його заарештували вдома, на квартирі, бо за два дні до замаху в Сараєві він оплатив «У Брейшки» рахунок за двох сербських студентів-політех-ніків; до того ж таємний агент Брікс бачив його п’яненьким у їхньому товаристві в «Монмартрі» на Ржетєзовій вулиці, де він за них теж платив, як це стверджував його власний підпис у протоколі. На попередньому слідстві в поліції він у відповідь на всі запитання тільки одноманітно квилив:
– Я маю паперову крамницю.
На що діставав таку ж стереотипну відповідь:
– Це вас не виправдовує.
Невеликий на зріст пан, якого схопили у винарні, був учителем історії й намагався викласти власникові винарні історію різних замахів. Його заарештували саме тоді, коли він кінчив психологічний аналіз кожного замаху словами:
– Ідея замаху така ж проста, як «колумбове яйце».
– Так само як те, що вас чекає панкрацька тюрма, – доповнив його висновок комісар поліції на допиті.
Третій змовник був головою добродійного товариства «Доброміл» у Годковічках. Того дня, коли стався замах, «Доброміл» влаштував у парку гуляння з музикою. Прийшов жандармський вахмістр і попросив присутніх розійтися, бо, мовляв, Австрія в жалобі, на що голова «Добромілу» добродушно відповів:
– Зачекайте хвилинку, хай дограють до кінця «Гей, слов’яни».[28]
Тепер він сидів з похнюпленою головою й нарікав:
– У серпні переобиратимуть правління, і коли я доти не повернуся додому, може статися, що мене не оберуть. А мене вже десятий раз обирають головою. Я цієї ганьби не переживу.
Дивну штуку втнув небіжчик Фердинанд четвертому заарештованому, людині бездоганної вдачі й незаплямованої репутації. Цілі два дні він уникав будь-яких розмов про Фердинанда й раптом увечері в кафе за «мар’яжем», б’ючи трефового короля козирною бубновою сімкою, сказав:
– Сім кульок, як у Сараєві.[29]
П’ятий, котрого, як він сам засвідчив, посадили «через те вбивство пана ерцгерцога в Сараєві», ще й сьогодні мав наїжене від жаху волосся та бороду й тим дуже скидався на кошлатого пінчера. У ресторані, де його заарештували, він не тільки не вимовив ані слова, але навіть і газет не читав про вбивство Фердинанда. Він сидів сам-один біля столика, коли до нього підійшов якийсь пан, сів навпроти й несподівано запитав:
– Ви читали?
– Не читав.
– Знаєте?
– Не знаю.
– А знаєте, про що йдеться?
– Не знаю, мене це не цікавить.
– А все ж таки вас це повинно було б цікавити.
– Не знаю, що б мене могло цікавити. Я викурюю сигару, випиваю кілька кухлів пива, вечеряю, а газет не читаю. Газети брешуть. Навіщо мені хвилюватись?
– Значить, вас не цікавить оте вбивство в Сараєві?
– Мене взагалі не цікавить жодне вбивство, хай то буде в Празі, Відні, Сараєві чи Лондоні. На це є державні установи, суди та поліція. Якщо когось десь уб’ють, то так йому й треба, – чого ти, бовдуре, був такий необережний, що дозволив себе вбити?
Це були його останні слова в тій розмові. Відтоді він що п’ять хвилин лише голосно повторював:
– Я не винен, я не винен.
Ці слова він вигукував і в воротях поліційного управління, ці ж слова повторюватиме, коли його везтимуть до карного суду в Прагу, й з тими словами він увійде до своєї тюремної камери.
Вислухавши всі ці страшні змовницькі історії, Швейк вважав за доцільне розтлумачити усю безнадійність їхнього становища.
– Кепські наші справи, – так почав він свої слова розради, – й неправду ви кажете, що вам, що нам усім нічого не загрожує. Для чого ж тоді поліція, коли не для того, щоб за наші дурні язики дерти з нас лико. Коли вже прийшли такі небезпечні часи, що в ерцгерцогів смалять, то хай ніхто не витріщає баньки, коли його тягнуть до поліції. Все це робиться заради помпи: треба ж Фердинандові перед похороном зробити рекламу. А що нас тут, як чортів у пеклі, то тим краще, буде веселіше. Коли я ще служив у війську, під замком не один раз сиділа половина роти. Таких невинних, що їх засудили ні за цапову душу, було й було. Та не лише в армії, а й в судах. Пам’ятаю, якось засудили одну жінку за те, що вона задушила своїх новонароджених близнят, хоч вона присягалася, що не могла задушити близнят, бо в неї народилося лише одне дівчатко, яке їй пощастило задушити зовсім безболісно, ані писнуло. Проте її все ж таки засудили за подвійне вбивство. Або отой невинний циган із Забєгліце, що вломився вночі під Різдво до крамнички. Він клявся й божився, ніби хотів лише погрітися, – та лисого дідька йому це допомогло. Коли вже суд ухопить щось у свої руки, – біда. Біда, але так і мусить бути. Хоч не всі люди такі негідники, як можна про них подумати, та спробуй-но відрізнити порядного від пройдисвіта, а надто сьогодні, в такий важкий час, коли уколошкали цього Фердинанда. Колись, як я ще служив у війську в Будєйовіце, у лісі, за полігоном, застрелили пса, а цей пес належав пану капітанові. Той, коли дізнався про це, викликав нас усіх, вишикував і каже: хай вийде з шеренги кожний десятий! Я, зрозуміло, також був десятий. Ми виструнчилися, стоїмо, ані руш. А капітан ходить довкола нас і горлає: «Ви падлюки, волоцюги, нікчеми, плямисті гієни! За цього пса вас усіх треба в карцер запхати, січки з вас наробити, постріляти, живцем поварити. Я з вами панькатись не буду: чотирнадцять днів ніхто ані кроку з казарми». Так тоді ж ішлося про собаку, а тепер про самого пана ерцгерцога, отже тут треба такого страху нагнати, щоб ця жалоба була такою як слід.